ВСТУП

Зовнішні вияви релігії, з якими пов’язані наші уявлення про неї, — це сукупність поглядів на світ, ґрунтованих на вірі в Бога, який ство­рив цей світ і саму людину, який дав їй в «об’явленні» знання, що має прийматися на віру (ось чому релігію називають просто «вірою»); ре­лігійні вірування становлять світоглядовий, інтелектуальний компонент релігії.

Ознаки, що фіксують вияви релігійного життя, які перебувають на поверхні, утворюють те, що становить феномен релігії. Не задоволь­няючись виявленням та описом ознак релігії, людська думка з давніх давен прагне пояснити феномен релігії, зрозуміти його природу та зна­чення, визначити його суть.

А. У розвинутих релігіях це прагнення реалізується у богослов*ї. Пояснення релігії дається тут «зсередини», з позиції людини, яка при­ймає істини віри і з них виходить: релігія — це «зустріч людини з Бо­гом». Людина знає про Бога, вірує в нього, оскільки Бог їй відкрився. Релігія виходить від Бога, вона за своєю природою — справа не люд­ська, а божественна. З цього погляду зрозуміти, що таке релігія, може тільки релігійна людина й тільки на основі досвіду «зустрічі з Богом».

У богословському розумінні релігія — це «зв’язок людини з недо­сяжним джерелом буття». Так, у православному вченні наголошується різниця між «знанням про Бога» та «знанням Бога». Стати фахівцем з Святого Письма та вчення церкви може й безбожник, але невірному не дано «знання Бога», найзаповітнішої «таємної премудрості».

Є. Підхід до пояснення феномена релігії «ззовні», що не передба­чає заздалегідь існування Бога та його об’явлення, виникає разом Із розвитком філософії як мудрості людської, а не божественної.

В, Тільки у XIX ст. складається науковий підхід до пояснення ре­лігії, яка стає предметом наукового дослідження, ретельно збираються й накопичуються емпіричні дані, історичні відомості, психологічні спо­стереження, що аналізуються та узагальнюються за допомогою вироб­лених науковим мисленням методів.

До кінця XIX ст. наука про релігію —релігієзнавство — складаєть­ся як самостійна галузь знань, як наука зі своїми предметом та метода­ми. Прччлму предметом науки про релігію є не предмет релігійної ві­ри — Йог (або боги), «святе», «надприродне». Вона вивчає релігію як складову частину культури, у її зв’язку та взаємодії з іншими царинами діяльності людини: як і який образ дійсності складається в релігійній свідомості, яким чином релігія пояснює світ та які способи дії, пове­дінки вона пропонує, які обов’язки вона покладає на людину та як впли­ває на емоційне життя, поведінку індивіда.

Для того, щоб від міркувань про «природу» або «таємницю» релігії, засадовим стосовно яких був передусім суб’єктивний досвід власного духовного життя того чи того мислителя, перейти до вивчення релігії як об’єктивної реальності, як способу самовираження людини в низці Інших способів та форм людського мислення та поведінки, потрібно було подолати важливий бар’єр — уявлення про релігію як «потаємну премудрість», недосяжну для наукових методів мислення, наважитися поглянути на релігію як на збагненне людським розумом явище, ви­знати, що, подібно до моралі або мистецтва, релігія піддається науко­вому поясненню.

Наукове знання про релігію є об’єктивним і цим відрізняється від Ідеологічного, «оцінного», націленого на те, щоб обґрунтувати або по­зитивне, або негативне ставлення до релігії. Наука про релігію не пере-

бирає на себе функції її захисту та обґрунтування або, навпаки, крити­ки, заперечення, спростування. Питання про те, «як ти ставишся до релігії» та «що ти знаєш про релігію», безперечно, стикаються й пере­тинаються, але все ж таки це різні питання. Наукове знання про релі­гію саме по собі не є ані релігійним, ані антирелігійним, атеїстичним. Серед учених, які успішно працюють у галузі релігієзнавства, були і є як вірні, так і невірні. Це знання, зумовлене не конфесійною принале­жністю, не тим чи іншим ставленням до релігії вчених, які зайняті її дослідженням, а перш за все об’єктивними фактами. Тут, як у будь- якій іншій суспільній науці, відбивається вплив ідеології, головним чином у розв’язанні методологічних проблем, але у кінцевому підсум­ку результати досліджень оцінюються, тобто отримують визнання, на підставі відповідності їх науковим категоріям, а не ідеологічним.

Релігія — явище складне. Розвиток релігієзнавства йшов шляхом розробки сукупності дисциплін, кожна з яких розглядала релігію в яко­мусь із її аспектів.

Спочатку отримало розвиток порівняльне релігієзнавство й утвер­дилася думка про те, що релігія — це явище історичне. Головну увагу приділяли вивченню міфології, її історії. У міфології вбачали історич­но ранній спосіб відображення людського переживання та пояснення реального світу, якому притаманно сприймати природні явища та істо­ричні події як дії Бога. Дослідники фольклору в народних віруваннях, звичаях, казках знайшли залишки стародавніх міфів, що дійшли до наших часів. Важливу роль у розвитку релігієзнавства відіграли до­слідження М. Мтолера (1823-1990) у галузі міфології та порівняльної лінгвістики. Він прагнув зрозуміти, що таке релігія, які підвалини має вона в душі людини, яким законам підпорядкована в історичному роз­витку.

Вивчаючи історію релігій у різних цивілізаціях, учені дійшли ви­сновку про те, що корені релігійних уявлень та звичаїв потрібно шука­ти в тому суспільстві, в якому вони Існують, що важливо визначити функцію обрядів, звичаїв, вірувань у певній соціальній структурі. Істо­ричні дослідження приводили до розуміння релігії як елементу соціаль­ного середовища, до необхідності доповнення історичних методів ви­вчення релігії антропологічними, етнологічними, соціальними.

Розуміння зв’язку релігії із суспільством виникає вже у таких істо­риків як Фюстель де Куланж, Робертссн Сміт. Поряд з історичними дослідженнями ці питання розглядалися у працях з соціальної антро­пології, етнології. Тут інтерес до релігії значною мірою зосереджував­ся на питанні про її походження. Вважалося, що відповідь на нього дає ключ до розуміння релігії. Значний вплив стосовно цього мала еволю­ційна теорія Чарлза Дарвіна, його праця «Походження видів» (1859). У дослідженнях первісного суспільства ставилися питання про походжен­ня сім’ї, держави, мистецтва, приватної власності, права, моралі, ре­лігії.

Еволюційний перехід до вивчення різних аспектів життя суспіль­ства, включаючи релігію, підкріплювала також ідея Опоста Конта про те, що релігія являє собою першу стадію історичного розвитку люд­ства, на зміну якій приходить у кінцевому підсумку панування науки.

Подальші дослідження у цьому напрямі підтвердили становлення такої форми релігії, яка пов’язана з вірою в певну «силу». Так, у ре­зультаті досліджень 70-80-х рр. XIX ст. в Меланезії знайшли, що голо­вним поняттям у релігії меланезійців є поняття «мана» — всюдидІйна таємнича сила. На відміну від «душі» або «духовної істоти», «мана» означає безособову надприродну силу. Згідно з теорією преанІмізму Р. Мар ста, найдавніша форма релігії вкорінена в людських емоціях і виражає досвід сприйняття «надприродного», передусім це «почуття страху». Таким є загальне підгрунтя магії та релігії: людина спочатку емоційно сприймає й переживає надприродне, а потім починає його

аналізувати й усвідомлювати. На психологічному рівні надприродне переживається як «жахливе», таке, що викликає страх.

Отже, Історичний підхід був доповнений психологічним аналізом релігії. Релігія постала не тільки як історично-соціальний, але й як пси- хологІчно-особистІсний феномен, який належить до внутрішнього сві­ту людини, Психологія релігії отримала розвиток у працях Вілья- ма Джемса, Вільгельма Вундта, а пізніше — Зигмунда Фройда, Ери- ха Фрома, Карла Ґустава Юнга та інших. У XX ст, психоаналіз зробив істотний внесок у розуміння релігії як на особистісно-психологічному, так і на соціально-психологічному рівні.