Релігієзнавство в системі наукових знань

Релігієзнавство займається предметом, в якому переплітаються інте­реси теології, філософії та багатьох наук. Усі науки, які вивчають релі­гію, можна поділити на дві групи:

1) науки, які досліджують тільки релігію;

2) науки, що вивчають релігію у її зв’язках та відношеннях з іншими соціальними та культурними явищами.

До першої групи належать релігієзнавство, історія релігії, теологія; до другої — всі науки, які вивчають людську реальність, тобто філоло­гічні, філософські, історичні та соціальні дисципліни.

Оскільки релігія являє собою царину, яка найбільш відчужена від застосування будь-яких об’єктивних емпіричних критеріїв, оскільки її внутрішня перспектива сягає далеко у ту глибину таємничого феноме­на людської реальності, де допитливому погляду відкривається сакраль­не, то вона викликає у дослідників неоднозначне ставлення до себе, яке коливається між двома крайностями. Німецький соціолог Й. Керер визначає ці крайні полюси як «агресивно релігійну» та «агресивно ан­тирелігійну» позиції. У першому випадку дослідник «через відчуття благоговіння перед священним джерелом релігії не дозволяє собі роз­глядати всі без винятку релігійні феномени як світові». У другому ви­падку — «виявляє неусвідомлений вплив на свою наукову роботу».

Між цими крайнощами також існує достатнє розмаїття підходів, які можна згрупувати у таких два різновиди:

1) дослідник відчуває свій суб’єктивний релігійний зв’язок з об’єктом вивчення;

2) дослідник налаштований стосовно об’єкта вивчення ней­трально.

До першого різновиду належать теологія та пов’язаний з нею ком­плекс дисциплін, до другого — релігієзнавство та всі Інші гуманітарні дисципліни, які вивчають культурологічні й соціальні аспекти функ­ціонування релігії в суспільстві. Фундаментальну відмінність між тео­логією та релігієзнавством багато хто вбачає в тому, що тільки теологія «ґрунтується на дійсному існуванні предмета, який віддаляється з кож­ним наближенням людини до нього».

Проте, по-перше, постає питання, як взагалі можна дотримуватися принципів нейтральності та об’єктивності у дослідженні такого фено­мена, як релігія? Адже сама по собі релігія значною мірою належить до царини людської суб’єктивності. По-друге, підґрунтям будь-якої ре­лігійної практики є індивідуальний внутрішній досвід та емоційне жит­тя особистості. Таким чином, від суб’єктивно-особистісного початку в релігії неможливо абстрагуватися. Крім того, у вивченні релігії часто доводиться стикатися не тільки з досвідом особистості, а й з колектив­ною та груповою релігійною практикою. Зазвичай дослідник працює з текстами, які описують вірування та міфологічні уявлення, і йому до­водиться враховувати суб’єктивні внутрішні почуття. Розходження між об’єктивним та суб’єктивним баченням особливо велике при дослід­женні істинної суті та значення релігійних ритуалів та церемоній. Далі, для того, щоб зрозуміти внутрішній бік релігійної практики, необхідно спостерігати її не відсторонено, а очима учасника, тобто у певному розумінні перейти па суб’єктивну позицію.

Суб’єктивність феномена релігії як предмета дослідження визначає специфіку таких галузей знання, як філософія релігії та теологія.

Дослідження релігії можна приблизно класифікувати на дескрип­тивні та історичні, з одного боку, та нормативні — з іншого. Норма­тивні дослідження сфокусовані навколо істинності постулатів релігії, припустимості проповідуваних нею цінностей та інших подібних ас­пектів. Предметом досліджень дескриптивно-історичного характеру є структура релігії, її історичний розвиток тощо. Такі дослідження не оперують судженнями оцінки стосовно релігійних доктрин. Нині у ви­вченні релігії переважає саме дескриптивний підхід. Релігієзнавство сформувалося на ґрунті дескриптивного підходу, тобто має тенденцію до максимально допустимої об’єктивності, натомість дисципліни тео­логічного циклу характеризує нормативний підхід до предмета.

Віддання переваги нейтральному описанню можна розглядати як свого роду реакцію на «зацікавлений» підхід до релігії, який впродовж тривалого часу був нормою. Наприклад, християнський теолог може розглядати той чи той історичний процес як провІденційний. Це ціл-

ком допустимо з погляду віри. Проте дослідження історичного проце­су має бути передусім науковим, тобто брати до уваги факти, спирати­ся на методи історичної науки й узагалі користуватися методологією наукового дослідження. На цьому ґрунті може виникнути конфлікт, оскільки точка зору теолога відрізнятиметься консерватизмом; зокре­ма, для теолога максимальну істину та цінність має інформація, яку репрезентують священні тексти. Для секулярного історика, навпаки, типовою є наявність певної частки скептицизму, особливо з приводу викладених у священних текстах описань чудодійних і раціонально непояснюваних подій. Але цей скептицизм, цей критичний розгляд інко­ли може справляти значний вплив і на саму теологічну думку, напри­клад, дискусія з приводу історичності Нового Заповіту глибоко впли­нула на стан сучасної християнської теології.

Нині релігієзнавство являє собою переважно дескриптивну дисци­пліну. Проте для традиційного релігієзнавства характерною була якраз спрямованість на оцінку істинності релігій, як у випадку теології та філософії релігії. Немає необхідності пояснювати, що різні релігійні традиції мають свої власні теологічні системи. Але оскільки творчість теолога несе в собі відбитки традиції, вона належить до неї й, таким чином, теж становить об’єкт вивчення релігієзнавства.

Дослідники релігії здебільшого схиляються до думки, що об’єктив­ність є необхідною й бажаною, якщо заради неї не жертвують розумін­ням глибинних внутрішніх аспектів. Тому дедалі частіше звучить ви­мога чітко розмежовувати дескриптивний та нормативний підходи.

Релігієзнавство можна схарактеризувати як особливий різновид гу­манітарного знання, що вивчає релігійну поведінку людини стосовно трансцендентного, Бога або богів чи взагалі такою, що розглядається як священне або сакральне, причому знання, яке враховує як зовнішні (соціокультурні), так і внутрішні (психологічні) факти.

Результати численних досліджень свідчать про те, що історія люд­ства не знала абсолютно безрелігійної стадії існування. Зачіпаючи гра­ничні, загальні для всіх людей проблеми, релігія органічно пов’язана

12 суспільною психологією, настроями та духовними діями, а також із

рівнем і типом економічної культури. Активно функціонуючи в суспіль­стві, релігія впливає на соціальну реальність і формується під впливом цієї соціальної реальності..,

Релігієзнавство, будучи комплексним знанням про складний пред­мет, має системний характер, Воно включає в себе елементи антропо­логії, соціальної психології, соціології, філософії релігії, етнографії. Необхідно підкреслити, що у релігієзнавстві дуже важким є досягнен­ня об’єктивних наукових результатів. Чимало відомих вчених, які працювали у цій галузі, свідомо чи несвідомо виявляли у своїх підхо­дах та оцінках європоцентричнІ або апологетико-християнські тен­денції, завдяки чому виникла велика кількість упереджених концеп­цій. Дехто з дослідників розглядає релігію у цілковитій ізоляції від со­ціального оточення, з теологічно-консервативних позицій. Прикладом такого підходу можуть бути праці католицького соціолога В. Старка. Такі вчені, як Е. Тайлор та Дж. Фрезер, визнавали зумовленість релігії соціальною цариною. Проте за всієї величі їхнього внеску в розвиток релігієзнавства лінійно-еволюціоністичне розуміння історичного про­цесу стало негативним чинником, зумовивши тенденційне забарвлен­ня їхніх концепцій.

Об’єктивним релігієзнавство стає тільки тоді, коли остаточно еман- сипується від теологічних та філософсько-релігійних представників, ЯКІ стояли біля його джерел.

У такому випадку для того, щоб відповідати своєму визначенню, релігієзнавство має займатися тільки позитивним вивченням чинни­ків, соціальних форм та структур релігійного життя в їх взаєминах із структурами та групами.

На практиці, кожна релігія є окремою системою або сукупністю сис­тем, в яких доктрини, міфи, ритуали, почуття, інституції та Інші по­дібні елементи постають як взаємопов’язані.