Економічні організації як суб’єкти- економічної системи

Активна діяльність є способом існування економіч­них суб'єктів і проходить у формі взаємодії з іншими струк­турними елементами економічної системи. За своєю природою взаємодія пов'язана з реалізацією економічних зв'язків, що виникають на основі соціальної та виробничої залежності.

Методологічно ця проблема може бути розв'язана лише на принципах системного аналізу в рамках свідомо організованої і реально функціонуючої економічної системи як однієї зі сфер суспільства. Економічні суб'єкти тут розглядаються насампе­ред як організатори економічних процесів, організаційні дії яких за певних обставин і приводять до утворення економіч­них організацій. Незважаючи на те, що організаційна складова властива всім формам діяльності економічних суб'єктів як са­моорганізація власної діяльності індивіда або як організація процесу праці, чи як організація взаємодії з іншими суб’єктами, організаційні дії не розглядалися економічною на­укою. Однією з причин цього, на наш погляд, була акцентація на результатах діяльності, а не на самому процесі діяльності та суб’єктах, котрі її здійснюють. Крім того, абстрагування від впливу свідомості кожного індивіда на його діяльність та принцип методологічного індивідуалізму виводили за межі аналізу процеси взаємодії економічних суб’єктів і будь-які прояви їх організаційних дій.

Поняття організації як процесу упорядкування елементів є характерним для будь-якої системи і характеризує взаємо­зв’язок її складових із системою як цілісністю. Свідоме упо­рядкування елементів системи (процес організації) здійсню­ється через вплив цілого на частини і розглядається як органі­заційні дії центру. У ринковій економічній системі роль еко­номічного центру відіграють ринок та держава, які реалізують важливі для кожного суб’єкта функції. Організаційні дії дер­жави виступають у формі створення відповідних органів управління, застосування влади чи формування інституційного середовища. Ринок впливає на поведінку суб’єктів через меха­нізм конкуренції.

Для незалежних економічних суб’єктів таким об’єднавчим началом є їх спільні (колективні) цілі та інтереси. Саме вони утворюють ядро майбутньої цілісності, яка стає центром орга­нізаційних дій. Тобто в економічну організацію суб’єкти об’єднуються лише тоді, коли виникає спільна мета, форму­ються колективні інтереси. У класичній та неокласичній теорі­ях проблема формування економічних організацій навіть не ставилася. Досліджувалися виключно причини багатства. При цьому економічні організації ототожнювали з індивідуальни­ми економічними суб’єктами і розглядали в ролі «чорного ящика», де важливим був аналіз ресурсів на вході та результа­тів на виході, зведення усіх процесів до виробничої функції. Методологічні засади, на які спиралися ці дві наукові школи, і не передбачали розгляду інших аспектів.

Історично й логічно економічні організації почали форму­ватися з появою мануфактури, що виникла як форма викори­стання вигід від поділу праці. Згодом її місце зайняла фабри­ка (підприємство), що давала змогу отримати ефект від поді­лу праці та використання машин. А. Маршалл одним із пер­ших дослідив переваги, що надає велике виробництво, і про­блеми його організації, присвятивши їй УІІІ-ХІІ розділи ZV книги «Основ економічної науки». Підприємство він по­рівнював із виробничим організмом, що виникає і розвива­ється за єдиним правилом для всіх організмів, згідно з яким «розвиток організму — будь-то соціального чи природно­го — зумовлено поділом функцій між його частинами, що постійно поглиблюється, з одного боку, і дедалі тіснішим зв'язком між ними, з другого»^[192].

Фабрика (підприємство), як одна з перших форм економіч­них організацій, спочатку розглядалася виключно з виробничо­го погляду, як утворення, що відкриває шлях для використання переваг великого машинного виробництва^[193], поділу праці з ме­тою отримання прибутку. «Підприємство (business), — писав А.Маршалл, — тлумачиться тут як широке поняття, що вклю­чає забезпечення потреб інших, котре здійснюється з розрахун­ком на безпосередню або опосередковану оплату її тими, кому доведеться отримати від цього користь». У характеристиці підприємства (бізнес-організації) переважали виробничо-техно­логічні зв'язки між економічними індивідами, їх вплив на ре­зультати діяльності підприємства. Поза увагою залишалися со­ціальні зв'язки, взаємодія, що виникає в результаті реалізації кожним економічним суб'єктом прав власності на належні їм ресурси. Тому мануфактуру, фабрику (підприємство) з прита­манними їм характеристиками важко назвати економічними ор­ганізаціями в повному розумінні цього поняття.

У концепції економічної організації Ф. Найта ми вбачаємо спробу подолання однобічного тлумачення причин її виник­нення, тобто виключно виробничими цілями. У ній розгляда­ється природа економічної організації як результат об’єднання ресурсів власниками капіталу та робочої сили у формі найму. Останній здійснюється добровільно з метою отримання ста­більної заробітної плати найманим працівником, власником капіталу — прибутку, унаслідок чого знижується ризик коли­вання рівня заробітної плати під впливом кон’юнктури ринку праці.

На жаль, ідея обміну правами власності між власниками різ­них ресурсів, що фактично відображали процес соціальної вза­ємодії між різними суб’єктами, не знайшла належного науко­вого розроблення. Даний аспект взаємодії між різними еконо­мічними суб’єктами — найманими працівниками і власниками капіталу — є однією з фундаментальних складових багатьох економічних організацій.

Найбільшим внеском Р. Коуза у теорію економічних орга­нізацій стало обґрунтування необхідності організації економіч­них операцій на ринку як невід’ємної (обов’язкової) складової діяльності економічних суб’єктів. До нього цим аспектом дія­льності суб’єктів економічна наука нехтувала. Учений довів, що організація взаємодії економічних суб’єктів здійснюється на двох рівнях — на ринку і безпосередньо, як організаційні дії адміністративного центру, здійснення функцій менеджмен­ту. Підставою для такого висновку стало постійне зростання витрат на організацію ринкових операцій.

Як бачимо, Р. Коуз фактично схилявся до «виробничої» природи економічних організацій, розглядав її також з боку витрат на організацію взаємодії між економічними суб’єктами. Порівнюючи витрати на ринкові операції та витрати на органі­зацію взаємодії адміністративними методами, він фактично досліджував масштаби економічної організації (меж фірми), а не її суть та причини виникнення. У розв’язанні даної центра­льної проблеми, на наш погляд, Р. Коуз зробив незначний вне­сок. Він стосується скоріше пояснення причин існування тих чи інших форм економічних організацій та їх величини, адже масштаби виробництва тривалий час вважалися головним джерелом ефекту, що отримували від економічної діяльності.

Подібні підходи до розуміння природи економічних органі­зацій характерні і для А. Алчиана і Г. Демсеца^[194], які її суть пов’язують із кооперацією учасників виробництва. Як відомо, кооперація є формою організації дій індивідів, які виконують різні функції, що випливають з поділу праці, при виготовленні певного продукту.

Цілу низку причин виникнення економічних організацій на­зиває О. Вільямсон, немов би узагальнюючи багатьох авторів та обґрунтовуючи власні аргументи. Їх можна об’єднати у дві гру­пи, перша з яких відображає недоліки ринку, а друга — перева­ги так званої інтерналізації, під якою розуміється «заміна рин­кового обміну на внутрішню організацію»^[195], що забезпечує економію трансакційних витрат на ринках напівфабрикатів.

Серед недоліків ринку автор розглядає: неповноту інфор­мації, її недостовірність, відсутність довіри до партнера, швид­кі зміни кон’юнктури. Так уперше економічна наука постала перед необхідністю урахування витрат на здійснення ринкових операцій, що пов’язані зі стихійним (через попит і пропози­цію) обміном та конкурентною боротьбою.

«Внутрішня організація» взаємодії економічних суб’єктів є альтернативою ринкового способу встановлення та реалізації економічних зв'язків. Її переваги полягають у тому, що вона дає змогу (1) подолати недоліки стихійності ринку («подавити конкуренцію» — за висловом О. Вільямсона), (2) використати технологічні зв'язки між взаємодоповнюваними виробництва­ми, отримати економію від збільшення масштабів виробницт­ва та скорочення часу на взаємодію між ними; (3) застосовува­ти засоби заохочень і стягнень, добиваючись гармонізації інтересів економічних суб'єктів; (4) розв'язувати конфлікти за допомогою переговорів і прийняття владних рішень, а не через судовий розгляд; (5) використовувати структурні зміни для швидкої реакції на запити ринку тощо.

Особливе значення, на наш погляд, має розглянута О. Вільям- соном проблема захисту прав власності на ресурси, що нале­жать економічним суб'єктам, у контексті причин виникнення економічних організацій.

Підсумовуючи, можна сказати, що в економічній літературі причини виникнення економічних організацій пов'язуються з альтернативним ринку способом узгодження взаємодії між економічними суб'єктами, що забезпечує економію витрат і отримання кращих результатів. Одначе це лише поверхнева частина справжньої причини існування економічних організа­цій. Її суть пов'язана з рухом глибинного протиріччя суспіль­ного розвитку, у тому числі і в господарській сфері, — проти­річчя між стихійним проходженням економічних процесів і свідомою їх організацією. Дане протиріччя відображає функ­ціонування та розвиток суспільства як цілісної системи, збе­реження якої від розпаду забезпечується різними способами

²⁰⁰ Див.: Уильямсон О. И. Экономические институты капитализма. — СПб.: Лениз- дат, 1996.

(стихійним і свідомо організованим) впливу цілісності на свої складові. Вертикальні зв'язки між економічними суб'єктами координує держава (економічний центр) через використання влади або створення інституційного середовища. Їх слабкість завжди доповнюється стихією, що набуває різноманітних форм: від «планової анархії» в соціалістичній економіці до не­дотримання законів та корупційних взаємозв'язків у ринкових економічних системах у разі недієздатності влади та неврегу- льованості інституційного середовища.

Горизонтальні зв'язки, що встановлюються між економіч­ними суб'єктами, узгоджуються за допомогою ринкового ме­ханізму, де стихія пошуку відповідності попиту і пропозиції та конкурентна боротьба тривалий час домінувала. Згодом свідо­ме об'єднання економічних суб'єктів у різноманітні економіч­ні організації стало альтернативним способом узгодження економічних зв'язків. У такий спосіб стала забезпечуватись ін­теграція відокремлених поділом праці та власності на ресурси економічних суб'єктів. Тому економічна організація розгляда­ється як спосіб свідомого подолання (реалізації) залежності економічних суб'єктів у результаті спеціалізації на виконання певних виробничих функцій, від ресурсів, що завжди перебу­вають у власності інших суб'єктів.

Поєднання суб'єктів, розділених власністю і поділом праці, яке здійснював ринок, почала виконувати економічна організація, а співвідношення між ними слід розглядати як кроки з опанування людьми стихії ринку. Дослідження еко­номічних організацій направлене насамперед на свідоме встановлення та координацію виробничих зв'язків і визна­чення форм поєднання (обміну) прав власності на ресурси економічних суб'єктів, що, об'єднавшись, утворили еконо­мічну організацію.

Поява та діяльність економічних організацій у ролі еконо­мічних суб'єктів можуть бути обґрунтованими методологічно лише в рамках організаційного підходу до економічної систе­ми, коли розглядається предметно-перетворювальна (а не ли­ше пізнавальна) діяльність людей. Мова йде не лише про до­слідження стану і закономірностей економічної системи, а й про закономірності встановлення та реалізації горизонтальних зв'язків, про свідому практичну діяльність щодо найповнішого досягнення власних цілей.

Найповніша реалізація власних цілей економічних суб'єктів приводить їх до необхідності використання переваг, що надає об'єднання дій та спільне використання ресурсів, до висновку про необхідність переходу від стихійних до свідомо організо­ваних форм взаємодії. Об'єднавчою силою стають спільні цілі та інтереси, реалізація яких дає можливість повніше забезпе­чити власні цілі й інтереси та уникнути конфліктності і конку­рентної боротьби («витіснити конкуренцію»). Спонукальні мотиви, породжені спільними інтересами, супроводжуються вольовим актом економічних суб'єктів — практичними кро­ками щодо створення економічної організації. Її суть відобра­жають спільні цілі та засоби, порядок їх досягнення, що відо­бражаються у статусі економічної організації та фіксуються установчими документами^[196]. Необхідність реєстрації установ­чих документів у державних органах свідчить про відобра­ження в діяльності економічних організацій не лише колектив­них, а й суспільних інтересів. Тому економічну організацію варто розглядати як організаційне утворення, у якому досяга­ється гармонізація індивідуальних, колективних та суспільних економічних інтересів.

Наявність внутрішніх зв'язків, що пов'язують лише еконо­мічних суб'єктів, які утворили економічну організацію, спіль­них цілей, що їх об'єднують, та ресурсів, котрі спільно вико­ристовуються для їх досягнення, дає змогу розглядати еконо­мічну організацію як цілісне утворення, для якого характерні ознаки системності. У ній діють адміністративний центр, що виконує організаційні функції (менеджмент), структурні під­розділи, система виробничих та соціальних зв'язків. Як цілісна система, економічна організація діє у середовищі економічної системи як колективний економічний суб'єкт, який має ряд особливостей і є формою юридичної особи.

Виходячи з відомого принципу системного аналізу про наяв­ність у кожної системи підсистем, які самі володіють системни­ми властивостями, окремі дослідники розглядають економічні організації як підсистеми економічної системи. У свою чергу, до економічних організацій доцільно застосувати системний підхід. Так, наприклад, Джеффрі Ходжсон у розділі «Принципи еконо­мічної організації» вводить підрозділ «Фірма як економічна сис­тема» та підкреслює, що «фірма — це система», яка «сама пови­нна мати достатньо різноманітну внутрішню структуру»^[197], ієрархічна будова якої містить різні структурні рівні, що забез­печують пристосування її до змін ринкового середовища.

Саме з позицій системного аналізу визначає суть організації відомий американський дослідник Річард Дафт: «Організації являють собою (1) соціальні цілісності, що (2) мають певні ці­лі, (3) є певною мірою структурованими, координованими ак­тивними системами, (4) пов’язаними з навколишнім середо- вищем»^[198]. У ньому центральне місце відводиться людям, їхнім цілям, особливостям їх взаємодії та функціям, які вони виконують для досягнення цілей. На відміну від традиційної «виробничої концепції» економічної організації її природа пов’язується з соціальною взаємодією людей.

Людиноцентричний підхід до економічної організації, розгляд її як об’єднання економічних суб’єктів передбачає при дослі­дженні її природи на перше місце поставити суспільний статус людей в економічній організації. Як було показано вище, цей статус відображається у сукупності прав власності на ресурси, що використовують економічні суб’єкти. Тому у процесах фор­мування і функціонування економічних організацій ключову роль відіграють дії економічних суб’єктів із правами власності на ресурси, що спільно використовуються для досягнення індивіду­альних і колективних цілей. При цьому необхідно ураховувати реально існуючу виробничу взаємодію економічних суб’єктів.

Такий підхід дає можливість розкрити причини дуалізму економічних організацій. З одного боку, вони є колективним економічним суб’єктом, що являє собою структурний елемент економічної системи, пов’язаний вертикальними й горизонта­льними зв’язками. Водночас економічна організація є підсис­темою економічної системи, має власну структуру, адміністра­тивний центр, що організовує виробничу та соціальну взаємо­дію між її членами. Тому при дослідженні економічної органі­зації необхідно розмежовувати поняття економічної орга­нізації як структурного елементу економічної системи, одного з її різноманітних економічних суб'єктів, і поняття еконо­мічної організації як процесу взаємодії між людьми, які об'єдналися заради певних цілей.

Формування економічних організацій як структурних еле­ментів ринкової економічної системи передбачає зміну статусу економічних суб'єктів, що увійшли до неї, та набуття економіч­ною організацією якостей колективного економічного суб'єкта. Обов'язковою умовою таких змін є дотримання фундамента­льних для ринкового господарства принципів свободи і рівно­сті, що забезпечувалися вільною конкуренцією та еквівалент­ністю обміну на основі цінового механізму. В економічній організації вони проявляються у добровільному об'єднанні економічних суб'єктів і гармонізації індивідуальних та колек­тивних економічних інтересів.

Зміна статусу економічних суб'єктів полягає в тому, що во­ни добровільно передають на певних умовах, відображених у контрактах, права власності на належні їм ресурси до економі­чної організації, а самі виступають у ролі економічних агентів — активних учасників діяльності економічної організації або як принципали. При цьому важливо підкреслити, що індивіди, які об'єднуються в економічну організацію, добровільно від­чужують лише частину прав власності на визначений час, що дає можливість їм відновити свій статус повноправного еко­номічного суб'єкта через вихід з економічної організації. Так зберігаються і реалізуються в нових формах принципи свобо­ди та рівності економічних суб'єктів, які стають учасниками відповідних економічних організацій.

Поняття права, у тому числі і права власності, від початку його виникнення пов'язувалося з відокремленістю людини та відображало її зв'язок із суспільством. Лише індивіди як фізи­чні особи могли володіти правом і нести відповідальність за свої дії. Передання ними своїх прав власності економічним ор­ганізаціям, які вони утворювали, породило проблему віртуа­льного носія цих прав (оскільки за ними був фізично відсутній конкретний індивід) та особливості формування зв'язків еко­номічної організації в економічній системі. Їх носієм стає ко­лективний економічний суб'єкт, який виникає й існує лише в об'єднанні людей, у процесі їх взаємодії.

Уперше подібне об'єднання виникло у Стародавньому Ри­мі у формі муніципалітетів, яким городяни (як дійсні носії прав та відповідальності) передавали частину власних повно­важень. Концентрація в руках муніципальної громади пере­даної окремими городянами частини прав і відповідальності та незалежне від їх волі використання цих прав муніципаліте­том стали підставою для набуття муніципальними об'єднаннями статусу юридичної особи. Це означало, що, не­зважаючи на відсутність фізичної особи, права та відповіда­льність несла штучно створена людьми в результаті спільної домовленості юридична особа.

Економічні організації є цілісними організмами, що само­стійно існують відносно економічних суб'єктів, які їх утвори­ли, а вихід окремого учасника організації не тягне за собою її ліквідацію. Тому американські юристи називають їх «штучни­ми утвореннями, невидимими, невловимими, що існують лише з погляду закону», тобто несуть відповідальність і мають права для виконання певних дій. Правоздатність економічних організацій дає підстави розглядати їх як колективних еконо­мічних суб'єктів, що володіють тими самими рисами, що й індивідуальні економічні суб'єкти. До таких рис слід віднести наявність в економічних організацій власних назв та адреси місцезнаходження, що відображаються у статуті юридичної особи, можливості активно діяти в ринковій системі та зазна­чені вище права і відповідальність тощо.

Поняття юридичної особи покликане відобразити самостій­не існування переданої частини прав власності та відповідаль­ності стосовно суб'єктів — економічних індивідів, яким вони належали. Реалізація цих прав та відповідальності здійснюєть­ся в рамках організації, що виступає в ролі юридичної особи. Незалежно від того, частина прав власності передана однією

²⁰⁴ Економічна енциклопедія: У 3 т. / Редкол.: С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. — К.: Вид. центр «Академія», 2002. — Т. 3. — С. 921.

особою чи колективом людей, вони реалізуються лише в про­цесі функціонування економічної організації, відокремлено від осіб, які їх передали. Тому господарська діяльність одноосіб­ника також розглядається з позиції економічної системи як ді­яльність економічної організації, що має статус юридичної особи^[199].

Одноосібні економічні організації заведено називати уні­тарними (від фр. — єдиний, той, що становить єдине ціле). «В унітарній фірмі, — пише Т. Еггертсон, — один і той са­мий індивід є власником усіх ресурсів, що використовуються у виробництві фірми»^[200]. Він є організатором і учасником усіх економічних процесів. Хоча у вітчизняній економічній та юридичній літературі^[201] поширене дещо інше розуміння унітарної економічної організації. У ньому наголошується на створенні унітарної організації однією особою — власником лише капіталу, який здійснює найм робочої сили, але найняті працівники не розглядаються як учасники економічної орга­нізації. Як бачимо, тут не враховується сутнісна характерис­тика економічної організації — відокремлене використання частини прав власності на всі ресурси, необхідні для здійс­нення господарської діяльності та набуття нею статусу юри­дичної особи.

Приклад унітарної економічної організації дає змогу глиб­ше розкрити природу економічної організації, процеси її вини­кнення та функціонування. Суть економічної організації зо­всім не зводиться до зовнішнього процесу об’єднання людей, адже, наприклад, в унітарній організації діє один індивід. Вона полягає у (1) відчуженості частини прав власності на певні ре­сурси, які належать економічному суб’єкту, (2) направленні їх (а при формуванні економічної організації кількома суб’єк­тами — об’єднаних прав власності) на досягнення визначених ними цілей, що передбачає (3) відокремлене і самостійне під­порядкування лише встановленим цілям, їх реалізацію (здійс­нення). Факт такого їх призначення та можливість реалізації визнається суспільством (у середовищі якого відокремлені права власності тільки і мають свій смисл) через реєстрацію економічної організації як юридичної особи, що діє відокрем­лено від економічних індивідів, які створили економічну орга­нізацію.

Виникнення унітарної економічної організації відбува­ється через відокремлення економічним суб'єктом з усієї сукупності належних йому ресурсів певної частини та від­чуження частини прав власності на них для досягнення по­ставлених цілей. Глибина і форма відчуження окремих пра- вочинів на відокремлені об'єкти власності проявляється в особливостях унітарних економічних організацій, які він може створити. Так, організація може мати форму товарист­ва з обмеженою відповідальністю або повного товариства залежно від того, засновник нестиме відповідальність лише відокремленим майном, що увійшло до товариства, чи всім своїм майном. У цих двох формах економічної організації має місце різна глибина відчуження прав власності еконо­мічним суб'єктом, що проявилося в неоднакових формах його відповідальності за зобов'язаннями (за діяльність у ри­нковому середовищі) цих юридичних осіб. Так, у товаристві з обмеженою відповідальністю має місце обмежена відпові­дальність його засновника і єдиного учасника, тобто негли­бокий рівень відчуження прав власності, що засвідчує до­сить високий рівень відокремленості індивіда від утво­реного ним товариства. Інший рівень відчуження прав власності та відповідальності у повному товаристві, де спо­стерігається більший рівень єдності (менший — відокрем­леності) єдиного члена зі створеною ним економічною орга­нізацією.

Необхідно підкреслити, що теоретичні основи формування та функціонування економічних організацій пов'язані з фун­даментальною проблемою прав власності на ресурси. Як було показано вище, в них відображається ключове протиріччя всіх суспільних процесів — відокремленість індивіда та його взаємодія з суспільством. Різні способи і характер дій (пере- дання, обміну, поєднання тощо) з правами власності на ре­сурси, що використовуються їх власниками в господарській діяльності, є ключем до розкриття суті, форм та еволюції економічних організацій, які в англосаксонській правовій традиції набули узагальненої назви — компанія^[202].

Принципового значення при цьому набуває різне розуміння в рамках континентальної та англосаксонської систем права самої природи прав людини та можливості добровільного чи примусового їх відчуження. Під впливом ідей Французької ре­волюції в континентальній системі (що бере свій початок від кодексів Наполеона) утвердився підхід, згідно з яким усі права людини (у тому числі і права власності) не можуть відчужува­тися від неї, оскільки це означало замах на свободи людини. Англосаксонська система, навпаки, добровільне відчуження прав людини розглядала як форму прояву свобод і можливос­тей їх використання задля власних інтересів. Життя підтвер­дило справедливість саме таких підходів, що проявилось у бурхливому розвитку різних форм економічних організацій, що з’являлися кожного разу як нові, ефективніші способи по­єднання прав приватної власності та використання ресурсів для забезпечення індивідуальних інтересів їх власників.

Фактично у процесі відокремлення частини прав власності на ресурси від суб’єктів із наступним поєднанням їх в еконо­мічній організації, проявляється універсальний закон розвитку системних утворень — закон диференціації та інтеграції. Роз­виток економічних суб’єктів (та їхніх свобод) здійснюється через добровільне відчуження (диференціацію) частини їхніх прав власності для більш ефективного використання ресурсів (реалізація індивідуальних цілей), що досягається об’єднанням і спільним використанням ресурсів інших суб’єктів (які також добровільно відчужили частину прав власності на належні їм ресурси). Спільне використання заради індивідуальних та ко­лективних цілей дає змогу отримати синергетичний ефект від їх використання, що виник унаслідок збігу векторів їх прикла­дання, адже права власності мають векторний характер і пов’язані з природою суспільних сил.

Отже, активні дії економічних суб'єктів у середовищі еко­номічної системи об'єктивно ведуть до появи відносно відо­кремленого від них цілісного суспільного утворення — еконо­мічної організації, яка за своєю суттю має подвійну природу. По-перше, вона є структурним елементом економічної систе­ми, займає певне місце, зумовлене функціями, що поклада­ються на економічну організацію, та характеризується сукуп­ністю вертикальних (з економічним центром системи) та гори­зонтальних (з іншими економічними організаціями) зв'язків. По-друге, як цілісне утворення, кожна економічна організація має свою мету (якою є спільна мета суб'єктів, котрі її утвори­ли), структурну будову та особливості взаємодії між її елемен­тами. Тобто економічна організація має бути розглянута як функціонуюча підсистема економічної системи.

Добровільне відчуження, передання, обмін, об'єднання або інші дії економічних суб'єктів є правами власності, являють собою правочини. «Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків»^[203]. В основі правочину лежить відповідальність (зобов'язання), яку покладають на себе економічні суб'єкти і яка пов'язана з рухом прав власності (правомочностей)^[204]. Такі дії з правами власності можуть бути односторонніми зобов'язаннями, на­приклад дарування, або багатосторонніми, як при формуванні акціонерного товариства. Зовнішньою (юридичною) формою прояву певних дій із правами власності є заповіт, контракт або інші юридичні акти, в яких письмово відображені правочини економічних суб'єктів та засвідчені їхніми власними підписа­ми. Тому на поверхні кожна економічна організація являє со­бою мережу контрактів, у яких зафіксовані відповідні дії суб'єктів з правами власності на ресурси, що передані для спі­льного використання економічній організації.

У результаті об'єднання економічними суб'єктами прав власності на ресурси формується спільна (колективна) влас­ність, що є фундаментом економічної організації. Вона підпо­рядкована досягненню спільних цілей економічних суб'єктів, реалізація яких є засобом повнішого задоволення індивідуаль­них інтересів економічних суб'єктів. Саме спільні цілі та спі­льна власність на об'єднані ресурси роблять економічну орга­нізацію цілісним утворенням, дають можливість розглядати її як юридичну особу (колективного економічного суб'єкта), що може вчиняти всі дії в середовищі економічної системи.

Статус юридичної особи означає, що кожна економічна ор­ганізація характеризується такими рисами: (1) активно діє в економічній системі, є суб'єктом господарювання; (2) її діяль­ність має систематичний, а не спорадичний (час від часу) ха­рактер; (3) їй притаманні чітко визначені види (напрями) еко­номічної діяльності; (4) здійснення виробничої діяльності як професійної, а не як побічної (любительської) діяльності; (5) наявність власного імені, за яким ідентифікуються її права та відповідальність; (6) діяльність пов'язана зі створенням благ та послуг, тобто має економічний характер; (7) визнання (легі- тимізація) цілей та засобів діяльності з боку суспільства, що відбувається через її реєстрацію в установленому порядку; (8) здійснення інноваційної діяльності, що забезпечує її відтво­рення та оновлення; (9) основою діяльності є ресурси, що пе­ребувають у власності економічної організації.

Ключова ознака юридичної особи — відокремлене від її твор­ців та самостійне функціонування заради спільних цілей, зумов­лює існування двох типів економічних організацій зі статусом юридичної особи. Відмінність між ними полягає у характері спільних цілей: якщо спільні цілі відповідають (формуються) за­ради досягнення інтересів власників ресурсів, що об'єднуються в організації, то має місце організація типу фірми (товариство). Коли економічна організація створюється через виділення засно­вником матеріальних та фінансових ресурсів із наданням їй ста­тусу юридичної особи для досягнення цілей засновника, то така економічна організація отримує назву установи^[205].

Так, наприклад, держава утворює економічні організації зі статусом юридичних осіб для забезпечення потреб суспільства в освіті, охороні здоров'я, забезпеченні правопорядку та ство­рення інших суспільних послуг у формі різноманітних осві­тянських, екологічних, установ охорони здоров'я тощо. Серед недержавних установ слід виділити різноманітні громадські та приватні фонди, діяльність яких базується на статусі юридич­ної особи і підпорядкована визначеним засновником цілям. Установи, як правило, здійснюють неприбуткову діяльність, де можливе отримання прибутку не є головним завданням установи, а його використання підпорядковується забезпечен­ню статутної діяльності.

Отже, установою є такий вид економічних організацій, для яких характерним є: по-перше, створення з ініціативи власни­ка матеріальних та фінансових ресурсів, а не безпосередніх учасників економічної організації; по-друге, обмеженість дій з правами власності лише їх використанням, отриманням дохо­ду (без права передання об'єктів власності іншим суб'єктам), по-третє, мета діяльності установи визначається засновником та відображається в статуті; по-четверте, управління устано­вою здійснює не засновник, а уповноважена особа, правління чи наглядова рада.

Поняття фірми покликане відобразити інші аспекти діяль­ності економічної організації як юридичної особи. Воно з'явилося в результаті дослідження однієї з центральних про­блем неокласичної економічної теорії — раціонального роз­міщення ресурсів з найбільшою вигодою. Фірма з самого по­чатку розглядається як підприємницька економічна організація (бізнес-організація), що створюється власниками ресурсів для отримання і подальшого розподілу прибутку. З позицій фірми власники матеріальних і фінансових ресурсів є принципалами, а власники робочої сили, що утворюють трудовий колектив фірми, — економічними агентами (персоналом). Для забезпе­чення цілей цих груп економічних індивідів і створюється фі­рма. Фірма володіє всією сукупністю ознак, характерних для кожної юридичної особи.

Традиційно раціональність розміщення ресурсів у ринковій економічній системі оцінювалася на основі механізму ринко­вих цін, що відображали результати діяльності економічної організації. Під впливом дії попиту змінювалися напрями дія­льності економічних організацій, а стихійна взаємодія між пропозицією та попитом була основним засобом вибору варіа­нта розміщення ресурсів.

Під тиском так званих провалів ринку та величезних витрат від ринкового способу розміщення ресурсів і оцінювання ефе­ктивності дій з ними (відомих як трансакційні витрати) виник­ла необхідність в альтернативному способі використання прав власності на ресурси економічними суб’єктами. Ним стала фірма, що була «острівцем свідомої влади» в океані стихійної кооперації. Поняття фірми Р. Коуз увів для позначення відно­син між власниками ресурсів, що змінюють спосіб розміщення ресурсів, спосіб пошуку найкращого варіанта їх поєднання та обміну. «Оскільки перед нами, — писав Р. Коуз, — альтерна­тивні методи «організації» — через ціновий механізм чи через підприємця, таке регулювання дає життя фірмам» ^[206]. І далі: «Можна, я думаю, вважати рисою, що відрізняє фірму, витіс­нення механізму цін»^[207] при виборі способу дій з правами вла­сності на ресурси.

Фірма стала одним із перших понять, яке дає можливість відійти від розуміння економічного суб’єкта лише як індивіда, що раціонально діє в ринковому середовищі. Воно переводить увагу на дії з правами власності на ресурси, де традиційний обмін ними при здійсненні ринкових операцій замінюється на їх передання та об’єднання заради досягнення спільних цілей, можливостей свідомо розмістити їх «у таких точках виробниц­тва, де вони мають найвищу цінність»^[208].

Фірма об’єктивно виникла як засіб витіснення стихії в про­цесі свідомої організації підприємницької діяльності, що набу­ває форми менеджменту. Як альтернативний відносно ринко­вого механізму спосіб оцінювання ефективності розміщення ресурсів, фірма має чіткі межі, які визначаються її масштаба­ми. Витрати пошуку на ринку, укладання угод на поставку, страхування від ризиків своєчасного надходження напівфаб­рикатів чи елементів кінцевої продукції порівнюються з ви­тратами на створення власного виробництва таких складових. Порівняння внутрішніх та ринкових трансакційних витрат дає змогу зробити раціональний вибір кращого варіанта, який і утворює межу (масштаби) фірми.

Отже, при характеристиці фірми необхідно до викладених вище ознак економічної організації додати такі. Фірма — це підприємницька економічна організація (територія відвойова­на у ринку), у якій розміщення ресурсів здійснюється через взаємне передання з наступним об’єднанням прав власності на ресурси та їх свідоме використання за допомогою системи ме­неджменту.

Подальша характеристика економічних організацій пов’я­зана з дослідженням характеру відчуження прав власності ін­дивідів, що її утворили, направленості спільних їхніх цілей, способів об’єднання прав власності. Тобто особливості фор­мування спільної власності на ресурси та реалізація прав спі­льної власності економічною організацією як юридичною осо­бою стають центральними проблемами дослідження економіч­них організацій.

Так, виділяють добровільний і примусовий характер відчу­ження прав власності на ресурси, від якого залежить рівень свобод, якими володіють люди. Сутність сумнозвісної експлу­атації людини людиною полягає саме у недобровільному (примусовому) відчуженні робочої сили від її носія та власни­ка на нееквівалентних засадах. Водночас можливість вільного вибору місця та форми прикладення людиною власних сил че­рез підписання контракту найму на чітко зазначених умовах варто розглядати як звичайну взаємодію власників різних ре­сурсів. Це є об’єднання економічних суб’єктів, що утворили трудовий колектив, який, у свою чергу, є складовою економіч­ної організації. Недобровільне відчуження прав власності мо­же мати місце і стосовно інших, окрім робочої сили, економі­чних ресурсів. Тому однією з рис кожної економічної організації є виявлення її характеру, пов’язаного з особливос­тями відчуження прав власності.

Об’єднання відчужених прав власності відбувається заради досягнення певних спільних цілей. Тому дослідження всієї су­купності внутрішніх та зовнішніх цілей і способів їх досягнен­ня стає відправною точкою у розкритті причин появи тих чи інших типів економічних організацій та особливостей їх фун­кціонування. Від цілей і місії економічної організації залежить форма, якої вона набуває у зовнішньому (ринковому) середо­вищі. Цілі, що реалізує економічна організація, впливають і на вибір засобів дій, що проявляється в особливостях їх взаємодії з іншими юридичними особами.

Місією, або причиною, формування економічних органі­зацій може бути досягнення економічних (підприємниць­ких), благодійних, професійних, природоохоронних та ін­ших цілей. Метою підприємницьких економічних орга­нізацій є одержання прибутку з наступним його розподілом між учасниками; фондів — об’єднання прав власності на матеріальні ресурси задля досягнення благодійницьких цілей. Професійні об’єднання створюються власниками ро­бочої сили з метою захисту та підвищення рівня професійної діяльності; природоохоронні організації мають спільні цілі для всього населення окремих країн і людства в збереженні природних умов життя людей тощо. Об’єктом подальшого аналізу в даній праці є переважно підприємницькі економіч­ні організації.

Організаційний підхід до господарської системи суспіль­ства вимагає розглядати кожну підприємницьку організацію в структурному та функціональному аспектах. Для реалізації власної місії кожна економічна організація позиціонує себе в стру ктурі економічної системи як відповідна юридична особа та вибудовує внутрішню структуру. Структурна ви­значеність економічних організацій доповнюється функціо­нальною характеристикою, налагодженням процесу їх взає­модії як у середовищі економічної системи, так і в межах економічної організації. Саме з зазначених причин кожна економічна організація має двоєдину природу: вона одноча­сно є структурним елементом економічної системи (як еко­номічний суб’єкт, що вільно діє в ній) і цілісним утворен­ням, що має власну структурну будову й утворює підрозділи, які виконують певні завдання для досягнення спільних цілей. Відповідно до цього слід також виділити два напрями взаємодії економічної організації: у межах госпо­дарської системи — по вертикалі та горизонталі економіч­них зв’ язків і в рамках самої організації між її структурними підрозділами. Відзначена подвійність взаємодії економічних організацій і обумовлює набуття нею різних типів та форм.

Як структурні елементи господарської системи кожна економічна організація може набувати виду акціонерного товариства (компанії) або виробничого кооперативу. Існу­вання зазначених видів підприємницьких економічних орга­нізацій зумовлене особливостями формування спільної вла­сності на ресурси. Розрізняють сумісну спільну власність та часткову спільну власність на ресурси, відмінність між яки­ми полягає в існуванні поділу її на частки, що закріплюють­ся за учасниками економічної організації, або такого поділу немає. Так, наприклад, сумісна спільна власність у домогос- подарствах, артілях, колгоспах не поділялася на частки (ак­ції чи паї) й використовувалася спільно, а здійснення право- чинів за згодою всіх співвласників доручалося уповно­важеній особі. У разі розподілу її між співвласниками сумі­сна спільна власність перестає існувати. Одначе переважна більшість економічних організацій функціонують на засадах часткової спільної власності, яскравим прикладом яких є акціонерні об’єднання.

Той чи інший вид спільної власності на ресурси має виріша­льне значення в установленні частки відповідальності економі­чних суб’єктів за дії підприємницької економічної організації. Необхідність чіткої специфікації не лише прав власності, а й відповідальності кожного співвласника за дії та результати дія­льності економічних організацій об’єктивно веде до домінуван­ня в сучасних економічних системах організацій з частковою спільною власністю. Такі економічні організації виступають у формі кооперативних чи акціонерних об’єднань, різновиди яких залежать від особливостей відповідальності власника кожної частки спільної власності за дії економічної організації.

При цьому слід підкреслити, що основу акціонерної еконо­мічної організації становить спільна власність лише на один ресурс — капітал, власники якого несуть певну відповідаль­ність за дії економічної організації. Наймані працівники як власники робочої сили утворюють трудовий колектив і безпо­середньої відповідальності за діяльність економічної організа­ції не несуть. Для поширення відповідальності на всіх учас­ників економічних організацій у багатьох випадках передбача­ється розповсюдження акцій у трудовому колективі.

Характерною ознакою акціонерної економічної організації є те, що частки власників у частковій спільній власності ка­

піталізуються. Цей процес полягає у постійній оцінці вартості об'єктів власності в процесі торгів на фондових біржах та мож­ливостей для їх ліквідності. Відповідно до цього і дивіденди, що отримують акціонери, залежать від ринкової оцінки варто­сті акціонерного товариства. Так об'єкти приватної власності акціонерної економічної організації набувають форми активів, що постійно піддаються моніторингу.

У кооперативних економічних організаціях частки економі­чних суб'єктів у спільній власності виступають у формі паю до статутного капіталу та обов'язкового входження до трудо­вого колективу. Перед іншими економічним організаціями ви­робничий кооператив несе субсидіарну (рівну) відповідаль­ність всією спільною власністю. Персональна відповідальність кожного члена кооперативної економічної організації полягає в оприлюдненій ними частині спільних результатів, яка визна­чається пропорційно до їх трудової участі в досягнутих ре­зультатах.

Отже, різні способи внесення (у формі акції чи паю) частки кожного економічного суб'єкта у часткову спільну власність на ресурси дає можливість установити різні форми їх відпові­дальності за спільний результат та розмежувати економічні організації з частковою спільною власністю на економічні організації акціонерного та кооперативного (пайового) типу. У свою чергу, в межах економічних організацій акціонерного типу залежно від форми відповідальності кожного акціонера за результати їхньої діяльності виникають такі форми, як по­вне акціонерне товариство (компанія), товариство з обмеже­ною відповідальністю, командитне товариство, товариство з додатковою відповідальністю.

Особливості кооперативних економічних організацій пов'я­зані зі сферами та галузями господарської діяльності, від якої залежить відповідальність членів кооперативів. Так, заведено

215 _τ

Існує також спільна власність, що не поділяється на частки, наприклад, державна власність, неподільні фонди колгоспів тощо.

розрізняти кооперативні економічні організації, що здійсню­ють виробничу (включаючи сферу послуг), фінансово-кре­дитну та торговельну (у сфері споживання) діяльність. За галу­зевою ознакою кооперативні економічні організації поділя­ються на сільськогосподарські, риболовецькі, мисливські, бу­дівельні, житлові, промислові, добувні тощо.

Разом з тим найбільш глибока відмінність між акціонерни­ми та кооперативними економічними організаціями полягає у різних їхніх цілях. Акціонерні організації створюються лише для отримання прибутку, з підприємницькою метою. Коопера­тивні економічні організації, за визначенням Міжнародного кооперативного альянсу, створюються не лише з економічни­ми (підприємницькими) цілями, а й для повнішого задоволен­ня соціальних та культурних потреб його членів. У кооперати­ві досягається інтеграція двох власників: капіталу (акціонерів) та робочої сили — членів трудового колективу. Це дає можли­вість досягти вищого рівня свободи дій власникам ресурсів, справедливої участі та відповідальності за результати роботи економічної організації, досягти більшої демократизації еко­номічного життя. З цих причин принципи кооперації поступо­во проникають також в інші типи економічних організацій.

Внутрішня структура виробничих економічних організацій «відображає об’єднання індивідів у підрозділи, підрозділів — у цілісну організацію, установлення зв’язків звітності та конт­ролю між різними рівнями ієрархії» та налагодження системи «комунікації, координації та інтеграції зусиль усіх підрозді­лів»^[209]. Вона зумовлена виробничими, фінансовими, соціаль­ними та професійними завданнями, що стають перед економі­чною організацією, де кожен зі структурних підрозділів виконує певні функції^[210]. Залежно від того, яким зв’язкам між підрозділами — вертикальним чи горизонтальним — надаєть­ся перевага, в економічній організації будуються відповідно функціональна (ієрархічна), дивізіональна, або матрична, структури. Для матричної побудови економічної організації характерним є одночасне використання принципів функціональ­ної та дивізіональної структур — форми структурної побудови економічних організацій не відбиваються в їх типологізації.

Ряд економічних організацій виникли з метою отримання конкурентних переваг перед іншими економічними організа­ціями. Характерними ознаками для них є те, що вони об’єд­нують юридичних осіб (є об’єднанням економічних організа­цій) на засадах коаліції. Коаліційний тип економічних органі­зацій має цілі, направлені проти інших учасників ринку, і на­лічує різні форми. У нинішніх умовах найбільшого поширення набули різноманітні монополії та олігополії, консорціуми, концерни, холдинги, фінансово-промислові групи тощо.

Історично першими виникли монополістичні об’єднання економічних організацій у сфері обміну, які мали форму кар­телів та синдикатів. Згодом почали створюватися монополії, що охоплювали і виробничу сферу та передбачали інтеграцію по вертикалі взаємопов’язаних виробництв різних галузей го­сподарської системи. Вони дістали назву трестів (англ. — до­віра) і передбачали втрату окремими організаціями виробничої та фінансової самостійності. Олігополістичні об’єднання кіль­кох монополістичних організацій також мали різні форми і пе­редбачали використання різноманітних методів боротьби з конкурентами.

Об’єднання в економічні організації заради створення та реалізації конкурентних переваг можуть здійснюватися як на постійній, так і тимчасовій основі. Залежно від цього, а також від засобів, що забезпечують конкурентні переваги, виникають статутні та договірні економічні організації різних форм. До них відносять консорціуми, концерни, холдинги, фінансово- промислові групи тощо.

Так, економічні організації можуть отримати конкурентні переваги за рахунок нових продуктів та використання новіт­ніх технологій. Їх упровадження потребує величезних кош­тів і супроводжується значними ризиками. До того ж непе­рервність технологічного прогресу робить такі переваги тимчасовими. Для отримання зазначених переваг створю­ються тимчасові об’єднання, що передбачають збереження стату су юридичних осіб їх учасників у формі консорціумів (лат. consortium — співучасть). Переваги від концентрації ресурсів та вигід, що виникають у результаті зростання мас­штабів виробництва, діють постійно. В економічній науці вважається, що в сучасних умовах^[211] основний ефект еконо­мічні організації отримують саме внаслідок дії цього факто­ру. Для його реалізації економічні організації об’єднуються в концерни через передання власності на ресурси до статут­ного фонду. Концерн (англ. concern — об’єднання) передба­чає об’єднання насамперед фінансових ресурсів та централі­зоване їх використання і допускає збереження певної самостійності у виробничій, комерційній чи кадровій (про­фесійній) сферах.

Створення економічних організацій, у яких об’єднуються лише окремі функції, є характерним не лише для концернів, а й для холдингів. Їх відмінність полягає в тому, що фінансові ресурси об’єднуються через взаємне володіння акціями (тобто участь у статутному фонді) при збереженні статусу юридич­них осіб організації, що входять до холдингу. Володіння конт­рольним пакетом акцій дає можливість одній з економічних організацій холдингу стати головною організацією, своєрід­ним керівним центром, а інші організації перетворюються у дочірні структури. Холдинговою (англ. — тримати) називають організацію, що володіє контрольним пакетом акцій дочірніх економічних організацій.

Фінансово-промислові групи створюються на певний пері­од для реалізації великомасштабних проектів або програм. До них входять організації та установи різних форм власності, що діють у різних галузях та сферах господарської системи. Уча­сники фінансово-промислових груп зберігають статус юриди­чних осіб, тоді як сама група такого статусу не має. Цим вона відрізняється від консорціуму.

Іншою, окрім структурної, характеристикою економічних організацій є особливості процесу організації їх взаємодії все­редині економічної системи та налагодження і забезпечення взаємодії між структурними елементами (підрозділами) самої економічної організації. Разом внутрішній та зовнішній на- прями взаємодії утворюють процес функціонування економіч­них організацій.

Виявлення економічних центрів економічної системи та адміністративного центру економічної організації є відправ­ним моментом у розгортанні процесів взаємодії. Адже саме центри, здійснюючи свій вплив на структурні елементи, вико­нують організуючу місію, узгоджують та направляють актив­ність економічних суб'єктів, представлених економічними ор­ганізаціями господарської системи чи персоналом (економіч­ними агентами) як структурними підрозділами економічної організації. Розкрити процеси взаємодії означає показати при­роду економічної влади відповідних центрів та економічних інститутів, за допомогою яких вони здійснюють свій органі­зуючий вплив.

Сучасні економічні системи мають два організаційні центри, сила та форми дії яких справляють вирішальний вплив на особливості економічної системи. Перший — традиційний центр для кожної економічної системи — представлений дер­жавою з системою відповідних органів державного управлін­ня. Він покликаний забезпечити урахування кожною економіч­ною організацією суспільних інтересів. Досягається вплив держави через створення системи економічних інститутів (ін- ституційного середовища) та застосування влади для забезпе­чення рівних умов діяльності економічних організацій. При­кладом таких дій може бути захист прав приватної власності, заборона монополізації ринку як форми утиску вільної конку­ренції тощо. Ці та інші форми прямих зв'язків, що йдуть від держави, доповнюються зворотними зв'язками — дотримання установленого порядку, сплати податків на цілі, що реалізує держава, вплив на формування економічних інститутів та ін.

Іншим центром впливу на взаємодію економічних організа­цій в економічній системі є ринок. Він представлений сукупні­стю принципів, серед яких — свобода вибору форм підприєм­ницької діяльності, вільна конкуренція, договірний характер взаємодії, еквівалентність обміну як способу забезпечення рів­ності тощо. Зворотний зв'язок у ринковій взаємодії підприєм­ницьких економічних організацій проявляється у рівні збалан­сованості національних ринків, відсутності різких коливань кон’юнктури та кризових явищ, банкрутств тощо. Традиційно ринкова форма взаємодії була представлена вільною торгівлею в її різноманітних формах. У сучасних умовах дедалі чіткіше проявляються в ринковій взаємодії елементи свідомого узго­дження дій економічних організацій, представлених потужним рухом маркетингових форм.

У межах економічних організацій процес взаємодії між структурними підрозділами організовує адміністрація, що ста­новить її організаційний центр. Вплив адміністрації здійсню­ється у формі менеджменту, який охоплює всі сторони діяль­ності економічної організації. Розкрити процеси взаємодії в межах економічної організації означає розглянути виробни­чий, фінансовий, операційний, кадровий та інші форми мене­джменту. Зворотний вплив структурних підрозділів у даному процесі взаємодії проявляється у рівні прибутковості економі­чної організації, її конкурентоспроможності на ринку.

До емерджентних рис економічних організацій відносять рівень культури виробництва, мікроклімат у колективі, поста­новку рутинних процедур, накопичений колективний досвід, рівень компетентності працівників, здатність оперативно реа­гувати на внутрішні та зовнішні зміни та ін. Ці риси з’яв­ляються лише в результаті функціонування економічної орга­нізації, є спільним надбанням і не можуть бути персоніфікова­ними. Їх роль при переході до інформаційної економіки та під­вищення ролі кожного працівника як особистості постійно зростає, вони виступають у формі нематеріальних активів еко­номічних організацій^[212]. З їх появою виникає проблема специ­фікації прав власності на них, які дедалі більше набувають но­вої форми власності на ресурси.