Об’єкт, предмет історії релігій, структурні системи релігієзнавства

Історія релігії будучи однією з базових релігієзнавчих дисциплін, вона акумулює знання від виникнення примітивних вірувань, первісних релігійних форм до становлен­ня і розвитку національних і світових релігій, відтворює минуле різних релігій у конк­ретності їх форм, нагромаджує і зберігає інформацію про них.

Історія релігії — це галузь релігієзнавства, що вивчає походження і внутрішній роз­виток релігії, а також особливості її соціально-культурних зв’язків.

Передусім вона зосереджується на дослідженні ранніх вірувань і культів народів світу. Щодо цього багатий матеріал містять праці англійських етнографа Альфреда Едуарда Тейлора (1869-1945), історика Джеймса Джорджа Фрезера (1854-1941), амери­канського соціолога Люкса Генрі Моргана (1818-1881), українського історика, культу­ролога, теолога Івана Огієнка (митрополита Іларіона) (1882-1972) та ін.

Предметом історії релігії є діалектичні процеси суті універсальної системи ціннос­тей релігій світу як смислозначущих цілей людського існування як фундаментальна складова структурних елементів релігій світу, розглянуті як вираз релігійно- аксіологічних відносин. Предмет історія релігії значно ширший за його об’єкт. Він по­стійно розвивається, збільшуючись за обсягом, змінюючись за структурою. Головним для нього є вироблення універсальних понять і теорій науки про релігію. Ця особли­вість історії релігій спричинилася до того, що його наукові пошуки та результати до­сліджень активно використовують історія, культурологія, психологія, правознавство, мовознавство, фольклористика, етнографія, мистецтвознавство, інші науки, які аналі­зують релігію крізь призму своїх інтересів. У своїх дослідженнях історія релігії неми­нуче звертається до філософсько-світоглядних поглядів на людину, світ, суспільство, спирається на історію природничих і суспільних наук, наукове тлумачення феномену релігії.

Об’єктом історії релігії є стан людини, який виражає її єдність із трансцендентним, свідчить про її самовизначення в світі.

Релігієзнавство належить до складних за структурою, багатоаспектних полідисцип- лінарних галузей знань. Його предметом є об’єктивні закономірності виникнення, ста­новлення, розвитку та функціонування релігій, їх структурні особливості, різноманітні феномени, взаємозв’язки і взаємодія релігії з іншими галузями знань. Воно охоплює не тільки трансцендентні, що грунтуються на вірі у потойбічне, а й світські та громадянсь­кі релігії.

Світські релігії — це віровчення, які наділяють надприродними властивостями осіб (вождів) націй, держав.

Ці релігії формуються в тоталітарних державах і пов’язані з обожнюванням їх пра­вителя, в імперіях, у яких нав’язується обожнювання народу-завойовника (культ імпе­ратора Риму, культ вождів марксизму-ленінізму). Нерідко причиною їх появи є підневі­льне становище народів, боротьба за національне і політичне визволення.

Громадянські релігії — це релігійна єдність громадян певної країни, незалежно від їхньої конфесійної належності. Такі релігії закликають усіх громадян поклонятися Все­вишньому, їх Бог — позаконфесійний, але віра в нього є обов’язкова для всіх громадян.

Релігієзнавство об’єднує в собі такі структурні системи, як філософія релігії, психо­логія релігії, феноменологія релігії, соціологія релігії, історія релігії, географія релігії, лінгвістичне релігієзнавство, футурологія релігії, антропологія релігії, релігійне вільно­думство, а також, на думку деяких учених, науковий атеїзм.

Філософія релігії. Як особливий погляд на релігію, вона заявила про себе тоді, як і філософія, окресливши свій предмет у ХУІІ-ХУПІ ст., що було зумовлено намаганнями осмислити релігію як феномен, конституюванням філософії як виду пізнавальної діяль­ності.

Філософія релігії — це філософське осмислення природи, сутності, сенсу релігії та Бога.

Фундатором її вважають нідерландського філософа Бенедикта (Баруха) Спінозу (1632-1677). Особливий внесок у її розвиток зробили англійський філософ Дейвід Юм (1711-1776), німецькі філософи Іммануїл Кант (1724-1804), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Готхольд Ефраїм Лессінг (1729-1781).

Філософія релігії зосереджується на проблемах релігієзнавства, пов’язаних із гносе­ологічними (пізнавальними) та онтологічними (бутгєвими) чинниками, вивчаючи осно­вні релігійно-філософські ідеї в їх історичному розвитку, сукупність філософських по­нять, принципів, які тлумачать релігію. її представляють різноманітні концепції, що інтерпретують релігію під кутом зору герменевтики (тлумачення давніх текстів залеж­но від культури, в яких вони існували, і від культури суб’єкта, який здійснює інтерпре­тацію), феноменології (вчення про феномен, який постає як певна реальність, її самови­яв і саморозкриття), екзистенціалізму (вчення, яке значення сущого виводить з існування людини), прагматизму (вчення, яке зводить суть понять, ідей до практичних операцій), позитивізму (вчення, яке єдиним джерелом пізнання вважає емпіричний до­свід), матеріалізму (вчення, що проголошує матерію першоосновою всього сущого) та ін.

Психологія релігії. Ця дисципліна вивчає психологічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування релігійних явищ, суспільні, групові, індивідуальні потре­би, почуття, настрої, традиції, їх зміст, структуру і спрямованість, місце і роль у релі­гійному комплексі, вплив на нерелігійні сфери життєдіяльності суспільства, соціальних спільнот і особистостей.

Психологія релігії — релігієзнавча дисципліна, яка вивчає психологічні, емоційні джерела релігії, психологію віруючої людини, її предметом є релігійні почуття, пере­живання, настрої, установки, мотиви тощо. Як окрема галузь знань, вона оформилася в середині XIX ст. у зв’язку з виходом у світ праці німецького теолога і філософа Фрідрі- ха Ернста Данієля Шлейєрмахера (1768-1834) «Психологія» (1862), в якій стверджува­лося, що релігія є відчуттям людиною своєї єдності з Вічним і Цілим, грунтується на відчутті її залежності від Бога.

Дальший розвиток психології релігії пов’язаний з працями німецького психолога і філософа Вільгельма Вунда (1831-1920), американського психолога Гренвінла Стенлі Холла (1896-1924), американського філософа Вільяма Джемса (1842-1910) та ін.

Феноменологія релігії. Як релігієзнавчий напрям, вона сформувалася в першій поло­вині XX ст. завдяки працям німецьких теолога і філософа Рудольфа Отго (1869-1937), філософа Макса Шелера (1874-1928), голландського філософа Герарда ван дер Леува (1890-1950) та ін., які зосереджувалися на описі та класифікації ознак властивих релі­гійним явищам.

Феноменологія релігії — це релігієзнавчий напрям, предметом дослідження якого є релігійний феномен.

Головна вимога до таких досліджень полягає в тому, щоб побачити релігію такою, якою вона є насправді у своїх самовиявах, у недопущенні світоглядних, ідеологічних упереджень.

У полі її зору не тільки релігія, релігійна свідомість, а й акти віри, містичні аспекти. Напрацювання її є важливим джерелом знань при з’ясуванні природи та сутності релі­гії, сенсу релігійності.

Соціологія релігії. Функціонуючи на межі теології та соціології, вона розглядає релі­гію передусім як соціальний феномен.

Соціологія релігії — це галузь релігієзнавства, яка досліджує взаємодію релігії та суспільства, вплив релігії на соціальну поведінку індивідів, груп, спільнот.

Головне для неї соціальний вимір релігії, її вплив на соціальну поведінку. У сфері інтересів цієї галузі не релігія сама по собі, а те, як відбувається процес формування, функціонування релігійних об’єднань, інших інститутів, стосунки всередині них і між ними. Вона виходить з того, що належність індивідів до певної релігійної спільноти не завжди впливає на їх поведінку, а релігійні інститути нерідко визначають дії людей не­залежно від їх вірувань, а то й навіть усупереч їм. Поза межами її дослідження перебу­ває все, на чому зосереджена релігійна поведінка віруючих, Бог, трансцендентне, над­природне. Не переймається вона й сутнісними особливостями релігії.

Засади соціології релігії були сформовані наприкінці XIX ст. старанням німецьких філософів, соціологів Макса Вебера (1864-1920), Георга Зіммеля (1858-1918), францу­зького філософа, соціолога Еміля Дюркгейма (1858-1917), англійського соціолога поль­ського походження, етнографа, антрополога Броніслава Малиновського (1884-1942).

Нині її погляд спрямований на соціальні аспекти розвитку нетрадиційних релігій та неорелігій, екуменістичні тенденції, процеси секуляризації, динаміку релігійності насе­лення та ін.

Географія релігії. Предметом її дослідження є роль природного чинника у процесі формування і поширення релігій, взаємозв’язок етнічності й конфесійності, питання ав- тохтонності (вкоріненості) релігійних утворень у конкретних країнах.

Географія релігії — це галузь релігієзнавства, що вивчає загальну схему поширення релігій, сучасну релігійну карту світу.

Засадничою тезою її досліджень є визнання того, що географічне середовище і релі­гії пов’язані між собою завдяки етносу, історичний шлях, культурні, психологічні осо­бливості якого значною мірою впливають на особливості його релігійності. Значну ува­гу вона зосереджує на прогнозуванні динаміки релігійної карти світу.

Лінгвістичне релігієзнавство. Як релігієзнавчий напрям воно сформувалося на межі філософії релігії, філософії мови, психології та інших дисциплін.

Лінгвістичне релігієзнавство — це напрям релігієзнавства, предметом дослідження якого є мова релігії як знакова система, що включає в себе вербальні та невербальні (образотворчі, пластичні, музичні) засоби символічно зашифрованої інформації.

Джерелом інформації для лінгвістичного релігієзнавства є усні та писемні сакральні (священні) тексти. Багато з них містять зашифровану інформацію, архетипи (первинні схеми образів фантазії, що становлять основу символіки). їм властивий «лінгвістичний консерватизм». У зв’язку з цим часто постає необхідність інтерпретації священних тек­стів, перекладання їх іншими мовами. Важливі сфери його досліджень втілення релі­гійного досвіду у словесній формі, зв’язок мови та свідомості віруючих, співіснування національних і конфесійних мов.

Найпомітніший слід у пізнанні лінгвістичних аспектів релігії залишили австрійські філософи Людвіг Вітгенштейн (1889-1951), Моріц Шлік (1882-1936), німецько- американський філософ Рудольф Корнан (1891-1970), німецький філософ Карл Ясперс (1883-1969), англійський філософ Джон Остін (1911-1960), українські вчені мовозна­вець Олександр Потебня (1835—1891) та історик, культуролог, теолог Іван Огієнко.

1.4.