Релігійна догматика ісламу

Релігійна догматика ісламу не дуже складна. Мусульманин мусить вірити в Аллаха і Пророка Його Мухамеда, який передав людям божест­венне об’явлення. Аллах, як його змальовує Коран, дуже нагадує лю­дину, а точніше, араба VII ст.

Окрім віри в Аллаха мусульманин мусить вірити в існування анге­лів і диявола— Ібліса (або шайтана), котрий, відмовився скоритися Аллаху і був ним проклятий. Завдання диявола — збивати людей з істин­ного шляху. Поряд з ангелами і дияволом, за Кораном, існують також демони (джини). Крім того, мусульмани мають вірити у вічність Кора­ну і пророків — посланців Аллаха, які передали людям слово Боже. Головними пророками, які навернулися з християнства до ісламу, є Адам, Ной (Нух), Авраам (Ібрагім), Мойсей (Муса), Ісус (Іса), а також «Печать Пророків», тобто найвищий з них — Мухамед.

Існує ще один догмат ісламу — віра в кінець світу і Страшний Суд. Передвісником кінця світу повинен стати магді (месія).

Страшний суд, згідно з ісламською догматикою, чекає не на всіх, дехто з вірних може потрапити одразу в рай. Це стосується насамперед тих, хто свідомо віддає своє життя в священній війні — джихаді — за ісламську віру.

Крім уже згаданих догматів ісламська релігія вимагає від своїх по­слідовників вірити в Божественне пророцтво. Згідно з цим догматом, усе, що відбувається в світі, визначене волею Аллаха, а справи людські нібито зафіксовані ще до створення світу. Водночас у Корані є аяти (вірші), які допускають певну свободу волі людини. Стверджується, зокрема, що від Аллаха йдуть тільки добрі справи, а погані — від лю­дини.

Ця суперечність була викликана конкретними історичними причи­нами. Так, у меканський період діяльності Мухамеда пророкові було політично вигідніше обстоювати тезу про свободу волі. В подальшому ця обставина змусила його перейти до проповіді фаталізму. З часом це питання розв’язувалося по-різному. Пропагувати фаталізм, загально- приреченість завжди було вигідно представникам консервативних сил, які намагалися посіяти серед людей пасивність і покірність, непротив­лення соціальному злу, зберегти соціальну нерівність, несправедливість І експлуатацію, як певний порядок, боротьба проти якого нібито супе­речить волі Аллаха і зрештою є безуспішною.

Іслам не тільки вимагає від своїх послідовників віри у названі дог­мати, а й пропонує їм досить сталі принципи і правила поведінки, до­тримування яких вважається богоугодною справою. Сукупність цих норм одержала назву «шариат» (араб, шариа — правильний шлях до мети).

Мусульманський культ ґрунтується на п’ятьох головних обов’язках мусульманина: по-перше, повторення формули віри (шахаду): «Немає бога, крім Аллаха, а Мухамед — Пророк Його»; щоденна п’ятиразова молитва (намаз) — на світанку, в обід, о третій годині дня, призахід сонця І перед настанням ночі.

Важливим обов’язком мусульманина є сплата податку (закят) на користь бідних (цим іслам завойовував симпатії пригноблених). Зараз цей податок нерідко сплачують на користь мусульманського духовен­ства. Закят доповнюється садаком — добровільною пожертвою.

Протягом дев’ятого місяця за місячним календарем (рік місячний коротший від сонячного на 11 днів) мусульманин зі світанку й до на­стання темряви не має права їсти й пити — це він мусить робити тіль­ки вночі. Дотримання мусульманського посту (урази) — також один із обов’язків. Останній з основних обов’язків правовірного мусульмани­на — хадж у Меку.

Відносна простота мусульманського культу і можливість прямого «спілкування» з Богом, безумовно, сприяли наверненню до ісламу но­вих послідовників, зокрема, з інших релігій.

На відміну від мусульманського культу система шариацьких наста­ло старанно розроблена і є досить складною. Настанови стосуються практично всіх сторін життя мусульманської громади. Вони визнача­ють сімейно-побутові, майнові, морально-правові та інші людські сто­сунки.

Із настанов Корану мусульманські богослови виводять і основні принципи, що регулюють життя мусульманської громади. Одним із таких принципів вважають братство. Серед вірних існує навіть звер­тання «брате мій». Братські стосунки передбачають взаємодопомогу, взаємопідтримку і солідарність усіх членів мусульманської громади. Цей принцип ґрунтується також на одному з обов’язків мусульмани­на — закятІ.

Ще один принцип, який проголошується шариатом, передбачає рів­ність. Усі мусульмани, твердять мусульманські богослови, рівні як зубці гребеня.

По-різному трактується і принцип справедливості в ісламі. Бого­слови вважають, що справедливість має здійснюватися за допомогою ісламського суду, який виконує волю Аллаха. Справедливим має бути і сам повелитель правовірних — халіф, імам, султан тощо. Насправді ж шариацькі суди, які залежать від волі можновладців, вирішують усі пи­тання в їхніх інтересах. Характерна риса законодавства Корану — над­звичайне опікування правом власності і явно недостатня увага до прав особистості.

Мусульманські богослови особливо пишаються принципом свобо­ди, яку, нібито, стверджує істинний іслам. Він включає різні види сво­бод— особисту, політичну, громадянську, соціальну, морально-релі­гійну. Ретельне вивчення історії мусульманського суспільства дає змо­гу переконатися в тому, що всі ці «свободи» не раз порушувалися. Теза про особисту свободу, наприклад, заперечується положеннями Корану, які санкціонують рабство і залежність між людьми. Релігійна свобода, тобто свобода віросповідання, не передбачає свободи совісті, а отже, свободи віри. Та іі віротерпимість у ставленні до «людей писання» — юдеїв і християн, а також до зороастрійців І представників інших релі­гій у халіфаті — не означала їхньої повної свободи. Фактично пред­ставники інших релігій перебували в залежності від мусульман, оскіль­ки мусили сплачувати їм великі податки.

З питань трактування усіх цих принципів між різними течіями в ісламі протягом усієї його Історії велась і ведеться гостра боротьба. Але корені релігійних суперечок полягають не стільки у правильному або перекрученому прочитанні тих чи інших ісламських положень, скільки в соціально-економічних і політичних Інтересах різних сил і течій у мусульманському світі. Розходження у підході до мусульман­ської догматики шариату зберігатимуться доти, доки існують ці земні суперечності.

23.6,