Генезис економічних, систем

Системний аналіз економічної сфери суспільства пе­редбачає використання генетичного методу дослідження, який дає змогу розкрити закономірності її становлення і розвитку. Він органічно доповнює структурно-функціональний аспект, спрямований на висвітлення просторового розміщення складо­вих та упорядкованість зв’язків у реально існуючій економічній системі.

Необхідність генезису зумовлена природою цілісних сис­тем, у яких має місце взаємообумовленість існування та взає­мозалежність структурних частин і функцій. Як було показано вище, на відміну від зв'язків, що відображають причинно- наслідкову залежність, у цілісних системах виникає зачарова­не коло взаємозв'язків, у якому причина переходить у наслі­док, котрий, у свою чергу, стає причиною для наступного зв'язку, що стає причиною для причини, з дії якої розпочався аналіз. Взаємозалежність суб'єктів економічної системи також зумовлює їх взаємозв'язки та функції і не може бути повною мірою розкрита на засадах причинності. Ключем до розуміння процесів взаємодії, що відбуваються в конкретній економічній системі, є її генезис, дослідження історичних фактів, у яких ві­дображаються якісно інші форми і способи взаємодії.

Окрім наукового опису історичних фактів та подій, генезис передбачає виявлення внутрішнього зв'язку між ними, логіки переходу економічної системи від одного стану до іншого. Як відомо, факти і події стають історичними тоді, коли набувають якісно відмінних ознак та справляють вирішальний вплив на хід історії. Дослідження історичних фактів і подій спирається на відображення в теоретичних поняттях та категоріях логіки зв'язку між фактами, формування ланцюга наукових понять, що розкривають причини розвитку економічної системи.

Центральною проблемою генезису економічної системи є виявлення історичних форм взаємодії економічних суб'єктів, що були характерні для кожного етапу її (взаємодії) розвитку. Як було показано вище, взаємодія виникає в результаті взаєм­ного впливу економічних суб'єктів, що веде до зміни їх зв'язків і самих суб'єктів. Унаслідок цього з'являються нові форми та способи реалізації зв'язків, тобто відбуваються зміни у процесі функціонування економічної системи. Так народжу­ються нові форми взаємодії, що синтезують зміни, відбуваєть­ся розвиток економічної системи. Зовні він проявляється у змінах форм господарювання, що інтегрують усі чинники еко­номічного розвитку та відображають історичні факти еволюції господарської системи суспільства.

Форми господарювання або, точніше, форми господарської діяльності економічних суб'єктів є поняттям практики, що ха­рактеризує як історичну визначеність економічних суб'єктів на окремих етапах їх розвитку, так і способи та форми їх гос­подарської діяльності в суспільстві певної цивілізації. Вони змінюються під впливом внутрішніх (економічних) і зовнішніх чинників, представлених цивілізаційними факторами (дією політичної, соціальної, духовно-культурної сфер). Тому у фор­мах господарської діяльності економічних суб'єктів проявля­ються характерні для даного етапу розвитку суспільства рівень суспільного поділу праці, техніки та технології, галузева стру­ктура виробництва та обсяги і перелік благ і послуг, що виро­бляються, форм власності на ресурси та суспільний статус ін­дивідів, економічні інститути й особливість державного впливу на господарські процеси, здатність суб'єктів реагувати на зміни в суспільстві тощо. Під їх впливом економічні суб'єкти в кожному суспільстві є, наприклад, членами терито­ріальної общини — власниками домогосподарств, феодалами та кріпаками, найманими працівниками і підприємцями та ін.

Отже, вирішальний вплив на розвиток господарської сфери суспільства справляють: історичні особливості розвитку поділу праці; застосовувані у виробництві ресурси та форми власності на них; економічні суб'єкти, системи цілей, які вони реалізу­ють, та соціальна структура суспільства в цілому; форми і спо­соби обміну; економічні інститути та органи державного управ­ління господарством країни, що інтегрують діяльність суб'єктів ; духовно-культурна сфера; рівень культури, освіти, вплив релігії, ментальності на господарську діяльність; потенціал господар­ської сфери суспільства, її здатність забезпечувати суспільні потреби, реагувати на зміни в умовах існування суспільства. На кожному історичному етапі рівень її розвитку набуває своєї ви­значеності у конкретно-історичному типі економічної системи та притаманних їй формах господарювання.

Основоположна роль принципу людиноцентричності в до­слідженні економічної системи обумовлює вибір критерію для визначення історичних етапів її розвитку. Рівень суспільного розвитку індивідів, характер залежності їх у господарській сфері безпосередньо проявляються у формах власності на ре­сурси, що використовуються при створенні матеріальних благ і послуг, та організації влади як способу впливу з боку суспі­льства. Власність на ресурси й економічна влада є основою економічної системи, від них залежить можливість впливу ін­ших факторів економічного розвитку.

Тут важливо зазначити, що генезис економічної системи спирається на історичні форми власності на ресурси та спосо­би здійснення державної влади в певний часовий проміжок їх існування. Не відкидаючи значення інших чинників, ми вихо­димо з вирішальної ролі влади і власності при ідентифікації типу економічної системи та форм господарювання.

Аналіз форм господарювання доцільно розпочати з антич­них часів, коли з'явився відносно відокремлений індивід і те­риторіальна община як одна з перших форм організації суспі­льства самостійно діючих індивідів. Їх особиста залежність від общини відображена в общинній формі власності на землю та інші природні ресурси, необхідні для господарської діяльності.

Держава общинного типу, що являла собою перші форми су­спільства, наприклад поліс, здійснювали свій вплив на домого- сподарства в різний спосіб. Найбільше значення мали інститут общинної власності на землю та інші природні ресурси, розпо­діл і тримання в покорі рабів, духовно-культурні цінності сус­пільства, що визначали ментальність людей та їх поведінку в

господарській сфері, забезпечення умов ведення господарської діяльності через організацію військового захисту, карбування грошей, створення міри ваги, господарські інфраструктури, по­даткова та митна системи тощо. Основними формами господа­рювання в Афінах та Спарті були військово-землеробські госпо­дарства в колоніях — клерухії, латифундії та ергастрерії, вілли та сальтуси, господарство колона на орендованій землі та госпо- дарство-пекулій, парцелярне господарство повноправного інди­віда тощо. Кожній із цих форм господарювання притаманний свій статус суб'єкта господарювання, різні обсяги прав власнос­ті на ресурси, форми організації влади та способи впливу на суб'єктів економічної сфери суспільства. Детальний їх аналіз потребує окремої уваги, тут важливо лише підкреслити, що в їх основі лежать різні форми та способи реалізації суспільної зале­жності індивідів від общини. Таку систему господарювання до­цільно класифікувати як общинну, маючи на увазі територіальну, а не кровноспоріднену общину. В економічній системі общин­ного типу взаємодія між домогосподарствами мала характер співіснування, украй обмежені та спорадичні економічні зв'язки, а домінуючого значення набували зв'язки з полісом, органами державного управління господарською сферою суспільства.

Перші форми господарських систем суспільства виникли в період так званого осьового часу (УІІІ—ІІ ст. до н.е.), коли вна­слідок розпаду кровноспорідненої общини з'явилися самостійні суб'єкти господарювання. Для них характерною була поява власності на засоби виробництва, що стала основою відокрем­леного господарювання, перших форм суспільств, що об'єд­нують відокремлених індивідів за допомогою держави і органів державної влади. У цей час сформувалися основні світові циві­лізації, що відрізнялися духовно-культурними цінностями, ро­зумінням суті і призначення людини в суспільстві та іншими цивілізаційними чинниками. Наш аналіз становлення і розвитку економічних систем передбачає розгляд суспільств, що нале­жать до Європейської (Християнської) цивілізації, переважно її Західноєвропейського напряму.

¹⁴⁰ Мова йде про економічні системи, сформовані на основі суспільної залежності. Адже господарство кровноспоріднених общин базувалося скоріше на природній взаємо­залежності людей, які ми залишаємо без спеціального дослідження.

Після розпаду Римської імперії, у період раннього серед­ньовіччя, на території Західної Європи існував общинний тип організації суспільства, який найбільш повно представляє ні­мецька марка. Господарська система німецької марки мала ряд особливостей. На відміну від античної общини, базисом якої було місто-держава — поліс, німецька община формувалася з територіально відокремлених сільських поселень. Тут ціле утворювали окремі великі господарства, що самостійно здійс­нювали виробництво необхідних для життя благ. Община іс­нувала як збори власників домогосподарств для розв’язання спільних проблем. «У германців, — писав К. Маркс, — окремі глави сімей яких оселялися в лісах і були роз’єднані один від одного великими відстанями, община, розглядувана суто зов­нішньо, існує в кожному окремому випадку лише у формі схо­док членів общини, хоча їх внутрішня єдність дана в їх похо-

• • • •• •»_»• ∙..∙ 141

дженні, мові, спільному минулому і спільній історії і т.д.».

Основу домогосподарства утворювала алоїдальна форма вла­сності на землю та майно, яка доповнювалася користуванням общинною землею для полювання, пасовищами чи використан­ням лісу. Особливість власності полягає в повному володінні земельною ділянкою, рухомим і нерухомим майном, що вільно відчужується та передається у спадок. Функціями общини було створення умов функціонування домогосподарств: організація військового захисту, вирішення спорів, організація робіт з про­кладання доріг, будівництва мостів, меліоративних та культових споруд, військових укріплень тощо. Вона об’єднувала рівних, з однаковими правами власників домогосподарств, що виконува­ли певні обов’язки перед колективністю.

Така особливість общини в Західній Європі відіграла важ­ливу роль у формуванні західноєвропейської цивілізації. Вер­ховним органом влади була земельна громада — регулярні збори вільних селян-воїнів, які вирішували питання війни і

¹⁴¹ Маркс К. Економічні рукописи 1857—1859 років // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — 2-ге вид. — Т. 46. Ч. 1. — С. 433.

миру, судочинства тощо. Згодом, з появою кінних вершників, що мали захисні лати, роль ополчення, сформованого з селян, стала падати. Зміна способу розв’язання центральних проблем суспільства — його військового захисту — привела до появи рицарів, які поступово стають провідною суспільною верст­вою. Цей процес наклав свій відбиток на зміни у владній та го­сподарській сферах, і насамперед у сільському господарстві. Натуральний характер виробництва і перехід до трипільної си­стеми обробітку землі привели до появи нової форми домого- сподарств — гуфів як «єдності дому, подвір’я, орної землі се- 142 лянина з правами користування лісом і пасовиськом», що належали общині. Поряд з ними існували великі землеволо­діння, що належали королю, який надавав її графам, герцогам (сеньйорам), котрі виконували на місцях від імені короля ад­міністративні, судові, сакральні функції. Маючи значні приві­леї стосовно користування общинними землями, вони посту­пово підпорядкували вільних селян.

Цьому сприяло повновладдя над усіма людьми, що входили до помістя, — вільними, напіввільними та військовою дружи­ною (почтом), і наявність імунітету. Останній захищав особу — власника помістя (графа, сеньйора) від входу до двору без його згоди, виключав будь-які вимоги чи примуси та звільню­вав від окремих державних обов’язків. Зміцнення імунітету великих землевласників — представників королівського дво­ру, виконання ними військових, судових та адміністративних функцій змушувало вільних селян шукати у них захисту від нескінченних нападів. Усе це поступово призвело до посилен­ня їх особистої залежності, виникнення всіляких повинностей і як результат — перетворення у кріпаків.

Іншою формою особистої залежності в суспільствах серед­ньовічної Європи були ленні відносини між сеньйорами (герцо­гами, графами) та рицарями, які несли у них військову службу. Вони базувалися на отриманні в тимчасове (бенефіцій) чи спад­кове (лен) користування землю, що давало змогу економічно утримувати рицаря, придбавати військове спорядження, коня і т. п. Умовою володіння землею стала особиста відданість своє-

¹⁴² КіндерГ.,ХільгманВ. Всесвітня історія. — К.: Знання-Прес, 2001. — С. 126. му феодалу та готовність виконувати військові й інші зобов’я­зання. Кожен васал мав право мати власних васалів, які, у свою чергу, мали особисті зобов’язання перед ним. Так формувалися відносини васалітету, ланцюга залежності, на початку якого стояв король, а завершували цю ієрархію вільні селяни та крі­паки, що входили до маноріального помістя феодала-рицаря.

Маноріальне помістя як одна із форм господарювання се­редньовічної Європи складалося із домена — замку і двору феодала та селянських домогосподарств. Власник домену га­рантував особисту безпеку селян у морі хаосу, контролював угіддя, що перебували у спільному користуванні. Він був суд­дею, політичним лідером, організатором господарського життя. Усе це обумовило особисту залежність селян перед феодалом, який, у свою чергу, був васалом свого феодала і так далі, аж до короля. У суспільстві сформувалися складні партикулярні зв’язки, які характеризуються неструктуровані- стю суспільства, відокремленістю помість і недоторканністю прав та привілеїв їхніх господарів, нерівністю зобов’язань і підпорядкуванням, покровительством та услужінням^[138]. Для такого суспільства специфічною ознакою було поєднання в руках феодала політичних, військових, судових, економічних та інших функцій. Усе це обумовило особливість форм гос­подарської діяльності та економічних функцій основних суб’єктів.

Децентралізація державної влади, поєднання в особі її но­сіїв функцій різних сфер суспільного життя суттєво впливали на економічну систему суспільства. Всебічна залежність усіх верств суспільства від влади обумовлює особливість власності на ресурси, необхідні для господарської діяльності. Вона на­буває умовного характеру, адже доступ до ресурсів визнача­ється особистою залежністю суб’єктів господарювання від но­сіїв влади. Особливістю такої залежності є роз’єднання прав власності на окремі правочини та закріплення прав володіння, розпорядження і користування за різними суб’єктами. Навіть тоді, коли суб’єкт мав усі права власності на землю (алоїдаль- на власність), його залежність від феодала була опосередкова­на доступом до общинних угідь, які контролював феодал, по­требою у військовому захисті, судочинством.

У такому суспільстві зберігається тип економічної системи, що ґрунтується на особистій залежності. Разом з тим вона на­буває якісно іншої форми: залежність від общини перейшла у залежність від окремих осіб, котрі уособлюють усі суспільні функції і діють відносно відокремлено від центру суспільства, представленого королівською владою, та спирається на роз­межування прав власності на ресурси. За окремими особами закріплюється лише право володіння (довічне — у бенефіції, спадкове — у лені), право розпорядження при переданні у субволодіння власним васалам (субінфеодація), нарешті право на користування селянами. Алоїдальне господарство вільного селянина, манор феодала найнижчого рівня ієрархії, феодальні помістя вищих рівнів ієрархії, на вершині якої стоїть королів­ський двір, утворюють структуру господарської системи су­спільства. Різні повинності, сплата податей і платежів, неекві- валентність взаємообмінів, нерівноправність узятих зобов’я­зань характеризували взаємодію між ними.

У цих умовах функції економічної системи набувають певної специфіки. Відтворювальна — передбачає створення матеріа­льних благ і послуг, що забезпечують існування не лише домо- господарства, а й рицаря та виконання ним своїх зобов’язань, феодалів усієї ієрархії суспільства. Натуральний характер ви­робництва поступово виходить за межі господарства, де ство­рюються блага і послуги, і поширюється на суб’єктів ланцюга відносин взаємної особистої залежності. Цілі господарської ді­яльності підпорядковані воєнно-політичним завданням, що до­мінують у такому суспільстві. Інтеграційну функцію виконують економічні інститути, передусім інститут феодальної власності на землю, інститут привілеїв та повинностей, інститут мита і платежів. Ці та інші засоби впливу реалізують органи влади, що являють собою ієрархію феодальних структур, та звичаєві нор­ми і правила, які вводилися кожним феодалом.

В епоху пізнього феодалізму суттєво змінилася організація суспільств Західної Європи. Зміни в суспільстві відбилися на економічній системі, де вплив влади набув нової форми. Уна­слідок вилучення у феодалів адміністративних, судових, вій­ськових, фіскальних функцій був підірваний базис їх економі­чного становища. Умовне землеволодіння як провідна форма реалізації власності, в основі якої лежала всебічна особиста залежність усіх суб'єктів, поступово почала втрачати свою ак­туальність і набувати рис приватної власності. Феодали пере­творювалися на земельних аристократів, а власність на землю дедалі більше набувала рис приватної власності аристократії.

Економічна система централізованої держави зазнала знач­них змін. Насамперед змінилася форма взаємодії економічних суб'єктів з економічним центром. Тепер вона стала здійснюва­тися безпосередньо через органи державної влади. Сплата по­датків, централізоване законодавство, що регулює господарсь­ку діяльність, організація грошового обігу, митної діяльності, стягнення данини відбуваються через адміністративні органи, що представляють королівський двір. Відносно нього всі стали підданими і в цьому плані — рівними, хоча за окремими верс­твами і збереглися привілеї. Разом з тим зміна форми взаємодії в економічній системі та суспільстві в цілому сприяла появі нації як одного з нових економічних суб'єктів.

Перехід до грошової форми сплати прямих і непрямих по­датків сприяв розвитку і проникненню товарно-грошових від­носин у процеси взаємодії економічних суб'єктів, це поступо­во вело до руйнації натурального господарства. Посилилася спеціалізація господарств, що, у свою чергу, сприяло розвитку поділу праці, подальшій диференціації натурального госпо­дарства. Процес комутації земельної ренти відображає суть змін, що відбувалися в цей період.

Усе активнішу роль почали відігравати нові суспільні суб'єкти — міста, які масово з'являлися на перехресті шляхів сполучення і спершу були місцем поселення торговців. Ключо­вою функцією міст було забезпечення обміну предметами пер­шої необхідності. Велика потреба в грошах представників вла­ди сприяла заснуванню та розвитку міст, які отримували від феодалів та короля привілеї, і передусім вольності. Міста стали осередком свободи людей, що там проживали, а принцип «мі­ське повітря робить людину вільною» обумовив суспільну суть міста. Найбільш високий рівень свободи був у містах-комунах (суверенні міста-республіки Італії, вільні міста Франції та Німеч­чини), дещо обмежене самоврядування існувало в королівських містах держав Західної і Східної Європи^[139].

У містах важливо вбачати не тільки і не стільки місце посе­лення людей, скільки важливу структурну частину політичної, соціальної та економічної сфер суспільств середньовіччя, що мала якісно відмінні риси і функції. Характерними рисами се­редньовічних міст були: відсутність чи значне обмеження осо­бистої залежності від феодалів-рицарів у зв'язку із самостій­ним забезпеченням військового захисту (через будівництво фортець та участь в ополченні); організація влади на засадах принципу муніципальності як корпорації вільних і рівноправ­них людей, що виконують однакові обов'язки; поширення то­варно-грошової форми обміну на предмети, що забезпечують потреби горожан; розвиток поділу праці та обміну; наявність кафедрального собору як центру духовного життя та допуску до меси всіх верств громадян обумовили характерні риси се­редньовічних міст.

Принцип корпоративності, особиста незалежність індивідів привели до суттєвих змін у господарській діяльності міст. Вини­кли добровільні об'єднання різного типу — ганзи, гільдії, цехи, що охоплювали як виробництво, так і сферу обміну^[140]. Головна мета таких корпоративних утворень полягала в об'єднанні зара­ди захисту власних інтересів, отримання певних привілеїв, здійс­нення координації виробництва, цін, збуту тощо. Так почали з'являтися перші форми економічних організацій як принципово нового способу взаємодії між економічними суб'єктами. Уже пе­рші форми економічних організацій набули статусу юридичної особи, який вони перейняли від Риму, інші принципи муніципа- льності, що зовсім не ототожнюється з містом.

Набуття корпоративними утвореннями власних прав і відпо­відальності привело до появи кількох рівнів взаємодії між еко­номічними суб'єктами: у межах гільдій та цехів; між ними та фізичними особами; між муніципалітетом як центром су­спільного життя міста та жителями міста; між королем, до во­лодінь якого входило місто, та горожанами; в рамках міжнаро­дної торгівлі між різними державами. Основою цих та інших напрямів взаємодії економічних суб'єктів стало утвердження приватної власності на ресурси. Ключовим моментом цього процесу є поступове посилення особистої незалежності індиві­дів у господарській сфері, що і знаходить своє відображення у приватній власності різних форм. На цьому етапі варто говори­ти лише про перші форми приватної власності, так як зберіга­лися елементи особистої залежності від короля, до володінь якого входили міста, від наданих ним привілеїв тощо.

Незважаючи на незначну частину населення, що проживала в містах феодальних суспільств середньовічної Європи, її значи­мість у господарській сфері постійно зростала. Міста стали носі­ями нових тенденцій суспільного розвитку, у них складалися сприятливіші умови для досягнення власних цілей індивідів, з'являлися нові форми поділу праці та обміну. Тут формувалися принципово інші способи інтеграції суспільства — економічні інститути, що відображали інтереси всіх учасників економічних процесів, органи самоврядування та демократичні принципи їх функціонування. Змінилася і відтворювальна функція господар­ської системи — до безпосереднього виробництва, організовано­го на засадах поділу праці та постійно зростаючого переліку створюваних благ і послуг (галузей виробництва) додалися фун­кціонуючі на товарно-грошових засадах фази розподілу та обмі­ну. Адаптаційний потенціал являв собою систему мотивів і сти­мулів, що формувалися навколо власних інтересів суб'єктів.

Міста в цілому та їх господарство, поряд зі змінами, що принесла централізація влади і ліквідація партикулярних зв'язків, стали не лише опорою короля в інтеграції суспільст­ва, а й пропонували нові форми та способи взаємодії в усіх сферах суспільного життя. Гостро постала проблема подолан­ня протиріччя між містом і селом з його залишками феодаль­них відносин, насамперед ліквідація нерівноправного стано­вища земельної аристократії, що володіла численними приві­леями, і жителів міст. Економічна могутність міст, сприятли­віші умови для реалізації здібностей та забезпечення потреб людей у містах об'єктивно обумовлювали підвищення їх ролі в суспільному розвитку. Накопичення цих та інших протиріч у

феодальних суспільствах Європи пізнього середньовіччя спричинили їх загибель і формування суспільних систем, за­снованих на політичній свободі та рівності.

У господарській сфері ці процеси привели до зміни способу формування зв'язків між економічними суб'єктами: зв'язки будувалися не на засадах особистої залежності, а на основі майнової залежності, коли примус і підпорядкування уступили місце добровільній взаємодії, що ґрунтується на власних інте­ресах. Проникнення принципів рівності і свободи в господар­ську сферу суспільства викликало появу ринкової економічної системи, глибокою основою якої стали новий статус економіч­них суб'єктів, що сформувався в результаті утвердження при­ватної власності на ресурси, еквівалентний обмін у процесі ві­льної конкуренції, постійно зростаючий поділ праці. Спочатку вона мала локальний характер як ринкове господарство міст, а згодом набула більш широкого масштабу.

Ринкова економічна система, що визрівала в надрах фео­дального суспільства, розпочала свій шлях становлення і роз­витку в Європі в результаті демократичних революцій, які змінили характер влади і відкрили шлях для утвердження приватної власності; промислової (індустріальної) революції, що підняла на небачену висоту поділ праці і обсяги створен­ня благ і послуг, включила в обмін не лише готовий продукт, а й ресурси; освітянської, що пов'язана з поширенням науко­вих знань, реформацією церкви і просвітництвом. Усе це до­зволило сформулювати нові цілі та цінності суспільства, які впливали на всі сторони життя, у тому числі й на господарсь­ку діяльність людей.

Революція та реформи є радикальним способам диференці­ації суспільства та його сфер, що відкривають шлях для пода­льшого розвитку. Ринкове господарство з'являється в резуль­таті еволюції форм господарювання феодального суспільства, з одного боку, та могутнього впливу всього комплексу цивілі- заційних факторів нових суспільств, що виникли в ХУІІ— ХУІІІ століттях у Західній Європі під час революцій, з іншого. Дія цих факторів відіграє важливу роль у подальшому роз­витку ринкової економічної системи, виникненні нових форм господарської діяльності економічних суб'єктів та форм їх взаємодії Вони безпосередньо впливають на. внутрішні фак- 170 ЧАСТИНА 1

дії. Вони безпосередньо впливають на внутрішні фактори роз­витку господарської сфери суспільства, форми реалізації при­ватної власності, рівень розвитку економічних індивідів та мо­тиви їх активності, глибину поділу праці і свободи конкуренції, характер обміну результатами діяльності, на ме­тоди координації діяльності та ін.

Безпосередньо процес функціонування і розвитку ринкової економічної системи пов’язаний зі змінами форм приватної власності, еволюцією економічних суб’єктів — фізичних та юридичних осіб, у ролі яких виступають індивіди та економіч­ні організації, з ринковими економічними інститутами та діями економічного центру в особі держави, що створюють суспільні умови для їх взаємодії. Тому дослідження ринкової економіч­ної системи передбачає всебічний аналіз форм приватної влас­ності, економічних суб’єктів та інституційного середовища їх взаємодії.

Отже, еволюція економічної системи будь-якого суспільст­ва відбувається в кілька етапів, кожний з яких характеризу­ється особливостями взаємодії суб’єктів економічної системи. На історично першій стадії розвитку взаємодія мала форму співіснування господарських суб’єктів. Діяльність автономних господарських одиниць, об’єднаних лише територіальним розміщенням у межах общин чи територіальних імперій та військово-політичними цілями, не передбачала формування сталих економічних зв’язків. Економічна система перебувала на етапі свого становлення, який дістав назву натурального господарства. Зв’язки між окремими домогосподарствами ви­никали стихійно та спорадично і не мали вирішального зна­чення в її функціонуванні. Суспільна залежність економічних суб’єктів спиралася на доступ до землі та інших природних ресурсів, тому такі суспільства часто відносять до країн аграр­ної цивілізації.

Наступний етап у розвитку економічної системи пов’язаний із симбіозом господарських одиниць — взаємодією, що ґрун­тується на суспільному поділі праці та взаємній вигоді від та­ких взаємозв’язків. При цьому господарська система суспіль­ства набувала якостей, відповідно до яких у літературі вона ді­стала узагальнюючу назву — «товарне господарство». Цей етап припадає на пізнє середньовіччя та пов’язаний із виник­ненням міського господарства, утвердженням елементів рівно­сті та матеріальної залежності індивідів.

Цілісною економічна система стає лише на третьому етапі свого розвитку, з виникненням ринкової економіки. Йому при­таманна взаємодія економічних суб’єктів, що набуває форми синтезу, де мотиви діяльності суб’єктів переорієнтовуються з забезпечення власних потреб на отримання багатства в його загальній формі — грошей, погоня за якими стає головним об’єднувальним засобом та джерелом суперечностей. Тут вза­ємодія набуває різних форм (від вільної конкуренції до свідо­мо організованої економіки знань) у міру того, як суспільство оволодіває більш досконалими способами розв’язання супереч­ностей ринкової економічної системи.

У розвитку ринкової економічної системи чітко простежу­ються дві тенденції, що випливають з дії методологічного принципу суб’єктності. Перша відображає посилення суспіль­ної залежності економічних суб’єктів і пов’язана з прогресую­чим розвитком суспільного поділу праці. У літературі ця тен­денція розвитку господарської системи дістала назву усу­спільнення процесу створення та обміну матеріальних благ і послуг, усуспільнення виробництва (національного госпо­дарства).

Друга тенденція характеризує суспільний розвиток еконо­мічних суб’єктів та підвищення їх ролі в економічній системі. Вона дістала назву соціалізації економічних процесів, їй при­таманне постійне розширення кола суспільних зв’язків еконо­мічних суб’єктів, під впливом яких суб’єкти змінюються. Роз­виток суб’єктів дедалі більше і більше пов’язується зі знан­нями, компетенціями, посиленням ролі інформації та впливу на них усіх сторін суспільного життя. На цьому ґрунті розви­вається індивідуальність кожного суб’єкта, багатогранність потреб та інтересів, що передбачає подальше розширення спе­ктра його суспільних взаємозв’язків в економічній сфері. Соціалізація надає нову якість економічній системі, коли сут­тєво змінюється системоутворювальний принцип — характер і форми суспільної залежності індивідів.