Поняття про характер. Історія його вивчення

Проблема характеру та його розвитку має давню історію і на­лежить до найскладніших у психології.

Визначаючи поняття “характер”, слід зазначити, що воно трактується в психології неоднозначно.

Кожній людині, крім динаміки дій, що виявляється в темпе­раменті, крім спрямованості дій, притаманні істотні особливості, які впливають на її діяльність та поведінку. Про одних говорять, що вони працьовиті, дисципліновані, добрі, сором’язливі, сміливі, веселі, альтруїстичні, комунікабельні, а про інших - ледачі, хваль­куваті, неорганізовані, честолюбні, самовпевнені, нечесні, егоїстич­ні. Подібні риси виявляються у людей настільки яскраво і постійно, що визначають собою типовий різновид особистості. Такі психологічні особливості особистості називають рисами ха­рактеру. Саме вони відображають істотні властивості людини, що в сукупності відбивають сутність поняття “характер”.

Характер - слово давньогрецького походження і в перекладі означає “карбівка”, “печатка”, “шаблон”. Спочатку він позначав

інструмент для того, щоб робити карбування, штамп, клеймо. За образом печатки чи відбитка визначалася, наприклад, цінність мо­нети. У Стародавній Греції образ карбування почав застосовува­тися й до людини, спершу для окреслення рис її обличчя, а потім - особливостей поведінки людини. Дійсно, характер, з одного боку, являє собою відбиток виховання і діяльності, які формують люд­ську особистість.

У процесі пізнання і діяльності індивіда в певних соціальних умовах життя утворюються специфічні для нього ставлення до світу, способи дії і поведінки. У своїй єдності вони й утворюють характер людини.

Характер сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, які складаються і проявляються в діяльності і спілку­ванні, обумовлюючи типові для неї способи поведінки.

Характер людини можна зрозуміти тільки в її суспільній діяльності, суспільних відносинах. Про характер людини робимо висновок і за тим, як вона мислить і поводиться в різних обстави­нах, якої вона думки про інших людей і про саму себе, в який спо­сіб здебільшого діє.

Знати характер людини дуже важливо. Це дає можливість пе­редбачити, як вона буде себе поводити за певних умов, чого від неї можна чекати, як вона виконуватиме доручення тощо.

Ідеї про психологічне розрізнення людей виникли ще в епоху ранньої античності й зумовлювались суспільними потребами. Так, грецький рабовласник, купуючи раба, уважно оглядав його зовнішність - м’язи, хребет, зуби, для того щоб визначити фізичну працездатність невільника. Однак рабовласника цікавили і психі­чні риси раба - чи буде він слухняним, стриманим, покірним та працелюбним. Тому саме в Давній Греції зароджується та виникає візуальна психодіагностика - теорія розрізнення рис характеру людини на основі її зовнішності.

Пізніше філософи і психологи, пояснюючи і класифікуючи людські характери, головними чинниками їх формування вважали особливості тіла. Так, Аристотель здійснював спроби визначати риси характеру людини, ототожнюючи її зовнішність з тваринами.

У Середньовіччі найбільш відомим став дослідник характеру І.

Відомими є також погляди Ч. Дарвіна на вияви рис характеру людини через зморшки на її обличчі. Наприклад, характер змор­шок на лобі діагностує зовсім різні риси характеру - якщо змор­шки мають горизонтальний характер, то показують безпосеред­ність, оптимізм та простодушність людини, а вертикальні зморшки свідчать про вдумливість, емоційну стриманість та критичність особистості.

На сьогодні науковці дещо скептично ставляться до діагнос­тики рис характеру на основі зовнішності людини, психологи- практики обирають для цього численні стандартизовані та проек­тивні тести. Вчені працюють над вивченням питань формування характеру, проявів національного характеру, проблеми гармоній­ності структури та виявів характеру.

Отже, на відміну від вродженого темпераменту, характер є життєвим утворенням. Його властивості зумовлені суспільним се­редовищем, в якому проживає людина, і формуються під впливом виховання і самовиховання.

16.2.