Соціально-економічні та історичні умови виникнення і розвитку буддизму

У Північній Індії в VI-!V ст. до Р.Х. відбувалися складні історичні процеси. У виробничій практиці почали застосовувати залізо, були винайдені засоби поліпшення його якості додаванням вуглецю.

Середина 1 тис. до Р.Х. була в Індії часом остаточного розпаду сіль­ської общини. Брахманізм, що освячував не тільки родоплемінні, але вже й рабовласницькі стосунки, пережив себе. У суспільстві активізу­валися ідейні пошуки, які виходили з того запасу ідей, якими оперував брахманізм.

Носіями цих розумових пошуків були численні проповідники-ман- дрівці, нетяги (парівраджали, шрамани). Шрамани де в чому підготу­вали буддизм: вони заперечували авторитет «Вед» І тих соціальних і

20.1, Соціально-економічні та історичні умови виникнення і розвитку буддизму 389 моральних норм, що виходили з них, активно розробляли проблеми етики.

Привертає увагу релігійно-філософська течія санкг’я («та, що пере­лічує істинні принципи»), перші згадки про яку трапляються вже у ци­татах 3 письмових пам’яток VIII—Ш ст. до Р.Х. Санкг’я виходить з того, Що основу світу становить матерія («пракриті»), яка проходить ряд матеріальних і психологічних стадій. Поряд з пракриті існує окреме і незалежне духовне начало — пурушу, воно функціонує її етичній сфері, в душі людини і разом з тим з цією душею бере участь у могутньому процесі існування — в сансарі і там переживає страждання.

Як цього досягти?

Брахманізм рятує душу людини перед богом жертвами. Але, як ми знаємо, до жертв у ведичному суспільстві допущені далеко не всі. Як зазначає відомий історик Індії К.М. Панікар, стародавня ведична релі­гія, яка ґрунтувалася на жертвоприношеннях, втрачала свій авторитет і вже не задовольняла духовні потреби народу; далі, навіть у кращому переродженні, потрапивши в тіло якогось бога, душа не гарантована від того, щоб бути відстороненою від сансари, адже боги також змага­ються, діють, перемагають і терплять поразки, страждають. І навіть загибель усього світу, яка періодично має відбуватися, не врятовує від страждань, бо із зруйнованого світу відроджується новий і знову з’яв­иться нова сансара.

Санкг’я проголошує новий шлях спасіння — цілковиту відмову від чуттєвого світу І занурення душі в істину через споглядання. Хай чут­тєвий світ продовжує свою круговерть, душа заглиблена сама в себе, виходить з неї І врятовується. Причому це врятування можливе для всіх людей. Усі люди рівні у стражданні й у спасінні. Раб стає рівним віль­ному, варни втрачають своє значення, заміна рабовласництва феодаль­ними стосунками — вже не кінець світу, а його поліпшення.

Ці ідеї проголошує буддизм, але вже в іншій трансляції. Санкг’я ж, як оригінальна філософська течія, існувала аж до XV ст. по Р.Х., поєд­нуючи в собі матеріалістичні та ідеалістичні тенденції. Дехто із до­слідників підкреслює навіть переважання першої, У подальшому санк­г’я зливається з ведантою у її філософській частині.

Санкг’ю розглядають як важливого ідейно-філософського поперед­ника буддизму. Мабуть, це вчення вплинуло на буддизм з погляду зосе­редження на філософських проблемах, про що йтиметься далі.

Релігійні пошуки середини 1 тис. до Р.Х. зумовили виникнення нової релігії— буддизму, якому судилося стати, як ми вже зазначали, пер-

шою світовою релігією.

Питання про реальне існування Будди дехто вважає спірним. Кри­тики буддизму часто починають свої атаки на нього заявою, що ніяко­го, мовляв, Будди не було, тому і буддизм, як релігія, є сумнівним. Але в такому міркуванні немає логіки. Кожна людська думка, кожна ідея має автора. Біля джерел будь-якої ідейної течії завжди стоїть видатна людина, яка бачить далі за всіх І мислить активніше за всіх. Інша річ, подобається кому його система думок, чи ні.

Дослідник релігії Індії Л. Варт не без підстав зауважує, що буддизм є справою Буд ди так само, як християнство є справою Христа, а іслам — справою Магомета, і хоча він водночас твердить, що буддизм є явищем суто індійським, він — природний продукт часу І середовища, в якому зародився.

Іван Франко переклав з французької мови на українську твір буддо- лога Л. Фера «Будда і буддизм», у якому рішуче заперечується відмова Будді в історичному Існуванні. Проте висловлюється думка, що в його життєписі є чимало міфічного. Важко також припустити, що він був автором усіх теоретичних положень і практичних настанов. Одне без* сумнівне: Будда був автором «чотирьох істин», про які йтиметься далі.

За відсутності документальних свідчень дуже важливо встановити особу цього мислителя; його реальна біографія зазвичай міфологізу- ється, набирає рис фантастичності, аби надати йому (а звідси — і Його ідеям) більшого авторитету, а вчення, яке з необхідністю має історію свого складання, в якому беруть участь і його послідовники, видається як таке, що виникло відразу в готовому вигляді.

Тому, безумовно, не все, що пишуть біографи Будди, є незапереч­ним фактом. І це сумнівне —зовсім не підставою для оцінки його вчен­ня, яке слід оцінювати за його змістом І висновками, що з нього випли­вають.

Отже, їаутама — реальна історична особа, як здебільшого реаль­ними є і ті люди, серед яких, згідно його біографії, він жив, хоч мр мало що знаємо про його життя.

Видатним біографом Будди є індуський поет Асвагоша, який сипаї поему «Життя Будди». Він тривалий час жив у Китаї, де й створив цн поему в 28 піснях. Поема була перероблена і доповнена поетом’ Дтар маракашею. В такому вигляді вона перекладена на російську мову по етом Костянтином Бальмонтом. Ми не наважуємось її перекладати цитувати і відсилаємо читача до оригіналу.

Ще одним літературним джерелом, яке заслуговує на увагу, є поема Едвіна Арнольда (1832-1904) «Світло Азії, або Велике Відродження», в якій біографія Будди і його вчення викладається від імені шануваль­ника Будди в поетичній формі. На російську мову переклад зроблений У прозі.

С. Рейнак вважає навіть, що, можливо, Будда походив від одного Із скіфських племен, що постійно проникали до Індії з північного заходу.

Суперечності про час життя Будди не мають істотного значення. Можна вважати, що він жив і між 550 і 480 рр. до Р.Х. або 563 чи 566- 483 чи 486 рр. до Р.Х. чи 487 -567 рр, до Р.Х. Такі розходження в дату­ванні нічого не змінюють.

Батько Будди Шудгодана був царем невеликого племені Шак’я, що жило в Північній Індії поблизу кордону з Непалом, Звідси — ще одне ім’я Будди — Шак’ямуні («пустельник з роду Шак’я»). Мати — стар­ша жінка царя Магамая. Потім міфи про Ґаутаму розповідатимуть, що він народився від непорочної цариці Маї надприродним чином, що його чудесне народження передбачали мудреці. Тоді, за міфами, відбулося 32 затемнення, прозріли сліпці, зцілилися каліки, урочистою стала уся природа, навіть у пеклі на деякий час припинилися катування.

Мати Ґаутами померла тоді, коли він був дитиною, виховувала його тітка Ґаутами Мага-Праджапаті, потім вона стає черницею. В нього був друг дитинства Ананца, його двоюрідний брат, відданий йому до смерті.

Ще був брат Девадата. У Будди з ним з дитинства склалися ворожі взаємини. Перші розбіжності виникли тоді, коли Девадата підстрелив лебедя, який вів свою зграю до Гімалаїв, щоб там вити гнізда. Царевич Сидгартга підняв підстрелену птицю і зцілив її.

Біографи Будди розповідають, що дитинство його було щасливим. Коли він виріс, то оженився на царівні Ясодгарі, яка народила йому сина Рагулу.

Будда жив до 29 років щасливим життям у палаці свого батька. Але одного разу він побажав довідатися, що там за залізними брамами? Йому відповідали: місто, храми, сади, лани, інші володіння царя й об- іпирні землі з сотнями тисяч людей. Сидгартга сказав, що хоче їх бачи­ти. І другого дня він на колісниці виїхав у світ. Незважаючи на те, що за наказом царя все було підготовлене так, щоб царевич не бачив лиха і нещасть, усе ж сталося так, що царевич побачив жебрака, скалічено­го старістю. Вражений побаченим, царевич повернувся додому. Потім Сидгартга вийшов на прогулянку ще раз і побачив хворого, який страж­дав у придорожній пилюці, а потім похорони —це також вразило його, він довідався, що таке смерть, Він повернувся додому, а через деякий час крадькома покинув палац батька і пішов у світ, щоб рятувати його від страждань.

Залишивши сім’ю, Сидгартга сім років мандрував, потім був пусте­льником. У пустелі бився з підступним демоном Марою, розміркову­вав про світ.

Коли царевич Ґаугама пішов у пустелю, щоб разом з п’ятьма вірни­ми учнями піддати найтяжчим випробуванням тіло, він вів настільки аскетичне життя, що, траплялося, з’їдав за день одне зернятко рису, надовго затримував своє дихання тощо. Коли минуло шість років, він був ослаблений і висхлий, мов скелет. І раптом він зрозумів, що є на хибному шляху. Умертвлювання тіла не дає звільнення,

У день травневого повного місяця Сидгартга прозрів і став «про­світленим» — Буддою.

Тван Франко переклав термін «Будда» словами «збуджений», «про­яснений», «такий, що дійшов до розуміння».

Будда — це дієприкметник від дієслова «пробуджуватися», «буди­ти». Сам Будда просив не називати ного особистим ім’ям, а звати саме так — Будда.

Будда заснував першу чернечу громаду (санггу), почав творити чу­деса і проповідувати. Вважають, що перші проповіді він виголосив у місті Варанасі. Народження, прозріння І смерть Будди відбулися у день травневого повного місяця. У буддистів це — «тричі святий день». Скульптурне зображення Будди у вигляді людини з’явилося лише па початку нової ери, десь через 500 років після виникнення буддизму, в Ґандгарі (зараз частина Афганістану і Пакистану).

Спочатку у Будди було всього п’ять учнів, вони І склали основу буд­дійської громади. Ставши главою громади, Будда обрав собі долю ман­дрівного проповідника, Він обійшов усі села і міста долини середньо­го Гангу. Релігійне вчення, що його він проповідував, дістало назву «вчення Будди» («буддигадаршана», «буддгагама») або «дгарма» (тут під дгармою мається на увазі «праведний закон»). Його проповіді мали великий успіх, число учнів швидко зростало. Звали їх «буддгамі» — «прибічники Будди», або «шак’ями». За Буддою пішов як простий, так І шляхетний люд. У своїх проповідях Будда користувався мовою зви­чайних людей і, повчаючи, часто розповідав про свої минулі існуван­ня, про минулі й майбутні переродження своїх учнів та інших людей. Говорив він простою народною мовою. Головним же є те, що його вчен­ня, даючи можливість спастися кожній людині, сприймалося як вчення ДЛЯ ВСІХ.

Причина смерті Будди привертала увагу його численних біографів, «Дивна річ — пише один із них — цей взірець стриманості, що їв лише раз на добу і послідовно уникав будь-якої м’ясної страви, на 80-му році життя з’їв нездорове м’ясо! І — що не менш дивно — ця необхідність, Цей вилом у правилах, яких він стільки літ дотримувався непохитно, були покутою». Але за що — невідомо. Про це біографи Будди мов­

чать.

Англійський дослідник буддизму Бетані, посилаючись на твір «Кни­га про Велику кончину», яка на його думку, написана через сто років після смерті Будди, повідомляє, що постарілий Будда, здійснюючи своє останнє мандрування по Індії, захворів на дизентерію. Він стійко пере- но сив страждання і до останньої хвилини життя вербував нових учнів і повчав.

Будда помер у місті ІСушинарі. Перед смертю він заповідав: «Усі окладові частини буття минулі; ретельно працюйте для свого спасін­ня».

Будду поховали з почестями, як царя царів, його тіло загорнули в п’ятсот нових паперових і вовняних саванів, поклали у два залізних ящики І спалили на духмяному вогнищі на березі Ґангу. Після спален­ня не було ні попелу, ні сажі, а лише одні кістки. На залишки кісток, як на реліквії, претендувало чимало правителів і народів Індії. Було вирі­шено поділити їх на вісім частин, вони зберігаються і тепер у буддій­ських каплицях — ступах, що їх збудували царі, котрі вславилися як активні послідовники Будди.

Як то і годиться, буддизм має свої священні книги. За життя Будци запису його вчення не було, він не дозволяв цього робити. Його повчання завчалися учнями І зберігалися в усній мові. Повчань цих було чимало, Будда багато мандрував по країні і в кожному місті проголошував про­повіді. Після смерті Будди його улюблений учень (і родич) Ананда про­диктував «Кошіль висловлень», він став основою твору під назвою «Джатака» (санскр.: «Про минулі народження»). Це, начебто, згадки самого Будди про свої минулі народження.

За Джатаками підраховано, що Будда досягав цілковитого самоудо- сконалення у своїх минулих переродженнях 550 разів, причому 12 ра­зів він був шудрою, 10 разів— чередником, 2 рази — погоничем сло­нів, а крім того ще й каменярем, різьбарем, танцюристом. Багато разів він був царем, раджею, самітником, брахманом, божеством. Перерод­жувався він і в тварину. Ця кількість перероджень свідчить про його багатий життєвий досвід. Але, зважаючи на те, що, як про це йтиметь­ся нижче, якість перероджень залежить від якості попереднього життя переродження, виникає запитання: чи завжди Будда в своїх попередніх життях дотримувався своїх же правил життя?

Джатаки стали назвою жанру стародавньоіндійської прози, точні­ше — прози, що вкраплює в себе вірші. Це байки та казки про тварин, реальних і фантастичних, мандри, навіть авантюрні повісті. Так джа­таки вийшли за межі релігійної літератури. Той же збірник джатак, що пішов від Анапи, був включений до «ТрипІтаки», яка є священною кни­гою буддизму.

Вчення Будди набрало писемного вигляду майже через п’ятсот ро­ків після його смерті.

Найдавнішим записом буддійського вчення є так званий Палійський канон, написаний мовою палі. Він одержав назву «Трипітака» або «Ти- пітака», що означає «Три кошелі» (маються на увазі «кошелі» закону, тобто збірники вчення). До «ТипІтаки» входять «Вінаяпітака» — «ко­шіль статуту». Це збірник ритуальних правил і звичаїв найдавніших буддійських громад. Другий збірник — це «Сутапритака» — «Кошіль повчань». Вона містить бесіди і повчання Будди у вигляді нескладних для засвоєнЕія текстів, частина їх викладена віршами.

Сюди ввійшли і джатаки. Третій збірник під назвою «АбгІдгамма- пітака» — «Кошіль чистого знання, Кошіль вищої дгарми», містить ме­тафізичні роздуми Будди. Це філософські і психологічні трактати, так би мовити, «для підготовленого читача», для богословів.

«Типітака» містить, за думкою буддійських богословів, 84 000 по­вчань. Викликає сумніви точність саме такої цифри. Але кількість лі­тератури, що включені у «Типітаку», справді колосальна, систематиза­ція і канонізація її була справою дуже складною.

Уперше склад і текст «Типітаки» був розглянутий на Першому буд­дійському соборі в Раджагриху (близько 477 р. до Р.Х.). Потім його остаточно затвердили на Третьому буддійському соборі в Паталіпутрі (ПІ ст. до Р.Х.). Засідання Третього собору тривало дев’ять місяців. У ньому брали участь і упасикс — черниці. Запис «Типітаки» було зроб­лено вже 80 р. по Р.Х на Шри Ланці.

Зміст «Типітаки», її запис визнається всіма напрямами буддизму. Після «Типітаки» було написано чимало буддійських творів, їх також вважають першоджерелами. Хоча вони й не набрали канонічного ста­тусу, все-таки їм надається значення великого авторитету.

«Типітака» з мови палі була перекладена на санскрит. Цей текст теж вважається канонічним. З санскриту її переклали на сингальську, тибетську, бірманську, кхмерську, китайську, японську мови.

1871 р. в бірманському місті Мандалай відбувся П’ятий буддійський собор, який розпочав роботу з сучасного впорядкування «Типітаки». Було затверджено 723 тексти. їх вирізьбили на мармурових плитках, щоб навічно зберегти для нащадків.

1834 р. Типітака видана у Бангкоку в сучасному книжному оформ пенні. Це 39 томів великого формату та ще 13 томів стародавніх комен­тарів,..„

Вчення, виголошуване Буддою, відразу знайшло відгук в індійському суспільстві, бо являло собою заперечення брахманіського освячення кастового ладу, приреченого економічним і політичним розвитком кра їни на небуття. Ідея рівності всіх людей незалежно від касти і можли вість спасіння для всіх зробила буддизм прийнятним для якнаишир шик мас, він відразу став народною релігією. Раби і нижчі касти, в а чапи в буддизмі шлях до звільнення, хоч і в нереальному, в май ут ньому житті, в наступних перевтіленнях (а буддизм цілком успадкував брахманіське вчення про перевтілення душ після смерті), а все таки звільнення... ·

Водночас буддійська проповідь соціальної пасивності відмовою боротьби, покірність долі, приреченню, цілковите нехтування Д1ИСН1С тю зумовили підтримку буддизмові вищих варн, які, Д° того ж, уже те почали розмиватися тим простором ініціативи, що його давала тна власність, яка набувала чітких форм, звільняючись від ^пеР^в1 пережитків колективної власності общини на землю та іриґаціині спо руди. Оскільки буддизм виявився здатним задовольнити потре и верств суспільства, за Буддою пішли натовпи учнів, він швидко ст і гай популярнішою особою, навколо Імені якої за життя склалися иди і міфи. Він помер овіяний славою, оточений учнями, задоволени успіхом СВОГО вчення.

Поширення буддизму після смерті Будди відбувалося в дуже р ливих для цього умовах. Економічний розвиток сприяв активізаці варпо-грошових стосунків, раби перетворювались в ефективну пр ду тивну силу, рабовласництво розквітало. Для отримання рівноваги в су спільстві потрібна могутня держава — виростають рабовласницьк спотІЇ, Серед них розквітаючими виявилися держави на сході нд, долині Ґанґа — Магадга, Камі, Котала та ін. ЦІ держави вели актив війни для поповнення складу рабів, розширення територій.

Як уже зазначалося, відбулося піднесення держави агадги, в до Р.Х. вона володіла майже всією долиною Гангу, в ній правили д настії Нандів, потім Маур’їв.

У цей період Індія зазнала іноземного вторгнення. РР·

Р.Х. Александр Македонський здійснив похід до Північної Індії і п · ред річкою Інд повернув назад, до узбережжя Ар^ав^^сь^^0Г^⁰Р^Я_с^_ вже близько 305 р. до Р.Х. цар Чандрагупта (317 293 д · *

ник династії Маур’їв, повернув землі, завойовані Александром а донським, Індії. Цар Ашока (268-232 до Р.Х.) з цієї династії мав під

своєю владою вже всю Індію і навіть частину нинішнього Афганіста­ну. Він виявився ревним адеп том буддизму, сприяв його зміцненню і поширенню в Індії. Ашока добре розумів здатність буддизму долати племінну роздробленість, утверджувати державну єдність. За Його ца­рювання буддизм став державною релігією.

Проте вже з II ст. до Р.Х. держава Маур’їв починає розпадатися, у II ст. по Р.Х. на півночі Індії утворюється царство (кінець І—III ст. по Р.Х.), в IV ст. знову зростає держава Магадгі, за династії Ґуптів (IV- VI ст.) вона стала могутньою імперією. Але це вже був період початку наближення Індії до феодального ладу.

Увесь цей історичний період (з VI ст. до Р.Х. до V ст. по Р.Х.) індій­ської стародавності був періодом переможного розквіту і стрімкого падіння буддизму в боротьбі з брахманізмом, джайнізмом, а потім — з індуїзмом, що витіснив буддизм Із суспільної арени Індії.

Буддизм виявився таким, що не відповідав особливостям індій­ського національного мислення, яке вимагало більшої духовності та більших можливостей для уяви. Індійці мали потребу в етичних прин­ципах, які б утвердили феодальне розшарування і одночасно вирішили проблеми поліетнічності та полі конфесіоналізму. Уже з III ст. до Р.Х. активно діють буддійські місіонери, до середини 1 тис. по Р.Х. вони поширили буддизм на Шри Ланці, в Індонезії та Індокитаї, у перші століття нової ери буддизм поширюється в Китаї та Тибеті, в IV- VI ст. — Кореї та Японії, в XVI-XVII ст. — Монголії, у XVIII ст. — Бурятії. У цих країнах буддизм здобув свою другу батьківщину і мав славетну Історію, справивши величезний вплив на долі народів цих країн. Він створив буддійську цивілізацію, вплинувши на політичну Історію цих народів, на їхню культуру, мистецтво, літературу, філосо­фію, науку.

Проте у Китаї буддизм незабаром був поважно посунутий конфу­цианством, а в Японії — синтоїзмом.

Що ж до своєї першої батьківщини, Індії, то тут буддизм з початку 1 тис. по Р.Х. поступово втрачає вплив, постійно відчуває і сприймає авторитет індуїзму і до XII ст. по Р.Х. зливається з ним. Ортодоксаль­них буддистів стає дедалі менше, у сучасній Індії — близько 1,7% усього населення.

Безумовно, Будда — це надзвичайно цікава постать в Історії люд­ства, а буддизм — неперевершена релігія за своїми масштабами: вели­чезне накопичення ідей, відразу колосальна кількість послідовників і географія поширення, вражаюча етнічна різноманітність вірних, над­звичайна стійкість у часі. Все це робить буддизм світовою релігією, гідною глибокого вивчення.

20.2.