5.2. Авторське право та суміжні права

Об’єктом авторсько-правової охорони є твір. Твором називають продукт інтелектуальної (наукової, літературної та художньої) ав- торської творчості, втілений у будь-якій об’єктивній, доступній для сприйняття формі.

Твір має належати до певної галузі людської діяльності: науки, літератури чи мистецтва. Виокремлення галузей є багато в чому да-

ниною традиції, бо реального наповнення ці терміни не мають. Чіт- ко окреслити галузь науки, літератури та мистецтва для цілей автор- ського права досить складно. Так, твір літератури одночасно може бути і науковим твором. Оперу або театральну п’єсу можна вважати мистецтвом, а можна — літературою. Перелічені терміни доцільно розглядати не окремо, намагаючись розмежувати їх, а в сукупності, як певний орієнтир, що вказує на певну галузь людської діяльності.

Поняття «твір» і «об’єкт авторського права» не тотожні. Більш широке за суттю — поняття «твір». Наявність твору — обов’язкова умова авторсько-правової охорони.

Важливо розрізняти сам твір, який має нематеріальну сутність, і форму його втілення, тобто ту речову форму, яка є матеріальним носієм твору. Авторське право на твір зберігається навіть у разі втрати матеріального носія, у якому він був втілений.

Авторське право на твір не пов’язане із правом власності на мате- ріальний об’єкт, у якому він втілений. Тому перехід права власності на матеріальний об’єкт або права володіння матеріальним об’єктом як такі не тягнуть за собою переходу авторських прав на твір як не- матеріальне благо.

Отже, творами є не матеріальні продукти, а творча думка, що стала в них об’єктивною реальністю. Проте не будь-який твір як ре- зультат інтелектуальної діяльності людини охороняють норми ав- торського права.

Ознаками твору, який визнано об’єктом авторського права, є творчий, оригінальний характер і об’єктивна форма вираження.

Творчий характер. Твір має бути результатом творчої діяльності. Мова йде про характеристику діяльності як процесу, але не завжди можна уявити, чим він завершиться і чи вдасться автору досягти певного результату. Не можна вимагати завершення роботи, щоб сказати, чи є діяльність автора творчою, чи ні. Авторське право не прагне охопити всі можливі відносини, пов’язані з існуванням тво- рів у суспільстві. За межами правового регулювання залишається сам внутрішній процес створення твору. Правозастосовник не має реальних можливостей однозначно охарактеризувати діяльність, в результаті якої з’явився твір. Сам твір стає практично єдиним універсальним показником, який можна взяти до уваги в кожному спірному випадку. Повторне створення твору неможливе.

Наприклад, в англосаксонській судовій практиці відбувся відхід від трактування характеристик твору в бік характеристики діяль- ності автора. Твір визнають творчим, якщо автор виявив достатньо вміння, розсудливості та праці або здійснив відбір, оцінку, перевір- ку, якщо твір було створено в поті чола. Фактично твір має бути створений самим автором, а не скопійований ним.

Оригінальний характер твору. З позиції авторського права ори- гінальність полягає у творчому й індивідуалізованому способі ви- раження твору, якою б незначною не була частка творчого вкладу або індивідуалізації. Без цього мінімуму охорони не надають.

Твір може бути новим, проте в авторському праві новизна не є необхідною умовою охорони. Досить, щоб твір був оригінальним або індивідуальним за своїм характером, щоб він виражав щось властиве саме цьому автору, відбивав його особу.

Питання оригінальності твору — це питання факту. Оригіналь- ність не можна оцінювати однаково щодо всіх видів твору. Вона відрізняється залежно від того, чи йдеться про твори науки, чи про художні твори.

Об’єктивна форма втілення. Первісно твір виникає у свідомості автора як комплекс ідей, думок і образів, тобто у вигляді творчо- го задуму. І до того часу, поки твір не став існувати поза свідоміс- тю автора, не перетворився на самостійний об’єкт, немає необхід- ності законодавчо встановлювати правовий зв’язок між автором і його твором. Тобто твір має існувати у формі, яка відокремлена від особи автора та отримала самостійне буття. Існують різні види об’єктивної форми: письмова (рукопис, машинопис тощо), усна (публічне проголошення, публічне виконання тощо), звуко- або відеозапис (механічний, магнітний, цифровий, оптичний тощо), зображення (рисунок, план, креслення, кіно-, відео- або фотокадр тощо), об’ємно-просторова (скульптура, модель, макет, фотокадр тощо) або інша форма.

Цей перелік є приблизним і не виключає можливості викорис- тання інших форм об’єктивного вираження твору.

Можливі різні трактування терміна «об’єктивна форма». Оскіль- ки від його розуміння залежить надання охорони твору, важливо виокремити критерії, які дозволять однозначно встановити наяв- ність або відсутність у спірному випадку об’єктивної форми вира- ження твору.

Як правило, розглядають такі критерії: відтворюваність та мож- ливість сприйняття органами чуттів.

Щодо критерію відтворюваності в юридичній літературі іс- нують дві позиції. Деякі вчені вважали, що визнавати існування об’єктивної форми можна тільки в тому разі, якщо форма твору до- зволяє його відтворення. Звідси випливає неможливість надання охорони творам, не закріпленим на певному носії.

Висловлювалися й думки про те, що будь-яка об’єктивна форма є відтворюваною. Наприклад, після того як твір оприлюднено, він може бути відтворений. Фактично це означає, що оцінювати форму твору з погляду його відтворюваності немає сенсу, — головне, щоб автор якось виразив свій твір.

При цьому необхідно звернути увагу на феномен сприйняття твору. Йдеться про критерій сприйняття твору органами чуттів. У цьому разі можливість сприйняття твору є основним критерієм для надання йому охорони. Відповідно, охоплені будуть і всі випадки виконання твору в разі відсутності його фіксації на матеріальному носії. Проте в цьому разі значні труднощі пов’язані з використан- ням ряду сучасних способів розповсюдження творів.

Отже, обидва критерії не є універсальними. На практиці їх ви- користовують, як правило, сукупно. Українське законодавство не вказує на критерій відтворюваності об’єктивної форми твору як обов’язкову умову надання охорони.

З поняттям об’єктивної форми вираження твору пов’язане питання визначення моменту, з якого твір стає об’єктом охорони

авторського права. Закон України «Про авторське право і суміжні права» у ст. 11 (2) встановлює, що авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення. Під створенням твору слід розумі- ти надання йому певної об’єктивної форми, оскільки ідеї автора, не втілені поза свідомістю останнього, не є твором. Тому моментом ви- никнення авторського права й одночасно юридичним фактом, від- повідно до якого воно виникає, є надання твору певної об’єктивної форми.

Охорона поширюється тільки на об’єктивні форми вираження результатів творчої діяльності, а не на ідеї, які містить твір.

Авторське право охороняє творчу діяльність зі створення тво- ру. Якби на ідеї як такі надавали виключні права, це стало б пере- шкодою на шляху поширення ідей, заважало б вільному розвитку творчої думки та появі необмеженої кількості різних творів. До од- нієї й тієї самої ідеї, пошуку, теми повертаються безліч разів. Звер- таючись до них, автор створює новий твір, що відбиває його особу та індивідуальність. Результат іноді може бути вражаючим, іно- ді — незначним, але саме можливість відштовхнутися від того, що вже існує, без необхідності проходити знову вже пройдений кимось шлях, і дозволяє кожному поколінню зробити свій внесок у прогрес цивілізації.

З твору іншого автора можна запозичити не тільки чисту ідею, а й інші окремі елементи, як-от: розрізнені факти, задум, тему, сис- тему, метод, стиль, манеру, словниковий запас тощо. Навпаки, за- позичення сукупності елементів, що відображають індивідуальний характер твору, є протиправною дією.

Твір охороняють незалежно від його культурного або утилітар- ного призначення. Не слід брати до уваги, у якій галузі людської діяльності може бути застосований твір, наскільки ця галузь є акту- альною і чи варто взагалі працювати в цій галузі.

Твір охороняють незалежно від його цінності. Цінність — кате- горія смаку, оцінку дають публіка та критика, а не право. Допустити зворотне — значить відкрити двері сваволі.

Об’єктом авторського права є не тільки твір загалом, а й частина твору (включаючи його назву), яка є результатом творчої діяльнос- ті та може бути використана самостійно (ст.

Які ж твори є об’єктами авторського права? Авторське право охороняє всі види творів. Ст. 8(1) Закону України «Про авторське право і суміжні права» перелічує такі види об’єктів авторського права: літературні письмові твори белетристичного, публіцистич- ного, наукового, технічного або іншого характеру; виступи, лекції, промови, проповіді й інші усні твори; комп’ютерні програми; бази даних; інші твори.

Зазначення в законі приблизного переліку об’єктів має на меті виокремити найважливіші об’єкти та тим самим поінформувати по- тенційних правовласників про можливість охорони їхніх інтересів у межах авторського права.

В авторському праві абсолютно оригінальними вважають пер- вісні твори, композиція та спосіб вираження яких є оригінальними. Відносно оригінальними вважають похідні твори, у яких оригіналь- ною може бути тільки композиція (як, наприклад, в антологіях, де охороні підлягає вибір творів або уривків із творів іншого автора) або тільки спосіб вираження (як, наприклад, в перекладах).

При цьому особливе місце посідають літературні твори. Озна- кою літературних творів є використання символів і знаків для за- кріплення твору на матеріальному носії. Вид і тип символів прин- ципового значення не мають: це можуть бути літери відповідної мови, математичні символи, хімічні формули тощо. Матеріальний носій може бути різного типу, він може бути виготовлений із будь- якого матеріалу. Оскільки до літературних творів закон відносить комп’ютерні програми, то мікросхему, на яку здійснюють запис, також розглядатимуть як матеріальний носій. Літературний твір може бути записаний не тільки мовою людського спілкування, а й мовами, які використовують для складання інструкцій для електро- нних пристроїв, до яких належать Бейсік, Паскаль, Сі, Ада та інші.

До літературних належать наукові роботи — монографії, статті, звіти тощо, учбова література; промови, доповіді, проповіді та інші

усні твори; твори журналістики — статті, інтерв’ю, дискусії тощо;

листи, ділове й особисте листування.

Особливий правовий статус має такий вид творів як інтерв’ю. Під інтерв’ю розуміють зустріч, під час якої психолог або журналіст одержує від співрозмовника (співрозмовників) певну інформацію, результати якої оформляють у вигляді публікації. Якщо той, хто дає інтерв’ю, зробив творчий вклад, який втілюється як у спільній роботі над інтерв’ю, так і в оригінальному формулюванні відпові- дей, то є всі підстави вважати його співавтором цього твору.

Особлива увага приділяється авторському праву на назву твору. Назва є важливим елементом твору — його позначенням. Вона надає твору індивідуального характеру, дозволяючи ідентифікувати його.

Автор має право на назву як невід’ємну частину свого твору. Зміна назви без дозволу автора порушує його особисті немайнові права (право на авторство, право на цілісність твору). Автор може дозволити використати назву окремо від твору, він також має право на її охорону від імітації без дозволу або іншого неналежного ви- користання.

Важливо з’ясувати, чи на всі назви творів поширюється одна- ковий захист, однаковий юридичний режим, чи між ними існують відмінності.

Оригінальну назву твору, яка через свою відомість набуває роз- різнювального характеру, не можна відтворювати в будь-якому ін- шому творі без дозволу автора.

Твори, які не є об’єктами авторського права. Законодавство пе- редбачає певні випадки, коли твір не визнають об’єктом авторського права. Відповідно до ст. 10 Закону України «Про авторське право і суміжні права» не є об’єктами авторського права: повідомлення про новини дня або поточні події, що мають характер звичайної прес- інформації; твори народної творчості (фольклор); видані органами державної влади в межах їхніх повноважень офіційні документи політичного, законодавчого, адміністративного характеру (закони, укази, постанови, судові рішення, державні стандарти тощо) та їх офіційні переклади; державні символи України, державні нагороди; символи та знаки органів державної влади, Збройних Сил України та інших військових формувань; символіка територіальних громад; символи та знаки підприємств, установ та організацій; грошові зна- ки та таке інше.

Проекти символів і знаків до їхнього офіційного затвердження розглядають як твори, що є об’єктами авторського права.

Офіційні документи, державні символи та знаки позбавлені правової охорони через їхню виключну значимість у суспільстві. Ці об’єкти фігурують як продукти, що створені від імені всього сус- пільства і є актами виявлення його волі. Нормативні акти за сво- єю природою призначені для інформування членів суспільства про певні правила поведінки, тому практично будь-яку форму доведен- ня їх до відома публіки вважатимуть дозволеною.

Твори народної творчості не є об’єктами авторського права че- рез відсутність у них конкретного автора. Виключення творів на- родної творчості з переліку об’єктів авторського права має на меті пропаганду відповідної національної культури.

Разом із тим твір народної творчості може бути об’єктом ав- торського права, якщо його використання здійснюватимуть в осо- бливому режимі. Ця норма дає можливість захисту національного культурного надбання. Твори фольклору активно використовують за межами країни походження, їхня комерційна експлуатація може спричиняти спотворення.

Серйозність цієї проблеми визнано на міжнародному рівні. У ре- зультаті Стокгольмського перегляду (1967) до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів було внесене спеціаль- не положення (ст. 15 (4)), яке дає можливість у деяких випадках захистити твори фольклору.

Творцями інтелектуальних творів можуть бути тільки фізичні особи. Вчитися, думати, оцінювати, створювати наукові твори мо- жуть тільки люди.

Авторське право виникає з інтелектуальної творчості. Оскільки остання може бути тільки плодом діяльності фізичної особи, пер- винним суб’єктом авторського права може бути тільки фізична осо- ба, яка створила твір.

Похідними суб’єктами авторського права можуть бути спадко- ємці та інші правонаступники.

Юридичні особи можуть набувати тільки похідне авторське пра- во (за винятком випадків створення енциклопедій, енциклопедич- них словників, періодичних і таких, що мають продовження, збір- ників наукових праць та інших періодичних видань, коли видавець отримує самостійне право). Інтереси юридичних осіб можуть бути забезпечені за допомогою використання службових творів.

За законом суб’єктами виключних майнових авторських прав можуть бути: автор твору; спадкоємці; наймач (роботодавець) авто- ра службового твору; виробник аудіовізуального твору; особа, яка випускає у світ періодичні видання.

За договором суб’єктом виключних майнових авторських прав може бути будь-яка особа, якій їх передала інша особа, якщо ці пра- ва дійсно належали останній.

Набуття суб’єктивних авторських прав фізичною особою не за- лежить від віку, стану здоров’я, майнового стану, місця створення та випуску твору у світ тощо.

Малолітні (віком до 14 років) не можуть самостійно розпоря- джатися своїми авторськими правами. Можливість здійснювати права автора твору науки виникає з 14 років. Обмеження дієздат- ності або визнання фізичної особи недієздатною автоматично об- межує цю можливість.

Згідно з українським законодавством володарями суб’єктивних авторських прав можуть бути українські фізичні особи та іноземці, їхні спадкоємці, інші правонаступники. Права на твори для кожної категорії суб’єктів виникають у зв’язку з різними юридичними фак- тами: створенням твору, переходом авторських прав у спадщину, за авторським договором тощо.

Іноземний громадянин може бути суб’єктом українського ав- торського права, якщо його твір вперше випущено у світ на тери- торії України або не випущено, але він знаходиться на її території в будь-якій об’єктивній формі.

Якщо твір іноземного автора вперше випущений у світ за кордо- ном або знаходиться там в об’єктивній формі, автор стає суб’єктом українського авторського права тільки відповідно до укладених Україною міжнародних угод і в межах, ними встановлених.

Авторські права у творця твору виникають, коли досягнутий творчий результат втілено в об’єктивну форму, що забезпечує його сприйняття іншими особами. При цьому не має значення, оприлюд- нено твір чи ні, повністю він завершений чи становить собою лише ескіз або начерк.

Не впливають на визнання особи автором форма, призначення та цінність створеного ним твору.

Суб’єктами авторського права визнають творців похідних

творів.

Суб’єктом авторського права виступає упорядник збірника. Його праця полягає в тому, що він організовує, опрацьовує, систе- матизує або відновлює ті чи інші твори. При упорядкуванні збірни- ка творів упорядник нарівні з відбором матеріалу для включення до збірника здійснює певну дослідницьку роботу.

Упорядники використовують твори, які є предметом чийогось авторського права або не є такими. Якщо первинний твір охороняє закон, необхідно одержати згоду його автора або іншого володаря прав на твір для використання створеного на його основі похідного твору. Відсутність такої згоди перешкоджатиме лише використан- ню твору, але не визнанню особи, яка творчо переробила твір, авто- ром переробки.

Упоряднику збірника творів, які не є предметом чийогось ав- торського права, належить авторське право, якщо він самостійно їх опрацював або систематизував.

Суб’єктом авторського права є також особа, яка здійснила пере- клад твору. Перекладач має ряд правомочностей на виконаний пе- реклад: на відтворення і розповсюдження перекладу, на авторську винагороду.

Для перекладу необхідна згода автора оригінального твору. Автор і перекладач користуються авторським правом на окремі об’єкти — оригінальний твір і переклад. Використання перекладу допускають за згодою перекладача.

Право автора дозволяти переклад свого твору іншою мовою з метою подальшого використання тягне право одержати винагороду за використання твору, перекладеного іншою мовою.

Щодо співавторства. Авторське право на твір, створений шля- хом спільної праці двох або більше осіб (співавторство) належить авторам спільно, незалежно від того, чи становить твір одне непо- дільне ціле або складається з частин, кожна з яких має і самостійне значення (ст. 13 Закону «Про авторське право і суміжні права»).

Не можуть бути визнані співавторами особи, які не зробили творчого внеску у створення твору, а надали автору тільки певну до- помогу або підтримку (матеріальну, організаційну, технічну тощо).

Під спільними творами розуміють твори, створені двома або більше особами, які працюють разом або принаймні враховують вклад один одного на підставі спільного творчого задуму.

Про співавторство не йдеться, коли новий твір додають до більш раннього за часом твору без зміни останнього.

Існує відмінність між співавторством і наявністю кількох авто- рів. Значення цих двох термінів різне, оскільки вони стосуються різних ситуацій.

Основні риси співавторства. Співавторству властиві:

– спільна творча праця кількох осіб. Спільна праця повинна мати творчий характер. Тільки в результаті творчої діяльності вини- кають твори науки які визнають охороноздатними об’єктами. Спільна праця може відбуватися по-різному: одних об’єднує творчий процес і вони працюють разом; інші розробляють план, структуру твору, призначають кожному учаснику твор- чого колективу частину роботи, яку він повинен здійснити, по- тім об’єднують, змінюють і редагують написане;

– створення спільного твору. У роботі над колективним твором співавтори використовують різні форми втілення задумів: слово, звук, зображення тощо. При застосуванні однієї форми втілення праця співавторів має однорідний характер, оскільки вони виконують однакову роботу;

– належність авторського права особі, яка бере участь у створен- ні твору. Чинне законодавство закріплює авторське право за співавторами незалежно від того, чи становить твір нерозрив- не ціле або складається з частин, кожна з яких має самостійне значення.

Авторське право на колективний твір належить усім авторам ра- зом незалежно від ступеня творчого вкладу кожного зі співавторів і характеру твору. Закон характеризує права співавторів як спільні, що відповідає усталеному в науці погляду на авторське право спі- вавторів як неподільне право.

Питання про використання колективного твору співавтори за- вжди вирішують разом на підставі одностайності, а не за більшістю голосів. Якщо співавтори не досягнуть з цього питання згоди, пи- тання передають на розгляд до суду.

Принцип спільного розпорядження твором не перешкоджає спі- вавторам укладати між собою угоду, яка встановлює інший порядок здійснення їхніх авторських прав.

За неподільного співавторства твір, створений двома і більше співавторами, становить собою одне неподільне ціле, частини якого не мають самостійного значення.

За подільного співавторства колективний твір є єдиним, проте він складається з частин, які мають самостійне значення і при цьо- му відомо, хто зі співавторів створив ту чи іншу частину.

Визнання співавторства неподільним означає, що авторські права як на твір загалом, так і на будь-яку його частину співавтори здійснюють тільки разом. У кожного зі співавторів немає в цьому разі самостійного об’єкта, яким би він міг розпорядитися на влас- ний розсуд.

За подільного співавторства використання колективного твору загалом також здійснюють за згодою всіх співавторів. Проте кож- ний співавтор має право самостійно, без згоди інших співавторів, розпорядитися своєю частиною твору.

Співавторство слід відрізняти від створення складених творів. Складені твори об’єднують ряд самостійних творів і як такі станов- лять упорядковану сукупність окремих творів. Упорядник набуває самостійне право на збірник, але він не має жодних прав на твори, що входять до нього. Співавторство ж означає створення твору шляхом спільної праці ряду осіб.

Співавторство передбачає єдність задуму й активний вплив співавторів на творчість один одного. Погодження може бути мов- чазним або відкрито вираженим. Це відрізняє співавторство від від- носин, які існують між авторами первинного та похідного творів (автором та перекладачем тощо). В останньому разі вплив є одно- стороннім і спільного задуму нема.

Авторське право на твір, створений у порядку виконання служ- бових обов’язків або службового завдання роботодавця (службовий твір), належить автору службового твору (ст. 16 (1) Закону України

«Про авторське право і суміжні права»).

Виключні права на використання службового твору належать особі, з якою автор перебуває у трудових відносинах (роботодав- цю), якщо в договорі між ним і автором не передбачено інше.

Розмір авторської винагороди за кожний випадок використання службового твору та порядок її виплати встановлює договір між ав- тором і роботодавцем.

Роботодавець має право за будь-якого використання службово- го твору зазначати своє найменування або вимагати такого зазна- чення.

Роботодавець може передати права на використання служ- бового твору іншій особі, проте при цьому мають бути виконані зобов’язання роботодавця щодо автора службового твору, встанов- лені договором.

Законом встановлено, що норми, які регламентують статус службових творів, не поширюються на створені в порядку виконан- ня службових обов’язків або службового завдання роботодавця ен- циклопедії, енциклопедичні словники, періодичні й такі, що мають продовження, збірники наукових праць, газети, журнали та інші пе- ріодичні видання.

До суб’єктів авторського права належать фізичні та юридичні особи, які не беруть участі у створенні твору науки, але володіють певним обсягом авторських правомочностей щодо використання творів у результаті спадкування або чинності певних укладених з автором договорів на використання його твору, їх називають право- наступниками.

Спадкоємці як суб’єкти авторського права набувають права від- повідно до закону або заповідальних розпоряджень. За законом і за заповітом спадкоємцеві належить право на опублікування, від- творення та розповсюдження твору, а також право на винагороду. Спадкоємець має право вирішити питання про використання вида- них творів, а також тих творів, які ще не випущено у світ.

Спадкоємці, по суті, заступають автора у відносинах з особами, які бажають використати твір, що дістався першим у спадок.

Обсяг прав, які визнають за спадкоємцями, менший від тих, що їх визнають за автором. Як відзначалося, особисті немайнові права автора є невідчужуваними та непередаваними. Тільки у випадках і порядку, передбачених законодавством, особисті немайнові права можуть захищати інші особи, у тому числі спадкоємці правовлас- ника.

Закон України «Про авторське право» не передбачає спеціаль- них правил щодо порядку спадкування цих прав. Тому його здій- снюють у загальному порядку, передбаченому книгою шостою

«Спадкове право» Цивільного кодексу України.

Особливістю спадкування майнових авторських прав є те, що вони переходять до спадкоємців автора на певний період часу — строк охорони авторського права, по закінченні якого дія прав при- пиняється.

Відповідно до Закону України «Про авторське право і суміж- ні права» право спадкоємців діє протягом 70 років після смерті автора.

Відповідно до ст. 427 Цивільного кодексу України майнові права інтелектуальної власності можуть бути передані повністю або част- ково іншій особі. Умови передання майнових прав може визначити договір, який укладають відповідно до закону. Подібну норму міс- тить ст. 31 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

У ролі суб’єктів авторського права, перш за все, виступають видавництва та інші організації, що використовують твори науки. Вони набувають авторські права на підставі укладених з авторами та їхніми спадкоємцями договорів. Стаючи володарями авторських прав, ці організації використовують твори та розпоряджаються ними тими способами, які передбачають конкретні договори і в їх- ніх межах.

Правонаступниками українських авторів можуть бути як укра- їнські, так і іноземні фізичні та юридичні особи. Договори з остан- німи можна укладати як за посередництва авторсько-правових ор- ганізацій, так і безпосередньо.

Правомірно придбані авторські права правонаступників визна- ють і охороняють нарівні з правами самих авторів.

Як особливий суб’єкт авторських прав виступають організації управління майновими правами власників авторських прав на ко- лективній основі. Такою організацією в Україні є Українське агент- ство з авторських та суміжних прав.

Особливий режим мають взаємовідносини зазначених органі- зацій з авторами. Так, передання авторських прав цим організаці- ям не підпадає під режим, встановлений для авторських договорів. Оскільки передання прав за авторським договором має багато обме- жень, звільнення цих організацій від обов’язку дотримуватися цих обмежень є дуже важливим. Договір цих організацій з авторами має публічний характер: автору не можна відмовити в укладанні дого- вору, якщо управління цією категорією прав належить до статутної діяльності організації.

Договір організацій з автором можна розглядати як договір при- єднання. У конкретного автора залишається тільки можливість прийняти встановлені для всіх умови або відмовитися від укладен- ня договору взагалі.

Подібну специфіку мають і договори організацій управління ав- торськими правами на колективній основі з користувачами творів. Умови ліцензій, що надаються, мають бути однаковими для всіх користувачів однієї категорії. Зазначені організації не мають права відмовити в наданні ліцензії без достатніх на те підстав. Отже, ці договори можна розглядати як публічні договори та договори при- єднання.

Найважливішим аспектом будь-якого права є його зміст. Саме від змісту права залежить його значення та цінність для суспільства. Зміст права активно впливає і на його форму. В. Серебровський ви- значав зміст авторського права як сукупність наданих автору прав (правомочностей), необхідних для охорони інтересів, пов’язаних зі створенням і використанням твору суспільством.

Твір, що його охороняє авторське право, є особливим об’єктом, який найповніше відображає особу свого автора. Авторське право не обмежується гарантіями одержання автором економічної виго- ди від використання твору. Воно також охороняє інтелектуальний і персональний зв’язок автора з твором та його використанням.

Подвійність авторського права (зв’язок твору з особою автора та його майнова цінність) привела до того, що поділ авторських прав на дві групи в Україні, як і в більшості зарубіжних країн, став тра- диційним.

Авторське право містить виключні правомочності, які є його серцевиною. З одного боку, це повноваження особистого характеру, які утворюють особисті немайнові права, а з другого боку, право- мочності майнового характеру, які утворюють майнові права, що дозволяють автору здійснювати використання свого твору чи до- зволяти робити це третім особам, одержуючи за це винагороду.

Інтереси морального та майнового порядку мають різні сфе- ри застосування. Особисті немайнові та майнові права мають різ- ну історію, вони не виникають і не зникають одночасно. У той час як майнові права становлять собою потенційні можливості, які з’являються після завершення твору та існують допоки автор не прийме рішення скористатися ними, оприлюднивши твір, особисті немайнові права як такі виникають від першого «розчерку пера». Здійснюючи особисте право на оприлюднення твору, автор вводить його до сфери економічних категорій, уточнюючи, у якій формі та якою мірою його можна використати.

Зазначена класифікація авторських прав має практичне значен- ня. Особисті немайнові права у всіх випадках належать лише безпо- середньо автору твору. Майнові права на використання твору мо- жуть переходити до інших осіб на підставі авторського договору.

Проміжне місце між особистими немайновими та майновими правами посідає право слідування, яке, будучи особистим правом, тісно пов’язане з майновими інтересами автора.

Особисті немайнові права захищають зв’язок особи автора з його твором. Вони містять: право авторства; право на ім’я; право на оприлюднення, включаючи право на відкликання; право на захист репутації автора.

Зазначені правомочності, як правило, поділяють на дві катего- рії: позитивні та негативні.

Позитивними правомочностями є право на оприлюднення, у тому числі право на відкликання. Вони вимагають, щоб правовлас- ник прийняв рішення або виступив з ініціативою: опублікувати твір, змінити його, вилучити його з обігу.

Негативними, або захисними, правомочностями є право автор- ства, право на ім’я, право на захист репутації автора. Ці правомоч- ності називають негативними, оскільки вони зводяться до права перешкоджати вчиненню дій або до вимоги утриматися від дій, звернених до пасивних суб’єктів. Вони мають захисний характер, оскільки навіть після смерті автора та після того як твір стає сус- пільним надбанням, дозволяють діяти на підставі особистого не- майнового права для захисту індивідуальності та недоторканності результатів інтелектуальної творчості.

Особисті немайнові права автора є сутнісними, немайновими, невід’ємними від авторства й абсолютними.

Вони є сутнісними, бо дорівнюють мінімуму прав, набутих через факт створення твору, без яких авторство втрачає сенс. Вони не є вродженими, оскільки належать не всім людям, а тільки тим, хто є автором.

Вони є немайновими, оскільки їх не можна оцінити у грошовому еквіваленті, навіть якщо це і відбувається опосередковано як ком- пенсація за порушення моральних прав.

Вони, будучи породженням автора, нерозривно пов’язані з осо- бою творця. Автор зберігає їх за собою протягом життя навіть у тих випадках, коли йдеться про твори, щодо яких закінчився строк

охорони (обчислюваний із моменту створення або публікації). По смерті автора деякі з його прерогатив (негативні права, а також пра- во на посмертне оприлюднення творів) захищають його спадкоємці або призначені для цього особи.

Вони є абсолютними, бо їх захищають від усіх і кожного у тому розумінні, що їхній володар може застосовувати їх до третіх осіб, включаючи особу, яка одержала виключні майнові права на твір.

Особисті немайнові права є невідчужуваними і від них не можна відмовитися. Будь-яке передання авторських прав може стосувати- ся лише майнових прав.

Особисті немайнові права:

– не можуть бути об’єктом вилучення, примусового виконання або експропріації;

– не підпадають під дію строку позовної давності;

– не можуть стати суб’єктом суброгації (часткового доповнення до старого закону), оскільки випливають з факту авторства. У принципі є необмеженим строк їхньої дії.

Право авторства — право визнаватися, вважатися автором тво- ру. Воно охороняє глибинний зв’язок між автором і плодом його діяльності.

Право авторства є основоположним у комплексі особистих не- майнових прав автора. У Бернській конвенції його сформульовано так: «Незалежно від майнових прав автора і навіть після відсту- плення цих прав він має право вимагати визнання свого авторства на твір».

До змісту права авторства входить право особи не тільки вважа- тися творцем твору, а й вимагати посилання на автора при викорис- танні останнього. Серед іншого право авторства передбачає право автора захищати себе, якщо він зазнає нападів.

Право авторства зберігається в особи незалежно від форми, призна- чення та цінності твору, а також від того, випущено твір у світ чи ні.

Право авторства є правовим відображенням фактичної роботи автора над створенням твору. Воно свідчить не про те, що особа має певний набір прав, а про те, що ця особа є творцем твору. Право ав- торства є специфічним правом, яке належить тільки творцеві твору.

Практичною реалізацією права авторства, як правило, є право автора вимагати зазначення його імені при використанні твору. Без права авторства неможливо здійснити право на авторське ім’я.

Право авторства можна розглядати як потенційну можливість творця твору в будь-який момент визначити себе як автора твору. Таким чином, особа одержує можливість визнання її в суспільстві як автора від того часу, як вона заявить про свій зв’язок із твором.

Особа, яка порушила право авторства, як правило, одночасно порушує й інші права автора, у першу чергу право на використання твору.

Автору належить право використовувати або дозволяти вико- ристовувати створений ним твір під своїм справжнім іменем, псев- донімом або без позначення імені, тобто анонімно.

Право на ім’я надають з метою індивідуалізації осіб, які створю- ють твори науки, літератури та мистецтва.

Автор реалізує право на ім’я у випадках використання його тво- ру, коли вступає в договірні відносини з іншими особами й органі- заціями.

Автор має право вимагати зазначення свого імені кожного разу при виданні, публічному виконанні та іншому використанні свого твору. Право на ім’я містить можливість вимагати, щоб ім’я автора (псевдонім) не зазнавало спотворень при його згадуванні особами, які використовують твір.

За відсутності особливої вказівки з боку автора твір позначають прізвищем, ім’ям, по батькові автора або прізвищем та ініціалами. Наполягання автора на зміні позначень цілком законні, бо є виявом його права на псевдонім. Твір може бути використаний і без позна- чення імені автора, тобто зі збереженням анонімності, що можливе за згодою автора.

Спосіб позначення імені автора слід визначати в авторському договорі при його укладенні. Після цього ні автор, ні користувач не мають права в односторонньому порядку змінити спосіб позначен- ня імені автора.

Порядок проставлення імен співавторів визначає угода співав- торів, користувачі мають дотримуватися його як одного з виявів ав- торського права на ім’я.

Якщо твір використовують під псевдонімом або анонімно, осо- би, яким відоме справжнє ім’я автора, не мають права без згоди ав- тора розкрити його особу.

Автор може в будь-який час розкрити свій псевдонім або ано- нім.

Автор може мати кілька псевдонімів. Він може користуватися псевдонімом лише для деяких творів, а інші оприлюднювати під своїм власним іменем.

Якщо автор використав свої твори під псевдонімом або без по- значення власного імені, так само зазначені твори слід використо- вувати після його смерті.

Питання про порушення права на ім’я розглядають у судовому порядку.

У разі використання імені відомого автора як псевдоніма можна говорити про порушення особистих прав цього автора.

Неопублікований за життя автора твір слід оприлюднювати під псевдонімом, якщо є суттєві підстави вважати, що автор хотів опу- блікувати цей твір під цим псевдонімом (наприклад, якщо твори певного типу він завжди підписував певним псевдонімом). За від- сутності спеціальної вказівки автора або суттєвих підстав твір слід опублікувати під справжнім іменем автора.

Окрема норма стосується підпису автора (автографа), з яким твір випущено у світ. З одного боку, підпис певною мірою пов’язаний з особою автора, дає можливість ідентифікувати її (наприклад, за допомогою експертизи). З другого боку, визначити особу автора за підписом не завжди легко. Тому автограф автора не можна прирів- нювати до зазначення справжнього імені або псевдоніма автора.

Ім’я автора при використанні твору зазначають завжди, неза- лежно від розташування використовуваного уривку у творі.

Автору належить право оприлюднити або дозволити опри- люднити його твір у будь-якій формі, включаючи право на від- кликання.

Під оприлюдненням твору закон розуміє здійснення за згодою автора дії, яка вперше робить твір доступним для загалу шляхом його опублікування, публічного оприлюднення або іншим спосо- бом.

Суть права на оприлюднення можна визначити як юридично за- безпечену автору можливість публічного розголосу створеного ним твору.

Оприлюднити твір — значить забезпечити доступ до твору будь- яких третіх осіб. Автор може вважати свій твір недостатньо гото- вим, незрілим для представлення на суд публіки і тому має право не давати згоди на його оприлюднення.

Твір, який складається з окремих частин, може бути оприлюд- нений лише частково. Оприлюднення елементів змісту твору, тоб- то теми, сюжету, анотації не є оприлюдненням самого твору. Так, публікацію автореферату дисертації не вважають випуском у світ самої дисертації.

Твір вважають оприлюдненим, якщо дії щодо забезпечення до- ступу до твору широкого кола осіб здійснені за згодою автора (або самим автором і з його волі).

У праві на оприлюднення можна виділити два моменти: право на визначення остаточного вигляду, у якому буде опубліковано твір (надання йому об’єктивної форми), і право визначення способу, яким уперше буде відкрито доступ невизначеного кола осіб до твору.

Можливість автора визначити спосіб оприлюднення обмежена, коли йдеться про замовлений твір. У цьому разі автор може тільки встановити остаточну готовність твору, умови ж випуску у світ ви- значатиме відповідний договір.

Право на оприлюднення включає в себе право на відкликання, тобто право відмовитися від раніше прийнятого рішення про опри- люднення твору.

Право на відкликання може бути реалізоване в будь-який час, після того як автор дав згоду на оприлюднення свого твору (або оприлюднив свій твір).

Можливі дві ситуації. Перша має місце, коли автор дав згоду на оприлюднення свого твору, але він ще не був оприлюднений. У цьо- му разі автор повинен повідомити свого партнера за договором, що він відмовляється від даної раніше згоди на оприлюднення твору. При цьому жодної публічної заявки з боку автора не потрібно. Ав- тор зобов’язаний відшкодувати збитки, якщо їх зазнав партнер, а також сплатити неустойку, передбачену договором.

Друга ситуація можлива тоді, коли твір уже було оприлюднено (за згодою автора або ним самим). У цьому разі для відкликання твору необхідне публічне оповіщення. Воно потрібне, щоб припи- нити бездоговірне використання твору, і в цьому разі автор має від- шкодувати збитки своїм договірним партнерам.

Право відкликання не може бути застосоване автором, якщо його твір є службовим. Проте автор, який створив службовий твір, може вирішити не передавати його роботодавцеві. Якщо автор відшкодує роботодавцеві вартість затрачених при створенні твору матеріалів,

наданих йому коштів, не можна буде примусити його передати свій твір роботодавцеві.

Автору належить особисте немайнове право перешкоджати будь-якому спотворенню, зміні його твору або іншому посяганню, здатному зашкодити його честі та репутації.

Зміст цього права полягає в тому, що при виданні або іншому ви- користанні твору заборонено без згоди автора вносити будь-які змі- ни до самого твору, його назви і, крім того, до позначення імені авто- ра. Заборонено без згоди автора додавати до твору при його виданні ілюстрації, передмови, післямови, коментарі та будь-які пояснення.

Право на захист твору від спотворення виникає з моменту ство- рення твору.

Зміни, які вносять до твору, слід погоджувати з автором. При підготовці видання твору редактор не погоджує кожної зміни з ав- тором, але остаточний варіант твору має бути ним схвалений.

Право на захист репутації автора є дієвим засобом охорони його інтересів. Воно може бути застосоване при будь-якому порушенні авторського права, у тому числі спрямованого проти власника носія твору.

Автору твору належать виключні майнові права на викорис- тання його твору в будь-якій формі і будь-яким способом відпо- відно до закону. Крім випадків, зазначених законом, будь-які фі- зичні або юридичні особи можуть використовувати твір тільки за договором із правовласником або іншою уповноваженою особою, у тому числі у випадках, передбачених законом, за договором з ор- ганізацією управління майновими авторськими правами на колек- тивній основі.

Право на використання твору — це можливість авторів самим вирішувати всі питання, пов’язані з наданням третім особам досту- пу до творів і з їх використанням.

Майнові права не залежать одне від одного. Автор має стільки прав на використання твору, скільки існує способів можливої екс- плуатації останнього, до того ж не тільки на момент створення, а й допоки його охороняє авторське право.

Договори, що стосуються авторського права, слід тлумачити обмежувально, що означає неможливість зробити висновок на ко- ристь контрагента автора про те, що йому були надані ширші права, ніж ті, що чітко зазначені в договорі.

Автор може перешкоджати не тільки використанню твору, здій- снюваному без його дозволу, а й використанню твору на території, прямо не передбаченій дозволом або по закінченні строку його дії.

Права на використання не мають обмежень або винятків, крім тих, які встановлені законом.

Дозвіл на використання твору передбачає право автора на отри- мання винагороди.

Виключні права на використання твору означають, зокрема, право здійснювати, дозволяти або забороняти:

– відтворювати твір (право на відтворення);

– розповсюджувати оригінал або примірники твору будь-яким способом, у тому числі шляхом продажу (право на розповсю- дження);

– здавати у прокат оригінал або примірники твору (право напро- кат);

– надавати оригінал або примірники твору в тимчасове користу- вання (право на надання в тимчасове користування);

– імпортувати примірники твору з метою розповсюдження, у тому числі примірники, виготовлені з дозволу володаря ви- ключних авторських прав (право на імпорт);

– публічно показувати твір (право на публічний показ);

– публічно виконувати твір (право на публічне виконання);

– доводити твір до загального відома (право на доведення до за- гального відома);

– перекладати твір (право на переклад);

– переробляти, аранжувати або іншим способом змінювати твір(право на переробку);

– інші дії, передбачені законом.

Розмір і порядок обчислення авторської винагороди за викорис- тання твору встановлює авторський договір, а якщо збір винагоро- ди здійснюють організації управління майновими правами авторів на колективній основі, — у договорах, укладених такими організаці- ями з користувачами.

Розмір авторської винагороди не може бути нижчим за міні- мальні ставки, затверджені Кабінетом Міністрів України.

Права автора на отримання винагороди є невідчужуваними та переходять тільки до спадкоємців автора на строк дії авторського права.

При цьому необхідно звернути увагу на право на відтворення. Право на відтворення означає можливість розмноження твору шля- хом знімання з нього копій або іншим способом.

Термін «відтворення» означає виготовлення одного чи більше примірників твору або його частини будь-яким способом (прямо або непрямо, тимчасово або постійно), у будь-якій матеріальній формі (на будь-якому матеріальному носії); виготовлення у трьох вимірах одного або більше примірників двомірного твору і у двох вимірах — одного або більше примірників тримірного твору; запис у пам’ять комп’ютера та інших комп’ютерних пристроїв; будь-який інший запис твору.

Відтворення завжди пов’язане з фіксацією твору на матеріаль- ному носії або зі зберіганням твору в пам’яті комп’ютера або в Ін- тернеті.

Відтворення — історично перша і на початковому етапі розвитку авторського права єдина майнова авторська правомочність.

Право на відтворення передбачає:

– видання за допомогою друку або будь-якого іншого способу графічних або пластичних мистецтв (типографії, лінотипу, офсету тощо). Йдеться про графічне видання або видання в буквальному розумінні слова, оскільки зазначений термін використовують і в ширшому розумінні — як еквівалент від- творення, що охоплює будь-яку форму фіксації твору (не тіль- ки шляхом друкування або за допомогою будь-якого способу графічних чи пластичних мистецтв, а й звукову, аудіовізуаль- ну фіксацію, відтворення за допомогою електронних засобів тощо), а також матеріальний продукт відтворення (книжки, брошури тощо);

– механічне відтворення творів у формі звукозаписів (фонограм) і шляхом аудіовізуальної фіксації, що здійснюють механічно в широкому розумінні цього слова, у тому числі за допомогою електроакустичних та електронних способів;

– репрографічне відтворення за допомогою будь-якої системи або методу, що дозволяє одержати точні (факсимільне відтворен- ня), матеріальні та візуально сприйнятні репродукції письмових і графічних творів у будь-якому вимірі та в будь-якій формі;

– включення твору чи частини твору до комп’ютерної системи або до блоку внутрішньої чи зовнішньої пам’яті комп’ютера.