<<
>>

Громадські організації та рухи.

Серед суб'єктів політики особливе значення мають такі об'єднанням людей, які в політології іменуються групами інтересів. Це певним чином організовані об'єднання (асоціації, союзи, фонди тощо), які виникають з метою більш ефективного задоволення різноманітних запитів і потреб людей.

Серед груп інтересів важливо виділяти політичні і неполітичні групи. До неполітичних відносяться такі групи, виникнення і функціонування яких, не пов'язане з придбанням і використанням влади. Однак, ці неполітичні групи інтересів цікавить політологію в трьох вимірах. По-перше, масові об'єднання залучаються партіями та політичними лідерами в політичний процес з метою залучення голосів в ході виборчих кампаній. По-друге, вони часто самі вимушені в періоди суспільних криз втручатися в політику, щоб захистити умови реалізації своїх інтересів. По-третє, масове поширення і ефективне функціонування неполітичних груп інтересів свідчить про високий рівень розвитку громадянського суспільства, про здатність людей вирішувати багато своїх проблем на засадах самоорганізації і самоврядування. Політичними групами інтересів є такі групи, які ставлять основним завданням вплив на владу, але, на відміну від партій, не ставлять безпосередньою метою завоювання влади. Ці групи не претендують на вираження загальнонаціонального інтересу. У західній літературі їх кваліфікують як групи тиску. Першим, хто почав на концептуальному рівні вивчати групи тиску у ХХ ст. був А.Бентлі. Значною мірою це поясняється розвинутим громадянським суспільством та розгалуженою мережею громадських організацій в США.

У сучасних демократіях існує безліч груп інтересів. Причини їх зростання полягають в розмаїтті інтересів, що посилюється в сучасних суспільствах, в зіткненні інтересів цих груп, що вимагає державного втручання, в складності представництва інтересів, адже далеко не всі різноманітні інтереси можуть бути представлене в інститутах влади.

Все це спонукає різні інтереси інтегруватися, оскільки влада, як правило, не реагує на індивідуальні і неорганізовані інтереси.

Загалом, групи інтересів породжують особливу форму демократичної взаємодії громадянського суспільства і влади, являють важливий канал зворотного зв'язку між владою і суспільством. До найважливіших функцій груп інтересів відносяться: артикуляція інтересів (перетворення нечітких і розпливчастих масових інтересів на чіткі гасла), узгодження інтересів (зведення безлічі приватних інтересів до більш загального і особливо значущого для даної групи), мобілізація (активізація громадян в процесі захисту групових інтересів за допомогою взаємодії з владою), соціалізація (засвоєння громадянами через участь в роботі, формування і висунення політичної еліти з середовища активних і впливових груп інтересів), представництво і просування групових інтересів в структурах влади. Водночас, новітні суспільні зміни внесли істотні корективи в цю концепцію. З одного боку, громадські організації, отримуючи повноваження від держави та відповідні суспільні ресурси, інтегруються у владну еліту. Відтак з’являються власні політичні інтереси організацій та їх лідерів, які монополізують вплив у цих організаціях. Ці інтереси безпосередньо не збігаються з інтересами широких соціальних груп, на представництво яких організації претендують. З іншого - істотно змінюються потреби населення та засоби комунікації між індивідами. Відтак ці організації все менше виконують функції агрегування та артикуляції інтересів, зменшується їх роль як комунікаторів між громадянами. Це призводить до зростання дистанції між керівними елітами громадських організацій та соціальними групами. Тому громадські організації зміцнюють таку якість демократії, як політичний плюралізм, але все менше сприяють забезпеченню участі громадян в суспільному та, вужче, політичному житті. Праці американського дослідника Р.Патнема засвідчили, що ця тенденція властива не лише посткомуністичним країнам, а й так званим “старим демократіям”.

Це, однак, не означає, що громадські організації взагалі перестають бути суттєвою ознакою демократичного суспільства. Той самий Р.Патнем відкрив, що упродовж останніх десятиліть в США стрімко зростають структури нового типу, які відрізняються від традиційних організацій своїми цілями та організаційною структурою, ставленням до політичного життя. Це, зокрема, стосуються товариства пенсіонерів. Дослідження інших вчених привели до схожих результатів. Зокрема, з’ясувалося стрімке зростання останнім часом такого товариства як The Red Hat Society, яке об’єднує жінок похилого віку, які вважаються найбільш активними освоювачами Інтернету. Це все наштовхує на висунення гіпотези, що форма громадянської активності істотно змінюється. Водночас, це висуває нові вимоги до діяльності “класичних” громадських організацій. Вони повинні стати менш централізованими, більш демократичними, гнучкіше реагувати на зміну базових потреб громадян, опановувати новітні форми комунікації.

Щодо України, то на неї поширюються усі ті тенденції, які властиві й для інших країн. Відмінність проявляється у тому, що Україна мала досвід існування у радянські часи одержавленого „третього сектору”, громадських організацій. Тому, незважаючи на стрімке зростання їх чисельності (на сьогодні налічується близько 50 тис. осередків громадських організацій та 20 тис. осередків політичних партій), їх вплив на населення доволі низький. З іншого боку, в Україні також функціонують окремі громадські рухи. Прикладами їх можна назвати, зокрема, й рухи мешканців будинків проти незаконної забудови тощо.

Важливе місце у функціонуванні громадянського суспільства займає сфера місцевого самоврядування.

Взагалі існує два механізми регіонального управління - це державне місцеве управління та місцеве самоврядування. До першого відноситься діяльність держави, здійснювану нею в муніципальних утвореннях через своїх представників. Основою для державного управління на місцях виступає наявність на регіональному рівні загальнонаціональних інтересів.

В Україні місцевими органами державної влади виступають, як було зазначено в попередній лекції, місцеві державні адміністрації (обласні, районні, Київська та Севастопольська міські, а також районні в Києві та Севастополі). Крім того, на місцевому рівні діють територіальні підрозділи багатьох центральних органів виконавчої влади. Наприклад, обласні управління МВС, регіональні податкові адміністрації та податкові інспекції, обласні статистичні управління тощо.

На відміну від місцевого державного управління, місцеве самоврядування - це управління регіонами самими їх мешканцями. Головним суб’єктом місцевого самоврядування виступають територіальні громади (тобто мешканці сіл, селищ, містечок). Конституція України визначає місцеве самоврядування як право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів. Конституція не лише визначає, що таке місцеве самоврядування, а й визнає його. Цей термін („визнання”) дуже важливий, оскільки він свідчить про те, що право на місцеве самоврядування не дарується державою (яка в такому разі теоретично могла б дати, а могла б і забрати), а існує поза державою (тобто держава не може позбавити мешканців цього права). Місцеве самоврядування, крім Конституції, регулюється Законом „Про місцеве самоврядування в Україні” та низкою інших правових актів.

Місцеве самоврядування здійснюється через недержавні органи, тобто органи місцевого самоврядування. В Україні такими органами є місцеві ради, які існують на рівні міста, села, селища. Ради можуть формувати робочі органи, зокрема, виконавчі комітети та інші. Особливістю України є існування рад також на регіональному рівні, тобто на рівні районів та областей. До їх повноважень входить управління спільними справами територіальних громад. В суспільстві до сьогодні точиться дискусія про доцільність існування обласних та районних рад. Адже їх існування базується, зокрема, на нереформованості сфери місцевого управління, зокрема, наявності великих масивів земель, які не входять до жодного населеного пункту.

В світі здебільшого існують дві класичні моделі формування органів місцевого самоврядування. Це парламентська модель, коли населення обирає місцевий представницький орган влади, а останній зі свого складу обирає главу муніципального утворення, та президентська, коли виборці самі обирають усіх посадових осіб місцевого самоврядування. Остання модель існує, зокрема, в США, де місцеві мешканці обирають не лише мера, а й шерифа, прокурора, скарбника, мирового суддю. В Україні існує змішана система, коли мешканці на прямих виборах обирають місцеву раду та мера, а останній формує місцеві структури влади.

Враховуючи суттєву диверсифікацію місцевого життя, наявність великих населених пунктів, управління якими як єдиним об’єктом ускладнене, а , відповідно, й бюрократизацію органів місцевого самоврядування, важливим елементом останнього виступають структури місцевої самодіяльності населення, які створюються самими мешканцями. Вони беруть на себе повноваження з управління тими чи іншими сферами місцевого життя. Зокрема, в Україні це місцеві органи самоорганізації населення (відповідний закон було прийнято у 2001 р.), до яких відносяться об'єднання співвласників багатоквартирних будинків, квартальні, вуличні комітети тощо, яким місцеві ради делегують ті чи інші повноваження. Становлення цієї системи знаходиться на самому початку.

5.

<< | >>
Источник: Панібудьласка В.Ф. та ін.. Політологія: Політичні системи в умовах демократизації. Тексти лекцій. - К.:КНУБА,2008. - 104 с.. 2008

Еще по теме Громадські організації та рухи.:

  1. 54. Гарантії прав та інтересів сільськогосподарських організацій і підприємств.
  2. 4. Злочини проти представників влади, працівників правоохоронних органів, членів громадських формувань
  3. Особливості стабілізації 20-х років. Розвиток країн Європи та Америки.
  4. § 5. Реформування системи органів державного управління України в період перебудови (1985 - 1991 рр.)
  5. Громадські організації та рухи.
  6. Реформаційний і контрреформаційний рухи в Україні в XVI — першій половині XVII ст.
  7. Течії суспільно-політичного руху
  8. Реформаційні течії і рухи в Західній Європі.
  9. Органи автономної влади й управління
  10. Російські органи влади й управління на українських землях