Приморські фортеці.

Після того, як територія колишнього Боспорського царства увійшла до складу Візантії, перед Константинопольським урядом постало питання: як забезпечити постійний зв’язок між Боспором і Херсонесом — найбільшими й найголовнішими центрами поширенняя впливу Імперії в Тавриці [105, c.

Проте, треба враховувати, що навігаційні умови Евксінського Понту (через що його й перейменували з Аксінського) сприяють мореплавству лише півроку — у жовтні починається сезон штормів, який не закінчується, принаймні до середини квітня. Крім того, вздовж лінії узбережжя знаходиться велика кількість підводних каменів і небезпечних рифів, що дуже ускладнювало каботажне плавання ромейських суден. Тому античні та середньовічні моряки намагалися здійснювати рейси вдень (вночі зупинятись у бухтах) і за сприятливих погодних умов [108, c. 44 — 45; 195, c. 262]. Римський теоретик Флавій Вегецій Ренат писав: «справа уміння матросів і керманичем — добре знати ті місця, якими вони збираються плисти й ті затоки, що там знаходяться, так, щоби вони могли уникати небезпечні місця, приховане підводне каміння, мілини та піщані блоки» [393, с. 376].

Найбільш складна ділянка для каботажного мореплавства — узбережжя між сучасними Балаклавою та Феодосією (150 км) [295, c. 3]. Тут гори близько підступають до моря й лише далі на схід Г оловна гряда відступає на кілька кілометрів, залишаючи вузьку ділянку південного берега.

Отже, для забезпечення надійного зв’язку між Боспором та Херсоном, візантійській адміністрації необхідно було створити кілька корабельних стоянок, у місцях де кораблям буде найзручніше зупинятися на ночівлю [105, c. 136]. Крім того, ці стоянки мали забезпечувати ремонт, тимчасове зберігання вантажу, надавати відпочинок екіпажу [105, c. 136]. В обстановці постійної загрози нападу з боку гірських племен, на перше місце виходили питання оборони цих стоянок, а також контроль та спостереження за морськими та сухопутними шляхами.

Прокопій Кесарійський повідомляє, що Юстиніан І побудував у Тавриці два укріплення: Алустон і в Горзувітах [307, c. 249]. Фрурія Алустон розташовувалась у межах сучасної Алушти і виконувала досить важливу роль — охорону стратегічно важливого вузлу доріг, однією із яких можна було пройти до поселення Партеніт біля підніжжя Аю-Дагу (засновано ще в VI ст. [185, c. 37; 445, c. 24]), потрапити до фрурії в Горзувітах, через поселення Ласпі й Байдарську долину вийти до Херсонесу. Інші три дороги йшли на північ: одна на Ангарський перевал, друга, через Долгоруківську яйлу між горами Північною та Південною Демерджі, третя проходила біля північної Демерджі й підіймалася на плато Долгоруківської яйли. Ці дороги з’єднували Південний берег із поселеннями в долинах річок Альми, Ангари, Бештереку, Бурульчі, Зуї, Великого та Малого Салгіру [100, c. 39]. Ще один шлях вів від Алустону на північний захід через перевал Кебіт-Богаз і далі вглиб півострова.

Для будівництва фортеці (Рис. 20) було обране доже зручне з погляду поліоркетики місце — на вершині пагорба заввишки 45,8 м на відстані 200 м від моря [100, c. 39]. Загальна площа городища становить 1,065 га [268, c. 279]. Археологічні розкопки В. Л. Мица показали шість будівельних горизонтів, відповідно VI — VIII ст., IX — X ст., XII — XIII ст., XIV — XV ст., XVI — XVIII ст., кінця XIX — початку XX ст. [268, c. 279] Довготривалість життя цієї пам’ятки свідчить про те, що місце забудови із самого початку було напрочуд вдалим.

Розміри фурії Алустон — 67 х 50 м[270, c. 152]. В XIV ст. стару візантійську цитадель було обнесено додатковим муром із трьома вежами — круглою, прямокутною й шестикутною [203, c. 12]. Довжина західної лінії оборони дорівнювала 135 м, північно-західної — 150 м. Стіни складені з пісковику на пісочно-вапняковому розчині. Висота стін досягає 3,5 — 4 м, найбільша товщина — 2,1 м. У 1987 р. відкрито ділянку стіни VI ст.

завдовжки 35 м, завширшки 2,8 м та заввишки 2,2 м, складеної на субструкції завширшки 3 — 3,3 м. Стіна складена з того самого пісковику на пісочно- вапняковому розчині.

Чатал-Кулє (Рогата вежа), шестикутна в плані знаходилася на північній стороні фортеці і прикривала ворота, які разом із нею були розібрані у 1830 р. [100, c. 39] За свідченнями В. Л. Мица розміри цієї вежі 12 х 12 м [270, c. 152]. Зверху вежу довершував парапет із зубцями.

Орта-Кулє прямокутна в плані й має розмір 12 х 12,5 м. Товщина її стін — 2, 75 — 2, 85 м. Сучасна висота — 8 м. Ця вежа має проти таранний скіс — так званий талус, що також відігравав і роль контрфорсу [100, c. 39] і слугував для відбиття каміння, що вертикально зверху кидали оборонці фортеці [100, c. 39].

Ашага-Кулє розташовується на південній стороні укріплення й має круглу форму. Діаметр 8 м, сучана висота 16 м, товщина стін — 2,5 —

2,6 м. Зверху, як і на Чатал-Кулє — парапет із зубцями.

Фортеця в Горзувітах (Рис. 21) побудована на скелі Дженевез-Кая (Генуезька скеля) у приморській частині сучаного с. Гурзуф. З верхньої точки укріплення можна було спостерігати за морською стороною, на схід — за горою Аю-Даг, на півночі та заході — за мисом Мартьян та за долиною річки Авунди [100, c. 40], і за схилом, де розташовувався перевал гурзуфське сідло.

Побудова цієї фрурії доводить досвід та професіоналізм візантійських інженерів — оборонні споруди лише доповнюють природний рельєф місцевості.

Загальна територія укріплення становить 50 х 55 м [270, c. 146]. Оборонні споруди розміщені на чотирьох майданчиках — Горішньому, Північному, Середньому й Нижньому.

До того ж, поблизу Горішнього майданчика розташована вігла — сторожовий пост. А розміщення цистерни з питною водою поряд із віглою вимагав і імператор Маврикій у своєму трактаті «Стратегікон». Це рекомендувалося задля чіткого розподілення питних запасів і надійної їхньої охорони [360, c. 180].

Знизу від Північного майданчика розташовувався ще один пункт спостереження, призначений для однієї людини [100, c. 40]. Сам майданчик був оточений із боків — стінами товщиною 4 м [138, c. 90], а з тильної сторони — двома казематами. Мурування стін регулярне, з пісковику на пісочно-вапняковому розчині.

Ворота фрурії в Горзувітах розташовувалися на Середньому майданчику в кінці вузького проходу, який утворювали дві стіни. Таким чином, ворог опинявся під двостороннім обстрілом, за що такий тип оборони воріт був названий «коридором смерті» [196, c. 274 — 303]. Менш романтична назва — «мікенський» тип [105, c. 147]. До того ж із лівої сторони було побудовано квадратну вежу. Цим було досягнуто виконання ще одного обов’язкового правила поліоркетики: ураження ворога правий, незахищений щитом бік [91, c. 35].

Необхідно також відмітити, що Горзувіта, була не тільки пунктом спостереження та охорони шляхів, а й адміністративним центром округи, основну частину населення якої становили готи та алани (про це свідчать різноманітні прикраси «звіриного стилю», знайдені за археологічних розкопок на могильниках Суук-Су, Гутушу, Балготи, Артеку [105, c. 148] та присутність штучно деформованих черепів — характерної ознаки аланського населення [7, c. 91]).

Навкруги Горзувіти розташовувалися поселення, які на думку дослідників функціонували в ранньовізантійську добу [7; 138; 439, c.

Роль адміністративного центру Горзувіта відігравала до кінця VIII ст., тобто до нападу хозар, що захопили майже весь півострів [36, c. 21 — 22], зокрема й низку візантійських поселень і фортець — Алустон, Алупку, Горзувіти, Партеніт, Ламбат [188, c. 98 — 102]. Фурію в Горзувітах було зруйновано і спалено, після чого вона відновлюється вже в Х — ХІ ст. силами місцевого населення і функціонує як невеликий феодальний замок [100, c. 40].

Візантійській імперії, що намагалась якомога швидше закріпитись у Північному Причорномор’ї у VI ст. двох укріплень для охорони південного узбережжя було явно недостатньо [105, c. 152]. Тому активно будувалися додаткові захищені портові пункти з обладнаними якірними стоянками та місцями відпочинку екіпажів. Одним із таких пунктів став Судак (Рис. 22). Як доводять дослідження М. А. Фронджуло, це місто виникло задовго до правління Юстиніана І [397, c. 256 — 260]. Це підтверджує і свідчення анонімного автора ХІІІ ст., який пише, що укріплене поселення на місці Судака існувало з 5720 р. від створення світу, тобто з 212 р. н.е. [335, c. 5]

За етнічним складом населення складалося переважно з аланів [335, c. 5 — 6]. Це доводить також сама назва міста — Сугдайя або Сугдея, яка походить від аланського sugdsg — «священний» [420, c. 237 — 242]. Заразом, тут, безперечно, було присутнє і грецьке населення, що доводять численні знахідки речей грецького походження в районі Судацької бухти.

Між схилом гори Дженевез-Кая та скелею Палвані-Оба на березі бухти розташовувався порт середньовічної Сугдеї [44, c. 46 - 61]. Саме в цьому районі було відкрито візантійську оборонну споруду розмірами по зовнішньому периметру 16 х 14,7, по внутрішньому — 12,8 х 11,65 м [396, c. 190; 398, c. 139]. Укріплення, на нашу думку, призначалося для захисту та контролю корабельної гавані Товщина стін від 1 до 2, 2 м. Сучасна висота сягає 1,5 — 3 м. Стіни складаються з трьох шарів — двох панцирів, внутрішнього та зовнішнього та забутовки між ними (псок, вапно, морська галька).

Більша частина ранньовізантійського порту зараз перебуває під водою [396, c. 190 — 191]. Палеографи вважають, що це пов’язано з тим, що за 2500 р. відбулося дві трансгресії Чорного моря, одна з яких триває й досі. На думку М. В. Агбунова, у період так званої фанагорійської регресії (V — III ст. до н.е.) берегова лінія мала інший вигляд й берег знаходився від кількох десятків до сотень метрів у бік моря. Тому чимало античних міст та поселень частково або повністю опинилися під водою [2, c. 17].

У 1985 р. на горі Дженевез-Кая археологами було відкрито залишки ще однієї ранньовізантійської оборонної споруди, перебудованої в ХІІ — ХІІІ ст. Від першопочаткової забудови лишилась одна куртина завдовжки 5 м [45, c. 47]. Перед спорудженням стіни в материковій скелі було вирублено так звану «постіль». Товщина куртини 2,5 м, сучасна висота 2,5 м. Складено з вапнякових блоків на цем’янковому розчині.

В ущелині між горами Дженевез-Кая та Палвані-Оба відкрито куртину товщиною 1,1 м, збудовану на захист порту [45, c. 47]. Стіна сладена з буту- пісковику на розчині-цем’янці. І. А. Баранов вважав, що в ІХ ст. цю стіну розібрали, а каміння використали в забудові зовнішньої оборонної частини укріплень Сугдеї [45, c. 47]. Щодо ж великої прямокутної вежі в порту дослідник зауважив, що це укріплення було побудоване задля захисту корабельної стоянки [45, c. 47 — 48], проте згодом назвав його «укріпленою цистерною» [44, c. 49; 40, c. 55], яку в середині VIII ст. зруйнували хозари [44, c. 55 — 57].

І. А. Баранов дійшов висновку, що система оборонних фортифікацій Сугдеї «пройшла у своєму розвитку довгий шлях через ранньовізантійський, хозарський, візантійський, генуезький та турецький етапи» [44, c. 46 — 47]. Нижню хронологічну межу ранньовізантійського етапу науковець вбачав у VH — першій половині УШ ст. О. І. Айбабін заперечує це спираючись на знахідки чорнолакових посудин, амфор схожих на західнопонтійські та ойнохой типу Скалисте [7, c. 194]. Результати інших досліджень також дозволяють не погодитись із висновками І. А. Баранова [76, c. 42 — 47; 77, c. 49 — 51; 78, c. 35 — 39; 250, c. 129 — 133; 289, c. 148 — 151; 358, c. 193; 423, c. 119 — 123]. Під час підводних археологічних досліджень було знайдено й ідентифіковано кілька сотень печаток-молівдовулів, які належали візантійським чиновникам-коммеркіаріям. На основі цих знахідок В. І. Булгакова визначила рамки діяльності Судацького візантійського порту VI — ХІІ ст.[76, c. 36] Кілька інших молівдовулів не дають погодитись із тезою щодо руйнації ранньовізантійських споруд хозарами в першій половині VIII ст. В. С. Шандровська опублікувала печатки іпата та головного комеркіарія Іоанна, на яких згадуються митниці Памфілії, Пісідії та Лакії (720 — 721 рр.), Константинополя (722 — 723 рр.), Геллеспонта та Лідії (720 — 729 рр.) Всі молівдовули дослідниця віднесла до часів правління імператорів Лева ІІІ та Костянтина V (720 — 741 рр.) [423, c. 149]. Є й інші знахідки печаток рубежу VIII — IX ст. [358, c. 193], молівдовули воєначальників ѴІІІ - ХІ ст. (спафаріїв та стратигів Херсону, патриціїв та стратигів Сугдеї тощо) [359, c. 303 — 306], чиновників-податківців (логофетів генікона)ІХ — Х ст. [423, c. 122 — 123] та печатки візантійських посадовців — вестарха Георгія Кедріна та дуки Курку аса ХІ — ХІІ ст. [358, c. 193] Крім знахідок молівдовулів на території середньовічного порту було ідентифіковано декілька золотих солідів часу правління Костянтина V Копроніма (741 — 775) [289, c. 149]. Усе, про що мовилось вище, дає підстави впевнено заявляти, що у VIII ст. порт не був зруйнований, навпаки активно працював і процвітав, велась активна торгівля, працювала митниця та податкова служба, діяли чиновники візантійської адміністрації. Тому руйнація укріплень Судака, можливо пов’язана з великим землетрусом і, вірогідно, з трансгресією моря.

За даними Л. В. Фірсова «між 480 — 1229 рр. могло бути... п’ять великих сейсмічних катастроф:приблизно 600 р., у середині VIII ст., приблизно 900 р., у середині ХІ ст., приблизно 1200 р.» [390, c. 161]

Отже, зафіксовані в стратиграфії перебудови фортифікаційних споруд у середньовічній Сугдеї і в інших містах та укріпленнях Таврики могли бути спровоковані не політичною ситуацією, а цілком природними чинниками.

Що ж до ранньовізантійського укріплення, яке І. А. Баранов називає «укріпленою цистерною», то львівський дослідник О. В. Вус цілком правдоподібно інтерпретує його як локальне укріплення-бург, яке за часів Римської імперії (ІІ — IV ст.) належало до фортифікації класу castella tumultaria [100, c. 38; 164, c. 253]. Подібні укріплення зводилися римлянами на всіх рубежах пізньої Імперії. Основним їх призначенням було виконання конкретних тактичних завдань на кордонах Римської держави.

Амміан Марцеллін згадує типовий castella tumultaria — бург Робур, квадратну вежу, що міститься в межах сучасної Швейцарії, неподалік Базеля [23].

Радіовуглецевий аналіз вапнякового розчину, на якому збудована вежа й шамоту з нього показав, що нижня дата її забудови -235 — 440 рр. [76, c. 42] Тут ми можемо наочно спостерігати як доповнюють одне одного археологічні й історичні джерела: нової ваги набуває вищезгадане повідомлення анонімного автора про заснування Судака в 5720 р., тобто у 212 р. н.е. [335, c. 5]

У такий спосіб, стає зрозуміло, чому Прокопій Кесарійський ні словом не прохопився про великий порт Сугдею, хоча згадав про заснування Алустону й Горзувіти. Найімовірніше, на момент написання трактату це укріплення давно вже існувало й було добре відоме візантійцям.

Цілком можливо, що подібні невеликі воєнно-споглядові пункти були розміщені по всьому узбережжю Північного Причорномор’я. У це легко повірити, якщо згадати, що Візантія вважала себе наступницею Риму й перейняла від попередника системний підхід до розв’язання проблем і скрупульозне їх виконання. На жаль, поки що археологічні дані з цього приводу досить уривчасті й не дозволяють однозначно підтвердити цю гіпотезу. Маємо надію, що подальший розвиток підводної археології і стабілізації статусу Криму в Україні дасть нагоду відповісти на більшість питань і комплексно дослідити тогочасну берегову лінію.

У середньовіччі на території Кримського півострова відбувався процес військово-інженерного забезпечення зовнішньополітичних акцій Візантії. Такими акціями щонайперше слід вважати підпорядкування Херсона східно- римській адміністрації на рубежі ІУ — V ст., посилення інженерного захисту Херсона й постійний ремонт і догляд за його оборонними спорудами, вдосконалення їх за найновітнішими розробленнями фортифікаційного будівництва середньовіччя. Таким чином, завдяки послідовній політиці Візантійської імперії Херсон було перетворено в добре обладнаний в інженерному стосунку головний форпост імперії в Північному Причорномор’ї.

Другим напрямком інженерної практики Візантії було укріплення гірських проходів так званими «довгими стінами» — клейсурами.

Третьою акцією варто вважати створення системи фортець на південному узбережжі півострова, завдяки чому було взято під контроль морське сполучення між Херсоном і Боспором — іншим великим містом, підпорядкованим Візантією; забезпечено стоянку та ремонт кораблів, а також захист їхніх екіпажів і вантажів. Вибір місця розташування приморських фортифікацій був настільки вдалим, що деякі з них функціонують і досі.

І четвертим напрямком укріплення північного кордону Імперії стало заснування контрольно-споглядових пунктів у гірському Криму. Ці пункти могли слугувати і для бойових дій і для захисту мирного населення, де, на випадок війни мало ховатися там із сім’ями, майном і худобою. Цими опорними пунктами було досягнуто трьох цілей: захисту федератів-союзників імперії, постійного контрою за степовою зоною — місцем дислокації кочових племен, з боку яких частіше всього й надходила загроза нападу; а також підтвердження належності території Таврики до сфери впливу візантійської імперії.

Такими добре спланованими акціями Візантійська адміністрація домоглася укріплення своїх позицій на Кримському півострові від VI до принаймні ХІІ ст. включно. І хоча Таврика ніколи не була державою, тим не менш, серед візантійських провінцій вона займала достойну й не останню позицію.