Коран — священна книга мусульман

Проповідники всіх релігій стверджують, що тільки книги їхньої віри правильні, бо­жественні, богонатхненні. Наука ж підходить до всіх цих книг однаково, об’єктивно, без упередженості.

Історія, як відомо, підносить людям часом чимало несподіваних уроків. У їхньому числі і той, що книга, з початку виникнення якої минуло майже 14 століть, і в наші дні в ряді країн зберігає значення не тільки як історична і релігійна пам’ятка, а й як набу­ток широкого соціального змісту. У країнах, де іслам державна релігія, з положень Ко­рану випливають багато правових норм, законодавство (шаріат), на Корані присягають і дають клятви, порушення яких визнається найтяжчим гріхом, злочином. Вивчення Корану і його тлумачень (тафсир) є одним з профілюючих предметів багатьох навчаль­них закладів у таких країнах, як Пакистан, Іран, Саудівська Аравія та ін. Спочатку про­рочі одкровення передавалися в громаді усно, їх учили напам’ять спеціальні люди (ка­ри), записували на різних предметах. А після смерті Мухаммеда стали вестися систематичні записи. Цю справу доручили Зайд ібн Сабіту, який служив секретарем у Мухаммеда протягом останніх п’яти років. Він склав збірник сур, упорядкував тексти, написані на пергаменті, кістках, глиняних табличках та ін. Цей збірник відомий під на­звою Сухуф (листи), але до нас він не дійшов.

Канонізація змісту Корану і його остаточна редакція відбулися при халіфі Оліфі (644-656). Коран наказує арабам залишити «звичаї батьків» на користь правил, встано­влених ісламом.

Коран складається із 114 розділів (сур), розташованих за формальним визначенням від найбільшого до найменшого, таким чином у Корані відсутня композиційна єдність. Сури діляться на 6219 віршів (аяти). Більшість цих віршів міфологічні, і лише близько 500 віршів містить розпорядження стосовно правил поведінки мусульман.

Природно, що створення настільки великого набутку, як Коран, хоч він і справляє при найближчому ознайомленні враження збірника висловлювань, проповідей, сказань і правових норм, тематично і хронологічно не систематизованих, було справою непрос­тою, та ще і в народу, що не мав до цього настільки великих письмово зафіксованих ре­лігійних чи світських творів. Не випадково в самому Корані поява цієї великої писемної пам’ятки не раз витлумачується як щось небувале, чудесне. Від імені Аллаха в ньому сказано: «Якби зібралися люди і джини, щоб зробити щось подібне до цього Корану, вони б не створили подібного, навіть якби одні з них були помічниками іншим» (Коран, 17:90). Звідси ж випливає, що для тих, хто написав цю фразу, казкові демонічні сили джини, були настільки ж реальними, як і люди; їм здавалося навіть, що люди і джини могли спільно виконувати одну й ту саму роботу, допомагати одне одному.

Крім релігійно-філософського, законодавчого та історично-культурного, викликає інтерес і літературний аспект вивчення Корану. Це найдавніша пам’ятка прози арабсь­кою мовою, що художніми засобами відобразила етапи еволюції особистості Мухамме­да, його утвердження як віровчителя й людини нової епохи. Сприйнятий як слово Ал­лаха, Коран став джерелом формування єдиної мови арабських народів і стимулом її поширення в країнах Азії та Африки.

Коран виник як усний твір, у такій формі він існував за життя Мухаммеда й після його смерті.

За деякими підрахунками, близько чверті тексту Корану присвячено опису життя і діяльності різних пророків. Майже всі вони біблійні: Ной (Нух), Авраам (Ібрагім), Ісаак (Ісхак), Ісмаїл, Іаков (Якуб), Іосиф (Юсуф), Аарон (Гарун), Іов (Айюб), Давид (Дауд), Соломон (Сулейман), Ілья (Ільяс), Icyc (Ica; Ica бен-Мар’ян, тобто син Марії, однієї з небагатьох жінок, про яку з повагою говориться в Корані), Іона (Юнус), Мойсей (Му­са), крім них в ранзі пророка в Корані чомусь опинились і перша людина Адам, і навіть знаменитий Олександр Македонський (Іскандер). Заключним у цьому списку стоїть Мухаммед, останній і найвеличніший з пророків. Після нього пророків більше не було і не буде аж до кінця світу і Страшного суду, до другого пришестя Ісуса. Опис діянь пророків майже цілком узятий з Біблії, лише з невеликими змінами. Так, Ісус не вважа­ється ні божеством, ні Сином Божим. У цьому значенні іслам набагато більше послідо­вно монотеїстичний, ніж християнство. Однак, незважаючи на це, в текстах Корану ви­кладена версія про те, що Аллах вдихнув у черево Марії свій «дух», після чого й народився Ісус. Аврааму і його «головному» сину Ісмаїлу (а не Ісааку, хоч він теж у пошані) приписано заснування священної Кааби.

У теологічно-філософській частині Коран буквально насичений запозиченнями з Бі­блії, що й зрозуміло: не будучи великим оригінальним мислителем, Мухаммед з готов­ністю брав уже відоме йому і з легкістю включав (від імені Аллаха) майже без змін у свої проповіді. Однак ця обставина анітрохи не зашкодила авторитету Корану, а навпа­ки, частково навіть сприяла йому: багато із завойованих мусульманами християнських народів тим легше приймали іслам, що бачили в цьому віровченні знайомі їм ті ж самі імена, сюжети, заповіді.

Помітна деяка різниця в змісті ранніх, мекканських, і більш пізніх, мединських, сур Корану. Ця різниця зводиться в основному до того, що в міру свого розвитку, отриман­ня додаткової інформації і успіху, Мухаммед дедалі менше робив акцент на туманних роздумах про Страшний суд та інше і чимраз більшу увагу звертав на чітке формулю­вання основних категорій, правил поведінки, на точне оцінювання історичних подій, на необхідні приписи й інструкції.

Історія світу та людства за Кораном. Важливу роль в ісламській культурі відіграє космологія Корану. Священна книга мусульман створювалася під значним впливом ко­смології Біблії. Остання була відома в Аравії, і Мухаммед знав культурне середовище іудаїзму та християнства. Тому не дивно, що Аллах, за Кораном, створив небеса й зем­лю за шість днів (Коран, 57:4), «створив сім небес рядами» (Коран, 67:3;71:14), «звів небо над нами й прикрасив його, і нема в ньому щілин» (Коран, 50:6). Із семи небес «найнижче небо» Аллах прикрасив світилами, аби відганяти шайтана. Аллах «звів склепіння та співрозмірив його, і затьмарив його ніч, і освітив його ранок. А після цьо­го розпростер землю. Вивів з неї воду на пасовиська. І гори — Він же утвердив їх на користь вам і вашій худобі» (Коран, 79:28-33).

Коран стверджує, що Земля є нерухомою площиною. Один із хадисів IX ст. допов­нює це положення: «Земля тримається на розі бика, а бик на рибі, а риба на воді, а вода на повітрі, а повітря на волозі, а на волозі обривається знання знавців».

У Корані відсутнє уявлення про людину як «вінець творіння», а також про поступо­вість розвитку життя на Землі, її біосфери і тим більше ноосфери — сфери людського розуму.

Відповідно до Корана, створенню Аллахом ліодини передував акт створення ним ангелів і джинів, його небесної крилатої опори. У сурі «Ангели» про це сказано: «Хвала Аллаху, творцю небес і землі, що створив ангелів посланцями, котрі володіють крила­ми подвійними, потрійними і четверними. Він збільшує при творенні, що йому завгод­но» (Коран, 35:1); він «створив джинів з чистого вогню» (Коран, 55:14); «з вогню пеку­чого» (Коран, 15:27).

Тим часом, якщо виходити з Корану, це «обговорення» чи «рада», «бесіда», «зма­гання» з «верховним сонмом» ангелів виглядає дуже деспотично. У всякому разі, у цьому «обговоренні» не почувалося якої-небудь терплячості, уваги до скликаного ан­гельського сонму, навіть ознаки толерантності. Творець заздалегідь визначив своє рі­шення і, вислухавши одного-єдиного, хто був проти, відразу суворо покарав його.

Жорсткі європоцентриські позиції апологетів християнства середньовічного Заходу сприяли створенню негативного образу ісламу в цілому і породили думку про те, що Коран є книгою ідей фанатизму та насильства. У полеміці християнських авторів з іс­ламськими опонентами неможливо було обійтися без знання коранічного тексту. Пер­ший переклад Корану латинською мовою був зроблений на доручення абата монастиря Клюні Петра Доброчестивого (1092-1165). Другий ранній латинський переклад, пов’язаний з ім’ям Марка Толедського, був виконаний на початку XIII ст. В цілому ранні латинські переклади були тлумаченнями коранічного тексту, а головне завдання їхніх авторів зводилось до заперечення претензій адептів ісламу на володіння даного Богом Письма.

Якщо середньовічна Європа демонструвала несприйнятгя ісламу, то в епоху Рене­сансу підвищується інтерес до арабо-мусульманської культури. З’явилися італійські, голландські, німецькі версії латинських перекладів. Новий крок до вивчення і перекла­ду Корану був зроблений у Франції у XVII ст. У 1647 р. побачив світ переклад Корана Андре де Ріє (бл. 1580-1660), який викликав значне зацікавлення і неодноразово пере­друковувався, а також перекладався різними європейськими мовами.

Перший науковий переклад священної книги мусульман зробив католицький свя­щенник Людовік Марачі (кінець XVII ст.). У 1716 р. за наказом Петра І Петро Постни­ков переклав російською мовою французьку версію Корану Андре де Ріє. У 1793 р. ро­мантичний переклад Корану зробив К. Саварі. У 1787 р. за наказом Катерини II у Пе­тербурзі було надруковано арабський текст Корану, що отримав високу оцінку і надалі багаторазово передруковувався. Наприкінці XVIII ст. почало зароджуватися наукове сходознавство, в якому Коран розглядався як об’єкт наукового дослідження. У захід­ному сходознавстві минулого століття домінував погляд на Коран, як на продукт пря­мих запозичень та наслідувань. Досягненням арабістики Франції став переклад Корану французькою мовою А.Б.Казимирським (1808-1887). У цілому пріоритети у вивченні коранічного тексту в XIX ст. належали німецьким сходознавцям. У 70-х роках XIX ст. побачили світ перші російські переклади Корану Д.Н.Богуславського (1871) та Г.С.Саблукова (1878). На рубежі 19-20 ст. В.В. Бартольд, А.Є. Шмідт та інші працюва­ли в галузі кораністики. Новаторський підхід до перекладу Корану пов’язаний з ім’ям

І.Ю.Крачковського, який зробив чорновий переклад у 20-х роках XX століття.

Кораністика та переклади другої половини XX ст. характеризуються плюралістич­ними підходами до вивчення історико-культурного матеріалу. Найвідоміший англійсь­кий переклад Корану А.Арбері був надрукований у 1955 р. Нині існують переклади Ко­рану на більшість європейських та азійських мов, а також на окремі мови Африки.

12.5.