Печерні міста.

У зв’язку з постійною загрозою нападів тюркютів, візантійська адміністрація не могла покладатися лише на захист клейсур. Приблизно в останній чверті VI ст. водночас із капітальним ремонтом стін Херсона розпочинається будівництво додаткових оборонних пунктів у гірському Криму.

Візантійські оборонні комплекси споруджувалися на пласких плато, якими багаті кримські гори. Такі фортеці вирізняються продуманою фортифікацією, яки синтезувала в собі канони антично-візантійської забудови та максимальне використання природного чиннику: крутих схилів останців, прямовисних урвищ тощо. Оборонні споруди, здебільшого просто доповнювали природні умови.

Візантійські оборонні пункти слугували не тільки для дислокації військ та контролю за шляхами, але і для захисту мирного населення, накопичення і зберігання запасів продовольства. До цього закликає У трактаті «Стратегікон» імператор Маврикій Тиверій. Він наголошує: «Потрібно дбати про те, щоб евакуювати жителів із тих місць, де немає укріплень, щоби ці жителі перейшли в більш укріплені місця... Усі продовольчі запаси мають бути зосереджені в укріплених фруріонах; туди ж варто зігнати і всю худобу з околиць» [360, c. 177].

Німецький історик Г. Дельбрюк наприкінці ХІХ ст. писав, що ці фортеці «були не тільки місцем знаходження військ, але й водночас мусили слугувати сховищем для навколишнього населення з усім його майном» [135, c. 408]. Аналогічного висновку дійшов і С. Б. Сорочан [350, c. 148]. До таких осередків захисту мирного населення можна віднести принаймні такі фортеці як Ескі-Кермен та Мангуп-Калє.

Окремо стоїть городище Тепе-Кермен (Рис. 10), щодо якого дослідники ще не визначились.

Поблизу сучасного Інкермана розташоване невелике, проте стратегічно важливе укріплення Каламіта (Рис. 11). С. Б. Сорочан припускає, що її спорудження припадає на 555 р. [350, c. 147]

Важливість вибору місця для цієї фортеці полягає в її близькості до Херсону й гарнізон, що перебував там контролював і сухопутні й морські шляхи до цього міста.

Загальна площа Каламіти — 1,2 — 1,3 га [270, c. 136], а внутрішній периметр дорівнює 0,75 га [86, c. 74]. З півдня та заходу фортеця захищена скельними схилами заввишки від 40 до 80 м, а з півночі та сходу відділена висіченим у камені ровом та штучними укріпленнями. Загальна довжина її укріплень — 240 м, вони складаються з шести веж, шести куртин та рову.

Самі стіни за найскромнішими підрахунками перебудовували близько семи разів [270, c. 136], проте її походження, безсумнівно, ранньовізантійське.

V процесі археологічних досліджень було встановлено, що в другій половині

VI ст. візантійцями було вісічено рів завширшки 9 м і завглибшки 3, м, каміння з якого пішло на будівництво бойових стін [84, c. 55 — 62; 86, c. 74 — 89; 388, c. 342 — 344]. На східній ділянці, перпендикулярно лінії рову, у скелі був висічений тунель, (що досягав у довжину 11 м) у якому розташовувалися головні ворота укріплення [86, c. 75 — 78]. Така система в’їзду до міста аналогічна воротам інших візантійських оборонних комплексів — Ескі-Кермена й Мангуп-Калє [86, c. 76]. Поблизу воріт відкриті залишки монументальної ранньовізантійської стіни. Під час розкопок 1986 р. було відкрито ще одну ранньовізантійську стіну і єдину вежу, яку мала фортеця в той час [388, c. 343]. Стіна за структурою двопанцирна, між ними — шар буту з мілкого каміння. Мурування регулярне.

Єдина ранньовізантійська вежа квадратної форми, збудована на материковій скелі, у якій зроблені спеціальні підрубки.

Виконана й ще одна настанова візантійських воєнних трактатів: на випадок облоги місто було забезпечено питною водою. У західній частині Каламіти розміщується колодязь завглибшки не менше 50 м [388, c. 344]. Неподалік від нього розташований підземний прохід, який виводив у печери ранньосередньовічного монастиря [100, c. 35], висіченого в Монастирській скелі.

У 10 км на схід від Каламіти збудовано інший оборонний комплекс відомий як Ескі-Кермен («Старий замок»)(Рис. 12). Він розташований на пласкому плато, оточеному майже з усіх сторон майже вертикальними схилами заввишки 35 м. Гора витягнута в напрямку з півночі на південь, з двох боків її обходять глибокі балки: із заходу — Джура, зі сходу — Джан- Казі. Північніше городища обидві балки сходяться у вузький гірський прохід Текме-Таш, завдовжки 750 м. Він, у свою чергу, виводить у долину річки Бельбек, що протікає між Зовнішньою та Внутрішньою грядами Кримських гір. Саме тут В. Л. Миц у 1979 р. відкрив одну з «довгих стін» [270, c. 27]. Не можна не зауважити, що в 500 м від Ескі-Кермену розташована Шульська долина, шлях із якої виводив на Херсон (Рис. 13).

Отже, на такому стратегічно важливому місці будівництво оборонного рубежу було вкрай необхідно.

Ескі-Кермен сильно відрізняється від більшості укріплень Таврики своїми розмірами. Його площа дорівнює 8, 5 га [5, c. 43; 318, c. 107]. Система оборони продумана й досить складна. Крім природного захисту у вигляді скелястих ущелин, зовнішній період було укріплено штучними спорудами — стінами, вежами, низкою печерних казематів, а також передовою стіною — протейхізмою.

Найдосконаліший, із погляду оборони — південний напрямок (Рис.

Над воротами Ескі-Кермену панувала велика прямокутна вежа розмірами 10,4х7,2 м [270, c. 41], заввишки — 6,5 — 7 м, товщина стін дорівнювала 2 м [85, c. 19 — 21]. Вхід до міста, що являв собою висічений у скелі тунель, проходив прямо під цією вежею.

Зліва і справа від воріт у скелі були висічені два каземати, один із яких призначався для обстрілу ворога з його незахищеного боку [105, c. 232]. Крім того, звідси можна було наглядати за всіма ділянками дороги. Отже, південний вузол оборони Ескі-Кермену являв собою складну систему інженерного захисту, до якої входили різноманітні підземні та наземні споруди, розміщені на різних рівнях висоти [105, c. 232].

На західному і східному напрямках були зведені основні стіни фортеці [105, c. 233]. Перед їх спорудженням у материковій скелі вирубувалися спеціальні «постілі», куди потім вкладалися гомерично правильні вапнякові блоки-квадри. За структурою, стіна двопанцирна з забутовкою між ними. Для кожного з панцирів передбачена окрема постіль, до внутрішньої забутовки входить дрібне каміння на вапняковому розчині без домішок піску.

За збереженими фрагментами куртин можна з’ясувати, який мали вигляд укріплення подібного типу. Стіна складалась із п’яти горизонтальних рядів кам’яних блоків [318, c. 115], перекритих зверху великими пласкими плитами розміром 1 х 2 х 0, 35. Повна висота куртини — від 2,8 до 3,2 м, що, у принципі, цілком достатньо для оборони за наявності вертикальних урвищ заввишки мінімум 10 — 12 м [318, c.

Східний фланг оборони Ескі-Кермена цікавий наявністю випнутих скельних мисів, які утворюють своєрідні природні «вежі», які були використані будівельниками на пункти спостереження [105, c. 235]. Горішня частина таких «веж» була пристосована для навісної стрільби, у нижньому ярусі знаходилися печерні каземати.

Крім того, серед захисних споруд східної ділянки оборони зберігся унікальний підземний гідротехнічний комплекс оборонного призначення. Він повністю висічений у скелі й до його складу входять: відкритий майданчик, печерний бойовий каземат з амбразурами, шість маршів крутих сходинок та каптажна галерея завдовжки 10 м, де накопичувалася питна вода (Рис. 15). Максимальний запас води в каптажній галереї досягав 70 — 75 куб.м [85, c. 35]. Цілком вірогідно, що цей колодязь був споруджений одночасно з фортецею.

Західна ділянка оборони була обладнана аналогічно східному напрямку. Крім того, на вершинах скельних «веж» зводилися вежі справжні. На думку М. І. Рєпнікова вони мали квадратну форму [318, c. 186 — 187].

У північній частині городища розташований північний дозорний комплекс (Рис. 16). До нього веде окремий шлях із балки Джан-Казі. Щоби потрапити на верхній майданчик потрібно було пройти через невеликий підземний тунель та укріплену хвіртку. На останній ділянці шлях перекривався штучним парапетом, висіченим у камені. Крім того, підйом контролювався двома печерними казематами з амбразурами. Отже, ворогу пройти по цій стежці було вкрай важко.

Дивлячись на військово-топографічну, тактичну, архітектурну та воєнний складник пам’ятки, можна дійти висновку, що Ескі-Кермен був однією з кращих фортець свого часу.

Недалеко від Ескі-Кермену в ущелині Каралез знаходиться одне з найвищих плато Внутрішньої гряди кримських гір — Мангуп-Калє. З її вершини можна візуально контролювати: на заході — Севастопольську бухту і фортецю Каламіта, на півдні та сході — Головну гряду від перевалу Байдарські ворота до гірського масиву Чатир-Даг, на півночі — підгір’я та степ.

В VI ст., після успішних нападів тюркютів, візантійська адміністрація, намагаючись захистити своїх союзників розгорнуло масштабну будівельну діяльність. До того часу цим цілям слугувала клейсура, зведена в ущелині Каралез. Звичайно, завдання, поставлене перед будівельниками, було не з легких, адже оточити шість кілометрів периметру плато штучними спорудами майже неможливо, тому, відповідно до вимог візантійської воєнної доктрини [222, c. 361], було максимально використано рельєф місцевості. У такий спосіб, надійно перекривалися лише місця, де в скельних масивах були природні лакуни, якими можна було проникнути на плато.

Можна припустити, що головними оборонними об’єктами були три куртини (A.X, A.XIV, A.XV), споруджені в улоговинах Табана-Дере та Гамам-Дере й укріплені ворота (A.XVI) в улоговині Капу-Дере [105, c. 245]. Загалом куртин приблизно 20 [242, c. 9]. Головні ділянки збудовано за схемою «вхідного кута», чим ліквідовано «мертвий простір» під стінами [105, c. 246]. Крім того, супротивник потрапляв під фланговий обстріл із невеликих укріплених майданчиків, розташованих на мисах Чамни-Бурун та Чуфу- Чеарган-Бурун [242, c. 9]. Локальні куртини охороняли порівняно доступні для підйому невеликі улоговини на західних, південних та південно-східних схилах гори (Рис. 17).

Куртини Мангупа зведені з геометрично правильних квадрів вапняку, проте є відмінність від стін Ескі-Крмена й Каламіти — вони складаються тільки з двох панцирів, без шару забутовки між ними [105, c. 247].

На думку В. Л. Мица, такий будівельний прийом характерний для більшості візантійських укріплень VI ст. [270, c. 60] Товщина стін Мангупа — 1,8 м, що цілком достатньо за наявності крутих схилів [242, c. 18]. Також будівельники не висікали спеціальні «постілі», а тільки розчищали і вирівнювали скельні майданчики [105, c. 247].

Г оловні ворота фортеці з одного боку були захищені крутим схилом, а з іншого — монументальною стіною. У скелі були висічені бойові майданчики, з яких можна було вести обстріл супротивника. Таким чином утворювався своєрідний коридор, який впритул підходив до воріт.

Отже, можна зробити висновок, що надзвичайно вигідне топографічне положення Мангуп-Калє й незвичайні інженерні рішення з організації оборони плато, зробили це укріплення стратегічно важливим у сфері оборони та контролю гірських проходів, посилення кордону візантійських володінь, накопичення запасів продовольства та захисту мирного населення на випадок нападів кочовиків через клейсури. Найімовірніше, саме на Мангупі розміщувалася головна фортеця «готської землі» Дорос.

За 5 км на північний схід від Мангупа в каньйоні річки Бельбек, на вершині скельного мису Кулє-Бурун знаходяться руїни Сюйренського укріплення [82, c. 115 — 125] (Рис. 18). Це укріплення панує над урочищем Хор-Хор, скельними мисами Ай-Тодор, Дженіче-Бурун, Тапчан-Кая, гірським проходом «Бельбекські ворота». Головна ж його привабливість у військовому плані, це візуальний контроль над ситуацією в кримських степах.

Загальна площа укріплення — 1,7 га. Дві довгі куртини сходяться до круглої вежі, винесеної у фронт оборони, під кутом 132 градуси.Загальна довжина укріпленого периметру — 111 м. Товщина куртин — 2, 5 м [442, c. 120], сучасна висота — 4 — 4,5 м. Стіни вежі мають товщину 1,5 м, а збережена висота цієї споруди — 12 м разом із парапетом, оснащеним зубцями. Діаметр споруди — 8 м. Наверху э майданчик для спостереження.

Найкраще збереглася південно-західна куртина. У давнину її висота становила 5,5 м [96, c. 314]. За структурою стіна складається з двох бойових панцирів, складених із правильних вапнякових квадрів, та шару забутовки між ними. Північно-східна куртина збереглася набагато гірше. Можливо, це сталося тому, що в цьому місці поверхня мису має нахил до 10 — 15 градусів і в разі землетрусу куртина піддавалася неабиякому руйнуванню.

Імовірніше, Сюйренське укріплення підходило під означення невеликих прикордонних укріплень — тобто бургів [105, c. 257], збудоване візантійською адміністрацією для несення розвідувально-дозорної служби, а саме — забезпечення контролю за пересуванням у передгір’ях ворогів Візантії — кочовиків.

У 2,5 км на північний схід від сучасного с. Скалисте між річками Альма й Бодрак, на нижній терасі двоярусної гори заввишки 310 м розташоване середньовічне укріплення Бакла (Рис. 19), винесене найдалі в степ від Херсона [105, c. 280]. Платоподібна тераса оточена зі сходу й заходу вапняковими грядами заввишки 15 — 20 м, а з півдня — скельними урвищами заввишки від 12 до 20 м [7, c. 145]. З південного заходу та північного сходу на терасу підіймаються два крутих шляхи. Загальна площа Бакли — 0,8 га[7, c. 145]. У плані укріплення Бакла нагадує великий тупий кут, тил якого був захищений прірвою та невисоким бруствером завдовжки

5,5 м [105, c. 280].

Середньовічні укріплення Бакли складались із двох куртин, двох веж та кількох бойових печерних казематів на південному напрямку оборони. Нині стіни дуже зруйновані, збережена висота досягає 1,6 м, товщина — 2,3 м [270, c. 127].

Д. Л. Таліс встановив, що укріплення споруджувалися на спеціальній субструкції (платформі-фундаменті), яка складалась із великих глиб вапняку, з вапняковим розчином між ними [373, c. 103]. За структурою, стіни складаються з двох панцирів та шару забутовки між ними. Товщина стін —

1,5 м [369, c. 57]. Мурування регулярне, квадрове.

Д. Л. Таліс, який вивчав цю пам’ятку в 60-х рр. ХХ ст., вважав, що «фортеця стратегічно розташована погано, а сам: у радіусі дії стріл, випущених зверху, з гірського плато, що нависає над фортецею» [369, c. 63]. З іншого боку, він додає: «як сховище фортеця розташована зручно, адже гірська гряда, з якого можна її обстрілювати, прикривало фортецю з півночі» [369, c. 63]. Натомість, можемо протиставити такому ландшафтному погляду [105, c. 285] на проблему інший складник значення пам’ятки. На думку О.В. Вуса, головним завданням Баклинського гарнізону було не відбивання нападів, а дозорно-розвідувальна служба та своєчасне попередження Херсону про небезпеку чергового нападу [105, c. 286].

Укріплення, винесене якнайдалі вглиб ворожої території має до останнього залишатися непомітним. Саме цим тактичним принципом і керувалися будівельники, маскуючи об’єкт у складках місцевості. У невеликому укріпленні, найімовірніше, базувався невеликий мобільний загін.

2.3.