5.1. Охорона та використання результатів інтелектуальної діяльності

Науковцю будь-якого рівня необхідно суворо дотримуватися прав і обов’язків щодо інтелектуальної власності та авторського права своїх наукових здобутків та здобутків інших науковців.

У сучасній цивілізованій науці існує декілька підходів до розу- міння суті понять «інтелектуальна власність» та «право інтелекту- альної власності». Перший — так званий пропрієтарний (від англ.

«proprietor» — власник) — базується на тому, що зміст права інте- лектуальної власності визначається так само, як він визначається для звичайного права власності. Як вказують О.А. Підопригора, О.Д. Святоцький [6], суб’єктивне право інтелектуальної власності є правом його суб’єкта на володіння, користування і розпоряджен- ня належним йому результатом інтелектуальної діяльності відпо- відно до закону. Разом з тим прихильники цієї теорії визнають, що інтелектуальна власність відрізняється від загального поняття власності рядом особливостей, зокрема, нематеріальним об’єктом, обмеженістю строків дії, способами набуття, оформлення та захис- ту прав.

Інший підхід до розуміння поняття права інтелектуальної влас- ності спирається на неможливість ототожнення правового режиму матеріальних речей та нематеріальних об’єктів, якими є результа- ти творчості. Саме тому категорія власності може бути застосова- на тільки до матеріальних носіїв творчих результатів. Як зазначає І.О. Зенін [3], творцеві ж останніх належить не право власності, а особливі виключні права на використання, що забезпечують йому можливість здійснення усіх дозволених законом дій з одночасною забороною цього будь-яким третім особам без дозволу власника ви- ключних прав.

Щодо самого терміна «інтелектуальна власність», то він є широ- ко вживаним у законодавстві багатьох країн світу та у міжнародно- правових угодах.

Цивільний кодекс України визначає право інтелектуальної власності як право особи на результат інтелектуальної, творчої ді- яльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, ви- значений законом (ч. 1 ст. 418).

Право інтелектуальної власності слід розглядати у двох значен- нях: об’єктивному та суб’єктивному. У суб’єктивному значенні пра- во інтелектуальної власності являє собою суб’єктивне право (май- нові або немайнові права) на інтелектуальний продукт, тобто певні правомочності творця або іншої особи стосовно інтелектуального продукту. Цивільний кодекс України визначає, що право інтелек- туальної власності становлять особисті немайнові права інтелекту- альної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, які поширюються на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності (ст. 418).

В об’єктивному значенні право інтелектуальної власності — це система правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері створення та використання інтелектуального продукту. Ця сукупність правових норм становить підгалузь цивільного права і складається з декількох правових інститутів: авторське право та суміжні права, право промислової власності (патентне право), інститут засобів індивідуалізації учасників цивільного обігу та їх продукції і послуг. Кожний з названих інститутів регулює суспіль- ні відносини у певній сфері інтелектуальної діяльності, яка визна- чається як специфікою самого інтелектуального продукту, так і пов’язаними з нею особливостями його використання. Так, інсти- тут авторського права та суміжних прав призначений для охоро- ни результатів художньої творчості — творів науки, літератури та мистецтва (об’єктів авторського права), а також групи об’єктів, які з’являються з метою їх розповсюдження — виконання творів,

фонограм та відеограм, програм теле- та радіомовлення (об’єктів суміжних прав).

Існують два види абсолютного права: речове право, що опосе- редковує майнові відносини, і право інтелектуальної власності на ідеальні результати інтелектуальної діяльності та прирівняні до них засоби індивідуалізації юридичних осіб, продукції, робіт і послуг. Зазначені види абсолютного права відрізняються як за об’єктами, так і за формами діяльності, у рамках якої вони виникають.

Інтелектуальною діяльністю є розумова (духовна, творча) праця людини в галузі науки, техніки, літератури, мистецтва, художнього конструювання (дизайну).

На відміну від фізичної праці, результатом якої, як прави- ло, є речі, результатом інтелектуальної діяльності є втілений в об’єктивній формі продукт, що його залежно від характеру назива- ють твором науки, літератури, мистецтва, винаходом або промисло- вим зразком. З кожним із цих результатів пов’язані особливі умови охороноздатності та використання, а також здійснення та захисту прав їхніх авторів. Проте всі вони мають ряд спільних ознак.

Результати інтелектуальної діяльності, на відміну від об’єктів речового права, мають ідеальну природу. Як і будь-які нематеріаль- ні об’єкти, вони не зазнають зношення й амортизації, а можуть за- старівати лише морально.

Право не може прямо впливати на розумовий процес. Але воно у змозі створити сприятливі умови для цього процесу шляхом виро- блення правових норм організації науково-технічної та іншої твор- чої діяльності та закріплення в дефінітивних нормах умов охоро- ноздатності її результатів.

Право інтелектуальної власності як інститут цивільного права традиційно виконує такі функції:

– визнання авторства на результати розумової праці;

– встановлення режиму їх використання;

– матеріальне та моральне заохочення;

– захист прав авторів, роботодавців та інших осіб, які набувають право інтелектуальної власності.

З огляду на характер результату визнання авторство не зале- жить (коли йдеться про твори науки) або залежить (коли йдеться про винаходи, корисні моделі, промислові зразки) від реєстрації ре- зультату.

Право інтелектуальної власності встановлює режим викорис- тання результату розумової праці, тобто визначає, хто має право і хто не має права його застосовувати.

Хоча розробка комерційного найменування, торговельної марки або іншого засобу індивідуалізації також вимагає певних творчих зусиль, об’єднання цих інтелектуальних продуктів у межах інтелек- туальної власності з творами науки зумовлене, перш за все, спіль- ністю їхнього правового режиму. На обидві групи досягнень вста- новлюють такий вид абсолютного права, як право інтелектуальної власності.

Існують норми, спільні для речового права та права інтелекту- альної власності. Йдеться про норми, що стосуються суб’єктів та об’єктів цивільних прав. Науковець, винахідник — не просто авто- ри творів, винаходів, а й фізичні особи, тобто суб’єкти цивільного права, правовий статус яких характеризують правоздатність, дієз- датність і місце проживання.

З другого боку, громадянин, який не займається творчою ді- яльністю, потенційно (у межах реалізації конституційного права на свободу творчості), теж є автором твору та може мати право інте- лектуальної власності.

З метою повнішої регламентації специфіки результатів інтелек- туальної діяльності, а також чіткішого розмежування об’єктів інте- лектуальної власності та речового права загальні норми цивільного права передбачають виникнення цивільних прав і обов’язків вна- слідок створення наукових творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності (пп. 2 п. 2 ст. 11 ЦК); право не- повнолітніх у віці від 14 до 18 років самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що її охороняє закон (пп. 2 п. 1 ст. 32 ЦК).

Специфіку результатів інтелектуальної діяльності та прирів- няних до них засобів індивідуалізації відображено також у статтях

1107–1114 у книзі четвертій Цивільного кодексу України.

З метою чіткішого розмежування речового права та права інте- лектуальної власності закон наголошує, що авторське право та право власності на матеріальний об’єкт, у якому втілено твір, не залежать

одне від одного.

Закону України «Про авторське право і суміжні права»).

До зобов’язань у сфері інтелектуальної діяльності повною мірою відносять загальні норми зобов’язувального права: про сторони та види зобов’язання, виконання та способи забезпечення виконання, відповідальність за їх порушення та припинення зобов’язань.

Існують спеціальні інститути цивільного права, що опосеред- ковують інтелектуальну діяльність та її результати. Недостатність загальних норм цивільного права, а також неприйнятність норм ре- чового права для регламентації відносин, пов’язаних з ідеальними результатами інтелектуальної діяльності, зумовили формування ряду спеціальних інститутів, що опосередковують останню. Голо- вними з них є авторське, суміжні права, патентне право та інші.

Основні норми цих інститутів уміщені в Цивільному кодексі України, спеціальних цивільних законах і міжнародних конвенці- ях за участю України. Окремі положення спеціальних інститутів цивільного права входять до складу комплексних законів та інших правових актів, що містять деякі норми конституційного, адміні- стративного, фінансового, трудового, процесуального, криміналь- ного права.

Авторські, суміжні, патентні та подібні права, будучи виключ- ними правами, забезпечують їхнім володарям легальну монополію на вчинення різних дій (використання результатів творчості та роз- порядження ними) з одночасною забороною всім іншим особам здійснювати подібні дії.

Право інтелектуальної власності кілька століть тому сформу- валося в багатьох країнах як реакція права на масове застосуван- ня товарно-грошової системи у сфері інтелектуальної діяльності та відшкодовного передання прав на використання її результатів.

Історія розвитку авторського, патентного і подібного права знає чимало спроб консолідації (переважно в доктрині) різних видів пра- ва інтелектуальної власності. Нематеріальна природа об’єктів цього права, творчий характер діяльності щодо їх створення, виключний характер прав і подібність процедури оформлення деяких із них на початку XX ст.

«виключних прав» (Й. Колер, 1900) та інститут «авторського пра- ва» (Ф. Альфред, 1904; А. Елькер, 1928). Нині на Заході поширена

концепція права нематеріальних, або духовних, благ (А. Троллер, О. Ульмар та ін.)

Виявлення спільних рис у різних інститутів, що опосередко- вують сферу інтелектуальної діяльності, корисне для розвитку правової теорії, законодавства про правозастосування та вивчення права. Проте цього замало для конструювання в системі цивіль- ного права комплексного інституту, що опосередковував би всі форми творчої діяльності та правовий інститут охорони і вико- ристання її результатів. Подібність та навіть тотожність функцій, наприклад, авторського та патентного прав не означає необхіднос- ті включення останнього до сфери авторського права в широкому розумінні. Між видами права інтелектуальної власності є прин- ципові розбіжності, що зумовлюють відокремлення їх як у систе- мі цивільного права загалом, так і в рамках права інтелектуальної власності.

Так, авторське право охороняє, перш за все, форму твору. Для визнання результату розумової праці об’єкта авторського права досить втілення його в об’єктивній формі. Для прямої ж правової охорони наукового винаходу, корисної моделі або промислового зразка необхідний акт його кваліфікації компетентним державним органом.

Виходячи з вищезазначеного юридичну природу права інтелек- туальної власності можна окреслити таким чином. Інтелектуальна діяльність була властива розумним істотам від моменту їх появи. Проте в правовому та економічному обігу результати інтелектуаль- ної діяльності взяли участь тільки в кінці XVIII ст.

Перша згадка про інтелектуальну власність сягає часів Великої французької революції XVIII ст., коли поширення набула теорія природного права. Відповідно до останньої все зроблене людиною, чи то матеріальні об’єкти, чи то результати творчої праці, визнаєть- ся її власністю. А сама людина має виключне право розпоряджатися результатами власної творчої праці.

Поняття «інтелектуальна власність» стало терміном міжнарод- ного права 1967 р., коли його було вжито у Стокгольмській конвен- ції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної влас- ності (ВОІВ). У Бернській конвенції про охорону літературних і художніх творів 1886 р. це значення мав термін «результати інте- лектуальної творчості».

Відповідно до ст. 2 Стокгольмської конвенції поняття інтелек- туальної власності охоплює всі права, пов’язані з інтелектуальною діяльністю у науковій, літературній і художній галузях.

Термін «інтелектуальна власність» застосовують у правових доктринах розвинених країн і в міжнародно-правових угодах, проте внутрішнє законодавство більшості країн не містить поняття інте- лектуальної власності.

Право інтелектуальної власності охороняє великий спектр прав різного характеру. Деякі з них, що є результатом інтелектуальної творчості, визначають як її стимул і винагороду, інші, чи йдеться про інтелектуальну творчість, чи ні, надають із метою регулювання конкуренції між виробниками.

Право інтелектуальної власності належить до нематеріальних цінностей. У широкому розумінні право інтелектуальної власності означає закріплені законом права, що є результатом інтелектуаль- ної, творчої діяльності у науковій, літературній і художній галузях. Уряди більшості країн усвідомлюють потребу в сучасних законах про охорону права інтелектуальної власності. По-перше, вони праг- нуть законодавчо оформити майнові та немайнові права творців на результати їхньої інтелектуальної, творчої діяльності, а також пра- во суспільства на доступ до цих результатів. По-друге, уряди праг- нуть заохочувати до творчості, розповсюдження та застосування результатів творчої праці, а також сприяти вільній торгівлі в інтер- есах економічного та соціального розвитку.

Породження людського розуму, такі як ідея, що стоїть за винахо- дом не можуть, на відміну від матеріальних об’єктів, бути об’єктом охорони від використання іншими особами через те, що хтось ними володіє. Після того як результат інтелектуальної, творчої діяль- ності стає надбанням суспільства, творець не в змозі здійснювати контроль за його використанням. Цей основоположний факт, а саме нездатність охороняти об’єкт шляхом самого лише володіння ним, є наріжним каменем законодавства в галузі права інтелектуальної власності. До того ж це право відносять не до матеріального об’єкта, у якому може бути втілений результат інтелектуальної діяльності, а до породження людського розуму як такого.

Таким чином, інтелектуальна власність має свої особливості. Процеси розумової діяльності як такі перебувають за межами пра- вового регулювання. Результати ж цієї діяльності, що містять еле- менти творчості, стають об’єктами правового впливу.

Спільним для цих об’єктів є те, що вони мають ідеальну при- роду, тобто є нематеріальними, проте можуть бути втілені у фізичні (матеріальні) предмети, які становлять певну матеріальну, еконо- мічну цінність.

Прихильники використання терміна «інтелектуальна власність» підкреслюють, що йдеться про особливу власність, яка вимагає спе- ціального регулювання через її нематеріальний характер.

Відповідно до ст. 418 Цивільного кодексу України право інте- лектуальної власності — це право особи на результати інтелекту- альної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуаль- ної діяльності, визначений законом.

Не кожний результат творчої діяльності визнають об’єктом права інтелектуальної власності, а лише той, який охороняють Ци- вільний кодекс України та інші закони України про інтелектуальну власність. Результати творчої діяльності, які з тих чи інших причин не стали об’єктом охорони права інтелектуальної власності, можуть бути визнані об’єктами цивільного права. За законом до об’єктів права інтелектуальної власності можна віднести торговельні марки та інші нетрадиційні об’єкти, які прирівняно до перших та які охо- роняє право інтелектуальної власності.

Право інтелектуальної власності становлять особисті немайно- ві та майнові права суб’єктів права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права визначає закон.

Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, окрім випадків, передбачених законом. Суб’єкт майнового права ін- телектуальної власності може з власної волі відмовитися від нього або погодитися на його обмеження.

Правовий режим власності, який традиційно пов’язаний із тілес- ними об’єктами і включає правомочність володіння, користування та розпорядження цими об’єктами, не можна беззастережно засто- совувати до нематеріальних результатів розумової діяльності. Він прийнятний лише для матеріальних носіїв результатів творчості. Тому до продуктів інтелектуальної творчості застосовують режим виключних прав, який полягає в тому, що тільки творці цих продук- тів, за винятком випадків, прямо зазначених законом, мають право користуватися та розпоряджатися ними.

Власник має безстрокове й абсолютне право на матеріальний об’єкт, у той час як виключне право на об’єкт інтелектуальної

діяльності є строковим і в передбачених законом випадках може за- знавати обмеження. Виключне право на результат інтелектуальної діяльності обмежене у просторі, а право на творчий результат не- розривно пов’язане з особою творця.

Економічна функція у права інтелектуальної власності така сама, як і у звичайного права власності. Проте юридичний інстру- ментарій, застосовуваний для захисту, інший. Так, наприклад, во- лодар права інтелектуальної власності не може вимагати його оре- чевлення, оскільки такої речі не існує.

Право власності — це володіння, користування та розпоряджен- ня майном, система правовідносин, які закріплюють і охороняють належність майнових благ і зміст права власника на належне йому майно, способи та межі здійснення цього права.

Поняття «право інтелектуальної власності» вживають у двох зна- ченнях: як цивільно-правовий інститут і як сукупність суб’єктивних прав творця на результат його інтелектуальної, творчої діяльності.

Право інтелектуальної власності як цивільно-правовий інститут — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері створення, використання й охорони результатів інтелекту- альної, творчої діяльності.

Суб’єктивне право інтелектуальної власності — це право суб’єкта на володіння, користування та розпорядження належним йому від- повідно до закону результатом інтелектуальної, творчої діяльності.

Правовий режим об’єкта права інтелектуальної власності ха- рактеризують такі особливості: право на нематеріальний об’єкт є строковим; момент виникнення права збігається з моментом ство- рення об’єкта; при відчуженні матеріального носія об’єкта права інтелектуальної власності автор не втрачає з ним зв’язку, останній продовжує існувати у формі немайнового права автора. Зазначені особливості закріплені в нормах авторського та винахідницького права, права на промисловий зразок, торговельну марку та інших інститутів права інтелектуальної власності.

Поняття «інтелектуальна власність» іноді ототожнюють з її складовими, такими як: наукова, літературна і художня власність (існувало в XIX — на початку XX ст., у Російській імперії в 1911 р. замінене поняттям «виключні права»).

Юридична природа інтелектуальної власності покликала до жит- тя багато теорій, які з більшим чи меншим успіхом намагалися про-

никнути в її суть. Особливо повчальною є еволюція поняття приро- ди інтелектуальної власності у Франції. Тут у XIX ст. літературну та художню власність, за невеликими винятками, розглядали як мате- ріальну власність і відносили її до категорії рухомого майна. Такою ж спочатку була позиція і Касаційного суду, концепція якого згодом змінилася: він перестав, зокрема, вживати термін «власність,» замі- нивши його поняттями «монополія» та «виключні права».

Рішучий крок до розробки нового поняття природи авторського права зробив Пуіле, який розглядав його як «власність особливу», що вимагає спеціального регулювання через її нематеріальний ха- рактер.

На думку інших спеціалістів, авторські права є правами sui generis (особливими правами), або інтелектуальними правами, що перебувають поза класичними концепціями речових і особистих прав. Прихильники цієї теорії Ескарра, Рольт і Хепп, зважаючи на специфічний характер авторських прав як прав нематеріальних, які неможливо віднести ні до категорії речових прав, ні до категорії осо- бистих прав, пропонують створити третю категорію прав, так звані інтелектуальні права, які можуть бути лише привласнені, але не є інтелектуальною власністю.

Дійсно, якою б ця категорія не була привабливою, однієї назви

«інтелектуальна власність» замало для того, щоб усунути подвійну, змішану природу авторських прав. Останні включають і особисте немайнове, і майнове право, а якщо ідея власності співвідноситься з природою майнових прав автора, то вона не може пояснити природи особистого немайнового права, яке є невідчужуваним і безстроко- вим. Визнання пріоритету за одним із цих прав для обґрунтування єдиної природи авторських прав привело б до спотворення їхньої складної будови, але не допомогло б з’ясувати їхню справжню пра- вову природу.

Сучасна французька доктрина визнає подвійну природу автор- ських прав. Так, згідно з Дебуа, «від моменту опублікування твору виникає виключне право, яке можна регулювати договірним спо- собом; разом із тим від морального права не можна відмовитися, бо воно супроводжує проблеми грошового порядку і навіть відіграє в них головну роль».

Для Клода Коломбе моральне право автора, по суті, становить право особи, тому що будь-який твір є породженням особи. Разом

із правом власності особа створює і немайнові права. Це дозволяє зробити висновок про змішану природу авторських прав, які вклю- чають до свого складу право власності, що належить до категорії майнових прав, а також право особи, що належить до категорії не- майнових прав.

Інтелектуальна власність є досить гострою проблемою сучасно- го суспільства у зв’язку з великою кількістю випадків неправомір- ного використання результатів інтелектуальної діяльності, які охо- роняє закон, та інших порушень прав інтелектуальної власності.

Наявність ефективної правової охорони інтелектуальної діяль- ності визнано важливою умовою динамічного розвитку економіки будь-якої країни, оскільки правильна державна політика в цій галу- зі стимулює творчу діяльність.

На відміну від звичайних товарів продукти творчої діяльнос- ті, якщо їм не забезпечено спеціальної правової охорони з боку держави, не в змозі приносити їх володарям гарантованого при- бутку. Після того як продукти творчості стають відомими сус- пільству, вони перестають бути об’єктами володіння однієї або кількох осіб. За відсутності спеціальної правової охорони кожний член суспільства, маючи необхідні економічні ресурси, міг би ви- користати їх для отримання прибутку, тому засобом запобігання такій ситуації є інститут виключного права на продукти творчої діяльності.

Під виключними правами розуміють тільки майнові права. Сам термін «виключне право» походить з часів середньовіччя, коли окре- мим особам, як виняток із загального права, надавали деякі права. Буржуазна система, проголосивши загальну рівність, скасувала по- няття виключного права, проте нині щодо об’єктів інтелектуальної власності воно відродилося.

Виключне право — це абсолютне право на нематеріальний об’єкт. Виключне право виконує для нематеріальних об’єктів ту саму функцію, що й право власності для матеріальних об’єктів, хоча вона і не вичерпує значення першого.

При цьому постає проблема строковості права інтелектуальної власності. Володар права інтелектуальної власності має виключні повноваження щодо використання відповідного об’єкта протягом певного строку, встановленого державою. Тобто право інтелекту- альної власності має строковий характер.

Строки, протягом яких діють виключні права на результати ін- телектуальної діяльності або засоби індивідуалізації, розрізняють залежно від виду об’єкта інтелектуальної власності або засобу інди- відуалізації, їх встановлює Цивільний кодекс України або спеціаль- не законодавство.

Після закінчення певного строку, встановленого законодав- ством, зазначені об’єкти стають суспільним надбанням, тобто їх можна використовувати без згоди правовласника та виплати від- повідної винагороди. При цьому слід дотримуватися особистих не- майнових прав творців об’єктів інтелектуальної власності, які є не- відчужуваними та діють безстроково.

Об’єкти інтелектуальної власності нематеріальні, їх можуть од- ночасно використовувати кілька осіб. Такі об’єкти є результатами або виявленнями розуму.

Всі об’єкти інтелектуальної власності мають вартісну оцінку, як і інші результати людської праці. Особа, здійснюючи інтелектуаль- ну діяльність, реалізує свою правочинність володіти, користувати- ся та розпоряджатися результатами цієї діяльності. Виникле право за своєю правовою природою абсолютне: ніхто не має права пору- шувати його.

Відповідно до Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності «інтелектуальна власність містить права щодо:

– літературних, художніх і наукових творів;

– виконавської діяльності артистів, звукозапису, радіо– та теле- візійних передач;

– винаходів у всіх галузях людської діяльності;

– наукових відкриттів;

– промислових зразків;

– товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових наймену- вань та комерційних позначень;

– захисту проти недобросовісної конкуренції, а також усі інші права щодо інтелектуальної діяльності у виробничій, науко- вій, літературній і художній галузях».

Відповідно до ст. 420 Цивільного кодексу України до об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать:

– літературні та художні твори;

– комп’ютерні програми;

– компіляції даних (бази даних);

– виконання;

– фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мов- лення;

– наукові відкриття;

– винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

– компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

– раціоналізаторські пропозиції;

– комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні позначки;

– комерційні таємниці.

Можна виділити такі групи об’єктів права інтелектуальної влас- ності, об’єднаних на підставі спільних ознак:

– об’єкти авторського права та суміжних прав, що межують з пер- шими. До цієї групи відносять традиційні об’єкти авторсько- правової охорони — наукові, літературні, художні твори. Українське законодавство відносить сюди також комп’ютерні програми та бази даних. До об’єктів суміжних прав належать виконання, фонограми та відеограми, передачі організацій мовлення;

– об’єкти промислової власності (об’єкти виключного права на результати творчої діяльності, використовувані у виробни- цтві: винаходи, промислові зразки, корисні моделі, комерційна таємниця (ноу-хау);

– засоби індивідуалізації продукції, робіт, послуг (комерційні найменування, торговельні марки, географічні позначки);

– нетрадиційні об’єкти інтелектуальної діяльності (сорти рослин і породи тварин, топографії інтегральних мікросхем).

Суб’єктами права інтелектуальної власності є, передусім, творці об’єктів права інтелектуальної власності (автори, виконавці, вина- хідники тощо). Творцем інтелектуальної власності може бути будь- яка фізична особа незалежно від віку. Вона є первинним суб’єктом права інтелектуальної власності, що на підставі закону чи договору може перейти до інших фізичних чи юридичних осіб — правонас- тупників, які є похідними суб’єктами права інтелектуальної влас- ності.

Результати інтелектуальної діяльності та засоби індивідуа- лізації можуть бути предметом різних зобов’язувальних право-

відносин і у зв’язку з цим на них поширюються загальні положення зобов’язувального права.

При цьому обіг інтелектуальної власності має свої особливості. Так, правовласник передає іншим особам не саму інтелектуальну власність, а право користуватися нею.

Виходячи з цього, постає питання володіння та користування інтелектуальною власністю. Щодо нематеріальних благ, якими є всі продукти інтелектуальної діяльності, незастосовна правомоч- ність володіння: не можна фізично володіти ідеями й образами. Не можна прямо застосовувати до нематеріальних об’єктів і майнову правомочність користування. Науково-технічні об’єкти та художні образи можуть бути водночас у користуванні необмеженого кола суб’єктів.

У ст. 432 Цивільного кодексу України викладені загальні по- ложення про захист права інтелектуальної власності. Під захистом інтелектуальних прав слід розуміти сукупність встановлених зако- ном мір, що спрямовані на відновлення або визнання виключних прав на інтелектуальний продукт при їх порушенні або оспорюван- ні. Об’єктом захисту є суб’єктивні права інтелектуальної власності немайнового та майнового характеру. Суб’єктами права на захист визнаються не тільки творець інтелектуального продукту, а і його правонаступники — особи, які одержали відповідні права на нього за договором, у порядку спадковості або в результаті злиття, при- єднання, поділу та перетворення юридичної особи.

Особа має право звернутися до суду за захистом свого права ін- телектуальної власності, застосувавши способи, передбачені ст. 16

Цивільного кодексу України.

У порядку реалізації того чи іншого способу захисту суд для від- новлення порушених прав, компенсації майнових втрат правовлас- ника та попередження порушень у майбутньому може постановити, зокрема, такі рішення: про здійснення негайних заходів щодо запо- бігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів; про зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушен- ням права інтелектуальної власності; про вилучення з цивільного обігу товарів, виготовлених або введених у цивільний обіг з пору- шенням права інтелектуальної власності; про вилучення з цивіль- ного обігу матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно

для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності; про відшкодування моральної (немайнової) шкоди; про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи втрачену вигоду, за неправомірне використання об’єкта права інтелектуаль- ної власності; про застосування одноразового грошового стягнення замість відшкодування збитків; про опублікування у засобах масо- вої інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

Для застосування будь-якої міри захисту, включаючи міру від- повідальності, необхідно встановити факт порушення права інте- лектуальної власності, тобто наявність протиправної поведінки. Поняття порушень виключних прав щодо конкретного інтелекту- ального продукту розкриваються спеціальним законодавством, а саме ст. 50 Закону «Про авторське право і суміжні права», ст. 34

Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» та інші. У загальному вигляді його можна визначити наступним чином: по- рушення майнових інтелектуальних прав має місце у разі вчинення без дозволу уповноваженої особи будь-яких дій стосовно її прав, які згідно а законом потребують дозволу та виплати винагороди за ви- користання відповідних об’єктів. Порушення немайнового інтелек- туального права залежно від виду інтелектуального продукту може полягати у: привласненні авторства (плагіат), невизнанні, запере- ченні дійсного авторства, використанні об’єкта без зазначення імені автора, якщо таке зазначення практично можливе; розголошенні імені автора, коли він бажав залишитися анонімним, розголошенні проти волі автора його псевдоніму; перекрученні, спотворенні та ін- шій істотній зміні твору, що зашкодило честі і репутації автора.