Становлення історії релігії як наукової дисципліни

Прагнення людини до пізнання світу, до самопізнання невичерпне і вічне. У процесі пізнавальної діяльності вона формує себе як особистість, набуває фахових знань, аку­мулює енергію для подальших інтелектуальних і духовних пошуків.

Релігія як особливий феномен, що концентрує в собі духовну діяльність людини, була сферою досліджень англійського філософа Герберта Спенсера (1820—1903), анг­лійського історика, етнографа Джеймса-Джорджа Фрезера (1854-1941), австрійського психолога Зигмунда Фрейда (1856 —1939), французького соціолога, етнолога Леві- Брюля Люсьєна (1857—1939) та ін.

У 70-ті роки XIX ст. лекції з історії та філософії релігії читали у найбільших універ­ситетах Англії, Голландії, Німеччини, Франції, Італії. Релігію з різних точок досліджу­вали антропологія, філософія.

На межі XIX—XX ст. у лоні релігієзнавства сформувалися відносно самостійні дис­ципліни: філософія релігії, історія релігії, психологія релігії, соціологія релігії, остаточ­но окреслилися проблеми, які вони, як і релігієзнавство загалом, досліджували. У XX ст. наукові набутки релігієзнавства використовували не тільки світські вчені, лібе­ральні теологи, а й навіть релігійні ортодокси.

Певний час, під впливом марксистської доктрини, особливо в колишньому Радянсь­кому Союзі, релігієзнавство ототожнювали з критикою, дискредитацією релігії. З кра­хом комуністичної ідеології та політичної системи цю тенденцію було подолано.

Вчення про релігію поділяють на релігійні (конфесійні) та нерелігійні (неконфесій- ні). Релігійні вчення об’єднують напрями, течії, представлені теологами або дослідни­ками, які, хоч і не є богословами, перебувають на позиціях релігійного світогляду, вва­жаючи, що по-справжньому пізнати феномен релігії може лише віруюча душа. Нерелі- гійні дослідники у своїх студіях послуговуються методологією, інструментарієм різних галузей знань, у тому числі суто релігієзнавчими.

1.3.