Морально-етичні принципи буддизму. Основні напрями

Обгрунтування моральності Будда вважав своїм головним завдан­ням, вся його теоретична філософія була лише підготовкою, обґрунту­ванням філософії моральної, лише вона вела до спасіння людини.

З аналізу віровчення буддизму чітко видно, що головним у ньому є людина. Про людину йде мова в «чотирьох благородних істинах» і у «восьмискладовому шляху спасіння». Чітко визначилася мета людсько­го Існування: шляхом самовдосконалення домогтися припинення пе­ревтілень, вирватись із обіймів сансари і досягти нірвани. При цьому підкреслюється непотрібність жертвоприношення і складного культу, загалом — жрецтва.

Звернення до людини — релігійне новаторство буддизму. І це звер­нення має єдиний аспект— моральний.

До Будди моральність визначалась належністю до касти, соціаль­ним станом людини. Будда оголосив усіх рівними в духовній сфері. Матеріальну ж, як вияв сансари, він ігнорував. Ось тому Будда запере­чував право приватної власності, заперечував національну обмеженість, загальне братерство всіх людей, позбавлених права приватної власності. Він був упевнений, що людство рухатиметься вперед, і тільки вперед до самовдосконалення — незалежно від віри в Бога, в наявність душі та свободи волі.

Етична система Будди містить у собі основні прості норми загаль­нолюдської моралі. Це також велика заслуга буддизму. Але вчення Будди йде далі суто релігійним шляхом:. Смиренність, лагідність, любов до всього живого, терплячість, співчуття, готовність до взаємодопомоги — усі ці та Інші моральні якості є кроками до спасіння.

На основі центральних положень буддійського віровчення побудо­вана ціла система моралі, яка не містить догматичних норм поведінки, не канонізує її зовнішніх форм (звідси — нехтування, особливо раннім буддизмом, культових проблем), а визнає історичну і просторову різ­номанітність моральних норм, які інколи парадоксально замиряють протилежні моральні підходи.

Загалом же буддизм послідовно розвиває гуманістичну концепцію особи. Обстоює її цінність. Вимагає поваги до неї. Моральна концеп­ція буддизму провідним мотивом має людинолюбство, терпимість до людини. Буддизм домагається утвердження духовної рівноваги люди­ни, внутрішньої віддаленості ЇЇ від усього на світі, бо світ— найбіль­ше зло. Буддизм, безумовно, бачить необхідність жити і діяти. Будда добре розумів, що людина не може жити в суспільстві, не будучи за­лежною від нього. Але при цьому він наполягав на акцентуванні уваги людини на своєму внутрішньому бутті, психологічному стані, на само­заглибленні й на відповідному моралізуванні.

Поглиблюючи моральні настанови «восьмискладового шляху спа­сіння», Будда формулює «десять величних доброчинностей»: щедрість у дарі; виконання етичних норм; терпимість; щирість; лагідність; сми­ренність; самообмеження; негнівливість; незаподіяння зла живим істо­там; милосердя; не відповідати силою на силу.

Найбільші, за Буддою, «п’ять поганей»: вбивство, крадіжка, пере­люб, брехня, пияцтво. Людина має уникати в своєму житті «десяти зол»: це передусім згадані «п’ять поганей», а також ненажерливість; надмір­на захопленість музикою, співами, танцями і театром, бо це розбещує слух; надмірна любов до притирань, пахощів, квітів, коштовностей, бо

Це розбещує зір і нюх; пристрасть до м’якого ложа, бо це розбещує хтивість; користолюбство.

Буддійську мораль сучасний буддійський богослов Далай лама XIV викладає так.

По-перше, є три фізичні не доброчинності: вбивство (від комахи до людини), крадіжка, розпуста; по-друге, чотири недоброчинності мови: брехня, лихослів’я, грубість, марнослів’я; по-третє, три недоброчин­ностІ розуму: заздрощі, зловмисність, хибні погляди.

Водночас буддизм зовсім не проповідує аскетизм, хоч і не запере­чує його.

В етичних положеннях буддизму імпозантною виглядає проповідь любові й милосердя до всього живого, чи то добре чи зле, корисне чи шкідливе. Буддистспоживає воду, обов’язково користуючись ситечком, щоб, бува, яка комаха випадково не постраждала при питті. А йдучи дорогою, гілкою розмітає шлях перед собою, щоб, часом, не наступи­ти на щось живе. Цілком зрозуміло, що така любов переноситься і на людей: нікому не заважати, нікого не ображати, нікому не скоїти якоїсь шкоди! Але це все недійова, активна, цілеспрямована любов, а добро­зичливе ставлення, непротивлення злу силою, поступливість. До всіх людей вимагається рівне ставлення; віддання ж переваги у почуттях будь-кому, виявлення особливого ставлення до когось вважається по­рушенням інтересів Іншої людини, якій цих почуттів нібито недодано. Відповідаючи насильством на зло, ми його лише збільшуємо. Пара­доксально, але буддизм вважає зайвим захищати людину від насиль­ства, піддавати стягненню людство за зло, навіть за вбивство. Буддис­ти рішуче виступають проти кари на горло. І, врешті, дивна позиція: потрібно дивитися на світ спокійно, не виявляти пристрасті до зла, треба тільки ухилятися від нього. І коли всі так робитимуть — зло зникне. А якщо ні?

Вирішення моральних проблем, утому числі й утвердження загаль­нолюдських моральних норм, у буддизмі набирає практичного харак­теру. Саме у розгляді моральних проблем виявляється практична спря­мованість буддизму. Буддизм претендує не стільки на новизну у фор­муванні моральних вимог— вони були відомі й до цього, їх уже ство­рило суспільство своїм багатовіковим досвідом, — скільки на новизну практичних порад у дотриманні їх, причому, знову-таки, підкреслю­ється як мета не моральне удосконалення, а вирішення основної про­блеми метемпсихози — припинення нових народжень, досягнення нір­вани.

Ще одна особливість моральної концепції буддизму: він падає особ­ливого значення не стільки зовнішнім силам удосконалення людини.

скільки її внутрішнім силам. Людину врятує не жертва, не молитва, не чиєсь заступництво, а тільки вона сама шляхом самовдосконалення. Тут корисним є наприклад, добра порада, незамінним — знання вчен­ня, але головне — самовдосконалення. Звідси — вирішення в буддизмі проблеми релігійного культу, духовенства І Церкви, Про це мова йти­ме далі.

Самовдосконалення у буддизмі пов’язане з уявленнями про істинне знання, скероване не на зовнішній світ, а на споглядання свого власно­го, внутрішнього світу. Воно досягається медитацією, практикою буд­дійської йоги чи так званої дг’яни. За допомогою медитативного тран­су людина має пройти чотири щаблі сходження, досягти чотирьох най­вищих станів: доброзичливості, піднесеності, співчуття до близьких, цілковитої безсторонності. Щоб досягти праведності, людина має так удосконалити себе, щоб мати здібність постійно перебувати в одному з цих станів. Це забезпечить її незалежне становище щодо сане ари, що — як набуття чотирьох найвищих доброчинностей — є вже кроком упе­ред.

Допоможуть людині в цій справі вісім досконалостей. Це певні стадії зосередженого міркування і відповідні здібності:

1) відключення від зовнішніх подразників;

2) відключення внутрішніх подразників;

3) цілковите припинення розумово-емоційної діяльності;

4) екстатичний стан цілковитої відчуженості;

5) подолання відчуття простору, часу;

6) усвідомлення хибності «Я» і вихід за його межі;

7) усвідомлення марноти всього сущого;

8) подолання антиномії «свідоме— несвідоме». Інакше ка­жучи— досягнення цілковитої прострації, занепаду пси­хічної діяльності.

Ці досконалості приводять до осягнення чотирьох вищих мудрос- тей, що являють собою ступені дедалі більш глибокого споглядально­го само зосередження: радість від самоусунення од зовнішнього світу і концентрації мислення на якійсь важливій ідеї; спокій, який дає при­пинення розумової дії; захоплення від вимкнення почуттів; транс, що забезпечує цілковиту відірваність від будь-яких подразнень, повну ізо­ляцію душі від усього.

Медитативне впадіння в транс наближує вірного до надприродно­го, але не є переходом до потойбічного світу як протилежності й запе­речення поцейбічного. Бгіку (чернець), який медитує, ще не покидає цей світ, не настає і перевтілення, досягнення трансу є свідченням того, що бгіку вже має певні заслуги і наблизився до припинення перевті­лень, він ось-ось вийде з коласансарн, він упевнений, що нинішнє його

народження — останнє, він причащається нірваною, стає аргатом («до­стойним»), його аргатство доводиться шістьма об’явленнями, чи шіс­тьма знаннями — особливими здібностями, що вивищують його над усіма людьми. Він може творити чудеса (ширяти у повітрі, миттю пе­реноситись у будь-яке місце в будь-який час, тобто долає простір і час); чути на будь-якій відстані; разом бачити все, що є навколо нього і за межами того простору, де він є; все знати і все розуміти, все пам’ятати, в тому числі згадувати про свої минулі перевтілення, чого звичайні люди позбавлені; більше того — він може згадувати про минулі народження всіх інших живих істот. Саме на цих аргатських здібностях побудовані «Джатаки» —Будда розповідає про свої минулі народження і народжен­ня інших людей і цим пояснює сучасні ситуації і проблеми. Нарешті, шосте знання — це цілковита впевненість у досягненні аргатом нір­вани.

Звернімо увагу на те, що досягнення нірвани вже тут, у земному житті, є запереченням потойбічності визволення, спасіння. Нірвана це певний психічний стан особистості, яка припиняє свою життєдіяль­ність, дгарми душі людини припиняють своє хвилювання, Із стану тва­ринного активного буття переходять у стан неактивного, невиявлено- го, яке є істинним буттям. Людина виключається з життя І в цьому величезний соціальний сенс буддійського вчення, це і є його практич­на скерованість.

Буддійські богослови намагаються весь сенс буддизму викласти у трьохскладовій формулі, яка дістала назву триратни: «Будда дгар- ма— сангга». У цьому є певний сенс: вірний для спасіння має покла­датися на Будду, старанно виконувати його вчення, дотримуватися пра­вил вчення, поведінки в колективі, общині.

Ранній буддизм виступав з критикою і запереченням складного бра- хманіського культу з жертвоприношеннями, та ще й з допущенням до нього лише вищих варн. Він практикував простий, без жертвоприно­шень культ, доступний усім. Але такий вже закон розвитку будь-якої релігії, що в ній неодмінно відбувається ускладнення культу як широ­ким запозиченням з Інших релігій, так і створенням своїх оригіналь­них культових положень. Так сталося І з буддизмом.

Буддійський культ складався і розвивався разом із виникненням І розвитком сангги.

За Будди, та й тривалий час після нього, спасінню підлягали лише ті, хто переходив у ченці. «Людина, яка хоче стати моїм учнем, мусить залишити свій дім, своє товариство і свою маєтність. Той, хто все це

залишив заради Мого вчення — Мій спадкоємець, його звуть чен­цем»,— каже Будда.

Релігійна громада (санґга) складалася лише з ченців. Чернечі гро­мади становлять могутню релігійну організацію, монастирі зосереджу­ють у своїх руках велику власність і є своєрідними політичними цен­трами.

Кандидатів у ченці готують з восьмирічного віку. Вони завчають тексти священних книг і коментарі до них до 20 років. На двадцятому році, за згодою батьків, їх посвячують у ченці. Кандидат має бути здо­ровим, з правильною статурою, не мати боргів. Власністю буддійсько­го ченця бікшу (жебрака) можуть бути всього вісім предметів: одяг (три предмети), пояс, віяло, миска, бритва і ситечко для води, їжу дозволя­ється вживати два рази і тільки вдень. Ченцеві приписується аскетич­ний спосіб життя. У розмові з жінкою чернець може сказати тільки п’ять слів, закриваючись від неї віялом. Обов’язково слід голити голо­ву, обличчя, навіть брови. Живуть ченці за рахунок подаяння, більшість з них нетяжить, однак кожен є членом певної саніти.

Санґги бувають як чоловічі, так і жіночі. Черниці звуться бікшуні (жебрачки).

Санґга мала демократичний характер, керувалася зборами. Будда ретельно розробив правила проведення цих зборів: має бути присутніх не менш як десять (у виняткових випадках — п’ять) ченців, новаки і жінки права голосу не мали, питання для обговорення вносилися у порядок денний, рішення ухвалювалися більшістю голосів.

Будда розробив детальні правила життя санґги. Головним обрядом були молитовні збори ченців, які відбувалися у мовчазній молитві усіх і в читанні священних текстів. Спочатку збори відбувалися у дні моло­дика І повного місяця. Потім ще з різних приводів. Особливими днями були день народження Будди і день його першої проповіді.

Але якби буддизм у своєму функціонуванні обмежився лише санґ- гою, вплив його був би незначним: адже не може все населення стати ченцями, треба комусь і хліб вирощувати. Тому утворилися буддійські громади і поза санґгою, з числа буддисті в-мирян. Такі громади зазви­чай перебувають під наглядом і культовим обслуговуванням якоїсь санґги.

Послідовники Будди, які залишилися жити мирським життям, але зобов’язалися виконувати мінімум буддійських вимог, звуться упаса- ками (послідовниками), жінки — упасиками. Вони мають матеріально підтримувати санґгу.

Буддизм визнає необхідність шанування Будди та інших численних божеств. Звідси — складний культ вшанування цих богів, що охоплює і особисте, і громадське життя вірних. Це щоденні молитви і жертво­приношення статуям Будди Ґаутами та іншим буддам, проща до святих місць, кругові обходи ступ. Поклоніння буддам І ботгисатвам — це обов’язкова плата за допомогу у спасінні, без якого воно недосяжне.

Значне місце в буддійському культі належить вшануванню числен­них реліквій. Це — мощі Будди І святих, речі, що їм належали і якими вони користувалися або які були виготовлені на їхню честь. До релік­вій також належать об’єкти природи — дерева, діброви, річки, пагор­би та споруди, пов’язані з життям Будди і святих.

Кількість таких реліквій незчисленна. Але особливо священними вважаються місця, де Будда народився, де став просвітленим, де виго­лосив першу проповідь, а також місце його смерті, звідки він пішов у нірвану.

Згодом почали вклонятися статуям і зображенням Будди, вони ста­ли найпопулярнішими об’єктами вшанування як у публічних місцях і садибах, так і в домівках вірних.

У Гонконзі, на острові Вандае, споруджено статую Будди заввишки 34 метри, важить вона 27 тон. Це найбільша статуя Будди у світі.

У буддизмі розроблена специфічна форма культової практики — бгавана, тобто самозаглиблення у свій внутрішній світ з метою розду­мів про Будду, його вчення.

У буддизмі не існує єдиної централізованої Церкви, є об’єднання лише в національних або державних межах. Але це не виключає існу­вання загальновизнаних авторитетів і активного спілкування. Були на­магання подолати теоретично-богословські розходження. Адже ще в V ст. до Р.Х. у буддизмі вже налічувалося 13 сект. Для подолання бого­словських І культових розбіжностей між ними були скликані собори. Ці собори повної єдності не досягли І церковної організації не створи­ли, але, безумовно, сприяли активізації розповсюдження нової релігії.

Перших три століття після свого виникнення буддизм мирно спів­існував з брахманізмом і джайнізмом. Траплялося, що в одній релігій­ній громаді мирно уживалися вірні трьох релігій. Але згодом все ж чітко визначилась перевага буддизму, як релігії, що більше відповідала часові. Буддизм, не будучи опозиційним щодо жодної влади, швидко став державною релігією багатьох впливових держав, на які була поді­лена в той час Індія. Розквіт державності Індії за царя Ашокн в Ш ст. до Р.Х; був початком розквіту й удосконалення буддизму. Відтоді й по­чалося інтенсивне розповсюдження буддизму.

Кінець 2 тис. до Р.Х. був періодом стрімкого поширення буддизму в Пенджабі, Синді, Ґуджараті, Кашмірі, які з ропадом держави Магадгі увійшли в Греко-бактрійське царство. Розквітає буддизм і в Кушан- ському царстві. В ці часи гінаяна була витіснена з Північної Індії в Південну. Магаяна ж утвердилась І почала поширюватися за межі Індії.

Поширення буддизму відбувалося так: наприкінці 1 тис, до Р.Х. буд­дизм поширюється на Шри Ланці.

Уже в перші століття нашої ери буддизм став світовою релігією: після поширення його у Кушанській імперії, що простягалася на тери­торії Центральної і Передньої Азії, починається переможна хода буд­дизму по Східній Азії: І ст. по Р.Х. — Китай, IV ст. — Корея, VI ст. — Японія, VII ст. — Тибет, ХПІ-XIV ст. —Монголія, XVII—XVIII ст. — Бурятія і Тува.

У III ст. по Р.Х. буддизм успішно поширюється в Південно східній Азії, з VIII ст. він там вже головна релігія. В ХІХ-ХХ ст. буддизм стає відомим у Європі й Америці як релігія, що має послідовників і храми.

Тріумфальна хода буддизму Азійським континентом зумовлена його соціальним змістом — він виявився дуже потрібним людям і суспіль­ству.

Буддизм високо підніс людську особистість. Відкинувши стару оцін­ку людини за належністю до певного роду, племені, нації, вар ни, як це робили брахманізм та індуїзм, він почав цінити її як особу. Усе в оцінці залежало від поведінки людини: ставлення її до природи, інших лю­дей, до самої себе. Спастися могла будь-яка людина — від царя до раба. Для цього вона мусить суворо дотримуватися вчення Будди, вшанову­вати його, поводитися статечно відповідно до його приписів. Гумані­стичний зміст буддійського вчення в кінці 1 тис. до Р.Х. був в умовах жорстокого рабовласництва як грім з ясного неба. І це відкрило йому шлях у душі людей. Будда заклав у ці душі надію на спасіння. Не в теперішньому, земному житті, а у невизначеному майбутньому. Але все ж таки воно буде, його слід чекати, слід докласти зусиль у теперішньо­му житті, піти шляхом, який вказав Будда, дотримуватися його наста­нов, жити за його вченням.

Отже, Будда, засудивши сучасний людський світ, високо поставив­ши особу людини, переніс її спасіння в невиразний потойбічний світ.

Звернімо увагу на те, що Будда зовсім не був революціонером, на­віть реформатором. Він ні в чому не збирався змінювати суспільство, він тільки підказував, яким шляхом людина може самовдосконалйти­ся. Оголосивши всіх рівними перед можливістю спасіння, він не за­кликав до руйнування кастового ладу. Лише брахманів вважав зайвою варною. Усі інші мали діяти в суспільстві так, як їм І належало раніше. Будда відверто закликав до покори можновладцям, вони, зі свого боку, підтримували буддизм і як державну релігію, і в його поширенні за межами Індії.

До початку 1 тис. нової ери буддизм поширює свій вплив на всю південну частину азійського материка. До кінця цього тисячоліття він уже охоплює території від Каспійського моря до Тихого океану, від

Якутії до Індонезії. Цей масштабний вихід на історичну арену відбува­ється в умовах зіткнення з місцевими культами, що не проходить для буддизму безслідно, бо супроводжується взаємними асимілятивними процесами. Цьому сприяють і пластичність віровчення буддизму, і не- розробленІсть ного культової сторони. Такий характер поширення буд­дизму сприяв утворенню досить чітких особливостей різних його на­прямів, до того ж раніше запрограмованих наявністю течій гінаяни та магаяни.

Єдиного буддизму, так само як і єдиного християнства чи ісламу, не існує. Численні секти і напрями можна поділити на три течії:

— південний і південно-східний буддизм, тгеравада, Індобуд- дизм (це все можливі синоніми), який виріс на гінаяні;.

— далекосхідний, дао-буддизм, який утворився на магаяні;

— центральноазіатський, тантричний буддизм, що має в ос­нові ваджраяну.

Розгляньмо їх детальніше.

Тгеравада віддає перевагу накопиченню релігійних заслугу повсяк­денному житті і не сподівається на досягнення духовного просвітлен­ня вірного. Духовенство постає як необхідний наставник і керівник, а монастирі — як необхідні центри соціально-релігійного життя. Цей буддизм ніс Індіалізовану культуру всім тим народам, серед яких він поширювався. Він дуже влучно доповнював політичні системи азій­ського Середньовіччя на Шри Ланці, ФІліпінах, в Бірмі, Таїланді, Кам­боджі, Лаосі, В’єтнамі, Малайзії, Індонезії.

Далекосхідний буддизм активно розробляв ідею бодгисатви муд­реця, що веде людей до спасіння. Релігійні громади в цій течії буддиз­му — автономні і відіграють певну соціально-культурну роль. Тут утво­рилася велика кількість шкіл і течій, які, наполягаючи на загальному спільному духові вчення, деталізують його, виходячи з особи вчителя. Цей вид буддизму, легко співіснуючи з місцевими релігіями, поширив­ся у Китаї, Кореї, Японії.

Центральноазіатський буддизм формувався вже на початку 1 тис. по Р.Х. Головну мету релігійної практики він вбачає в удосконаленні особи під керівництвом Гуру — вчителя, наставника. Там буддизм швид­ко реформувався в ламаїзм. Поширений у Тибеті й Монголії.

У УІ-УІІ ст. починається занепад буддизму. До ХІІ-ХШ ст. він май­же цілком зникає в тій країні виникнення.

Хоч буддизм в Індії Й зник, але його спадщина наклала довічний відбиток на культуру цієї країни. Індійський історик Д. Косамбі заува­жує, що буддизм залишається на всі часи найважливішим відкриттям Індії, її внеском у цивілізацію Азії.

Один із засновників сучасної буддології, О.О. Розенберг, писав про те, що яким буддизм був спочатку, таким, по суті, він залишився І те­пер; його основні положення, основний погляд на життя та його загад­ки лишилися такими самими, які були встановлені за його формування.

Існують численні релігійні організації буддистів, здебільшого вони мають національний характер. Єдиної буддійської Церкви, як і єдино­го вчення, немає. У Таїланді, наприклад, буддійську Церкву очолює король, так само було і в Лаосі, а в Бірмі і на Шри Ланці взагалі відсут­ня централізація громад. Існують міжнародні організації буддистів. Найвпливовіша з них — Світове братство буддистів, утворене в 1950 р. на Міжнародному конгресі буддистів у Коломбо.

Поділ буддизму на численні течії і школи, які часто дуже неточно звуть сектами, мають значення більше для вченого духовенства, буд­дійських філософів, аніж для широкого кола вірних. Тому історія цих шкіл і течій збігається з історією буддійської філософії. Що ж до попу­лярного, простонародного буддизму, то його течії І відтінки є не на­слідком догматичного мислення а пристосуванням загальнобудційських положень до специфічних елементів, породжених політичними, етніч­ними, культурними та іншими особливостями історичного розвитку.

Вивчення буддизму приводить нас до висновку про його широкий, універсальний зміст. І це породжує питання: то що ж є буддизм: релі­гія, філософія чи етика? На нашу думку, буддизм є і релігією, і філосо­фією, і етикою.

20.4.