Ламаїзм

Тибетське високогір’я в Центральній Азії було заселене ще в сере­дині І тис. до Р.Х. У VII ст. по Р.Х. там з’явилося землеробство, відбув­ся перехід від родоплемінної общини до організованої держави, в VII- IX ст.

У тибетців у той час існувала шаманська релігія бонпо, безпосеред­ня спадкоємниця їхніх первісних релігійних уявлень, власне кажучи, племінна релігія, яка аж ніяк не могла задовольнити потреби феодаль­ної держави, що простяглася більш ніж на мільйон квадратних кіло­метрів.

Саме тоді, в VII ст. по Р.Х. у Тибеті з’являються перші проповідни­ки буддизму.

Існує чимало легенд, в яких розповідається про прийняття феодаль­ною верхівкою Тибету буддизму. Міфічному цареві Лгатоторі впала з неба скриня зі священними книгами і предметами. Цар спочатку не-

ібяло поставився до подарунка з неба, але в країні почалися біди- Тоді >ім звернувся до священних предметів, почав їм вклонятися, і все піш- ю на краще.

За іншими легендами, священні книги і предмети привіз буддійський чернець, а голос з неба пояснив цареві їхнє значення.

Достовірно відомо, що за царя Тисонґдецена, у період розквіту Ти­бетської Імперії, 787 р. буддизм був визнаний її державною релігією. Щоправда, майже через п’ятдесят років, за імператора Лантдарми (832— 842) буддизм у Тибеті було піддано переслідуванням та після вбивства імператора, держава розпалась на ряд феодальних князівств і буддизм, маючи справу з дрібними феодальними можновладцями, там зміцнився.

В XI—ХП ст. виникають впливові буддійські монастирі, утворюють­ся теократичні князівства, точиться боротьба між буддійськими секта­ми, що по-різному пристосували класичний буддизм до мінливих Істо­ричних умов. Поступово складається специфічний напрям буддизму, який потім дістає назву «ламаїзм».

Формування ламаїзму в Тибеті відбувається на тлі Історичного роз­витку тибетського народу та його держави. Тривалий час процес утво­рення і розпаду колосальних імперій у Центральній Азії і Китаї не за­чіпав Тибет, надійно відгороджений від своїх сусідів гірськими хреб­тами. Але в ХШ ст. Тибет потрапив у залежність від монголів, яка три­вала більше століття. У XIV-XVII ст. в Тибеті йшла боротьба за владу між феодальними родами, кожний з яких спирався на одну з числен­них буддійських сект. Саме в цей час відбувається народження лама­їзму.

Утворення ламаїзму тісно пов’язане з діяльністю Цзонкаби (1357— 1419) — видатного релігійного діяча тієї епохи. Біографія Цзонкаби відома достовірно, Існують багатотомні варіанти її тибетською і мон­гольською мовами.

Цзонкаба народився у рік вогненного півня б шістдесятиріччя після 1027 р., тобто 1357 р., у десятий день десятого місяця. На тому місці, де він народився, за легендою, виросло біле сандалове дерево зі ста тисячами зображень на листі і з буквами на корі. Якщо відкинути усі домисли про надприродні обставини його народження, життя і смерті, то про нього можна сказати, що він вийшов з родини бідного скотаря, що жив біля озера Кукунор у так званій Цибуляній долині Цзонка.

З дитинства Цзонкаба вражав усіх своєю обдарованістю І релігійні­стю. Дворічним його віддали до монастиря, а коли йому виповнилося 16, він був посланий для навчання до Центрального Тибету, де почав жити в Araci й виявив там також видатні здібності.

Знання священних книг, текстів, мандрівки святими місцями удо­сконалювали богословські здібності Цзонкаби, і в 25 років він одер-

жав духовне звання гелутпи, йому мали видати червону шапку, але у монастирській коморі такої не знайшлося, і йому видали жовту; цей колір і став кольором його послідовників. 1330 р. Цзонкаба дістає най­вищий ламський титул, з 1394 р. оселяється у монастирі поблизу Ага- си і засновує свою громаду — гелугпу — секту доброчинності, або шасер («жовта шапка»); тут у віці 46 років він пише свій головний твір «Великий шлях сходинками мудрості», скорочено — «Ламрим».

Звичайно в ламаїських біографіях Цзонкаби згадується про безліч чудес, які творив цей мудрець, але ми, не торкаючись цього боку пи­тання, зазначимо лише, що це була геніальна людина, яка відповідала запитам свого часу.

Основна ідея ґелуґпи є такою: якщо буддизм вважав, що Будда лише відкрив довгий і важкий шлях до нірвани, а кожен вірний мусить осяг­ти і здійснити його сам, власними силами, то, за гелугпою, досягнення нірвани можливе більш швидким шляхом культового вшановування чи­сленних будд і ботгисатв, різних духів, а головне, завдяки допомозі лам, котрі є якщо не живими богами, то, принаймні, їхніми безпосеред­німи представниками. Цзонкаба висунув тезу, згідно якої спасіння мож­ливе лише за допомоги буддійського священика-ченця — лами. Отже, духовенство має не тікати від життя для власного спасіння, а йти в життя кожного вірного, щоб вести його по життю, керувати всім жит­тям. Ці положення, перенесені в площину обов’язків вищого дамсько­го духовенства, теоретично обгрунтували їхні домагання вищої дер­жавної влади. Недивно, що вчення Цзонкаби швидко знайшло всебіч­ну підтримку.

Вже в XV ст. встановлюється найвищий титул для керівництва ти­бетською державою і ламаїською Церквою: Далай лама. Далай лама, «Великий, як океан» (тибет. — джонцо лама), — найвищий ієрарх ла- маїської Церкви — вважається земним втіленням ботгисатви Авалокі- тешвари, душа якого живе в тілі цього верховного лами.

Цих двох ієрархів ламаїської Церкви звуть губілганґами — переро- хеіщями; вони вважаються надприродними Істотами — живими бо- мн. Вони мають особливий статус у суспільстві й державі, і їм відда­ть належну шану. Влада їх у феодальному Тибеті не знала меж, у >&ному розумінні цього поняття. Але часто вони були лише ширмою тя управління Тибетом іншими особами.

Першим Далай ламою був родич Цзонкаби Ґендундуб. Він наро- ився ще за життя Цзонкаби, 1391 р. був Далай ламою до своєї смерті 474 р. За легендою, ім’я йому дав хан Алтанхан, який назвав його жамцо (монг,: далай), тобто океан. Джамцо була вручена золота пе- атка з написом «Носієві громового скипетра». Другий і третій Далай ями— Ґедун джамцо (1476-1542) і Соднам джамцо (1443—1588) алишили в історії мало слідів. Нгаван-Лобсан джамцо (1617-1682) юмер, коли резиденція Далай лами — палац Потала у столиці країни Ігасі — ще був недобудований, управитель 16 років виставляв на свя­то його опудало і від імені небіжчика добудував палац.

Теперішній Далай лама XIV Аґван-Лобсан Дандзан-джашю наро­дився 1935 р. у селі Танцер біля озера Кукунор, у трирічному віці був визнаний губілґангом.

1959 р. в Тибеті прокотилося антикитайське повстання, після по­разки якого Далай лама XIV змушений був емігрувати до Індії в місто Дгарасалу. Почалося переслідування ламаїзму. З 3800 монастирів за­лишилося лише 12.

1989 р. Дандзану джамцо присуджена Нобелівська премія миру. У промові при одержанні Нобелівської премії миру 11 грудня 1989 р. Далай лама XIV закликав об’єднати зусилля прихильників усіх релі­гій, усіх прогресивних людей світу для миру і співробітництва.

Далай лама XIV 1991 р. приїздив до колишнього Радянського Сою­зу як приватна особа, оскільки та країна підтримувала територіальні домагання КНР щодо Тибету.

Нинішній панчен лама Лобсен Рімласун-дуб-чойжи-джочан (нар. 1938 р.) підтримує в Тибеті політику уряду КНР. Своєрідність ламаїз­му дає змогу вважати його майже самостійною формою релігії, особ­ливо в сфері культу. Віровчення ламаїзму майже тотожне буддизму. Проте він має самостійний збірник канонічних текстів, названих «Ґан- джуром» (тибет. — «переклад об’явлень Будди»), що становлять 108 томів, і коментарів — «Данджур» («переклад тлумачень») у 225 томах.

Ґанджур і Данджур — компілятивні зібрання творів, написаних у різні часи. Так, незаперечне богословське значення має «Тибетська книга мертвих», що нещодавно вийшла у російському перекладі. Це — збір­ник настанов тому, хто вмирає і померлому. Між смертю і новим на­родженням, зазначається в ній, проходить 49 днів. Книга ця — путів­ник по цьому короткочасному загробному життю. Крім того, існує ве­лика богословська ламаїська література, що в цілому досить повно ві­дображає тривалу еволюцію ламаїзму в процесі становлення феодалі­зму в Азії.

Основною тенденцією еволюції буддизму в ламаїзмі, очевидно, слід вважати утвердження монотеїзму. Абсолют, «надбутгя» в нірвані най­вищого бога буддизму змінюється більш конкретним — Буддою, твор­цем і керівником світу, який править величезною ієрархією підлеглих йому божеств. Адибудца — первісний, вічний будда, він виділяє особ­ливу енергію, що породжує нових богів, Ці боги — люті й кровожерні; вони весь час вимагають жертв, створюють конкретні форми страж­дань, безпосередньо управляють світом.

За Адибуддою ідуть будди, які систематично з’являються серед людей і втілюються в обраних, щоб вивести усе живе із сансари у нір­вану. Серед них—засновник ламаїзму Цзонкаба, його учні, Далай лами. Потім — бодгисатви, божества конкретних справ спасіння, за ними — безліч духів і дияволів (докІштів), які добром або злом охороняють закон, управляють окремими предметами і явищами.

Для поклоніння численним богам розроблено складний культ — багато обрядів і свят, церемоній І ритуалів, молінь, жертвоприношень, що їх здійснює ціла армія служителів культу.

Релігійний культ ламаїзму багато чого запозичив із шаманства. Він характеризується розвинутим фетишизмом і магією. Релігійні церемонії ламаїзму мають театралізований характер, вони справляють великий емоційний вплив на вірних, Існує і спрощений культ, наприклад, мо­литва за допомогою молитовних обертальних барабанів (хурце), що їх крутить вірний або навіть вітер.

У ламаїзмі особливе значення має вчення про Калач кару, котрий рухає «колесо часу» (так відображена циклічність розвитку). Адибуд- да створив світ, що народжується, руйнується. Світ цей непостійний і нематеріальний; реальний світ — це примара, позірність, міраж. Роз­виток світу включає величезні періоди — калпи. Кожна кал па склада­ється з етапів руйнування, порожнечі, заснування і становлення, які у свою чергу складаються з дванадцяти послідовних моментів. Нині, згід­но ламаїзму, світ перебуває на етапі становлення поточної калпи, який покищо розвивається згідно з ученням Будди IV — Шак’ямуні. На цьо­му етапі ще буде 996 будд, за Шак’ямуні йде будда Майтрея. Отже, увесь час — зміни, розвиток, але відзначаються саме несталість, пере­важання руйнування, головне в розвиткові — загибель, смерть. У ла­маїзмі посилено розвивається вчення буддизму про переродження. «Добре» переродження, тобто переселення душі вірного після смерті в тіло ченця, святого, праведника і далі — в будду, має бути головною турботою вірного, але успіх у цій справі неможливий без участі «доб­рих друзів», ченців-лам. Звідси й назва цієї релігійної течії — ламаїзм.

Відомі чотири ступені «добрих друзів»: лама, бодгисатва, Будда, втілений у людське тіло, Будда безтілесний у нірвані. Щоб спастися, кожен вірний мусить мати свого ламу, підкорятися його вказівкам і по­кладатися на його молитви. Це й визначає особливе становище лам у суспільстві. В Тибеті ламою обов’язово стає кожний первісток у ро­дині, чисельність їх становить близько 300 тисяч осіб (населення — близько І мільйона осіб), дацани (монастирі), в яких живуть лами, ра­ніше густою мережею покривали країну.

Через Тибет ламаїзм поширився на монголів. Тривалий час він був однією з поширених релігій у Середній Азії, але згодом його витіснив іслам.

У Монголії ламаїзм поширився в XVI-XVII ст., а з кінця XVII ст, починається його проникнення у Росію, де він був сприйнятий бурята­ми, тувинцями, калмиками. Спочатку ламаїзм тут проповідували мон­гольські та тибетські лами. Проте Кяхтинський договір 1727 р. обме­жив їх доступ на територію Російської імперії. XVIII ст, в Бурятії ство­рюються дацани, 1741 р. усі лами присягнули цареві. «Положення про дамське духовенство у Східному Сибіру» 1853 р. зробило ламаїзм од­нією з опор політики царизму.

У часи існування СРСР ламаїзм був підданий жорстоким утискам, монастирі зачинялися, лишалася невелика кількість їх з ламами, що визнали Радянську владу. Тепер в Російській Федерації діє центральне духовне управління буддистів (ЦДУБ), яке провадить з’їзди, керує дія­льністю дацанів (де зосереджено все релігійне життя буддистів), бере участь у світовому русі буддистів.

Послідовники ламаїзму є І в Україні.