4.3. Мова і стиль наукової роботи

Сучасна психологічна наука не мислима без використання всі- ляких знаків і символів, які дозволяють фіксувати і транслювати знання, які з’являються у ході наукової діяльності.

До основних функцій знаково-символічних засобів, які найчас- тіше вживаються в психологічній літературі, узагальнено можуть бути віднесені:

– функції вказівки на предмети і явища та функції заміщення предметів і явищ;

– комунікативні функції, які включають: а) інформаційний ас- пект — обмін значеннями і сенсами, а так само привласнення і вироблення нових значень; б) регулятивний аспект — органі- зацію і регуляцію поведінки інших людей і спільної діяльності в процесі спілкування; пізнавальні функції: а) фіксація зна- чень — збереження і передача суспільно-історичного досвіду; б) засіб організації мислення — операція уявлення об’єктів і предметів і їх перетворення у внутрішньому плані свідомості; в) побудова «другої реальності», «образу світу» — системи мо- делей, що дозволяють орієнтуватися в навколишньому світі;

– функція самоорганізації і самоконтролю — засіб організації управління рефлексії своєю поведінкою і психічними проце- сами.

Використання людьми мовних і інших знаково-символічних за- собів часто розглядається як інформаційний процес із залученням непсихологічної термінології. Це може приводити до серйозних по- милок і неправильних висновків.

Перш за все, відзначимо, що власне інформаційні процеси, що забезпечують передачу змістовних повідомлень, характеризують тільки живі системи. Використання терміна «інформація» додаєть- ся до причинно-наслідкових відносин і зв’язків у фізичному світі тільки у тому випадку, коли повідомлення, що приймається, має яке-небудь значення для певної мети в майбутньому.

Для будь-якого інформаційного процесу основною характерис- тикою виступає детермінація відносин в системі, що «приймає» ін- формацію, з відносинами в системі, що «передає» цю інформацію. Така детермінація є особливою формою причинного зв’язку — «ін- формаційною причинністю». Для інформаційних процесів істотна саме передача структурних і функціональних відносин від однієї системи до іншої і неістотні речовинно-енергетичні характерис- тики матеріальних засобів інформаційного зв’язку — сигналів. Структурні відносини можуть передаватися, по-перше, позакодо- вим способом, шляхом прямого перенесення структурних відносин за причинними зв’язками, наприклад, відбиток одного предмета на поверхні іншого. По-друге, перенесення структурних відносин

можливе за допомогою впорядкованих сигналів, знаків, кодів, які забезпечують детермінацію одного типу відносин іншим типам відносин. Сигнальний характер інформаційного зв’язку необхід- но припускає впорядкований код, який сам по собі не може фік- сувати змісту повідомлення. Хоча при цьому може бути зміряний об’єктивний ступінь впорядкованості системи сигналів за певними підставами і ознаками.

Для прийому змісту повідомлення приймаючої системи (живому організму або людині) необхідний внутрішній механізм, що дозволяє збудувати систему змістовних відносин на основі сигналів, що при- ймаються, або знаків.

«передача інформації» і «прийом інформації».

У зв’язку з викладеним вище вкажемо на поширену помилку. Сигнальний або знаково-символічний код часто розглядається тільки як система зовнішніх матеріальних носіїв, в яких «міститься об’єктивна інформація». Це може приводити до ряду неправильних наслідків при інтерпретації обміну повідомленнями між тварина- ми або людьми, а також при аналізі мовної і знаково-символічної діяльності людини. У психології потрібне точніше визначення знаково-символічного коду і інформаційного зв’язку не тільки че- рез процеси, пов’язані з порядком проходження одиниць коду, але перш за все через формування і функціонування у суб’єкта особли- вих внутрішніх механізмів, функціональних органів, які здійсню- ють кодування і декодування впорядкованих систем сигналів або знаків з певною метою.

Інформаційний зв’язок, передача і прийом повідомлень — це перш за все особливі внутрішні механізми в живій системі, що

активно приймає або відправляє повідомлення. І такі механізми необхідно припускають:

– орієнтування в тому, які зв’язані сигнали, знаки, символи із значущими для приймаючої системи об’єктивними подіями і явищами у минулому, сьогоденні і майбутньому;

– орієнтування в системі граматичних (комбінаторних і парадиг- матичних, селективних) відносин, які існують між сигналами, знаками, символами;

– наявність здатності змінювати певні структурні відносини всередині власного організму або в своїй поведінці вслід за прийомом повідомлення з метою досягнення якого-небудь ре- зультату в майбутньому;

– наявність здатності відповідно до послідовності знаків і сим- волів, що приймаються, актуалізувати і конструювати (репре- зентувати) зміст значень, уявлень і понять у власній психіці (у людини).

В онтогенезі знаково-символічними системами людина опано- вує в такій послідовності:

– природні знакові системи, де базисними знаками виступають жести, предмети, слова;

– системи запису, де базисними знаками можуть виступати зо- браження, символи (ікони, ієрогліфи), знаки (букви);

– знаково-символічні системи, що складаються з формалізова- них знаків, що довільно вводяться, символів, моделей, що за- безпечують вирішення різних завдань.

Саме останню групу знаково-символічних засобів і викорис- товують в розвинених наукових системах для максимально одно- значної фіксації знань. Абсолютна однозначність в інтерпретації різними людьми і різними вченими знаково-символічних послідов- ностей в текстах неможлива. Але прагнення до такої однозначності в науці постійно присутнє. При цьому максимальна однозначність у фіксації й інтерпретації деяких природознавчо-наукових знань досягається за допомогою використання логіко-математичних за- собів, що запозичуються з «точних» наук.

Коли говорять про засоби обміну повідомленнями між людь- ми, то часто постає питання про розмежування ознак, які характе- ризують знаки і символи як особливі засоби людської діяльності. Символи протиставляються знакам за рядом функцій. Услід за

Ф. Соссюром більшість авторів протиставляють три основні типи семіотичних функцій: індекси, символи, знаки.

Якщо знак позначає щось відмінне від нього (значення), то сим- вол або частково зображає певний зміст, або виражає емоційно- ціннісне відношення до якого-небудь змісту. На відміну від знака, символ може бути інформаційно-комунікативним засобом, адек- ватна інтерпретація і використання якого одночасно спираються на зображення, а також на різнорівневі системи кодів знакового і сигнально-індексального рівня. Наприклад, лінгвістична символіч- ність заснована на взаємодії фонетичного, лексичного і граматично- го рівнів (підкодів) мови.

Знаки і символи характеризуються системою відносин, які час- то називають «знаковою ситуацією». Серед таких відносин найчас- тіше вказують на:

– наявність матеріальної форми знака (звук, зображення, жест), що забезпечує можливість для його зорового або слухового сприйняття;

– наявність змісту, який складається з двох компонентів: на- очного — того, що словом позначається і заміщається: об’єкти, процеси і предмети, їх властивості, ознаки, зв’язки і відносини, а також способи їх перетворення; значення — системи стійких узагальнень (уявлень, понять), які актуалізуються в свідомості суб’єкта при використанні знака.

– наявність сенсу, який може отримуватися суб’єктом з повідо- млення: ситуативного (контекстуального) сенсу — сприйняття людиною з системи узагальнень, тільки тих, які мають відно- шення до даного моменту, до даного контексту, до даної ситуа- ції; особового сенсу — індивідуальних, суб’єктивних емоційно- мотиваційних відносин людини до змісту, що позначається в слові, ситуації і таке інше.

Існує ряд ознак, якими характеризуються розвинені форми знаково-символічних засобів і термінів в науці:

– наявність базисних знаків і правил утворення складених і по- хідних знаків (морфологія);

– граматична співвіднесена з іншими знаками — синтаксичні правила, на основі яких з базових знаків будуються складніші знакові послідовності у формі «висловів» і моделей;

– система фіксації знаків, система запису або зображення;

– метамова системи — використання іншої знаково-символічної системи (як правило, природної мови) з метою опису: а) ба- зисних знаків; б) правил їх трансформації в складніші одиниці

— морфологічні і синтаксичні правила;

– наявність ряду «логік знакової системи»: а) логіки відповіднос- ті знакової системи зображувальній дійсності (логіки наочної відповідальності); б) логіки внутрішньосистемних операцій із знаками (логіки допустимих перетворень знакових моделей); г) логіки додатку знаково-символічної системи до вирішення різних практико-прикладних і науково-теоретичних завдань.

Протягом індивідуального життя кожна людина обов’язково ви- мушена опановувати різні знаково-символічні системи. Це означає, що суб’єкт опановує способи використання знаково-символічних засобів, які забезпечують вирішення різноманітних завдань і орга- нізацію виконання різних дій. Такі способи використання знаків і символів у психології фіксуються терміном «знаково-символічні (семіотичні) дії» (Салміна, 1988; Глотова, 1990).

Мова і стиль наукової роботи як частина писемної наукової мови складалися під впливом так званого академічного етикету, сутністю якого є інтерпретація власної та запозичених точок зору з метою об- ґрунтування наукової істини. Вже окреслилися певні традиції у спіл- куванні вчених між собою як в усному, так і в писемному мовленні. Проте не слід думати, що існує збірка «писаних» правил наукової мови. Може йтися лише про деякі особливості, що стали традиційними.

Найхарактернішою ознакою писемної наукової мови є фор- мально-логічний спосіб викладу матеріалу. Це відображається в усій системі мовних засобів. Науковий виклад складається, голо- вним чином, із роздумів, метою яких є доведення істин, виявлених унаслідок дослідження фактів дійсності.

Для наукового тексту характерними є смислова завершеність, цілісність і складність викладу. Найважливішим засобом виражен- ня логічних зв’язків тут є спеціальні функціонально-синтаксичні засоби, що вказують на послідовність розвитку думки (спочатку, на- самперед, потім, по-перше, по-друге, отже і таке інше), заперечення (проте, тимчасом, але, тоді як, однак, аж ніяк), причинно-наслідкові відношення (таким чином, тому, завдяки цьому, відповідно до цього, внаслідок цього, крім того, до того ж), перехід від однієї думки до

другої (перш ніж: перейти до..., звернімося до..., розглянемо, зупи- нимось на..., розглянувши..., перейдемо до..., треба зупинитися на..., варто розглянути...), результат, висновок (отже, значить, як висно- вок, на закінчення зазначимо, все сказане дає змогу зробити висно- вок, підсумовуючи, слід сказати...).

Засобами логічного зв’язку можуть виступати займенники, при- кметники і дієприкметники (даний, той, такий, названий, вказаний і таке інше).

Ці та подібні їм слова є своєрідними дороговказами в науковій роботі, які свідчать про якісь нові аспекти авторської думки, харак- теризують особливості творчого стилю науковця. Той, хто буде чи- тати наукову роботу, відразу зрозуміє, що слова «справді» або «на- справді» вказують, що подальший текст має бути доведенням; слова

«з іншого боку», «навпаки», «але» готують читача до сприйняття протиставлення, «бо» — до пояснення. Саме вони завжди викорис- товуються для відображення логічних зв’язків, котрі відтворити ін- шим способом практично неможливо.

У деяких випадках розглянуті вище словосполучення не тіль- ки допомагають окреслити переходи авторської думки, й сприяють удосконаленню рубрикації тексту. Наприклад, слова «перейдемо до розгляду» можуть замінити заголовок рубрики. Вони, відіграючи роль невиділених рубрик, пояснюють внутрішню послідовність ви- кладу, а тому в науковому тексті дуже потрібні.

На рівні цілого тексту для наукової мови, мабуть, основною при- кметою є цілеспрямованість і прагматизм. Звідси стає зрозуміло, чому емоційні мовні елементи в наукових працях не відіграють осо- бливої ролі. Особливістю наукового тексту є те, що його становлять лише точні, отримані внаслідок тривалих спостережень і наукових експериментів відомості та факти. Це зумовлює і точність їх словес- ного вияву, а отже, використання спеціальної термінології.

Завдяки спеціальним термінам стає можливим у стислій та еко- номній формі давати розгорнуті визначення і характеристики на- укових фактів, понять, процесів, явищ.

Треба добре пам’ятати, що науковий термін — це не просто слово, а втілення сутності даного явища. Отже, добирати наукові терміни і визначення необхідно дуже уважно. Не можна довільно змішувати в одному тексті різну термінологію, пам’ятаючи, що кожна галузь науки має свою, властиву тільки їй термінологічну систему.

Не використовується також замість прийнятих у даній науці термінів і професійна лексика, тобто слова та вирази, поширені у певному науковому середовищі. Професіоналізм — це не позначен- ня наукових понять, а умовні, вищою мірою диференційовані на- йменування реалій, які використовуються у вузькому середовищі фахівців певної галузі та зрозумілі тільки їм. Це їх своєрідний жар- гон, в основі якого лежить побутове уявлення про наукове поняття.

Лексика наукових текстів також досить специфічна. Вона по- кликана, з одного боку, визначати логічні зв’язки між частинами ви- словлювань (наприклад, «навести результати», «як показав аналіз»,

«на підставі отриманих даних», «підсумовуючи сказане», «звідси випливає, що» і таке інше), а з другого боку, позначати певні по- няття, будучи, по суті, термінами (наприклад, «навколишнє серед- овище», «вікові особливості» і таке інше).

Розглянемо тепер деякі особливості наукової мови, котрі суттє- во впливають на мовностилістичне оформлення наукового дослі- дження. Насамперед., слід відзначити наявність великої кількості іменників з абстрактним значенням, а також віддієслівних іменни- ків (дослідження, розгляд, вивчення і таке інше).

У наукових текстах широко подані відносні прикметники, оскіль- ки саме вони, на відміну від якісних, дають змогу з максимальною точністю вказувати на достатні й необхідні ознаки понять.

Як відомо, не можна утворювати форми ступенів порівняння відносних прикметників. Тому в науковому тексті, використову- ючи якісні прикметники, перевагу надають аналітичним формам вищого та найвищого ступенів. Для утворення найвищого ступеня часто використовують слова «найбільш», «найменш».

Особливістю наукових текстів є також відсутність експресії. При оцінюванні домінуючою має бути констатація ознак, властивих поняттю, якому дають визначення. Тому більшість прикметників є частинами термінологічних виразів. Так, прикметник «наступні» правильно буде замінити займенником «такі», котрий підкреслює послідовність перелічення особливостей і прикмет.

Дієслово і дієслівні форми несуть у тексті наукових праць особливе інформаційне навантаження. Автори наукових текстів звичайно пишуть «проблема, яка розглядається», а не «проблема, яка розглянута». Ці дієслівні форми служать для окреслення по- стійної ознаки предмета (у наукових законах, закономірностях,

встановлених раніше або в процесі даного дослідження), вони використовуються також при описі дослідження, доведення, наве- дення прикладів і таке інше.

Широко вживаються також дієслівні форми недоконаного виду минулого часу дійсного способу, бо вони не фіксують ставлення до дії, яку описують, на момент висловлювання. Рідше використо- вуються дієслова умовного способу і майже ніколи — наказового. Часто вживаються зворотні дієслова, пасивні конструкції, що зу- мовлено необхідністю підкреслити об’єкт дії, предмет дослідження (наприклад, «у даній статті розглядаються...», «передбачено виділи- ти додаткові кредити...»).

У науковій мові дуже поширені вказівні займенники «цей»,

«той», «такий». Вони не тільки конкретизують предмет, але й ви- значають логічні зв’язки між частинами висловлювання (наприк- лад, «ці дані служать достатньою підставою для висновку...»). Зай- менники «щось», «дещо», «що-небудь» через неконкретність їх значення в наукових текстах не використовують.

Зупинимося тепер на синтаксисі наукової мови. Оскільки вона характеризується логічною послідовністю, то окремі речення, час- тини складного синтаксичного цілого, всі компоненти (прості та складні), як правило, дуже тісно пов’язані один з одним, кожен на- ступний випливає з попереднього або є наступною ланкою в роз- повіді чи міркуваннях. Тому для наукового тексту, який потребує складної аргументації і виявлення причино-наслідкових відносин, властиві складні речення різних видів із чіткими синтаксичними зв’язками. Звідси розмаїття складених сполучників підрядності

«завдяки тому що...», «між тим, як…», «тому що…», «замість того, щоб…», «з огляду на те, що…», «зважаючи на те, що…», «внаслідок того, що…», «після того, що…», «тоді як…» та інші. Особливо часто використовуються похідні прийменники «протягом…», «відповідно до...», «внаслідок…», «на відміну від...», «поряд з...», «з огляду на…» тощо.

У науковому тексті частіше зустрічаються складнопідрядні, ніж складносурядні речення. Це пояснюється тим, що підрядні частини складнопідрядного речення відображають причинні, часові, наслід- кові, умовні й подібні відношення, а також тим, що окремі частини у складнопідрядному реченні тісно пов’язані між собою. Частини ж складносурядного речення немовби нанизуються одна на одну,

утворюючи своєрідний ланцюг, окремі ланки якого є незалежними і можуть легко піддаватися перегрупуванню.

Безособові, неозначено-особові речення в тексті наукових робіт вживаються при описі фактів, явищ і процесів. Називні речення використовуються в назвах розділів, підрозділів і пунктів, у підпи- сах під рисунками, діаграмами, ілюстраціями.

Писемна наукова мова має й суто стилістичні особливості. Об’єктивність викладу — основна її стилістична риса. Звідси на- явність у тексті наукових праць вставних слів і словосполучень на позначення ступеня достовірності повідомлення. Завдяки таким словам той чи інший факт можна подати як достовірний (справді, насправді, зрозуміло), припустимий (треба гадати, як видно), мож- ливий (можливо, ймовірно).

Обов’язковою вимогою до об’єктивності викладу матеріалу є також вказівка на джерело повідомлення, на автора висловленої думки чи якогось виразу. У тексті цю умову можна реалізувати за допомогою спеціальних вставних слів і словосполучень («за повідо- мленням…», «за даними…», «на думку…», «на нашу думку…» і таке інше).

Стиль писемної наукової мови — це безособовий монолог. Тому виклад, як правило, ведеться від третьої особи, оскільки увага зо- середжена на змісті та логічній послідовності повідомлення, а не на суб’єкті. Порівняно рідко використовуються форми першої особи однини і зовсім не використовуються займенники другої особи. Ав- торське «я» ніби відступає на другий план.

На сьогодні стало неписаним правилом використовувати у на- укових працях замість «я» займенник «ми» з огляду на те, що ви- раз суб’єкта авторства як формального колективу надає викладу більшої об’єктивності. Справді, виклад матеріалу від першої особи множини («ми») дає змогу відобразити власну думку як думку пев- ної групи людей, наукової школи чи наукового напряму. І це ціл- ком зрозуміло, оскільки сучасну науку характеризують такі тенден- ції, як інтеграція, колективність творчості, комплексний підхід до розв’язання проблем. Займенник «ми» та похідні від нього якомога краще передають і відтінюють ці тенденції.

Ставши фактом наукової мови, цей займенник зумовив цілу низ- ку нових похідних словосполучень, наприклад, «на нашу думку». Проте нагромадження їх у тексті справляє малоприємне враження.

Тому автори наукових праць намагаються використовувати зворо- ти, що виключають наявність цього займенника. На допомогу при- ходять конструкції з неозначено-особовими реченнями («Спочатку проводять відбір зразків для аналізу, а потім встановлюють їх відпо- відність за розмірами шаблонів...»). Використовується також форма викладу від третьої особи («Автор вважає...»). Аналогічну функцію виконують речення з пасивними дієприкметниками («Розроблений комплексний підхід до вивчення...»), у яких відпадає потреба у фік- сації суб’єкта дії, що тим самим дає змогу уникати в науковому тек- сті особових займенників.

Якостями, що визначають культуру наукової мови, є точність, зрозумілість і стислість. Смислова точність — одна з головних умов забезпечення наукової та практичної значущості інформації, вміще- ної в тексті наукової роботи. Недоречно вжите слово може суттєво викривити зміст написаного, привести до подвійного тлумачення тієї чи іншої фрази, надати всьому тексту небажаної тональності.

Точність наукової мови забезпечується ще й дотриманням сти- лістичних норм і зв’язків слів у реченні. Їх порушення породжує не- правильне чи двозначне тлумачення викладеної думки.

Ще одна необхідна якість наукової мови — її зрозумілість. Зрозумілість — це вміння писати доступно, дохідливо. Практика показує, що особливо багато незрозумілостей виникає там, де ав- тори замість точних кількісних значень використовують слова і словосполучення з невизначеним або занадто узагальненим зна- ченням.

Стислість — наступна обов’язкова якість наукової мови. Реа- лізація цієї якості означає вміння уникати непотрібних повторів, надмірної деталізації і «словесного мотлоху». Кожне слово і вираз служать тут меті, яку можна сформулювати так: донести сутність справи не тільки точніше, а й якнайстисліше. Тому слова і слово- сполучення, які не несуть жодного смислового навантаження, необ- хідно повністю вилучити з наукового тексту.

До мовної надмірності належить також і вживання без потреби іншомовних слів, які дублюють українські і тим самим невиправ- дано ускладнюють вислів. Навіщо, наприклад, говорити «нічого екстраординарного», коли можна сказати «нічого особливого»? За- мість «ординарний» вжити слово «звичайний», «індиферентно» —

«байдуже», «орієнтовно» — «приблизно» і таке інше.

Неправильне або паралельне використання іншомовної лекси- ки приводить, як правило, до зайвих повторів.

Інший різновид багатослів’я — тавтологія, тобто повторення од- ного і того ж змісту іншими словами. Багато наукових робіт перепо- внено повтореннями однакових або близьких за значенням слів.

Трапляються в наукових працях стилістичні вади, серед яких переважають канцеляризми, що засмічують мову, надаючи їй ка- зенного відтінку.

При аналізі опосередкованих знаками сучасних наукових тек- стів на різних рівнях аналізу часто можна спостерігати плутання гносеологічної проблематики з семіотичною і психологічною про- блематикою. Це виявляється в двох основних аспектах.

По-перше, в зведенні один до одного: а) семантичних відносин між знаком і його значенням, з одного боку, і б) гносеологічних від- носин між ідеальним чином об’єкта і самим об’єктом, з другого. Таке плутання часто веде до приписування знакам значень істинності і помилковості. Але значення помилковості і істинності можуть бути приписані тільки образам і діям людини, але не знакам.

По-друге, в плутанні питань про адекватність результатів піз- нання пізнаваному об’єкту, з одного боку, з питаннями про вико- ристання тих або інших інформаційних засобів (знакових і незна- кових) для отримання і фіксації таких результатів, з другого. Таке плутання часто забезпечує помилковий розгляд відчуттів, образів, уявлень, понять як знаків. Знаки не можуть розглядатися як само- стійна форма пізнання, альтернативна образам і поняттям. Образи і поняття не можуть в семіотичному плані бути альтернативою зна- кам у їх ролі засобів пізнання і засобів комунікації.

Образи і поняття існують тільки в свідомості суб’єкта в якості: а) результатів безпосередньо-чуттєвого пізнання світу в процесах реалізації наочних дій; б) результатів інтерпретації знакових і не- знакових інформаційних зв’язків суб’єкта з навколишнім світом; г) джерела породження нових знакових повідомлень.

Сьогодні стає очевидним суперечність між логікою організації сучасного наукового дослідження, логікою отримання наукових знань (а також їх використання) і логікою викладу наукових знань в учбовій діяльності і на сторінках учбової літератури.

Узагальнену логіку організації знань в учбовій діяльності можна з великою часткою справедливості позначити як наочно-орієнтована

відповідь на запитання: «Що є в даній наочній сфері?» — і як наочно орієнтовану установку: «Що слід знати і пам’ятати?». Така логіка націлена на організацію змісту знань з різноманітних структурних підстав безвідносно до функціональних сторін використання отри- муваних знань в різних видах людської діяльності і, як правило, під- порядкована завданням відтворення знань безвідносно до діяльнос- ті їх отримання або діяльності їх застосування.

Узагальнена логіка отримання і використання наукових знань має діяльнісно-функціональні підстави. Логіка сучасних фунда- ментальних наукових досліджень підпорядкована завданням по- яснення різноманітних предметів, явищ і спрямована на пошук відповідей на запитання, які не мають очевидних рішень. Логіка прикладних досліджень в науці підпорядкована завданням вико- ристання наявних в науці фундаментальних знань в цілях отриман- ня прогнозованих результатів при вирішенні практичних завдань або створенні штучних об’єктів.

Зазначену суперечність обумовлює ряд недоліків в оволодін- ні сучасними науково-теоретичними знаннями як школярами, так і студентами. Відзначимо тільки деякі з них. Відсутність функ- ціональності знань — знання можуть відтворюватися в знаково- символічній або вербальній формі, але не застосовуються з метою вирішення практичних життєвих завдань і орієнтування в навко- лишньому світі. Відсутність в учнів орієнтування в структурі на- укового пізнання не дозволяє правильно аналізувати різні складо- ві особистих знань: розмежовувати знання науково обґрунтовані і знання ненаукові; орієнтуватися у функціональних відмінностях описово-емпіричних і пояснювально-теоретичних знань.

Результати наукової діяльності фіксуються в різноманітних знаково-символічних системах (у наукових «мовах» і термінах). При цьому важливо враховувати, що без оволодіння відповідною знаково-символічною системою глибоке оволодіння змістом науко- вих знань у відповідній науці неможливе. Використання сучасних наукових знаково-символічних систем вимагає чіткого розмеж- ування: а) логіки організації знаків і символів, а також правил їх перетворення всередині системи; б) логіки використання знаків і символів для фіксації, опису і пояснення явищ в певній науковій сфері знань. Таке розмежування способів використання знаково- символічних засобів, як правило, формується в учнів з часом.

Всі відмічені змістовні і формальні розмежування необхідні для правильного з’ясування сучасних знань. Тимчасом такі способи ор- ганізації орієнтування в наукових знаннях не прописуються на сто- рінках більшої частини вітчизняних підручників і далеко не завжди ставляться методичними засобами організації учбового процесу. Тому сьогодні необхідна розробка нових методів організації змісту науково-теоретичних знань в учбовій літературі, а також розробка нових принципів організації учбового процесу при з’ясуванні таких знань студентами.

Запитання для самоперевірки

1. Які загальні особливості має курсова, дипломна та магістер- ська робота з психології?

2. Визначте загальні положення методики підготовки і оформ- лення курсових, дипломних та магістерських робіт.

3. Яким чином проводиться захист курсових, дипломних та ма- гістерських робіт?

4. Які існують вимоги до наукового етикету?

5. Які основні функції виконують мовні та інші знаково-сим- волічні засоби в наукових дослідженнях і життєдіяльності людей?

6. Чим характеризуються знаково-символічні системи, викорис- товувані в сучасній науці?

7. Які проблеми виникають при інтерпретації знаково- символічних засобів, в яких фіксуються наукові знання?

8. Які проблеми виникають при оволодінні змістом сучасних природознавчих наукових знань в учбовій діяльності?

Завдання для самопідготовки

1. Здійсніть схематичне оформлення студентської курсової ро- боти.

2. Здійсніть схематичне оформлення студентської дипломної роботи.

3. Здійсніть схематичне оформлення магістерської роботи.

Література

1. Белый И.В., Власов К.П., Клепиков В.Б. Основы научных иссле- дований и технического творчества. — Харків: Вища школа, 1989. —

200 с.

2. Довідник здобувача наукового ступеня. — К.: Редакція «Бюле- теня Вищої атестаційної комісії України», 2000. — 64 с.

3. Кузин Ф.А. Кандидатская диссертация. Методика написания, правила оформления и порядок защиты. Практическое пособие для аспирантов и соискателей ученой степени. — 2-е изд. — М.: «Ось-89»,

1997. — 208 с.

4. Лшеров Л.Т., Мовчан В.Л. Анализ информативности факторов, определяющих достоверность информации в АСУ // Механизация и автоматизация управления. — 1981. — № 1. — С. 12–16.

5. Методические указания по работе над кандидатской дис- сертацией по техническим наукам для соискателей учёных сте- пеней и аспирантов всех форм подготовки / Сост. А.Т.Ашеров, А.И.Губинский. — Харьков: УЗПИ, 1987. — 64 с.

6. Полонский Б.М. Методы определения новизны результатов пе- дагогических исследонанний //Сов.педагогика. — 1981. — Лі: 1. — С. 64–70.

7. Порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вче- них звань — К.: Редакція «Бюлетеня Вищої атестаційної комісії України», 2000. — 32 с.

8. Сиденко В.М., Грушко И.М. Основы научных исследований. — Харків: Вища школа, 1979. — 200 с.

9. Чкалова О.Н. Основы научных исследований. — К.: Вища шко- ла, 1978. — 120 с.