ІСТОРІЯ РЕЛІГІЇ В СИСТЕМІ ГУМАНІТАРНОГО ЗНАННЯ

На сучасному етапі нашої історії життя ставить все нові й нові проблеми, без розв’язання яких суспільство не може рухатися шляхом побудови правової, демократи­чної держави, необхідними атрибутами якої є національний розквіт і гуманізм, демок­ратія та економічне зростання.

Однією з проблем сьогодення стала необхідність нормалізації релігійного життя в Україні. Складність, важливість її зумовлюється тим, що вирішення даного питання останнім часом дедалі більше пов’язується з проблемами суспільно-політичного життя нашої країни та її національного відродження, яке відбувається в суперечливих умовах і тому викликає інтерес до вітчизняної історії, зокрема до історії релігії та вільнодумст­ва в Україні. Брак необхідних знань з історії вітчизняної духовної культури зумовлює не завжди правильне орієнтування в сучасних дискусіях навколо релігійно-церковних питань.

Повний вузівський курс «Історія релігій світу» ставить завдання значно ширше ви­вчити феномен релігії. Все це зумовлює необхідність пошуку нових шляхів, засобів та методів викладання. Якщо у старих програмах і підручниках релігія викладалася тільки з марксистсько-ленінських позицій, то у нинішній ці питання розглядаються крізь при­зму сучасних філософських учень, які виступають з різних позицій, а саме: історії, ві­льнодумства, богослів’я та атеїзму. В умовах демократії по-новому звучать проблеми сучасного суспільствознавства і народознавства. Для збагачення національної культури необхідно знати історію виникнення, становлення, функціонування та розвитку різних релігій.

Саме виховання історією — важлива складова формування світоглядних переконань і життєвої позиції людини. Висвітлюючи дану тему, слід загострити увагу на питаннях: визначення предмета дисципліни «Історія релігій світу» та структура, мета і завдання цього курсу. Необхідно також звернути увагу й на такі категорії і поняття, як атеїзм, релігія, віра, відчуження.

Перш ніж розпочати викладання дисципліни, визначимо предмет вивчення. Перед викладачем постає складне завдання — дати визначення таких складних соціально- історичних явищ, як релігія і атеїзм. Виступаючи упродовж усього історичного шляху суспільного розвитку як антиподи, вони мають різні онтологічні, гносеологічні, логічні й соціальні завдання.

З нашого погляду, назва дисципліни має умовно-навчальний характер. Умовний то­му, що релігію вивчає в основному богослов’я (оскільки об’єктом вивчення релігії мо­же бути і філософія, і соціологія, і мистецтвознавство тощо), а атеїзм і вільнодумство — атеїзмознавство (хоча й атеїзм може бути об’єктом вивчення філософією, соціологі­єю, історією та ін.). Навчальний — бо підвищення рівня світоглядної культури немож­ливе без вивчення як релігії, так і атеїзму. Багато хто вважає, що релігія і атеїзм як сус­пільні явища історично не змінюються, що зумовлює можливість необ’єктивного

підходу до них. Останні як соціально-історичні феномени виникають на певному сту­пені розвитку суспільства, їх становлення більшою або меншою мірою збігається з роз­витком суспільства, в якому вони існують. Тому й релігійні вірування і атеїстичні пере­конання мають дуже складний шлях виникнення і функціонування — від наївних уявлень первісної людини до філософськи ускладнених понять сучасних релігійних по­будов.

Історичний аналіз дає змогу визначити джерела, з яких започаткувалися релігія, ві­льнодумство, атеїзм; простежити їх нелегкий еволюційний шлях у суспільстві, де вони виконують не завжди перші ролі, стикаються і ведуть між собою боротьбу, і де релігія виконує провідну роль у розвитку суспільства, а потім втрачає її, але як одна з провід­них форм суспільної свідомості, як і раніше, визначає світоглядну спрямованість люди­ни, тимчасом як розвиток атеїзму в контексті історії свідчить про діалектичний шлях поступального руху від ідей єретичних до вільнодумства, а від нього — до атеїзму. Складність розвитку атеїзму полягає в тому, що йому завжди була притаманна елітар­ність щодо релігії, яка мала тотальний характер.

Розглядаючи теоретичні установки релігії й атеїзму, необхідно звернутися до форм обгрунтування їх. А це можна здійснити лише за умови аналізу «святих» книжок, а та­кож різних теоретичних релігійних побудов. Як показує історико-філософський аналіз, постійна взаємодія релігії з філософією не тільки підживлює розвиток релігії, а й спри­яє появі нових її форм. У християнстві це вульгаризація (II—VIII ст.), еклектика (IX— XVIII ст.), плюралізм (XIX — середина XX ст.); синкретизм (середина XX ст. й до сього­дення). Як і кожна класифікація, вона має вади, але беззастережним є те, що одна фор­ма суспільної свідомості не включає інші форми, не спотворюючи їх.

Релігія, замінюючи одну форму на іншу, використовує кілька форм, за допомогою яких вона спирається на філософію для свого обгрунтування. При цьому використову­ються філософсько-ідеалістичні школи суб’єктивного та об’єктивного ідеалізму, а в су­часних умовах — ідеї деїзму, пантеїзму, двоїстої істини і навіть окремі ідеї вульгарного та метафізичного ідеалізму.

Атеїзм завжди мав своєю теоретичною базою філософію. Він пройшов шлях від наї­вно-стихійних поглядів до метафізичного матеріалізму, а від останнього — до діалек­тичного. Атеїстичні ідеї притаманні представникам філософсько-ідеалістичних (Юм, Ніцше, Сартр, Камю, Рассел) та матеріалістичних (Демокріт, Епікур, Лукрецій Кар, Ібн- Сіна, Ібн-Рушд, Бекон, Спіноза, Вольтер, Гоббс, Дідро, Гольбах, Фейєрбах, Маркс, Ен­гельс, Добролюбов, Чернишевський, Писарєв, Шевченко, Леся Українка, Франко та ін.) шкіл.

1.2.