2.1. Конкретно-науковий рівень методології в психології

Змістом конкретно-наукового рівня методології виступає аналіз проблем, пов’язаних із специфікою наукових досліджень в кожній конкретній галузі наукових знань. Така специфіка визначається рядом чинників: предметом дослідження даної науки, основними методами отримання знань про предмет дослідження, способами побудови пояснень (теорій).

При вивченні психічних явищ виникає необхідність в побудо- ві конкретно-наукової методології. Це пов’язано з тим, що предмет психології надзвичайно складний і до теперішнього часу не існує повної згоди між науковими напрямами дослідження психічних явищ навіть і в тому, що таке психіка.

Існує велика різноманітність психічних явищ, які може спосте- рігати кожна людина. Найчастіше вказується, що психічні явища можуть існувати тільки у формі процесів, які дані суб’єктові без- посередньо. Часто наголошується, що об’єктивно можуть бути за- міряні тільки деякі тимчасові параметри психічних процесів: на- приклад, час вирішення певного завдання, час, що витрачається на підготовку і виконання певної дії і таке інше.

Ряд феноменологічних ознак психічних явищ, даних суб’єктові в самоспостереженні, виділяється і аналізується в роботах Л.М. Век- кера [4; 5]:

– наочність: вважається, що психічний процес об’єктивно про- тікає в своєму органі-носієві — нервовій і м’язовій системах організму, — а в своїх кінцевих, результативних параметрах будується суб’єктивно і лише в термінах (образах, поняттях) властивостей і відносин зовнішніх об’єктів. Л.М. Веккер [4] вказує на те, що процесуальна динаміка механізму і інтеграль- на характеристика результату психічного процесу віднесені до різних предметів: перша — до органу, друга — до зовнішнього об’єкта. (Слід відмітити, що з локалізацією психічних проце- сів в нервовій системі згідні далеко не всі);

– відсутність чіткого вираження нейрофізіологічного субстрату, необхідного для реалізації психічних процесів: носієві психіки не властива внутрішня динаміка зміни стану власних органів, які забезпечують реалізацію психічного процесу;

– чуттєва недоступність: психічні процеси не доступні прямому чуттєвому спостереженню.

– спонтанна активність психіки, яка не завжди підпорядкована контролю з боку суб’єкта і прямо не випливає з фізичних, фізі- ологічних, біологічних, соціологічних і інших законів.

Цей список можливих ознак психічних явищ може бути про- довжений. І не зі всіма ознаками погодяться представники різних напрямів психології. Так, наприклад, Л.С. Виготський [6] у своїх працях вказує, що психіка людини як результат формується в зо- внішніх формах спілкування і в діяльності з іншими людьми. А в працях О.Н. Леонтьєва [13–15] і П.Я. Гальперіна [8; 9] вказується, що результативно всі форми психіки або в еволюційному плані, або в онтогенезі формуються між суб’єктом і об’єктивним наочним світом як результат орієнтовних складових виконуваних дій. А основна ознака психічних явищ — їх функціональна спрямованість на забезпечення активного орієнтування суб’єкта в зовнішньому оточенні існування або у внутрішньому середовищі власного ор- ганізму.

Виходячи з вищезазначеного виникає запитання: які суб’єктивні утруднення і помилки можуть виникати при аналізі суб’єктом влас- них психічних особливостей і можливостей?

Перелічені вище особливості психіки зумовлюють ряд гносео- логічних (пізнавальних) ілюзій, які можуть виникати в процесах орієнтування рефлексії суб’єкта в особливостях власних психічних функцій, на що і вказує в своїх працях Л.М. Веккер [5]:

– ілюзія психічного процесу: психіка починає розглядатися суб’єктом як щось таке, що не має матеріальних причин актив- ності;

– ілюзія безпосередньої наявності: у людини виникає відчуття, що психіку вона спостерігає в собі самій такою, яка вона і є

«насправді»;

– ілюзія спонтанної активності: у людини виникає відчуття пов- ної свободи волі — переконання суб’єкта, що його дії і пове- дінка повністю можуть визначатися його власними цілями, бажаннями і мотивами.

– ілюзія ототожнення образу з об’єктом: те, що уявляється («зда- ється»), береться за реальність.

Проте зміна і постійна конкретизація предмета дослідження психології, а також розвиток її теоретичного апарату дозволяють говорити про певну науково-історичну логіку становлення науки про психічні явища. Її можна конкретизувати таким чином:

1. Перші психологічні дослідження були спрямовані на виді- лення і фіксацію емпіричних і феноменологічних ознак психічних явищ, а також на розкриття їх специфічних характеристик. Цим визначається неминучість первинної множинності психологічних концепцій, кожна з яких відповідає виділеному аспекту реальності.

2. Вслід за цим настає етап теоретичних узагальнень і пояснень, здійснюваних переважно засобами тієї системи психологічних по- нять, мовою якої отримують свій первинний опис психічні явища. Теоретичний пошук пояснень і загальних закономірностей ведеться в термінах і поняттях тієї ж мовою, якою проводиться емпіричний і феноменологічний опис психічних явищ.

3. Далі слідує побудова загальних теоретичних принципів ор- ганізації психіки, які виходять за межі психології і відносяться до фізіологічних, біологічних, соціальних, фізичних, інформаційних та інших закономірностей дійсності і людської діяльності.

Психологія як наукова система знань почала формуватися з се- редини XIX століття. У міру свого розвитку наукові уявлення про суть психічних явищ неодноразово змінювалися. Деякі з основних етапів зміни уявлень про психіку можуть бути подані у формі ви- значень психіки, які надавалися в різних донаукових напрямах і на- укових «школах» психології. Наприклад:

– психіка — це душа, яка не має матеріальних підстав (донауко- вий період розвитку уявлень про сутність психічного);

– психіка — це свідомість людини, про яку можна отримати уяв- лення на основі рефлексії, самоспостереження (Р. Декарт);

– психіка — це система асоціацій (зв’язків), які формуються в свідомості людини: у міру обізнаності з явищами і подіями в свідомості людини встановлюються зв’язки між власною

поведінкою і сприйнятими (що сприймаються) об’єктами, а також їх властивостями за схожістю, контрастом, просторово- часовою суміжністю (асоціативна психологія);

– психіка — це система асоціативних зв’язків і відносин між структурними елементами свідомості: існують деякі початкові елементи психічних явищ (елементарні відчуття і переживан- ня), на основі яких протягом життя будуються все складніші форми психічних явищ (структурна психологія В.

– психіка це сукупність функцій, що склалися в процесі ево- люції, які забезпечують найважливіші форми пристосування організму до умов зовнішнього навколишнього середовища (прагматизм і функціоналізм Д. Дьюі і У. Джемса);

– психіка — це система відносин, які формуються шляхом на- вчання, і зв’язків між зовнішньою стимуляцією і поведінкою (біхевіоризм);

– психіка — це особливе структурно-організоване і підпорядко- вується власним законам переструктуювання, феноменальне поле, ізоморфне реальним ситуаціям життя у фізичному полі і динаміці нейрофізіологічних процесів в мозку (гештальт- психологія);

– психіка — це система процесів і механізмів в центральній нервовій системі, які забезпечують опрацювання інформа- ції, що поступає із зовнішнього навколишнього середовища, а також із внутрішнього середовища організму (когнітивна психологія).

Виходячи з цього Л.М. Веккер [5] конкретизував деякі особли- вості і недоліки різних наукових напрямів дослідження психічних явищ.

Нейрофізіологічні концепції психіки мають своїм предметом вивчення не самого психічного акта і його результатів (уявлення, поняття), а відповідні їм динамічні і структурні зміни в мозковому субстраті. Дослідження власне психічних явищ підміняється дослі- дженням нейрофізіологічних явищ.

Асоціативна психологія — це просторово-часова суміжність пси- хічних явищ. При цьому спосіб зв’язку, механізм психічних явищ (асоціація) виявляється відірваним: а) від структури, в яку вони об’єднуються (ціле має властивості, які не зводяться до простого

асоціативного об’єднання частин); б) від характеру початкового

«матеріалу» (субстрату), на основі якого формується психіка.

Структуралізм (В. Вундта — Є. Титченера). Первинним матері- алом є чуттєвий досвід, який повинен бути повністю відособлений від свого зовнішнього об’єкта. Психічні структури складаються з елементів за законами асоціації. Основним принципом організації психічних явищ виступає асоціативний зв’язок.

Гештальт-психологія. Структура (гештальт) виступає не як асо- ціативне об’єднання психічних елементів, а як наочна цілісність, де- термінована об’єктом і що володіє своїми власними суб’єктивними феноменологічними характеристиками і закономірностями. У пси- хологію вводиться принцип ізоморфізму (взаємно-однозначної відповідності) психічних (феноменальних), нейрофізіологічних і фізичних явищ. Структура психічних явищ виявляється відірва- ною від будь-яких форм можливого матеріального субстрату, що становить початковий матеріал психіки. Будучи відособленою від матеріалу, структура разом з тим відособлюється і від фізіологічно- го механізму, і від фізичного об’єкта (психофізичний і психофізіо- логічний паралелізм). Це виключає можливість детерміністичного пояснення психіки, яке припускає виведення структури психічного явища як слідство, яке випливає із загальних законів природи.

Функціональна психологія. Європейський варіант представ- лений До. Штумпфом; американський варіант — функціоналізм У. Джемса і Д. Дьюї. У європейському варіанті психічна функція співвідноситься з матеріалом психічної тканини плотського образу, яка дана суб’єктові інтроспективно. В американському функціона- лізмі психічна функція трактувалася не тільки як власне психічний акт, а як психофізична діяльність, що реалізовує процес адаптації організму до зовнішнього середовища. При цьому функція пси- хічного процесу виявляється відособленою, відірваною від реаль- ного початкового поза психологічного матеріалу, на основі якого будуються психічний процес і психічний образ. Внаслідок цього на початковий матеріал психіки перетворюються природжені пси- хічні функції і створюються логічні передумови для ствердження, що психічні акти конструюють об’єкти: об’єкт довільний від акта і функції.

Біхевіоризм. Ототожнення психічних функцій тільки зі сфе- рою спостережуваних тілесних поведінкових і реєстрованих фізіо- логічних реакцій при повному відриві їх від можливих «внутріш- ніх» об’єктивно не вимірюваних психічних структур.

Психодинамічний напрям (фрейдизм, психоаналіз). У психо- логію вводиться мотиваційний аспект поведінки як самостійний об’єкт дослідження. Мотивам приписується енергія, яка міститься в організмі. Мотиваційний початок психічної діяльності протистав- ляється матеріалу і структурі. Ставиться питання про те, що висту- пає специфічною формою психічної енергії і психоенергетичних перетворень.

У вітчизняній психології психічні явища визначаються на- ступним чином: психіка — це особлива система функцій організ- му, яка полягає в орієнтуванні і організації поведінки, дій і діяль- ності на основі суб’єктивного (активного і упередженого) образу об’єктивного світу (діяльнісний підхід). Психіка — це система функ- цій, які забезпечують живому організму: орієнтування в навколиш- ньому світі і в станах власного організму; організацію і регуляцію виконання різноманітних дій на основі попереднього орієнтування; накопичення впродовж індивідуального життя найбільш ефектив- них способів орієнтування (знання) і способів планування, органі- зації і виконання різноманітних дій (уміння і навики).

Виходячи з історичного аналізу суті психічних явищ можна окреслити методологічну психофізіологічну (психофізичну) проб- лему.

Психофізіологічна (психофізична) проблема актуалізується, коли ставиться питання про суть психічних явищ. Спочатку ця про- блема розглядалася як проблема відносин між двома субстанція ми: душею, психікою і фізичним, матеріальним світом. Проблема носи- ла назву психофізичної. Розвиток природознавчо-наукових напря- мів дослідження живих явищ — анатомії і фізіології, еволюційної біології — поступово привів до того, що психіка стала розглядатися як результат еволюційного розвитку у тваринних організмів ряду особливих функцій, які забезпечують орієнтування в навколиш- ньому середовищі, побудову складних форм поведінки на основі такого орієнтування, а також набуття життєвого досвіду — навчан- ня. Відзначимо, що навчання полягає в набутті нових форм і спосо- бів орієнтування і організації поведінки, діяльності та спілкування. Сьогодні ученими встановлено, що еволюційний і онтогенетичний розвиток таких функцій у тварин забезпечується: а) ускладненням рухової активності, б) формуванням сенсомоторних і перцептивно- рухових можливостей тварин, які залежать від будови нервово- м’язової системи і органів відчуття. Тому сьогодні психофізична проблема в науковій психології розглядається як психофізіологічна проблема.

Які напрями дослідження психофізіологічної проблеми існують у науці?

У міру формування і розвитку орієнтовних операцій і дій у живих організмів складається особливе психічне утворення — суб’єктивний образ об’єктивного світу, який і є центральним пси- хічним утворенням (Леонтьєв О.Н. [14]). Сьогодні існує декілька взаємопов’язаних напрямів дослідження психофізіологічної про- блеми (Ломів Б.Ф. [17]; Петровський О.В. [26]).

Дослідження відносин між психічним образом навколишнього світу і об’єктом, між віддзеркаленням, суб’єктивним образом світу і реальним об’єктивним світом. Центральним питанням тут виступає з’ясування того, наскільки знання і уявлення про реальність досто- вірні, істинні. Наскільки результати безпосередньо-чуттевого і раці- онального пізнання правильно відображають властивості об’єктів? Це питання — традиційний предмет розгляду не тільки психології, але і гносеології (теорії і логіки наукового пізнання).

Дослідження відносин між психічним образом навколишнього світу і його носієм — суб’єктом. При цьому психологічний образ світу

розглядається: а) стосовно до мозку і нейрофізіологічних процесів; б) стосовно до предметної, наочної і дослідницької-орієнтованої ак- тивності живого організму в навколишньому середовищі.

Відношення між образом і мозком, нервовою системою, нейро- фізіологічними процесами. В історії психології існували дві гіпоте- зи про характер цього відношення: а) ідея вузького локалізаціоніз- му — кожен відділ мозку детермінує протікання певного психічного процесу; б) ідея еквіпотенціалізму — всі відділи мозку однаково зумовлюють протікання кожного психічного процесу. На сьогодні встановлено, що психічні процеси, психічне віддзеркалення (образ навколишнього світу) забезпечуються складною функціональною організацією нейродинамічних процесів, які складаються в проце- сах індивідуального дозрівання і розвитку мозку в конкретних умо- вах життєдіяльності організму, на що вказує О.Р. Лурія [18]. При цьому нейрофізіологічні процеси, що складаються, і функції висту- пають тільки однією з необхідних умов формування образу навко- лишнього світу. Іншою, як вказує О.Н. Леонтьєв [13], необхідною умовою і основною причиною формування психічного образу світу виступає активна дослідницька для орієнтування діяльність живо- го організму в зовнішньому навколишньому світі.

Фізіологічні процеси в людському мозку потенційно можуть забезпечувати здійснення найрізноманітніших орієнтовних і ста- ранних операцій і дій у складі різних видів діяльності, поведінки, але не дають їх готових форм. Конкретні форми психіки суб’єкта задаються сумісною з іншими людьми орієнтовною активністю і ді- яльністю в зовнішньому світі. П.Я. Гальперін [8] вказує на те, що кожна нова дія суб’єкта в зовнішньому світі детермінує формуван- ня нової функціональної системи нейрофізіологічних процесів, які забезпечують ефективне виконання орієнтовних і старанних скла- дових дії.

Відношення між образом і дослідницькою для орієнтування по- ведінкою і діяльністю суб’єкта. Нині існує все більше підтверджень тому, що психічне віддзеркалення детермінується способом актив- ної взаємодії суб’єкта з навколишнім середовищем — дослідниць- кими для орієнтування діями. Зміст психічного образу залежить перш за все від того, які наочно-практичні і дослідницькі для орієн- тування дії з боку тварини, його рухових органів і органів відчуття будуть спрямовані на об’єкт. При цьому нервова система і спосіб

організації нейродинаміки, як вказує О.Н. Леонтьєв, П.Я. Гальпе- рін [8], служать не першопричинами, а виступають необхідними умовами і результатом формування образу в процесі дослідницької для орієнтування активності живого організму.

Виходячи з вищезазначеного, можна окреслити існуючі пробле- ми наукового дослідження психічних явищ і відповісти на запитан- ня, як добитися правильності та об’єктивності знань у ході науко- вих досліджень?

Якщо буденне пізнання психічних явищ спирається на безпосе- редньочуттєві дані і емоційні переживання, які виникають в повсяк- денному досвіді суб’єкта, то наукове пізнання психіки припускає дотримання ряду жорстких процедур і вимог, яких дотримуються в будь-якій сфері наукової діяльності.

Пошук об’єктивних методів дослідження і обґрунтування спо- собів аналізу та пояснення психічних явищ — це проблеми, які збе- рігають свою актуальність з моменту появи наукової психології. Причиною цього виступає своєрідність онтології психічних явищ. Труднощі у виділенні онтологічних аспектів психіки не завжди до- зволяють поширювати на психічні явища гносеологічні принципи аналізу з інших природознавчо-наукових галузей пізнання. Тому при вивченні психічних явищ виникає необхідність в побудові конкретно-наукової методології.

Слід зазначити, що нині значного поширення набули способи теоретичного аналізу психічних явищ, які застосовуються в рам- ках методологічних підходів, що ігнорують онтологічні особливості психіки. Це пов’язано з тим, що не існує повної згоди між наукови- ми напрямами в тому, що таке психіка і що відносити до категорії психічних явищ. Разом з тим існують також активні спроби поділу природознавчо-наукових аспектів аналізу психічних явищ в рамках методологічної організації гуманітарних і соціальних досліджень. Тому корисно поставити питання про те, які особливості сучасних науково-психологічних знань і в чому полягає зміст основних ме- тодологічних підходів в рамках природознавчо-наукового аналізу психічних явищ. Які основні форми психологічних знань і способи їх отримання? Який склад і структура сучасних наукових психоло- гічних знань?

Сучасна психологія має в своєму розпорядженні широкий діа- пазон описових і пояснювальних знань. Разом з тим психологічні

знання мають різний ступінь верифікації. Існують як релігійно- містичні знання, засновані на вірі, умоглядних припущеннях і ін- терпретаціях, так і ретельно перевірені в безлічі експериментальних процедур — знання наукові.

Можна зазначити два джерела отримання описових знань про психічні явища. По-перше, це реєстрація психічних явищ, які суб’єкт фіксує і описує на основі самоспостереження, інтроспек- тивної рефлексії. Результати такого пізнання носять суб’єктивно- описовий (феноменологічний) характер і називаються феноменами. По-друге, це емпіричні об’єктивно-описові знання, що отримуються шляхом реєстрації, вимірювання і фіксації різних параметрів пове- дінки, дій, способів спілкування. Коли такі результати фіксуються за допомогою приладів і методів вимірювання, вони отримують ста- тус наукових фактів.

Разом з описовими знаннями в психології існують знання пояс- нювальні, теоретичні, які спрямовані на встановлення причин, що лежать в основі фактів і феноменів. Такі знання необхідні для по- будови пояснень з метою прогнозу певного кола явищ. За ступенем обґрунтованості і способом використання слід розрізняти різні спо- соби пояснення психічних явищ.

Якщо в найзагальнішій формі спробувати розмежувати різні пояснення (теорії), на які спираються в психології, то можна виді- лити пояснення, засновані на знанні емпіричних закономірностей, і пояснення, що спираються на гіпотези (гіпотетичні предмети, моделі, зв’язки), — теоретичні пояснення. Останні, у свою чергу, можна розділити на: а) буденні пояснення, засновані на допущен- нях і припущеннях «здорового глузду» і феноменології суб’єкта; б) умоглядно-містичні і релігійно-містичні пояснення, що посилають- ся на недостатньо обґрунтовані або недоступні пізнанню трансцен- дентальні підстави; в) наукові пояснення і теорії.

Таким чином, результати наукового пізнання фіксуються за до- помогою знаково-символічних засобів і включають:

– описові знання про психічні явища, які складаються з двох джерел: по — перше, емпіричні знання (об’єктивноописові): реєстрація і фіксація результатів, що отримуються шляхом безпосереднього чуттєвого сприйняття різних параметрів по- ведінки, дій, способів спілкування людей. Коли такі результа- ти фіксуються за допомогою методів вимірювання і приладів,

вони отримують статус наукових фактів. По — друге, феноме- нологічні знання (суб’єктивноописові): суб’єктивна реєстра- ція і опис психічних явищ (феноменів), які суб’єкт спостерігає і пізнає шляхом «заглядання всередину себе», — на основі са- моспостереження. Результати такого пізнання називають фе- номенами.

– знання, які пояснюють. Вони спрямовані на встановлення причин (пояснення) фактів і феноменів. При цьому слід роз- різняти різні способи пояснень: а) емпіричні пояснення: у таких поясненнях причини явищ спостережувані і є іншими явищами. Такі спостережувані причинно-наслідкові відно- сини і зв’язки між явищами називають емпіричними законо- мірностями; б) теоретичні пояснення (психологічні теорії): пояснення фактів і феноменів будується на основі припущень (гіпотез) про неявні, не спостережувані причини і таке інше.

Виходячи з вищезазначеного доцільно поставити питання: які вимоги пред’являються до сучасних науково-психологічних тео- рій?

Чітке формулювання пояснювальних принципів теорії: гіпотез, постулатів, моделей. При цьому враховується обґрунтованість, пе- реконливість і ступінь експериментального підтвердження теоре- тичних пояснювальних принципів.

1. Вказівка предметної належності: діапазон психологічних фак- тів і явищ, які можна пояснити, спираючись на теорію (порівняно з іншими альтернативними, психологічними теоріями).

2. Можливість здійснювати прогноз на основі теорії: прогноз нових явищ і фактів, які виводяться з системи теоретичних припу- щень і виявляються в ході спостережень і експериментів.

Як постулати і пояснювальні принципи в психології викорис- товуються теоретичні припущення (гіпотези), з яких фіксуються передбачувані причини у формі структурних, функціональних і ге- нетичних особливостей протікання і формування психічних явищ.

Які існують способи пояснення психічних явищ?

У класичних природознавчих науках достовірними визнаються знання, які отримали своє пояснення і відтворювані в практиці або експерименті на основі прогнозів, які дає теорія. У психології, крім класичних форм побудови наукових пояснень є пояснення, які спи- раються на «методи квазіпояснень». Таких методів важко уникнути

в дослідженні психічних явищ, але опора тільки на них веде до су- перечностей, втрати об’єктивності в отримуваних знаннях і навіть містицизму. Так, в історії психології існували і існують напрями

«описової» «розумової» психології, які відкидають класичні пояс- нювальні методи дослідження. В даний час на «методах розуміння» (тлумачення) засновано багато напрямів гуманістичної психології.

Квазіпояснення — спосіб пізнання шляхом інтерпретації, тлу- мачення явищ і подій, що спирається на необґрунтовані і непід- тверджені пояснювальні підстави, в які вірить суб’єкт, що пояснює явища. Можна виділити два основні типи квазіпояснень, які зустрі- чаються і в психологічній літературі, і в міркуваннях психологів:

– квазіпояснення шляхом ідентифікації і емпатії (раціональне і емоційне ототожнення, психологічне розуміння). Суб’єкт, що будує пояснення, в думках «уподібнюється» станам, думкам, переживанням іншого суб’єкта і на цій основі за аналогією зі своїм життєвим досвідом дає пояснення його психічних або поведінкових особливостей;

– квазіпояснення шляхом інтерпретації, тлумачення фактів, по- дій, процесів без опори на достовірні об’єктивні закони (опора на думки, метод герменевтики пізнання). Найчастіше інтер- претації піддаються події індивідуального духовного життя, а також вчинки людей.

Найбільш достовірними в рамках будь-якої науки є теорії, які спираються на причинно-наслідкові зв’язки. Разом з тим, коли до- сліджуються живі об’єкти, а також соціальні або психічні явища, причинно-наслідкові пояснення не завжди виявляються достат- німи.

Виходячи з цього можливо дійти висновку про те, що пояснен- ня — це спосіб пізнання явищ і подій шляхом їх підведення під загальний закон, теорію, концепцію, які підтверджені науковими методами, а також процеси виведення (пояснення) явищ, фактів із загальних законів або теорій. Залежно від розташування зв’язків між подіями в часі наукові теорії можуть спиратися на два типи по- яснень:

– причинно-наслідкові (каузальні) пояснення: будуються шля- хом вказівки на причини явищ у минулому до явищ в сього- денні і далі ; від явищ в сьогоденні до їх можливих змін в май- бутньому. При цьому розрізняють: класичний, детермінізм — в

основі лежать закони, наслідки яких можуть бути чітко перед- бачені і дія яких має жорсткий, необхідний характер; імовір- нісний детермінізм, який спирається на статистичні закони, вказуючи тільки ступінь вірогідності певних подій;

– телеологічні пояснення: будуються від вказівки на цілі і до- сягнення можливих подій і явищ в майбутньому до вказівки способів організації необхідних для цього умов в сьогоденні (від мети, віднесеної до майбутнього, до організації і підпоряд- кування подій такої мети). Такого роду пояснення будуються шляхом припущень про можливі причини, які викликають, визначають явища, служать їх джерелом. Явища виступають як наслідок передбачуваних причин. Телеологічні пояснення припускають те, що постулювало про такий стан явищ або по- дії в майбутньому (уявлення про мету або можливий резуль- тат), яке визначає організацію суб’єктом подій і явищ, що від- буваються в сьогоденні. У таких поясненнях і теоріях закладені припущення про явища, які відбуваються в сьогоденні, визна- чаються майбутнім. Це можуть бути положення про закладені в живому організмі механізми цілеутворення — ціледосягнен- ня, а також положення про наявність у суб’єкта уявлень про цілі і результати їх досягнення в майбутньому. Пояснення будується за схемою: явище або подія відбувається для того, щоб в майбутньому був отриманий або забезпечений певний результат; явище або подія відбувалося у минулому для того, щоб забезпечити певний результат в сьогоденні.

Телеологічні пояснення широко використовуються в психології і здійснюються шляхом розкриття цілей, намірів, мотивів поведінки і діяльності суб’єкта. При цьому слід відмітити, що при побудові те- леологічних пояснень відбувається те, що постулювало механізма- ми цілеутворення і абстрагування від відповіді на запитання про те, як у даному організмі виникли, сформувалися механізми підпоряд- кування власній активності таким цілям, які будуть в майбутньому. Відповідь на це запитання вимагає вже використання класичних причинно-наслідкових пояснень. Наприклад, причинно-наслідкові пояснення формування у людини психологічних механізмів ціле- утворення і довільних форм поведінки закладені Л.С. Виготським в основу культурно-історичної психології. Спираючись на культурно- історичний і діяльнісний підходи до аналізу і пояснення психічних

явищ, В.А. Іванников дає причинно-наслідкове пояснення форму- ванню у людини механізмів вольової регуляції.

Таким чином, логічно постає запитання: чим характеризуються закони в психології?

Існують різні точки зору на закони в психології. Можна виді- лити безліч позицій, які можуть посідати представники різних природознавчо-наукових, психологічних і філософських напрямів при аналізі і поясненні психічних явищ.

Так, наприклад, психологія може тільки описувати те, що дане суб’єктові в безпосередньому досвіді (феноменологія), і повинна обмежитися цим. Психологія повинна реєструвати і класифікувати психічні явища; пояснювати ж психічні явища слід на основі зако- нів біології, фізіології, соціології. Психічні явища реально існують і підпорядковується специфічним психологічним законам, які мож- на вивчати об’єктивними методами.

Психологія виявляє і вивчає не тільки об’єктивні, природноіс- нуючі закони, але і активно встановлювані закони, які виступають продуктом культурно-історичного розвитку людської діяльності і способів організації соціальних відносин і носять нормативно- конвенціональний характер.

У сучасній світовій науковій психології переважає третя з зазна- чених позицій. У вітчизняній психології значно поширена остання позиція, яка багато в чому зароджувалася в контексті культурно- історичного підходу до аналізу і пояснення психічних явищ Л.С. Ви- готського [6; 7].

Закони в психології — це виявлення і узагальнене визначення причинно-наслідкових відносин, які встановлюються як:

– емпірично вимірювані і реєстровані причини (чинники, умови, взаємодії з іншими суб’єктами, особливості наочно-практичних дій суб’єкта на предметний світ), які зумовлюють формування різних психічних функцій у живих організмів у процесах вза- ємодії з навколишнім світом;

– неспостережувані психічні функції, механізми орієнтування в світі і організації поведінки, які в певних умовах необхідно ви- кликати.

Залежно від способів побудови пояснень в психології, можна виділити чотири типи законів (причинно-наслідкових зв’язків і за- лежностей):

– спостережувані і реєстровані емпіричні і феноменологічні за- кономірності (причинно-наслідкові залежності і зв’язки); емпіричні і теоретичні закони, що розкривають функціо- нальну динаміку психічних процесів в часі (функціональні і функціонально-структурні «психологічні механізми»);

– емпіричні і теоретичні закони формування, структуризації і розвитку психічних утворень і різних рівнів психічного орієн- тування і організації поведінки: здібностей, психічних власти- востей і таке інше (генетичні «психологічні механізми»);

– закономірні відносини між різними структурними рівнями організації психічних функцій (психологічні функціональні системи).

При характеристиці психологічних законів разом з причинно- наслідковим зв’язком, що виділяється, часто потрібно виявити і встано- вити: а) зовнішні умови, в яких такий зв’язок реалізується; б) внутріш- ні суб’єктивні чинники, які на нього впливають; мотиваційні підстави дій суб’єкта; особливості цілепокладання і саморегуляції суб’єкта.

Сучасні психологічні теорії спираються як на телеологічні, так і на причинно-наслідкові способи побудови пояснень. У зв’язку з цим корисно поставити запитання: що являє собою психологічна причинність у складі психологічних теорій, які спираються на різ- номанітні пояснювальні підстави і припущення?

Психологічна причинність припускає встановлення прихова- них, безпосередньо не спостережуваних причин, через які форму- ються, розвиваються і яким закономірно підпорядковуються пси- хічні явища. При цьому слід розрізняти причини, які закономірно визначають особливості формування, розвитку, структурної органі- зації психічних функцій, і причини, які визначають закономірності функціонування психічних функцій, що склалися, в різних наочних умовах і ситуаціях. Тому корисно умовно протиставляти:

а) закони, яким підпорядковуються формування і розвиток пси- хічних функцій у живих організмів у процесах взаємодії з навко- лишнім світом;

б) закони, що визначають особливості поведінки живих організ- мів в об’єктивному світі залежно від особливостей реалізації пси- хічних функцій, що склалися.

Таким чином, стосовно теоретичного дослідження проблем фор- мування психологічних механізмів організації і регуляції поведінки

і дій у вищих тварин і людини може виникнути два типи запитань. Які причини лежать в основі формування і розвитку психологічних механізмів організації і регуляції поведінки і діяльності, як форму- ються такі механізми? Як психологічні механізми, що сформува- лися і наявні у суб’єкта, детермінують і спрямовують поведінку і діяльність на досягнення мети?

Теоретичні відповіді на перший тип запитань припускатимуть розробку переважно причинно-наслідкових пояснень; відповіді на другий тип запитань вимагають розробки переважно телеологічних пояснень.

У науковій психології з метою пояснення складних психічних явищ існують спроби зведення їх до простих. Побудова таких спо- собів пояснення має назву наукової редукції. До редукціоналізму найчастіше приводять спроби побудови пояснення психічних явищ засобами якої-небудь однієї науки без урахування онтологічної спе- цифіки психічних явищ. Розрізняють:

– фізіологічний редукціоналізм — спроба пояснити психічні явища шляхом зведення їх до фізіологічних явищ і процесів, до структурних зв’язків між нейронами, нервовими центрами, відділами мозку (психофізіологічна проблема);

– соціологічний редукціоналізм — спроба пояснити психічні явища шляхом зведення їх до певних способів спілкування і взаємодії між людьми (наприклад, зведення особистих осо- бливостей до інтеракцій);

– логічний редукціоналізм — спроба пояснити психічні явища шляхом зведення їх до дозрівання і розвитку різних форм структурної організації дій в логічно-організовані системи операцій (наприклад, в теорії Жана Піаже);

– інформаційний (кібернетичний) редукціоналізм — зведення психіки до процесів і механізмів опрацювання інформації моз- ком людини. При цьому аналіз психічних явищ як інформацій- них процесів найчастіше обмежується побудовою можливих моделей перетворення інформації про зовнішній світ, а також способів її організації і зберігання безвідносно до аналізу он- тологічної специфіки психіки. Особливо яскраво ця тенденція виступає в американській когнітивній психології.

Існують думки, що будь-яка теорія обов’язково припускає ре- дукціоналізм — зведення якої-небудь групи явищ або об’єктів до

елементів, одиниць і таке подібне, які лежать в її основі (ген, ін- теракція, асоціація, дія і таке інше). Як правило, пояснення не об- межуються таким зведенням, а припускають побудову, виведення,

«конструювання» з початкових одиниць або елементів «ідеальних» моделей. Такі моделі служать поясненню певних аспектів спостере- жуваного (що вивчається) явища. У зв’язку з цим можна достатньо умовно розділяти пояснення: а) редукціоністичні — складні явища, які переважно зводять до простих; б) конструктивістські — склад- ні предмети і явища, які переважно будують з простих предметів і явищ шляхом їх теоретичного конструювання (виведення).

Можна стверджувати, що редукціонізм виступає в явному ви- гляді у тому разі, коли одиниця аналізу якої-небудь сторони психіч- ного явища у міру розвитку наукової психології стає неспроможною в своєму пояснювальному і передбачуваному потенціалі стосовно: а) емпіричних фактів, б) пояснювального потенціалу інших психо- логічних теорій — одиниць аналізу, які забезпечують переконливі- ше пояснення тих же самих фактів, предметів, явищ.

Альтернативою редукціоналізму прийнято вважати таке виді- лення одиниці аналізу, в якому потенційно представлені всі влас- тивості і особливості визначеного, такого, що вимагає пояснення сторони якої-небудь групи явищ (Л.С. Виготський [6], О.Р. Дави- дов [9], Г.П. Щедровицький [34; 35]). Передбачається, що такою альтернативою в психології виступають генетичні пояснення.

При аналізі і поясненні психічних явищ велику складність пред- ставляє розведення їх онтологічних і гносеологічних аспектів. Це пов’язано з тим, що відповідь на запитання про те, що вважати бут- тям психічних явищ, багато в чому залежить від визначення пред- мета дослідження, а також від гносеологічних установок. Разом з тим ігнорування такого розведення не дозволяє уникнути тих чи інших типів редукціоналізму.

Відмітимо, що вказати емпіричні ознаки психічних явищ важ- че, ніж феноменологічні особливості, саме через суперечність он- тологічної інтерпретації психічних явищ різними психологічними напрямами. Одна з основних причин ускладнень традиційно фор- мулюється як психофізіологічна проблема.

Особливості існування (онтології) психічних явищ розгляда- ються в рамках питання про предмет психології. Перші способи он- тологічного уявлення психічних явищ носили феноменологічний

характер і визначали психіку через поняття «душа», а пізніше — через поняття «свідомість», «свідомий досвід». Досвід, який даний суб’єктові в самоспостереженні у формі відчуттів, уявлень, пережи- вань, думок, розглядався як онтологія психічних явищ.

Відзначимо, що в перших підходах до аналізу психічних явищ як онтологічної основи психіки вказувалися феномени. Якщо В. Вундт і Є. Титченер своє завдання бачили в інтроспективному розкладан- ні феноменів на «психічні елементи» — відчуття і переживання — з метою подальшої побудови з них складніших психічних утворень, то гештальт-психологи наполягали на принциповій цілісності різ- них феноменів і пропонували досліджувати закономірності органі- зації їх цілісних форм. Питання про походження феноменів зали- шалося відкритим.

У вітчизняній психології питання про онтологічний статус пси- хічних явищ завжди знаходилося в центрі наукових обговорень (Л.С. Виготський, А.Н. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн, П.Я. Гальперін). Обговорення забезпечували розвиток єдиного теоретичного підходу до дослідження психіки, який будувався як культурно-історичний підхід, а пізніше отримав теоретичне узагальнення в рамках діяль- нісного підходу до аналізу і пояснення психічних явищ.

Відповідь на запитання про онтологічну суть психічних явищ міститься у функціональному визначенні. Психіка — це система функцій живого організму, які закладаються у філогенезі, але зміс- товно наповнюються і розвиваються впродовж онтогенезу в проце- сах активної взаємодії з навколишнім світом, у процесах реалізації операцій, дій, діяльності і забезпечують:

– орієнтування живого організму в навколишньому світі і по- стійне вдосконалення дослідницьких способів для орієнтуван- ня операцій і дій;

– організацію на основі дослідницьких для орієнтування опера- цій і дій різних форм цілеспрямованої поведінки;

– накопичення протягом життя і фіксація у формі «образ світу» найбільш ефективних способів орієнтування і організації по- ведінки.

У людському суспільстві найбільш ефективні (власне людські) способи орієнтування і організації поведінки і дій фіксуються в пред- метах культури, знаряддях, знаково-символічних засобах і транслю- ються в низці поколінь у формі суспільно-історичного досвіду.

Таким чином, онтологічними формами психічних явищ ви- знають всі зовнішні орієнтовні і дослідницькі форми активності живих організмів, які у людини можуть набувати характеру опо- середкованих знаряддями і знаками цілеспрямованих розумових форм рефлексій орієнтовних дій. Такі форми розумових дій, у міру їх формування у людини в онтогенезі, починають складати різноманіття феноменології. Таким чином, феномени отриму- ють пояснення через механізм перетворення орієнтовних ком- понентів наочно-практичних дій в індивідуальні, опосередковані знаково-символічними засобами розумові дії рефлексій. Процеси формування розумових дій, включаючи і формування феноменів, забезпечуються психологічним механізмом інтеріоризації, зако- номірності якого завжди знаходилися в центрі досліджень у пси- хології.

Нині в рамках психології існує безліч гносеологічних підходів до аналізу психічних явищ. При цьому не завжди такі підходи но- сять достатньо визначений характер і не завжди в них береться до уваги онтологічна специфіка психіки.

У вітчизняній психології перший методологічний підхід, що по- лягає у виділенні «одиниці аналізу» психічних явищ з метою по- будови «генетичних» пояснень, був сформульований і введений в систему психологічних знань Л.С. Виготським. Введення такої оди- ниці припускає дотримання ряду принципів:

– одиницею аналізу психіки може бути тільки таке ціле, яке: а) володіє в простій формі всіма властивостями психіки; б) не втрачаючи своїх властивостей, не розкладається шляхом по- дальшого аналізу на елементи;

– з такої одиниці повинна шляхом побудови генетичних пояс- нень виводитися вся різноманітність психічних явищ;

– така одиниця повинна представляти початкову основу для роз- витку всіх вищих форм психічних утворень.

У подальшому ці принципи з метою уникнути редукціонізму в дослідженні психічних явищ намагалися доповнити різні авто- ри. Серед таких доповнень можна виявити і взаємовиключні:

– одиниця аналізу психіки не може бути зведена до непсихічних утворень;

– одиниця аналізу психіки повинна існувати на певному суб- страті, з якого будуються психічні явища;

– одиниця аналізу психіки повинна одночасно бути матеріалом

(субстрат), структурою, функцією;

– одиниця аналізу психіки повинна бути емпірично реєстрованою;

– одиниця аналізу психіки повинна служити пояснювальним принципом і бути моделлю предмета дослідження, що дозво- ляє виявити його основні властивості.

Методологія виділення одиниць аналізу присутня в безлічі до- сліджень психічних явищ. Особливо часто вона використовується для аналізу теоретичних розбіжностей, що існують у різних авторів при поясненні психічних явищ.

З метою конкретизації і доповнення методології, закладеної Л.С. Виготським, в подальшому була використана методологія системного підходу до аналізу психічних явищ. У вітчизняній пси- хології цей підхід був закладений в рамках діяльнісного підходу О.Н. Леонтьєва.

У роботах Б.Ф. Ломова [17] активно проводилася лінія мето- дологічного обґрунтування необхідності застосування системного підходу до аналізу і пояснення психічних явищ. Сьогодні це ні в кого не викликає сумніву. Разом з тим існують спроби уточнити, конкретизувати, доповнити або змінити деякі з положень, висуну- тих Б.Ф. Ломовим:

1. Людина є системою різнопорядкових властивостей, які мають складну ієрархію і динамічну організацію. Розвиток і функціону- вання психічних властивостей людини може: а) детермінуватися непсихічними властивостями; б) детермінувати прояв непсихічних властивостей.

2. Система психічних явищ має вертикальну (рівневу) будову і організацію. При цьому кількість функціональних рівнів кожного психічного явища може збільшуватися у міру розвитку психіки.

3. Психічні явища багатовимірні і можуть отримати опис і пояс- нення тільки на основі аналізу, що спирається на множину взаємно додаткових підстав. Дослідження психічних явищ вимагає систем- ного аналізу, який припускає:

— встановлення взаємозв’язків психічних явищ з непсихічними явищами того ж рівня (класу): а) психіка у відносинах до ін- ших форм віддзеркалення — біологічного, соціального; б) пси- хіка як один з регуляторів активності; в) психіка як структура особових утворень;

— аналіз сукупності психічних явищ як системи щодо самостій- них функціональних утворень, як самостійної цілісності (ког- нітивні, регулятивні, комунікативні функції);

— аналіз психічних явищ в рамках систем вищого рівня органі- зації: а) в рамках біологічних відносин організму з навколиш- нім середовищем; б) в рамках системи міжособистісних і со- ціальних відносин;

— аналіз психіки як явищ, похідних від процесів, що протікають на «мікрорівні» нейронної організації психофізіологічних і фі- зіологічних процесів.

4. Психічні явища мають нелінійну системно-динамічну детер- мінованість. Існують постійні зміни в співвідношеннях між причи- нами, чинниками і умовами, які детермінують психічні функції:

– детермінація психічних функцій змінюється у міру індивіду- ального розвитку;

– схожі психічні феномени, факти можуть визначатися різними закономірностями. Різні факти можуть бути викликані однією і тією ж психологічною закономірністю;

– як причини дій або вчинків людини виступає не окрема подія, а система подій — ситуація. При цьому ситуація, в якій здійсню- ється поведінка, постійно змінюється в результаті поведінки та активності суб’єкта;

– людині властива самодетермінація поведінки у формі активно- го цілеутворення;

– причини, наслідки поведінки людини можуть бути сильно роз- ведені в часі індивідуального життя;

– поведінковий акт може бути результатом накопичення ефек- тів попередніх подій (кумулятивний ефект накопичення при- чинно-наслідкових зв’язків).

У роботах З.А. Решетової [27] дається розгорнений виклад за- стосування системного підходу в педагогічній психології з метою побудови системного типу орієнтування знань. Підкреслюється, що системний підхід не проводить нових наукових знань, а лише спря- мовує пізнавальну діяльність і задає способи аналізу й організації наукових знань. При цьому поняття, що фіксують системну орга- нізацію об’єкта, виконують інструментальну функцію при аналізі конкретних явищ. В рамках системного підходу буття речей роз- глядається: а) у вигляді систем різного рівня: макро-, мезо-, мікро-;

б) у вигляді систем різної якості: фізичних, хімічних, біологічних, психологічних...

Конкретизація використання системного підходу до аналізу психічних явищ представлена в працях М.О. Холодної [31], де ви- словлюються принципи структурно-інтеграційної методології в пси- хології. Вказується, що в різний час психологія спиралася на різні методологічні підстави. По-перше, на принцип елементаризму —

«шлях розкладання складного явища на відносно прості елементи». Такий підхід не виправдав себе, оскільки при цьому втрачалися властивості цілісних психічних структур. По-друге, на принцип цілісності: «ціле більше від своїх частин». Цей принцип також має свої недоліки і повинен бути доповнений принципом: «ціле менше від своїх частин». І далі вказується:

по-перше, інтеграція елементів (частин) до цілісної психічної структури виявляється:

– у наявності в частин специфічних властивостей, що забезпечу- ють можливість виникнення між ними певних зв’язків;

– частина, яка входить до складу цілого, втрачає деякі свої влас- тивості, або вони частково трансформуються;

– у нової цілісності з’являються нові властивості, які породжу- ються тими зв’язками, які виникли при входженні частин в нове цілісне утворення.

по-друге, аналіз психічних явищ припускає виявлення:

– складу елементів і тих обмежень, які накладаються з боку еле- ментів на підсумкові властивості психічного утворення;

– зв’язків між елементами, створювальними цілісне психічне утворення: структурних і функціональних;

– якісно нових властивостей психічного утворення;

– місця цілісного утворення у ряді інших психічних утворень. Аналіз субстратних характеристик психіки вимагає введен-

ня принципу трансформації етапів розвитку психічного явища в структурні рівні його організації, а також понять, які фіксують рівні розвитку психічних утворень.

Кожний з рівнів розвитку того чи іншого психічного процесу або структури є необхідним для формування подальшого. Нижчий рівень є необхідною умовою розвитку вищого рівня.

Кожний з рівнів має свої власні якісні особливості. Вищерозміщені рівні більшою чи меншою мірою управляють

нижчими.

Внутрішній розвиток кожного рівня не припиняється з розви- тком вищого.

Виходячи з таких принципів М.О. Холодна [31] вказує на те, що аналіз генетичних відносин в поясненні психічних явищ має на- ступну послідовність: психічна структура 1 — психічна функція 1 — психічний продукт 1 — психічна структура 2 — психічна функція

2 — психічний продукт 2 і так далі. Далі відповідно до викладених методологічних принципів будується структурна теорія інтелекту людини.

Відзначимо, що викладений методологічний підхід присутній в безлічі теоретичних досліджень, включаючи велику частину теоре- тичних моделей в когнітивній психології. Загальними особливостя- ми теорій, які будуються в рамках цього підходу (і аналогічних їм за способом побудови), і моделей виступає те, що вони ґрунтуються на припущеннях про структурні складові психічних явищ, а не на припущеннях про функціональні відносини і зв’язки, які спрямова- ні на вирішення певних завдань і забезпечують досягнення певного результату. Тому закономірності функціонування таких структур часто виявляються неочевидними і не завжди можуть бути виведені з відповідної теорії або моделі.

Ще одна загальна особливість структурних підходів до побудо- ви теорій і моделей психічних явищ полягає в тому, що функціо- нальні механізми психічних процесів фіксуються як набір «статич- них» структурних складових, функціональні зв’язки і взаємодії між якими постулюються, але причини їх походження і онтологія зали- шаються незрозумілими і прихованими.

Тому гіпотетичним структурним складовим теорій часто нена- вмисно приписується онтологія самостійної «суті», яка існує сама по собі, безвідносно до якого-небудь субстрату (Веккер, 1998).

Оскільки психіка — це система процесів, система активних ці- леспрямованих операцій і дій, які забезпечують орієнтування і ор- ганізацію поведінки, то їх теоретичний аналіз повинен бути резуль- тативно зосереджений на виявленні функцій і міжфункціональних зв’язків (Л.С. Виготський [7], Г.П. Щедровицький [34]). Тоді скла- дові процеси психічних функцій об’єднуватимуться у функціональ- ні системи, відповідні природній логіці протікання процесу, логіці реалізації певних функцій, а не відповідно до умоглядної логіки додавання «однієї частини процесу до другої». Структурний опис

психічних явищ є просторовою інтерпретацією тимчасової розгорт- ки психічного процесу. Тому аналіз генетичних відносин при пояс- ненні психічних явищ повинен мати іншу послідовність: початкові психічні функції 1 — психічна функціональна система (структура)

1 — функціонально-структурний психічний продукт 1 — психіч- ні функції 2 — психічна функціональна система (структура) 2 — функціонально-структурний психічний продукт 2 і так далі.

Ще один варіант використання системного підходу в цілях ме- тодологічного аналізу процесу і результатів наукового пізнання можна виявити в працях Г.П. Щедровицького [34]. Перевага цього підходу в тому, що враховується характер онтології явищ, які іс- нують у формі процесів (така онтологія психічних явищ), а також функціональна роль знаково-символічних засобів в організації і фіксації наукових знань.

Логіка функціонального зв’язку знаково-символічних засобів з діяльністю пізнання подана таким чином. Дія людини на об’єкт виділяє який-небудь особливий зміст. Такий зміст фіксується і об’єктивується в знаках. Онтологічними представниками знань стають знаки — чуттєво доступні засоби фіксації змісту операцій і дій людини на об’єкт (значення). При цьому знаки функціонально утворюють декілька «площин заміщення». Формування таких пло- щин заміщення має наступну логічну послідовність: а) результати операції з якими-небудь об’єктами за допомогою певних процедур фіксуються в знаках; б) знаки, які фіксують результати операції з об’єктом, можуть організовуватися в самостійні оперативні систе- ми і вживатися відповідно до спеціальних правил, утворюючи другу площину дій; в) далі ця друга площина дій починає заміщати безліч дій з об’єктами і може ставати об’єктом подальшої діяльності — із знаками і їх значеннями. Результати такої діяльності фіксуються в інших знаках, які також можуть організовуватися у формальні опе- ративні системи і починають складати третю площину заміщення... При цьому слід відмітити, що всередині кожної з площин можуть конструюватися гіпотетичні теоретичні об’єкти у формі всіляких схем, зображень, моделей.

Опанувати зміст понять — означає уміти встановлювати всю систему опосередкованих знаками зв’язків між значенням і на- очним світом, а також орієнтуватися в тому, результатом яких дій є дане значення і як такі дії реалізуються (Г.П. Щедровицький [34]).

Знаково-символічна фіксація об’єкта в науковому знанні може набувати різних форм. Перше обґрунтування для виділення таких форм — що зображається: переважно емпіричні дані або абстрактні предмети, узагальнення, гіпотетичні пояснювальні моделі («систе- ми об’єкта» або «системи предмета»). Інше обґрунтування — що є початковим зіставленням в аналізі об’єкта: ціле — частина або про- цес — матеріал. За цими підставами аналіз, фіксація і пояснення до- сліджуваного предмета або явища можуть здійснюватися декілько- ма способами.

По-перше, з боку зовнішніх властивостей, переважно ґрунтую- чись на емпіричних даних. При цьому виділяються: а) атрибутивні властивості об’єкта і б) функції — емпіричні зв’язки, в яких існує об’єкт всередині складнішого цілого.

По-друге, за складом — об’єкт розглядається як складне тіло, що складається з елементів, які знаходяться у відносинах один з одним, але не пов’язані, тобто не впливають один на одного. Такі елементи можуть бути як однорідними, так і різнорідними і виділятися як на основі емпіричного аналізу, так і на основі гіпотетичних теоретич- них конструкцій (передбачуваних моделей).

По-третє, як «мережа» пов’язаних елементів (емпіричних або гіпотетичних), які знаходяться у відносинах один з одним і впли- вають один на одного (взаємопов’язані). Таку форму зображення Г.П. Щедровицький [34] визначає як власне системно-структурний підхід, де досліджуються переважно зв’язки, а не елементи, і виділяє два основні способи системно-структурного зображення об’єкта.

Перший спосіб системно-структурного дослідження і фікса- ції об’єкта ґрунтується на зведенні процесів і структур до пара- метричних характеристик елементів, зв’язків і їх залежностей, де початковим зіставленням є «ціле — частина». Цей спосіб системно- структурного зображення об’єкта припускає три основні типи про- цедур дослідження. По-перше, розкладання об’єкта на частини шляхом емпіричного аналізу і подальшого об’єднання частин в ціле шляхом гіпотетико-дедуктивного введення зв’язків, які об’єднують елементи в структуру. По-друге, вимірювання емпірично заданих властивостей об’єкта і фіксація його «сторін» в різних параметрах і характеристиках, а також зворотна операція відновлення об’єкта за його характеристиками (параметрами). По-третє, занурення еле- ментів і об’єднувальної їх структури ніби всередину цілого (при

аналізі об’єкта) і зворотна операція — витягання елементів або структури з цього цілого.

Результати дослідження подаються у вигляді елементів, у ви- гляді зв’язків, об’єднуючих елементи, а також у вигляді залежнос- тей між зв’язками. Такий спосіб дослідження і зображення не за- вжди адекватний стосовно об’єктів, які існують у формі процесів, у вигляді функціональних чи генетичних змін і перетворень. Це пов’язано з тим, що при такому поданні результатів пізнання від- сутнє чітке виявлення і опис процесів. У результаті процеси пред- ставляються не як система функціонування або розвитку, а як атри- бут, як властивість системи. Процеси зводяться або до структурних, або до параметричних характеристик.

Інший спосіб системно-структурного дослідження і фіксації об’єкта ґрунтується на початковому зіставленні «процес — матері- ал» (процес визначає і задає цілісність об’єкта). Цей шлях аналізу об’єкта припускає процедури, які спрямовані перш за все на вста- новлення зв’язків функціонування і розвитку (генезису).

Виявлення зв’язків функціонування включає ряд процедур. По-перше, виділення основного процесу, що визначає цілісність об’єкта (системи). По-друге, побудова структурного зображення такого процесу. По-третє, перетворення матеріалу системи (який спочатку представляється як можливість якої-небудь організації) на визначену структурою процесу організованість — структуриза- ція матеріалу.

У тому разі, коли необхідно встановити залежності і зв’язки між двома процесами, всі вищевикладені процедури повторюються і для другого процесу, а зв’язок встановлюється шляхом накладення на існуючу організованість матеріалу нової структури процесу. Та- ким чином, взаємодія процесів відбувається через організованість матеріалу, яка змінюється. У свою чергу, зміна організованості ма- теріалу може вести до зміни процесів та структур і тому подібне.

Встановлення зв’язків розвитку ґрунтується на тих же проце- дурах, які характерні для встановлення зв’язків функціонування, і припускає таку послідовність дій: 1) аналіз розвиненого стану сис- теми; 2) виявлення генетично-початкової структури — «клітинки», яка принципово відповідає акту народження, походження об’єкта і є наслідком об’єднання яких-небудь функцій і матеріалу; 3) подаль- ше закономірне розгортання такої структури в складнішу структуру

шляхом послідовного накладення нових структур процесу на існу- ючу організованість матеріалу і фіксації змін організованості мате- ріалу з подальшими змінами процесів і їх структур.

Два методологічні напрями: аналіз шляхом виділення одиниці аналізу і системний підхід — забезпечують вирішення різних завдань. Перший підхід переважно зосереджений на конкретизації початко- вих онтологічних форм існування психічних явищ, другий підхід пе- реважно задає гносеологічні рамки наукового аналізу різних явищ. Тому методологія виділення одиниць аналізу вимагає гносеологіч- ної конкретизації, а методологія системного підходу — онтологічного наповнення. Така конкретизація і онтологічне наповнення присутні в методологічному підході, що поданий у працях І.І. Ільясова [11].

Сформульований І.І. Ільясовим підхід спирається на система- тичне категоріальне узагальнення знань за способами їх отримання. Організація, орієнтування в знаннях, а також у способах їх отри- мання припускає розрізнення знань описових і пояснювальних, знань емпіричних і теоретичних з подальшим систематичним опи- сом характеристик предметів і явищ за їх категоріями, а теорій — за способом їх побудови.

Явища і події можуть виступати перед спостерігачем як об’єкти і процеси. У свою чергу, і в об’єктів, і у процесів можуть бути ви- ділені: а) ознаки і властивості; б) склад і структура; в) відносини і зв’язки. Реєстрація і фіксація в знаково-символічних засобах без- посередньо спостережуваних або реєстрованих за допомогою при- ладів різних характеристик подій і явищ складає певну галузь опи- сових наукових знань, фактів.

Галузь пояснювальних знань є побудова пояснень (теорій), які мо- жуть розрізнятися на безлічі підстав. Основні функції теорії в науко- вому пізнанні: пояснення і прогноз явищ і подій. Похідна функція — теоретичне узагальнення фактів і явищ. Як зазначає І.І. Ільясов [11], слід розрізняти різні типи наукових узагальнень. Емпіричне узагаль- нення — об’єднання предметів і явищ за емпіричними, спостережу- ваними або вимірюваними підставами. Теоретичні узагальнення — об’єднання предметів і явищ з позицій єдиного способу пояснення їх структурних, функціональних або генетичних особливостей.

Конкретизація і класифікація різних видів теоретичних пояс- нень подана у праці І.І. Ільясова [11]. Типи теоретичних пояснень поділяються на таких підставах:

По-перше, наочна відносність теорії, тобто те, що конкретно по- яснюється. Це може бути об’єкт (предмет) або процес розвитку і зміни об’єкта або явища, а також властивості об’єкта або процесу, їх склад, структура, функції, зв’язки і таке інше.

По-друге, зміст пояснювальних підстав і спосіб побудови теорії. Такими підставами можуть виступати внутрішні властивості самих з’ясовних об’єктів і характеристики їх зовнішніх зв’язків з іншими об’єктами.

Атрибутивні пояснення — пояснення однієї властивості об’єкта через іншу властивість цього ж об’єкта (аналіз шляхом виділення властивостей).

Структурні пояснення — пояснення предметів і явищ шляхом виділення їх складу, елементів і відносин між такими елементами (розкладання цілого на складові — аналіз шляхом виділення еле- ментів, компонентів, складу).

Функціональні пояснення — пояснення якого-небудь предмета або явища через його роль, функцію в складнішій системі предметів або об’єктів (аналіз шляхом виділення зв’язків і взаємних впливів предметів і явищ один на одного).

Генетичні пояснення — пояснення, які ґрунтуються на виділен- ні початкової одиниці — одиниці аналізу, що потенційно містить всі основні властивості цілого, які визначають подальший розвиток- ускладнення явища (аналіз шляхом виділення початкових одиниць з подальшим виявленням законів і умов їх розвитку).

По-третє, наявність або відсутність подальшого пояснення по- чаткових пояснювальних принципів (однопорядкові і багатопоряд- кові пояснення). Багатопорядкові пояснення, у свою чергу, можуть бути: а) лінійними — що містять підстави одного рівня узагальнен- ня або структурної організації; б) рівневими — що спираються на послідовно зростаючу узагальненість пояснювальних підстав або глибину їх проникнення в структуру об’єкта.

По-четверте, кількість різних типів підстав, використовуваних в поясненні одного явища (прості одноактні і складні). Складні пояс- нення підрозділяються на: а) комбіновані — що виникають шляхом пов’язання простих пояснень один з одним; б) змішані — що із само- го початку будуються як складні.

Таким чином, у вітчизняній психології термінологічно подано три способи методологічної організації психологічного дослідження

і його результатів. Найістотніші розбіжності між ними виявляються при аналізі: а) онтологічної специфіки психічних явищ; б) при ана- лізі пояснювальних теоретичних знань і способів їх наукової побу- дови.

При використанні методології виділення одиниць аналізу різ- ні способи пояснень зводяться до філософської тези про рух думки від одиниці аналізу (суть явища) до її «розвинених форм» шляхом

«сходження від абстрактного до конкретного» (Давидов, 1996).

Сформульований у працях І.І. Ільясова [11; 12] методологічний підхід забезпечує узагальнене відтворення логіки процесів науко- вого пізнання, логіки організації його результатів, а також дозво- ляє здійснювати найширше орієнтування в різноманітних галузях знань. На нашу думку, цей методологічний підхід є найбільш зміс- товним і направляє пізнавальну активність як на аналіз онтології явищ, що вивчаються, так і на аналіз гносеологічних аспектів орга- нізації дослідження.

Разом з тим узагальнене категорійне орієнтування в організа- ції пізнавальної діяльності і її результатів може за необхідності ін- терпретуватися і доповнюватися методологією системного аналі- зу. При цьому слід вказати на те, що системність знань може бути забезпечена тільки шляхом чіткого розведення знань емпіричних, описових, які фіксують спостережувані властивості і зв’язки явищ, з одного боку, і різноманітних способів пояснення таких явищ і їх властивостей, з другого боку. Також слід враховувати, що різні сто- рони (властивості) одного і того ж явища можуть мати різні спосо- би пояснення, які не повинні переплутуватися.

Таким чином, різні розділи наукових знань і системні зв’язки між ними встановлюються не тільки шляхом виділення в об’єктах і яви- щах предмета вивчення, але і шляхом використання специфічних способів пояснення таких явищ. При цьому не завжди можна вста- новити безпосередні зв’язки між різними поясненнями властивостей одного і того ж явища, а також між теоретичними поняттями. Зв’язки і відносини між поясненнями встановлюються не шляхом зіставлен- ня один з одним понять з різних теоретичних систем, а через відне- сення таких пояснень до реальних властивостей об’єктів і явищ.

Виходячи з вищезазначеного виникає питання: на які запитання необхідно дати відповіді, здійснюючи методологічний аналіз того чи іншого психологічного дослідження?

Сформулюємо ряд принципових питань, які складають осно- ву методологічного орієнтування в організації природознавчо- наукового дослідження будь-якого психічного явища.

Перш за все, це початкові запитання: що вважати сферою пси- хічних явищ і які феноменологічні, емпіричні і теоретичні критерії їх виділення і розмежування? Що виступає підставою для виділен- ня критеріїв психіки? З яких теорій і припущень витікають саме такі критерії? Як обґрунтовуються і чим підтверджені теоретичні пояснювальні принципи?

Ще ряд запитань спрямовано на конкретизацію сфери дослі- дження: які особливості психіки виступають як предмет досліджен- ня? Які існують теоретичні підходи до пояснення виділеної особли- вості психіки?

Далі слід відповісти на запитання: які особливості онтологічного існування психічних явищ аналізуватимуться? У яких понятійних формах вони фіксуватимуться (як феномени, факти)? З опорою на які теорії будуватимуться дослідження і аналіз результатів?

І нарешті, запитання, пов’язане з вибором і обґрунтуванням ме- тодів дослідження: які емпіричні методи дозволять отримати най- більш достовірні і надійні результати з метою верифікації і обґрун- тування теоретичних гіпотез і моделей?

Безумовно, це неповний перелік запитань, на які доводиться шукати відповідь дослідникові у разі методологічного орієнтування і методологічного обґрунтування процедур і результатів досліджен- ня. Разом з тим без відповіді на ці запитання неможлива наукова рефлексія і достатня усвідомленість отримуваних в ході досліджен- ня наукових знань про психічні явища.

При плануванні і реалізації різних психологічних досліджень виникає велика кількість методологічних проблем і труднощів, які обумовлені специфічними особливостями предмета психології. По- ставимо тільки деякі з таких проблем, які активно обговорюються в психологічній літературі.

Проблеми виділення і визначення предмета психологічного до- слідження. В даний час в психології існує різноманіття наукових і ненаукових підходів до визначення психічних явищ. Існує також і різноманіття пояснень одних і тих же психічних явищ і психологіч- них фактів з різних теоретичних позицій.

У психології, мабуть, як ні в одній іншій системі наукових знань,

існують постійні утруднення при розведенні з’ясовного і пояснень

один від одного. Це багато в чому пов’язано з тим, що психологові доводиться постійно враховувати феноменологічні дані.

Додаткові труднощі привносить і нечіткість термінології, яка часто веде до плутанини науково-психологічних термінів і побуто- вих понять.

Проблеми суб’єктивності: а) методів психологічного дослід- ження; б) результатів, отримуваних в психологічних дослідженнях; в) інтерпретації результатів дослідження.

Проблеми, пов’язані з відсутністю лінійного детермінізму при встановленні психологічних закономірностей, — постійна зміна співвідношень причин, чинників і умов, що визначають протікання психічних функцій. Схожі психологічні факти і феномени можуть визначатися різними психологічними закономірностями. Разом з тим різні психологічні факти і феномени можуть бути викликані однією і тією ж психологічною закономірністю.

Як причини дій або вчинків людини виступають, як правило, не окремі події, а система подій і ситуацій. При цьому ситуація, в якій здійснюється поведінка, постійно змінюється в результаті поведін- ки і дій суб’єкта.

Людину характеризує самодетермінація поведінки у формах ак- тивного цілеутворення, спонтанності в поведінці, надситуативної активності. При дослідженні поведінки людини причини і наслідки можуть бути дуже розведені в часі: часто помилково за причину по- ведінки береться те, що відбулося безпосередньо перед спостережу- ваними формами поведінки суб’єкта. Поведінковий акт може бути результатом накопичення ефектів попередніх подій (кумулятивний ефект накопичення причинно-наслідкових зв’язків).

Детермінанти розвитку психіки людини змінюються у міру її ін- дивідуального розвитку.

Узагальнюючи вищезазначене, необхідно виділити основні ме- тодологічні принципи вітчизняної психології.

Принцип детермінізму: всі явища об’єктивного світу (включа- ючи і психічні) взаємопов’язані і підпорядковуються причинно- наслідковим законам, які можуть бути виявлені. Виявлення таких законів — основна мета науки. Це загальнонауковий принцип, від- мова від якого веде до того, що наукове пізнання повністю втрачає своє значення. Будь-який закон природи, виявлений в процесі на- укового дослідження, є причинно-наслідковим зв’язком.

Принцип системності: для пояснення психічних явищ необ- хідне встановлення різнорівневих і різноспрямованих причинно- наслідкових зв’язків, які забезпечують єдність функціонального складу і структури явища; які забезпечують функціональні зв’язки явища, що вивчається, з іншими явищами; на основі яких явище, що вивчається, включається до складніших явищ.

Принцип формування і розвитку психіки в діяльності (принцип єдності свідомості і діяльності): психіка є дослідницькими для орі- єнтування компонентами (складові) дій живого організму, резуль- татом яких виступає образ навколишнього світу, що постійно удо- сконалюється. У міру розвитку образ світу, у свою чергу, виступає орієнтовною основою для планування і організації все складніших форм поведінки і діяльності.

Принцип активності: психічне орієнтування живих організмів носить активний дослідницький для орієнтування характер, спря- мований на дослідження навколишнього середовища і на прогнозу- вання можливих змін.

Слід зазначити, що наявність внутрішніх форм фізіологічної активності, спрямованих на збереження постійності внутрішнього середовища (підтримка гомеостазу), — одна з істотних ознак, що відрізняє живі явища від неживих. При цьому еволюційне усклад- нення живих організмів пов’язане з вдосконаленням і розповсю- дженням поведінкової активності і життєдіяльності на різні умови і предмети навколишнього світу. У свою чергу, складніші механізми поведінки в середовищі неодмінно вимагають еволюційного вдо- сконалення способів активного попереднього орієнтування в навко- лишньому середовищі. У людини відносно самостійної активності у міру психічного розвитку набувають також і форми виконання дій у внутрішньому, розумовому, плані.

Разом з тим активність як істотна властивість життя до теперіш- нього часу не знаходить свого пояснення: як з неживої і неактивної матерії формуються живі активні організми — одна з центральних нерозв’язаних проблем біології.

Принцип розвитку: пояснення психічних явищ і процесів мож- ливе тільки при вивченні закономірностей їх формування і роз- витку:

– у філогенезі і антропогенезі (еволюційний розвиток і антропо- генез);

– у процесах соціогенезу, в процесах історичного розвитку люд- ства;

– в онтогенезі, в процесах індивідуального розвитку психіки. Тільки методи, спрямовані на дослідження генезису психічних

явищ, забезпечують необхідні умови для встановлення об’єктивних психологічних законів і пояснення особливостей людської психіки.

Принцип історизму: пояснення особливостей і закономірностей розвитку психіки людини можливе тільки при обліку конкретно- історичних умов її індивідуального розвитку. Кожна епоха роз- витку людства і специфіка конкретних соціальних умов істотним чином визначають якісні особливості психіки кожної людини, що формується в онтогенезі.

Разом з науковими загально-психологічними принципами деякі автори (О.Г. Асмолов, О.О. Леонтьєв) формулюють також методо- логічні принципи, які фіксують специфічні особливості вітчизня- ного культурно-історичного, системно-діяльнісного підходу до ана- лізу і пояснення психічних явищ.