Поняття та двоїста природа організації економічної системи

Системний аналіз суспільних процесів вимагає урахування активної свідомої діяльності людей, тобто розглядати об'єкти необхідно в процесі перманентних змін, досліджувати не лише стан, а й процеси, що відбуваються в них, рушійні сили, що викликають динамічні зміни, тощо. Дослідження, що спирало­ся на загальне для традиційної загальнонаукової парадигми поняття механізму, змінюється та розглядається як певною мі­рою свідомо організований процес. У пізнанні економічної си­стеми на провідні ролі виходить процесний аналіз, у якому чі­льне місце має бути відведене всім складовим свідомої її орга­нізації. Реалізація такого підходу сприятиме не лише подолан­ню прірви, що нині існує між сучасною економічною теорією (мейнстрімом) та практикою, а й відкриває шлях для пояснен­ня реально існуючих подій і фактів із позиції їх динамізму та формування пропозицій для практичних дій. В основі процес- ного підходу до системних об'єктів лежить взаємодія усіх його складових, тоді як механістичний світогляд орієнтує на пошук головної причини й аналіз причинно-наслідкових залежностей, на дослідження лінійності їх розвитку.

Включення людської свідомості до наукового аналізу процесів, що відбуваються у природі та суспільстві, має за- гальнонаукове значення і ще чекає на своє всебічне висвіт­лення.

Особливо важливим є визначення місця людської свідомос­ті в сукупності понять і категорій, що характеризують суспіль­ство з позицій системно-синергетичної парадигми. Людська свідомість має різноманітні форми, що розглядаються різними суспільними науками. Для економічної науки важливе значен­ня мають такі форми людської свідомості, як цілепокладання, завдяки якому діяльність людей виступає у формі праці^[150], професійні знання та досвід, техніка та технологія як матеріа­лізація культури тощо. Вони є результатом діяльності всього суспільства, через їх розвиток та використання людьми здійс­нюється вплив з боку суспільства та його складової — еконо­мічної системи — як цілісностей.

Одначе цілісність економічної системи досягається не лише через формування структури, установлення зв'язків між еко­номічними суб'єктами, впливом на них з боку цілісності. Важ­ливу роль у процесі досягнення головної мети економічної си­стеми — збереження її від розпаду — відіграє активність структурних елементів. Вона виникає як реакція на зовнішній вплив і під тиском власних цілей та інтересів і методологічно розглядається як зворотний зв'язок. Лише в єдності прямих і зворотних зв'язків досягається цілісність економічної системи та відкривається можливість пізнання процесу її організації, а петля зворотного зв'язку — як обов'язкова складова процесу організації.

Діалектика прямих і зворотних зв'язків і особливість їх роз­гортання у суспільних системах потребує спеціального дослі­дження.

Другий тип зворотного зв'язку полягає в тому, що зовніш­ній вплив спричиняє внутрішні зміни, розвиток економічних суб'єктів. Він має позитивний (нелінійний) характер, оскільки передбачає зміни в самій системі, зв'язки набувають більшої складності, є стохастичними і навіть хаотичними. У цих умо­вах перманентних змін, що відбуваються з економічними суб'єк­тами, змінюється роль часу. Якщо в лінійних системах він був одним із важливих факторів розвитку, однією з осей системи координат, у якій досліджувалася економічна система, то в умовах нелінійного (позитивного) зворотного зв'язку його роль принципово змінюється. Для кожного економічного суб'єкта він є різним, має різну щільність і тому не може бути спільним знаменником (віссю), на основі якого розглядається їх активність.

Залежно від того, як кожен суб'єкт перебудовується, змі­нює свої власні сили (потенціал), швидкість економічних про­цесів, які він здійснює, стає різною. Такі зміни, як правило, пов'язані з інноваційною діяльністю, створенням належної кор­поративної культури тощо. Самі вони справляють вирішаль­ний вплив на швидкість економічних операцій, що проводять економічні суб'єкти. Так формується нова якість економічної системи, у якій конкуренція економічних суб'єктів насамперед пов'язана зі швидкістю реакції, спрямованої на внутрішні змі­ни. Час набуває індивідуального, а не загального (астрономіч­ного) характеру, стає відносною величиною.

Тривалий час економічні системи прирівнювалися до при­родних систем і їх організацію розглядали на основі лінійного зворотного зв'язку, спиралися на відкриті Менделем закони спадковості та закони природного відбору Дарвіна. Носієм пер­ших, як відомо, є ДНК, а других — пристосування окремих особин до змін у навколишньому середовищі, установлення рівноваги між ними. У дослідженнях економічних систем та­кож використовувалися переважно принципи лінійності у зв'язках між відокремленими економічними індивідами та гос­подарською сферою і суспільством у цілому, принципи реакції на зовнішній вплив, аналіз економічних процесів на засадах методологічного принципу рівноваги.

Системно-синергетична парадигма передбачає проведення аналізу економічних систем як неврівноважених, економічні суб'єкти яких перебувають у постійному розвитку, зв'язки між ними мають нелінійний характер, а сама система перебуває в динамічному стані. Цілісність проявляється у спільних цілях та цінностях суспільства і його економічної системи, а їх вплив має інформаційну природу і здійснюється у різних фор­мах прояву суспільної свідомості. Реакцією на цей вплив з бо­ку економічних суб'єктів є їх свідомий вибір варіанта дій, що визначається його цілями та суспільними умовами — насам­перед особливостями суспільної залежності. Свободу не мож­на зводити лише до прав, якими володіє людина. Дж. Сорос писав: «Я розглядаю свободу як наявність альтернатив. Якщо альтернативи наявної ситуації набагато гірші або якщо рух вимагає значних зусиль та жертв, люди залишаються залеж­ними від фактичного стану речей і не захищені від різноманіт­них обмежень, образ та експлуатації»^[151]. Петля зворотного зв'язку тут виражена направленістю та можливостями прояву альтернатив в активності економічних суб'єктів.

Як було зазначено вище, у своїй єдності прямі та зворотні зв'язки економічних суб'єктів між собою та системою як ці­лим утворюють найбільш глибоку основу процесу взаємодії. У формуванні структури, зв'язків між її рівнями та процесу взаємодії між економічними суб'єктами і полягає сутність ор­ганізації економічної системи. Взаємодія розглянута під кутом зору організації економічної системи, збагачується рядом но­вих характеристик.

Процес взаємодії включає кілька нових складових: актив­ність (силову або енергетичну складову), інформаційну, речо­ву (матеріальну), тобто цей процес передбачає взаємний обмін енергією, інформацією та речовиною, являє собою явище ме­таболізму. Для його пізнання необхідно розглянути природу економічних суб'єктів та умови зростання їх потенціалу (си­ли); сутність і форми інформаційного обміну в процесі здійс­нення прямих та зворотних зв'язків; особливості матеріально- речових об'єктів обміну та способи, за допомогою яких він здійснюється. Кожна із названих складових є предметом окре­мого дослідження даної праці.

Тут важливо звернути увагу на одне з найскладніших по­нять сучасної науки — поняття інформації, без якого немож­ливо пізнати процес організації економічної системи. Сутність інформації поки що не вдалося розкрити з необхідною глиби­ною. У живих системах вона пов'язується з порядком дій (реа­кцій), необхідних для виживання та розвитку певного організ­му, та подана у формі коду, що містить молекула ДНК. У суспільних системах інформація являє собою найбільш повний і глибокий опис форми та змісту, структури і взаємодії всіх її складових, що відображають взаємозалежності та взаємо­зв’язки систем.

На нашу думку, інформація має енергетичну природу і пов’язана з акумуляцією та набуттям специфічної форми су­спільної енергії людей, можливістю її передання у просторі та часі. Що стосується економічної інформації, то вона втілюєть­ся у знаннях, досвіді, професійному вмінні, технологіях, інших здобутках історичного розвитку суспільства. Інформація відо­кремлюється та існує самостійно відносно тих осіб, що її ство­рили, перетворюється в невичерпний ресурс усього людства, що постійно поповнюється. Здатність суспільства зберігати й накопичувати соціальну енергію є однією з об’єктивних рис органічної (у тому числі і соціальної) матерії^[152]. Фактично ін­формація постає як засіб зв’язку в часі та просторі між еконо­мічними суб’єктами, форма руху енергетичних потоків, які й надають їй значимості ресурсу економічних процесів.

Використання інформаційного ресурсу означає збереження, перенесення у просторі та часі енергії багатьох поколінь лю­дей, її відтворення на новому рівні. У результаті залучення цього ресурсу сили кожного економічного суб’єкта множать­ся, а результативність діяльності залежить від глибини опану­вання ним економічної інформації. Швидкість оволодіння ін­формаційним ресурсом та правильне його використання суб’єктами економічної системи є передумовою формування інформаційної економіки. Це відбувається через освоєння лю­дьми нових способів дій, що характеризують рівень професій­ної компетенції економічних суб’єктів.

Інформаційний ресурс діє як силове поле розгортання актив­ності економічних суб’єктів, його використання залежить від здатності суб’єктів оволодіти інформацією. Тому накопичен­ня, створення та передання інформації обумовлені рівнем компетентності розвитку індивідів, які беруть участь в еконо­мічних процесах. Люди, створюючи, передаючи та використо­вуючи інформацію, формують суспільну свідомість даного су­спільства.

Інформаційно-енергетична природа взаємозалежності та взаємодії економічних суб'єктів економічної системи відкри­ває перспективи для наповнення конкретним змістом свідомо­го вибору суспільством способів та форм взаємодії. Так, прямі зв'язки, що йдуть від центру економічної системи, мають свої особливості формування та поширення інформації в різних економічних системах. Вони можуть бути у формі координації чи субординації прояву активності економічних суб'єктів, центр може блокувати, прискорювати чи формувати умови взаємного позитивного чи негативного впливу.

Інформацію часто відносять до надбань матеріальної та ду­ховної культури, а здатність людей до її створення, накопи­чення та використання стає важливою характеристикою рівня цивілізаційного розвитку суспільства. Адже в інформації пе­реплітаються чинники економічного, психологічного, духов­но-культурного, соціального порядку. Як відзначав М. Вебер, поведінка людини визначається не лише економічними, а й світоглядними чинниками, етичними цінностями тощо.

Очевидно, що перспективи успішного розвитку суспільства залежатимуть від того, як буде акумулюватися світовий інфор­маційний ресурс у даній країні та чи будуть знайдені ефектив­ні способи його використання. Економіка знань, про яку бага­то говорять у наш час, ґрунтується саме на таких діях. Причо­му інформаційний ресурс може бути використаний в усіх сферах суспільного життя — від розбудови дієвих суспільних інститутів, що відкривають шлях до поєднання векторів до­кладання сил людьми та побудови «синергетичного суспільст­ва», до проривів у створенні новітньої техніки і технології.

Нова економіка, писав А. Тоффлер, означає, що «з кожним кроком уперед, починаючи з сьогоднішнього дня, додана вар­тість виникає дедалі більшою мірою із знань, а не з дешевої праці, із символів, а не з сировини»^[153]. Економіка знань перед­бачає, що вартість створюється всіма суб'єктами, які задіяні у виробництві та споживанні. Їх вплив на результати виробниц­тва здійснюється по каналах як прямих, так і зворотних зв'язків і в своїй основі має інформаційну природу.

Отже, природа одного з базових для системно-синерге­тичного аналізу поняття організації та його використання при дослідженні економічної системи може бути розкрита на ос­нові ряду методологічних положень. По-перше, організація ві­дображає вплив цілого на структурні частини. В економічній системі існує два центри впливу: економічні органи держави та ринок, кожен з яких здійснює вплив на економічних індиві­дів у певний спосіб. Особливості такого впливу і характери­зують специфіку організації економічної системи даного су­спільства.

По-друге, у різних системах вплив з боку цілого на струк­турні складові здійснюється із залученням різних способів. Для економічної системи характерним є використання най­більш могутнього засобу — суспільної свідомості. У кожній системі знаходимо певне співвідношення між свідомою орга­нізацією елементів економічної системи та дією стихії, що ве­де до відбору на основі досвіду найбільш життєздатних форм його організації.

По-третє, організація економічної системи передбачає роз­гляд структурних елементів як таких, що постійно змінюються та активно діють. Їм притаманні внутрішні рушійні сили. Такі елементи набувають якості економічних суб'єктів.

По-четверте, поняття організації належить до категоріаль­ного ряду, що відображає динамічний стан системи. Організа­ція економічної системи конкретизує процес реалізації голов­ного системоутворювального зв'язку (суспільної залежності економічних суб'єктів), особливості їх взаємодії. Зовні цей процес проявляється як процес функціонування економічної системи.

По-п'яте, організаційний підхід до системних об'єктів дає змогу подолати відрив пізнавальної від предметно-перетво­рювальної діяльності людей, науки й освіти від практики. Знання про економічну систему спрямовані на розкриття її (та її підсистем) цілісності, єдності структурних та функціональ­них характеристик. Знання про економічну систему мають бу­ти структуровані не лише по лінії різної глибини узагальнення знань про стан економічної системи, коли від абстрактних фун­даментальних знань про економічні процеси йдуть до приклад­них знань, а по шляху виокремлення різних рівнів органічно пов’язаних між собою теоретичних і практичних знань у сис­темі менеджменту, що відображають функціонування цілісної економічної системи.

Нова якість знань про економічну систему в рамках органі­заційного підходу (організаційних знань) полягає в тому, що, на відміну від абстрактно-аналітичної їх направленості, харак­терної для традиційних досліджень, вони мають цілісний (сис­темний) характер, відображають не лише стан економічної си­стеми, а й знання про мистецтво практичних дій, розгля­даються у нерозривній єдності її властивостей. Урахування взаємообумовленості емерджентних властивостей системи, відмова від пошуку першопричини, первинності одних та вто­ринності інших факторів є передумовою її наукового пізнання з позицій системно-синергетичної парадигми.

По-шосте, невід’ємною складовою організації економічної системи є процес взаємодії між її елементами, основу якого утворюють прямі та зворотні зв’язки, рух певної інформації. «Істинні властивості системи, взятої як ціле, — зазначав Р. Акофф, — випливають із взаємодії її частин, а не з їх дій, узятих окремо»^[154]. Усі елементи організації економічної си­стеми мають інформаційну природу та здійснюються на заса­дах метаболізму — взаємного обміну енергією, інформацією та речовиною (матеріальними об’єктами).

Зазначені вище методологічні положення не лише розкри­вають необхідність організаційного підходу, а й дають змогу розглянути пізнавальну та предметно-перетворювальну еко­номічну діяльність людей у їх єдності. Безпосередньо, тобто на одному з найменших (найнижчих) рівнів узагальнень, ор­ганізаційний підхід проявляється як нерозривна єдність струк­турних та функціональних характеристик економічної систе­ми. Двоєдина сутність її організації передбачає свідому дія­льність людей щодо формування структурних елементів, які забезпечують найбільш повну реалізацію функцій економіч­ної системи та створення відповідних суспільних умов для успішної (ефективної) взаємодії між ними. Тому поняття ор­ганізації набуває двох взаємопов’язаних (що характеризують єдиний об’єкт — економічну систему), але самостійних зна­чень: перше відображає структурну будову і встановлення зв’язків між рівнями економічної системи (її статичний стан), а друге — процес взаємодії між структурними елементами, процес функціонування економічної системи (її динамічний стан).

На необхідність урахування двоєдиності організації еконо­мічної системи неодноразово вказувалося в економічній літе­ратурі. «Термін «організація» застосовується в людській діяль­ності, — пише Дж. К. Лафта, — у двох значеннях:

— процес організації у формі координації діяльності людей чи груп людей, об’єднаних для досягнення якої-небудь мети, розв’язання якого-небудь завдання;

— форма об’єднання людей і груп (структура, підприємст­во, організація)»^[155].

При цьому варто підкреслити, що відокремленість струк­турних та функціональних характеристик має відносне зна­чення і може розглядатися виключно в рамках цілісності еко­номічної системи чи її підсистем. Адже виокремлення струк­турних елементів має сенс лише для того, щоб розкрити процес взаємодії між ними, вони існують лише одне для дру­гого, а функціонування (реалізація функцій) економічної сис­теми можливе лише при їх єдності.

Організація структури економічної системи спирається на встановлення її призначення в суспільстві (тобто місії), меж відносної відокремленості від інших сфер суспільства та зв’язків з навколишнім середовищем, способів адаптації в ньому. Структура та внутрішні зв’язки між елементами еко­номічної системи обумовлені необхідністю виконання розгля­нутих вище первинних функцій: відтворювальної, інтеграцій­ної, цільової та адаптаційної^[156]. Конкретне наповнення цих функцій реальним змістом дає змогу розкрити роль структур­них складових у досягненні головної мети економічної системи.

Організація процесу функціонування економічної системи направлена на створення умов для розгортання і координації рушійних сил, що забезпечують її саморух та саморозвиток. До таких умов, як правило, відносять формування економіч­них інститутів, економічної політики і дій (рішень) органів економічної влади, що дають змогу не лише реалізувати внут­рішні рушійні сили, а й направити їх у таке русло, що не супе­речить реалізації головної мети економічної системи. Еконо­мічні інститути та економічна влада розглядаються нами як засоби, за допомогою яких реалізується вплив з боку ціліснос­ті системи, як знаряддя організації взаємодії між економічни­ми суб’єктами.

Отже, організаційний аспект економічної системи має два органічно пов’язані напрями розкриття. Організація структури включає визначення місії та дерева цілей суб’єктів відповідних рівнів економічної системи, глибини її відносної відокремле­ності від суспільства та зв’язків із зовнішнім середовищем, структурної будови і внутрішніх зв’язків між елементами різ­них рівнів, які виступають у ролі економічних суб’єктів; функ­цій, що вони покликані виконувати. Організація функціону­вання економічної системи передбачає визначення джерел ру­шійних сил, що приводять її в рух, економічних інститутів та органів економічної влади, що направляють та координують активність економічних суб’єктів. Особливості структурної та функціональної організації економічних систем обумовлюють їх історичну визначеність.

Як було показано вище, усі складові організації економіч­ної системи, а саме: формування центрів агрегації, навколо яких об’єднуються відносно відокремлені економічні індивіди, створення структури та встановлення зв’язків між економіч­ними суб’єктами різних рівнів, налагодження взаємодії між ними обумовлюють особливу роль таких форм інформації, як знання, досвід, традиції, професійні компетенції, формування цілей економічної діяльності тощо. Тому в організації кожної економічної системи тісно переплітаються (перебувають в ор­ганічній єдності) пізнавальна і предметно-перетворювальна форми діяльності людей, наука (створення нових знань, їх на­копичення та передання людям) і практична діяльність, що спирається на використання зазначених форм інформації. В економічних процесах діяльність людей набуває форми праці, сама сутність якої пов'язана з цілепокладанням, використан­ням знань, професійних компетенцій та інших форм інформа­ції. Тобто інформація є основою як організації економічної си­стеми в цілому, так і на кожному її структурному рівні, включно з економічними індивідами, що становлять її елемен­тарний рівень.

Система менеджменту щонайменше включає: оволодіння знаннями, накопиченими в процесі наукових досліджень, на­вчання та опанування досвіду; систему цілей, сформованих на основі набутих знань, досвіду й урахування реального ста­ну економічної системи; розбудову організаційної структури, елементи якої покликані забезпечити реалізацію функцій економічної системи; створення сукупності економічних ін­ститутів та інституцій, що забезпечують умови для ефектив­ної діяльності економічних суб'єктів; координацію їхніх дій та прояв належної активності тощо. Для системи менеджмен­ту характерним є нерозривність пізнавальної та практичної діяльності, знань та їх застосування, урахування як економіч­них, так і політичних, соціальних, духовно-культурних (мен­тальних) чинників, а також стану природного середовища. У ній центральну роль відіграє людина, всебічна підготовка якої та створення умов для реалізації її потенціалу стають ключовими передумовами. З цих та деяких інших причин си­стема менеджменту, що відображає практичне втілення орга­нізаційного підходу до економічної системи, утвердилася як адекватний спосіб досягнення високих результатів господар­ської діяльності, стала відповіддю на складні виклики сучас­ного життя.

На жаль, система менеджменту з різних причин поки що не знайшла свого місця в системі економічних наук. Головною з них, на наш погляд, є методологічна обмеженість сучасної неокласичної теорії, яка менеджмент розглядає як накопиче­ний практичний досвід ефективного ведення бізнесу та відно­сить до сфери предметно-перетворювальної діяльності людей. При цьому бар'єром для розгляду менеджменту як складнішо­го самостійного напряму економічних досліджень є зумовлене традиційною загальнонауковою парадигмою розмежування такого виду діяльності з процесом пізнання. Виникла ситуація, коли пізнання та практика стали самостійними сферами діяль­ності людей, а запропонований А. Маршаллом поділ знань на фундаментальні та прикладні стосувався лише пізнавальної ді­яльності людей, через що і прикладні знання за своєю приро­дою мало були пов'язані з предметно-перетворювальною (практичною) діяльністю.

Разом з тим на необхідність урахування в економічних до­слідженнях обох форм діяльності людей вказував ще Дж. Мілль. Для відображення складного зв'язку між ними він запропонував вживати поряд із терміном «наука» поняття «мистецтво», що охоплювало б як пізнання, так і практику. Критично аналізуючи тогочасне розуміння суті економічної науки, відображеної у предметі політекономії, він звернув увагу на те, що «воно знач­ною мірою змішує відмінні між собою, хоч і тісно пов'язані [одне з одним] поняття науки і мистецтва»^[157], пізнавальна та практична діяльність людей мають різну направленість.

У першому випадку людина є зовнішнім спостерігачем за реальними процесами та явищами, що мають місце в господар­ському житті суспільства. Вони відображаються у її свідомості і сприймаються як об'єктивні, такі, що не залежать від волі, мен­тальності, інтересів індивіда. Результати пізнавальної діяль­ності втілюються в установлених об'єктивних залежностях, на­укових поняттях та категоріях, формуванні наукових знань про економічні процеси. Як одна із складових суспільної свідомості економічна наука стає суспільним надбанням і головним засо­бом боротьби з основним ворогом людства — стихією.

Практична діяльність відрізняється тим, що люди розгля­даються як активні учасники економічних процесів, а не лише як зовнішні спостерігачі-дослідники їх перебігу. Саме ця особ­ливість даного виду діяльності, на нашу думку, стала підста­вою для визначення його як мистецтва. Це поняття сформулю­валося ще в античні часи та означало майстерність, систему правил і навичок у виконанні певної практичної діяльності. Мистецтво визначається як «форма практичної діяльності, що здійснюється уміло, майстерно, вправно в технологічному, а часто і в естетичному розумінні»^[158]. У такій діяльності свідо­мість людини має вирішальне значення і проявляється насам­перед у формуванні цілей, створенні умов та виборі засобів ді­яльності, організації взаємодії.

Мистецтво не протиставляється науковим знанням, а роз­глядається як особлива їх форма, що пов'язана з практичним застосуванням накопичених людством наукових знань, влас­ного практичного досвіду, набутої кваліфікації. Органічний зв'язок між науковими знаннями та мистецтвом практичних дій підкреслював Дж. Мілль: «Мистецтво не було б мистец­твом, якби воно не було засноване на науковому знанні влас­тивостей [досліджуваного] предмета»^[159], а було б емпіризмом. Мистецтвом є використання наукових знань у конкретному випадку, урахування всіх особливостей умов, за яких здійсню­ється економічний процес. Тому його точніше буде назвати практичними знаннями, на які спирається організаційна діяль­ність людини. У практичних знаннях (мистецтві) знаходить своє розв'язання важлива методологічна проблема економіч­ної науки: долається відірваність від життя, абстрактність тео­ретичних знань і знімається фрагментарність (аспектність) знань, пов'язаних із запровадженим А. Маршаллом поділом науки на фундаментальні та прикладні.

Досліджуючи методологічні проблеми економічної теорії, О. І. Ананьїн перспективи економічної науки пов'язував не стільки з фундаментальними знаннями, нарощуванням частко­вих теорій, що набули небаченого розвитку в другій половині ХХ ст., «скільки з розвитком нових рівнів економічного знан­ня, що забезпечують більш високий ступінь його організації: методологічних стратегій, типологій економічних систем і траєкторій розвитку соціально-філософських онтологій різно­го рівня».

Цей рівень економічних знань не вміщується в прокрус- тове ложе загальнонаукових підходів, характерних для па­радигми Декарта—Ньютона, що лежить в основі неокласич­ної економічної теорії, у ній не знайшлося місця для системи менеджменту. Саме через нерозуміння суті органі­заційного підходу до економічних процесів та ігнорування принципів системного аналізу, менеджменту було відмовле­но в нау ковому аналізі та визначено його як узагальнення практичного досвіду.

Активна діяльність людей з організації економічних про­цесів, що спирається на практичні знання, накопичені люд­ством у всіх сферах суспільного життя та природи, на влас­ний досвід та сформовану компетентність у конкретних справах, є способом досягнення цілісності економічної си­стеми.

Відправною точкою, що пов'язує економічну науку з практикою, є формування цілей, які передують організацій­ним діям. Науковий аналіз цілей дає змогу виявити умови та фактори, що впливають на їх досягнення. На цій основі роз­гортаються практичні дії щодо досягнення визначених ці­лей, і такий взаємозв'язок між економічною наукою та прак­тичними діями і відображає суть організаційного підходу, що реалізується в системі менеджменту. У ній органічно по­єднуються абстрактно-теоретичні та конкретно-практичні економічні знання, має місце специфічна форма їх синтезу, який дає змогу віднести організаційний підхід до економіч­ної системи до окремого напряму економічної науки. У ньому знаходять своє відображення онтологічний аспект на­укових знань, що відрізняє їх від гносеологічного аспекту дослідження економічних систем.

Викладений вище поділ тісно пов'язаних між собою еконо­мічних знань на теоретичні та практичні знання і відображен­ня їх у системі менеджменту іноді ототожнюють (або підмі­няють) з малопродуктивним у досліджуваному контексті, на наш погляд, розмежуванням нормативних та позитивних наук. Розуміючи під першими знання, що відповідають на питання, «що має бути», а під другими — «що є насправді», проблему фактично зводять до визначення «бажаного (чи небажаного)» перебігу економічних процесів, до суджень та думок відносно кращого їх можливого розвитку^[160]. Критичне зауваження А. І. Мос­ковського щодо штучності такого поділу має для цього підстави, адже «те що є, містить у собі або як причину (як не­обхідність), або як необхідну передумову того, що має бу­ти»^[161]. До того ж цей поділ нічого не додає для розв’язання на­гальних проблем стосовно природи та функціонування еконо­мічних систем.

Водночас поділ наукових знань на позитивні та нормативні може бути успішно використаний для обґрунтування методу ідеальних типів, який має великі перспективи свого застосу­вання в системному аналізі економічних процесів. Створення ідеальної моделі певних процесів (нормативних знань) з на­ступним порівнянням її з реальним станом (позитивне знання) дає змогу виявити ключові характеристики та особливості економічних процесів, що досліджуються.

Розглянуті вище дві сторони свідомої організації економі­чної системи — єдність пізнавальної та практичної діяльності в процесі формування структури та створення інституційних умов для їх функціонування — ставлять нові вимоги до роз­витку економічної освіти та науки. Адже вони є важливими складовими системи менеджменту і від їх стану багато в чо­му залежать успіхи організації економічних процесів. Такі вимоги стосуються засадничих моментів будь-якого науково­го дослідження та освіти, а саме — нового розуміння таких засобів пізнання, як об’єкт, предмет та вибір адекватних ме­тодів дослідження і створення на їх основі відповідної кла­сифікації економічних наук, яка є базою для побудови систе­ми освіти.

Традиційно при визначенні об’єкта економічних дослі­джень проводилась умовна лінія, що відмежовувала певні процеси чи явища від більш широкої їх сукупності та в рамках свідомо обраних кордонів здійснювався їх аналіз. Об’єкт до­слідження розглядався як наукова абстракція, вибір якої зале­жав від мети, що стояла перед дослідником, передбачав фор­мування уявної моделі, що відображала реалії практики. Під предметом, як правило, розуміли найбільш глибоку ознаку (властивість), яка пронизує кожну складову об'єкта дослі­дження та пов'язана з розгортанням першопричин виникнення і розвитку об'єкта.

Так, об'єктом економічної теорії були процеси створення, розподілу, обміну та споживання людьми матеріальних благ і послуг, а предмет пов'язувався з певними групами виробни­чих (економічних) відносин. Інші економічні науки в межах зазначеного об'єкта економічного дослідження виокремлю­вали певні процеси та розглядали їх як власний об'єкт дослі­дження. Визначення об'єкта і предмета спиралося на прин­ципи класичної загальнонаукової парадигми, на притаманний їй метод сходження у науковому аналізі від абстрактного до конкретного.

Організаційний підхід до економічних процесів (система менеджменту) передбачає інше розуміння об'єкта і предмета економічних досліджень. Об'єктом є сукупність відносно відокремлених процесів і явищ реальної дійсності, що хара­ктеризуються як цілісне утворення певного рівня, мають ознаки системності. Тобто реальні процеси, що мають влас­ну структурну будову і функції та є підсистемами більш широкої системи, можуть розглядатися як об'єкт дослі­дження.

Предметом наукового дослідження є головний (системоут- ворювальний) зв'язок, що об'єднує всі елементи об'єкта еко­номічної системи чи її підсистем і направляє їх активність на досягнення головної мети економічної системи. У предметі слід вбачати основний канал впливу з боку цілісності на стру­ктурні елементи.

Системоутворювальним зв'язком, що обумовлює існування економічної системи, є суспільна залежність людей у госпо­дарській сфері, яка виникає в результаті розвитку суспільного поділу праці та формування власності на ресурси. Свідома ор­ганізація взаємодії економічних суб'єктів, що здійснюється під впливом суспільної залежності, і є предметом економічної на­уки. Особливості такої взаємодії економічних суб'єктів у різ­них сферах господарського життя, що мають ознаки об'єкта наукового дослідження, можуть розглядатися як предмет від­повідних економічних наук.

Виокремлення в реально існуючій господарській системі певних процесів, що здійснюються відносно відокремлено і мають ознаки системності, а в їх межах установлення специ­фіки взаємодії між економічними суб’єктами дають об’єктивні підстави для класифікації економічних наук.

Важливо підкреслити, що взаємозв’язок між економічними науками відображає цілісність економічної системи. Усе це стає передумовою подолання відірваності науки від практики, надійною основою для побудови системи освіти, що забезпечує не лише академічні знання, не лише пізнання абстракцій еконо­мічних процесів, а й знання та здатність професійно брати участь у них.

Економічна освіта має бути переорієнтована на оволодіння знаннями про свідому організацію економічних процесів, на засвоєння системи менеджменту. Вона включає як академічні знання про структурну будову та зв’язки, про функції, що ма­ють здійснювати економічні суб’єкти, так і практичні знання та набуття професійних компетенцій, достатніх для активної участі в економічних процесах.

Підкреслюючи єдність структурної та функціональної сторін економічної системи, звертаємо увагу на їх відносну відокрем­леність у межах цілісності, на можливість розгляду як підсис­тем економічної системи. Тому наступні розділи даної праці присвячені більш глибокому дослідженню зазначених підсис­тем. Так, з метою розкриття суті структурної будови економіч­ної системи розглядається природа економічних суб’єктів та економічних організацій, що розміщені на відповідних рівнях системи, мають спільні та власні цілі, функції, які покликані здійснювати; рушійні сили, що обумовлюють їх активність то-

¹⁶³ Пропозиція щодо обмеження економічної освіти лише академічними знаннями (як це було до останнього часу) фактично призведе до оволодіння лише частиною ціліс­ної системи знань, що відображають статику економічної системи. Неврахування дина­мічних характеристик та умов взаємодії робить ці знання обмеженими (абстрактними), неточними та призводить до консервації відірваності науки та освіти від практики. Од­наче це не означає, що академічні знання не можуть бути об’єктом професійної діяльно­сті науковця і викладача. У такому разі для набуття відповідної компетенції може бути сформовано окремий академічний рівень освіти, що спирається на попередній освітньо- кваліфікаційний рівень, де представлені знання про систему менеджменту з певної спе­ціальності (виокремленого об’єкта в межах економічної системи). що. Поняття, категорії та закономірності, що відображають мо­дель організації структури економічної системи, її статичний стан, є лише першим кроком у цілісній системі знань про неї.

Наступні розділи присвячені дослідженню закономірностей взаємодії економічних суб'єктів, динамічних характеристик економічної системи. Для виконання цього завдання передба­чається проаналізувати умови та засоби, що забезпечують вза­ємодію економічних суб'єктів, наповнити конкретним змістом феномени економічної влади та економічних інститутів. Їх здатність впливати на економічні процеси вимагає розкриття природи суспільних сил, що їм притаманні, конкретних форм їх застосування.

4.2.