Стаття 389—11. Ухвала суду про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або про відмову у його видачі

За результатами розгляду заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду суд постановляє ухвалу про видачу виконавчого листа або про відмову у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду за правилами, встановленими цим Кодексом для ухвалення рішення.

В ухвалі суду мають бути також зазначені:

1) найменування і склад третейського суду, який прийняв рішення;

2) ім'я (найменування) сторін третейського спору;

3) дані про рішення третейського суду, за яким заявник просить видати виконавчий лист;

4) вказівка про видачу виконавчого листа або про відмову у його видачі.

Ухвала суду про відмову у видачі виконавчого листа може бути оскаржена сторонами в апеляційному порядку протягом п'ятнадцяти днів з дня її постановлення судом.

Після набрання чинності ухвалою про відмову у видачі виконавчого листа спір між сторонами може бути вирішений судом у загальному порядку.

Ухвала суду про відмову у видачі виконавчого листа, якщо вона не була оскаржена в апеляційному порядку, набирає чинності після закінчення строку на апеляційне оскарження.

У разі подання апеляційної скарги ухвала суду набирає чинності після розгляду справи судом апеляційної інстанції.

Ухвала про видачу виконавчого листа направляється сторонам протягом п'яти днів з дня її постановлення.

Сторона, на користь якої виданий виконавчий лист, одержує його безпосередньо у суді.

Після розгляду судом заяви про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду справа підлягає поверненню до постійно діючого третейського суду.

(Кодекс доповнено розділом УІІ-1 згідно із Законом № 2979 VI від 03.02.2011)

Видача виконавчого документа на рішення третейського суду

Змінами до ЦПК поширено можливості судів щодо контролю за рішеннями третейських судів у разі видачі виконавчих листів.

Суд відмовляє у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, якщо:

1) на день ухвалення рішення за заявою про видачу виконавчого листа рішення третейського суду скасовано судом;

2) справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;

3) пропущено встановлений строк для звернення за видачею виконавчого листа, а причини його пропуску не визнані судом поважними;

4) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;

5) третейська угода визнана недійсною;

6) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону;

7) рішення третейського суду містить способи захисту прав та охоронюваних інтересів, не передбачені законом;

8) постійно діючий третейський суд не надав на вимогу суду відповідну справу;

9) третейський суд вирішив питання про права і обов'язки осіб, які не брали участі у справі.

Основні проблеми, які виникали під час виконання рішень третейського суду полягали в такому:

Була поширеною практика, коли третейські суди вирішують питання про права або обов'язки осіб, що виступають у третейському розгляді як треті особи або взагалі не беруть участі у третейському розгляді. Гостро постає питання про правомірність таких дій третейського суду, а також про обґрунтованість видачі виконавчого документа на відповідне рішення.

Як уже зазначалося, положення Закону № 1701-ІУ прямо закріплюють обов'язковість виконання рішення третейського суду лише для сторін третейського розгляду.

Щодо обов'язковості виконання рішення третейського суду було зроблено висновок Конституційним Судом у п. 4 Рішення від 10 січня 2008 р. № 1-РП/2008 (справа про завдання третейського суду), в якому зазначено, що відповідно до Закону № 1701-ІУ третейські суди приймають рішення тільки від свого імені (ст.

Відповідно до цих висновків Законом від 5 березня 2009 р. № 1076-УТ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів" перелік підстав для відмови у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду доповнено п. 9, згідно з яким підставою такої відмови є вирішення третейським судом питання про права і обов'язки осіб, які не брали участь у справі.

Відмова у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду Підстави відмови у видачі виконавчого документа встановлено ч. 6 ст. 56 Закону 1701-ІУ. Так, компетентний суд відмовляє в задоволенні заяви про видачу виконавчого документа, якщо:

1) на день прийняття рішення за заявою про видачу виконавчого документа рішення третейського суду скасовано компетентним судом;

2) справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;

3) пропущено встановлений цією статтею строк для звернення за видачею виконавчого документа, а причини його пропуску не визнані судом поважними;

4) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;

5) третейська угода визнана недійсною компетентним судом;

6) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам статей 16-19 цього Закону;

7) рішення третейського суду містить способи захисту прав та охоронюваних інтересів, які не передбачені законами України;

8) постійно діючий третейський суд не надав на вимогу компетентного суду відповідну справу;

9) третейський суд вирішив питання про права і обов'язки осіб, які не брали участь у справі.

На час завершення роботи над узагальненням набув чинності Закон від 5 березня 2009 р. № 1076-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів", положеннями якого встановлено, що місцем проведення третейського розгляду справи у постійно діючому третейському суді є місцезнаходження цього третейського суду. Місце проведення третейського розгляду справи у третейському суді для вирішення конкретного спору визначається третейською угодою.

У судах по-різному розуміють зміст зазначеної норми. Зокрема, здебільшого суди безпідставно видають виконавчі документи на рішення третейського суду за наявності підстав для відмови у такій видачі.

Вбачається, що під час розгляду питання про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду судам слід ураховувати таке:

1) згідно з п. 7 ст. 6 Закону № 1701-IV третейські суди не можуть розглядати справи, які відповідно до закону підлягають вирішенню винятково судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України. Таким чином, якщо згідно з положеннями чинного законодавства певне питання вирішується "судом", "у судовому порядку", "на підставі рішення суду" тощо, слід вважати, що йдеться про державні суди. Отже, відповідні питання не підлягають розгляду у третейських судах. Таким чином, винятково державними судами розглядаються справи щодо землі (відповідно до положень

Земельного кодексу України (далі - ЗК), зокрема ч. 2 ст. 158 ЗК, за якою винятково судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей); щодо визнання правочину дійсним або недійсним (відповідно до положень ЦК (зокрема ч. 2 ст. 218, ч. 3 ст. 215 та ін.); щодо житла (відповідно до положень Житлового кодексу України (зокрема ст. 109 цього Кодексу), щодо самочинного будівництва (відповідно до положень ЦК (зокрема, ст.

2) пункт 5 ч. 6 ст. 56 цього Закону слід розуміти таким чином, що підставою для відмови у видачі виконавчого документа є недійсність третейської угоди як у разі встановлення її недійсності рішенням суду, так і у разі її нікчемності. Відповідно до ч. 5 ст. 216 ЦК суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи;

3) якщо виконання рішення третейського суду вимагає вчинення дій або утримання від дій, які не передбачені чинним законодавством України, зачіпають закріплені законодавчо права та інтереси осіб, суперечать моральним засадам суспільства, судам слід відмовляти у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду на підставі п. 7 ч. 6 ст. 56 Закону.№ 1701-IV.

Скасування рішення третейського суду під час розгляду справи про недійсність третейської угоди

Деякі місцеві суди під час розгляду питання про визнання недійсною третейської угоди вирішують також і питання про скасування третейської угоди. При цьому в разі задоволення вимог щодо визнання недійсною третейської угоди суди вирішують питання і щодо скасування рішення третейського суду.

Приклад. Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська рішенням від 12 липня 2007 p., задовольняючи позов Р. до Д. про визнання недійсною третейської угоди, одночасно скасував рішення постійно діючого третейського суду "Перший третейський суд Асоціації "Правопорядок".

Вбачається, що така практика є правомірною, якщо було встановлено, що третейська угода є нікчемною, оскільки відповідно до ст. 51 Закону № 1701-IV недійсність третейської угоди є підставою для скасування рішення третейського суду, з чого випливає те, що скасування рішення третейського суду є наслідком недійсності третейської угоди. Відповідно до ч.

Скасування рішення третейського суду за заявою особи, яка не була стороною третейського розгляду

Надто складним є питання про скасування рішення третейського суду за заявою особи, яка не є стороною третейського розгляду. Відповідно до ч. 3 ст. 34 Закону № 1701-ГУ треті особи не мають права оскарження рішення третейського суду.

Як свідчить практика, випадки скасування рішень третейських судів за заявою осіб, які не були стороною третейського розгляду (зокрема, прокурора), є поширеними і виправданими. Зокрема, про це свідчить те, що непоодинокими є випадки, коли за фактами, які мали місце під час розгляду справи третейським судом, порушуються кримінальні справи.

Приклад. Алчевський міськрайонний суд Луганської області розглянув справу за заявою прокурора м. Алчевська в інтересах Х.О. про визнання недійсною третейської угоди та скасування рішення третейського суду.

Третейський суд при Асоціації "Лоєр-Консалтинг Груп" рішенням від 17 вересня 2006 р. за позовом Г. до В., X. визнав дійсним договір купівлі-продажу квартири ум. Алчевську, укладений між В., з одного боку, та X. - з другого, та визнано дійсним договір купівлі- продажу тієї ж квартири між Г. та В.

2 березня 2007 р. слідчими органами Алчевського МВ УМВС за фактом купівлі-продажу спірної квартири було порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ст. 190 ч. 2 КК (шахрайство). Підчас слідства стало відомо, що В. помер 30 вересня 2006 р. (через два тижні після винесення рішення третейським судом).

Проведена в межах кримінальної справи почеркознавча експертиза від 10 серпня 2007 р. підтвердила, що підписи на третейській угоді від імені X. про розгляд справи третейським судом виконані ймовірно не нею.

На підставі зазначеного прокурор вимагав визнати недійсною третейську угоду, скасувати рішення третейського суду, а також інші ухвали про відчуження квартири як незаконні.

Алчевським міськрайонним судом Луганської області рішенням від 11 грудня 2007 р. заяву прокурора було задоволено.

Вбачається, що за таких обставин скасування рішення третейського суду за заявою особи, яка не була стороною третейського розгляду, відповідає положенням Конституції та положенням міжнародних договорів. Розгорнуте обґрунтування такої позиції викладено в наступній справі.

Апеляційний суд АР Крим розглянув апеляційну скаргу Б. на рішення Центрального районного суду м. Сімферополя про скасування рішення третейського суду.

Центральний районний суд м. Сімферополя від 22 березня 2007 р. задовольнив заяву прокурора м. Сімферополя в інтересах Сімферопольської міської ради про скасування рішення від 28 вересня 2004 р. постійно діючого Кримського третейського суду при концерні "ДСН" за заявою Б. про визнання за нею права власності на частку домоволодіння у м. Сімферополі та припинення права власності К. на зазначену частку.

Апеляційний суд АР Крим ухвалою від 21 серпня 2007 р. апеляційну скаргу відхилив, зважаючи на таке.

Задовольняючи заяву про скасування рішення третейського суду, суд першої інстанції, зокрема, виходив з наявності порушень майнових прав територіальної громади м. Сімферополя, зазначивши, що представницький орган місцевого самоврядування безпідставно не був залучений до участі в справі.

Не погоджуючись з цим, Б. в апеляційній скарзі посилався на те, що Сімферопольська міська рада належним чином була залучена до участі в справі як третя особа і тому позбавлена можливості оскаржити рішення третейського суду.

Апеляційний суд зазначив, що відповідно до пунктів 1, 2 ч. 3 ст. 51 Закону № 1701-ІУ компетентний суд скасовує рішення третейського суду, якщо, зокрема: справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону; рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням третейського суду визнано право власності заявниці Б. на частку домоволодіння, яка може бути визначена як відумерла спадщина після смерті спадкодавця К., право власності якої на вказану частку, своєю чергою, третейський суд одночасно припинив.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 1277 ЦК у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відмерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини; спадщина, визнана судом відмерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Зважаючи на рішення Конституційного Суду від 1 грудня 2004 р. у справі № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес), територіальна громада м. Сімферополя, безперечно, має інтерес, який спирається на закон, щодо зазначеної спадщини, яка може бути визнана відмерлою. Тобто предмет позову в будь-якому випадку стосується прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи, яка не залучена до участі у справі.

Зі змісту ст. 51 Закону № 1701-IV (у системному аналізі зі статтями 2,3 цього Закону і визначенням терміна "сторони третейського розгляду"), питаннями, що виходять як за межі третейської угоди, так і за межі самого рішення третейського суду, слід вважати, зокрема, питання прав та обов'язків інших осіб, які не є сторонами, що передали спір на вирішення третейського суду, оскільки у межах рішення третейського суду можливо вирішувати лише питання, що стосуються винятково сторін третейського розгляду. Залучення до справи заінтересованої особи як третьої особи не надає такій їй прав сторони третейського розгляду.

Таким чином, рішенням третейського суду вирішені питання за вищевказаними межами, що є порушенням Закону № 1701-IV і безумовною підставою для скасування рішення третейського суду.

Відповідно до п. 1 ст. 6 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен у вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.

Кожен, чиї права і свободи, викладено в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правого захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Право на судовий захист передбачається ст. 55 Конституції, ст. 3 ЦПК, ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України.

Проте, як зазначалося, територіальна громада в особі її представницького органу не брала участь у третейському розгляді як його сторона і тому була фактично позбавлена права на судовий захист, оскільки третейський суд не здійснює правосуддя.

Цей приклад свідчить про правильну позицію суду та спонукає до висновку про необхідність застосування Закону № 1701-IV тільки при системному аналізі, зокрема, разом зі ст. 3 ЦПК і міжнародними правовими нормами (Конвенцією). Правильність цієї позиції підтверджується і практикою Верховного Суду України.

Так, Верховний Суд України розглянув справу про скасування рішення третейського суду за касаційною скаргою В. В. (документ отримано з офіційного джерела: zakonl.rada.gov.ua).

У вересні 2007 р. Б. В. подала скаргу на рішення від 27 січня 2006 р. третейського суду при асоціації" Лойєр консалтинг-груп", посилаючись на те, що зазначеним рішенням із порушенням вимог закону та її житлових прав визнано за С. Б. право власності на квартиру. Ухвалою судді Кам'янобрідського районного суду м. Луганська від 3 жовтня 2007 р. Б. В. відмовлено у відкритті провадження за її скаргою. Апеляційний суд Луганської області ухвалою від 27 березня 2008 року зазначену ухвалу судді Кам'янобрідського районного суду м. Луганська залишив без змін.

Відмовляючи Б. В. у відкритті провадження в цивільній справі за її скаргою, суди виходили з відсутності в неї права на оскарження рішення третейського суду, оскільки вона не є стороною третейського розгляду.

При цьому суди не дали оцінки доводам Б. В. про порушення її житлових прав і прав на приватизацію цієї квартири відповідно до Закону від 4 березня 1992 р. № 2163-11 "Про приватизацію державного житлового фонду" як члена сім'ї наймача, який постійно проживає та зареєстрований у спірному жилому приміщенні, і наданій суду довідці від 11 вересня 2007 р. № 1/209.

Колегія Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що з висновками суду не можна погодитись із таких підстав.

Відповідно до Закону № 1701-IV третейський суд - це недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та (або) юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин. Згідно з Конституцією Україна є демократичною, соціальною, правовою державою; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 1, 3).

Гарантуючи судовий захист з боку держави. Конституція одночасно визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних дій. Способом реалізації права кожного захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань у сфері цивільних правовідносин є звернення до третейського суду (у передбаченому Законом № 1701-ІУ випадках і порядку) та судовий захист.

Третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних правовідносин - це вид недержавної юрисдикційної діяльності, який не є здійсненням правосуддя.

Ураховуючи положення статей 55, 64, 124 Конституції, аналізуючи зміст Закону № 1701-ІУ та ст. 17 ЦПК, третейський суд як недержавний орган за цим Законом має повноваження вирішувати спори лише тих сторін, якими укладено угоду (прийнято рішення) про передачу спору на розгляд третейського суду, і ці повноваження третейського суду не поширюються на спори, в яких, крім цих осіб, сторонами є інші особи, які не були сторонами третейської угоди, або спори, які стосуються прав і обов'язків інших осіб, що не є сторонами третейської угоди.

Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції є нормами прямої дії.

Виходячи з принципу верховенства права, положень статей 21, 22 Конституції щодо непорушності конституційних прав особи, положень ст. 6 Конвенції, яка гарантує права особи на доступ до суду і справедливий розгляд його справи судом, та положень статей З, 15 ЦК, статей 1, 3, 4 ЦПК щодо права особи на судовий захист цивільного права та інтересу, очевидним стає висновок про пріоритетність права особи на судовий захист цивільних прав та інтересів, зокрема шляхом оскарження дій і рішень.

Таким чином, ураховуючи зазначені положення та принцип добровільності утворення третейського суду, обов'язковість рішення третейського суду лише для сторін третейської угоди, положення ст. 51 Закону № 1701-ІУ щодо неможливості оскарження рішення третейського суду (крім випадків, передбачених у ч. 3 цієї статті) поширюється лише на сторони третейської угоди і не може поширюватись на інших осіб, які не є учасниками третейської угоди і третейського розгляду, права та інтереси яких порушено рішенням третейського суду, прийнятим з перевищенням наданих йому повноважень і поза межами його компетенції (ст. 27 Закону № 1701-ІУ).

За таких обставин Верховний Суд ухвалою від 15 жовтня 2008 р. скасував постановлені судами ухвали про відмову Б. В. у відкритті провадження за її скаргою на рішення третейського суду, яким порушено її права та інтереси, з направленням матеріалів до суду першої інстанції для вирішення по суті.

Судам слід звернути увагу на те, що Законом від 5 березня 2009 р. № 1076-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів" право на оскарження рішення третейського суду надано як сторонам, так і третім особам, а також особам, які не брали участь у справі, якщо третейський суд вирішив питання про їхні права та обов'язки. Також відповідно до положень зазначеного Закону вирішення третейським судом питання про права та обов'язки осіб, які не брали участь у справі, є підставою для скасування рішення третейського суду.

Перегляд ухвали про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду за нововиявленими обставинами

Намагаючись захистити свої порушені права, особи звертаються до суду із заявами про їх перегляд за нововиявленими обставинами. Щодо їх вирішення склалася неоднакова судова практика.

Деякі суди не приймають такі заяви до розгляду, зважаючи на те, що відповідно до вимог ст. 361 ЦПК предметом перегляду у зв'язку з нововиявленими обставинами можуть бути рішення суду або ухвали суду, якими завершується провадження у справі, тобто справа вирішується по суті, заява залишається без розгляду або закривається провадження у справі. Інші ухвали суду першої інстанції не можуть бути предметом перегляду за нововиявленими обставинами. Зокрема, ухвала про видачу виконавчого документа за рішенням третейського суду є ухвалою суду, що постановляється в порядку виконання згідно з вимогами статей 65, 56 Закону, та не є ухвалою, якою вирішується спір або встановлюються перешкоди для його вирішення.

У судовій практиці мали місце випадки, коли заяви осіб, які не брали участь у розгляді справи, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами приймалися до розгляду.

Наприклад, Токмацький районний суд Запорізької області прийняв до розгляду заяву про перегляд ухвал про видачу виконавчого документа у трьох справах. Усі заяви суд задовольнив, ухвали про видачу виконавчого документа скасовані, а при новому розгляді у задоволенні двох заяв про видачу виконавчого документа відмовлено, щодо однієї заяви провадження у справі закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК.

Перегляд ухвал про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду в порядку апеляційного оскарження

Закон не передбачає можливості апеляційного оскарження ухвали суду про видачу виконавчого документа. Не міститься вказівки на таку ухвалу й у ч. 1 ст. 293 ЦПК, яка наводить перелік ухвал, на які може бути подано скарги окремо від рішення суду.

Однак у ч. 2 цієї статті зазначено, що заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, приєднуються до апеляційної скарги на рішення суду. Виходячи із системного тлумачення процесуального законодавства, можна стверджувати, що будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку або самостійно, або разом з рішенням по суті.

Ухвала про видачу виконавчого документа є судовим рішенням, яким завершується провадження у справі, тому вона не може бути оскаржена на підставі ч. 2 ст. 293 ЦПК. Водночас відсутність можливості такого оскарження створює умови для порушення права на судовий захист осіб, чиї права можуть бути порушені такою ухвалою.

Надто важлива ця обставина за умов, коли рішеннями третейських судів порушуються права осіб, не залучених до третейського розгляду справ, які не укладали третейську угоду, а в ст. 34 Закону № 1701-ІУ зазначається, що треті особи не мають право на оскарження рішення третейського суду.

Вбачається, що з урахуванням міжнародно-правових зобов'язань України та положень Конституції правильною слід визнати практику, яка склалася у судах Запорізької області. З метою запобігання таким протиправним явищам, що виникли з набуттям чинності Закону № 1701-IV, з метою реалізації положень ст. 55 Конституції, що передбачає право кожної особи (фізичної чи юридичної) на судовий захист своїх порушених прав і свобод, апеляційний суд Запорізької області запровадив практику прийняття до апеляційного розгляду апеляційних скарг на ухвали компетентних (місцевих) судів про видачу виконавчих документів за рішеннями третейських судів.

Апеляційний суд Запорізької області при цьому керується таким.

У ст. 17 Закону від 23 лютого 2006 p. № 3477-1V "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 6 Конвенції передбачено, що кожний у випадку спору про його цивільні права та обов'язки має право на справедливий і публічний розгляд справи незалежним і неупередженим судом, створеним відповідно до закону.

Тобто ст. 6 Конвенції захищає право кожного у випадку спору про його права та обов'язки, зокрема і право особи, про права якої суд прийняв рішення, не залучивши цю особу до розгляду справи.

У рішеннях Європейського суду з прав людини в справах "Garcia Manibardo проти Іспанії", "Levages Prestations Services проти Франції" наведено таку правову позицію: "Суд повторює, що ст. 6 Конвенції не примушує держави-учасниці створювати апеляційні або касаційні суди. Проте якщо такі суди існують, гарантії, передбачені ст. 6, має бути дотримано, зокрема особам, які вважають своє право порушеним, має бути забезпечено ефективне право доступу до правосуддя у рішеннях, що стосуються "їхніх цивільних прав і обов'язків".

У справах "Waite проти Канади", "Prince Hans-Adam II проти Ліхтенштейну", "Levages Prestations Services проти Франції" також зазначено, що право доступу до правосуддя, закріплене у п. 1 ст. 6 Конвенції, не є абсолютним. Воно може бути певною мірою обмежене державою. Проте такі обмеження не можуть звужувати право доступу до правосуддя таким чином і такою мірою, що сама його суть виявиться порушеною; зрештою, ці обмеження відповідатимуть п. 1 ст. 6 Конвенції лише за умови, що вони мають законну мету і що існує розумна співмірність між використаним способом і поставленою метою.

Ст. 293 ЦПК містить перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення. При цьому в наведеному переліку не передбачено ані ухвалу компетентного (місцевого) суду про відмову у видачі виконавчого документа, ані ухвалу про його видачу.

Таким чином, постановляючи ухвали чи то про видачу виконавчого документа, чи то про відмову в його видачі, суд вирішує питання про цивільні права та обов'язки осіб, а самі особи при цьому позбавлені права на апеляційне оскарження такого судового рішення. Оскаржити ці ухвали одночасно з рішенням суду, як це передбачено ч. 2 ст. 293 ЦПК, сторони не можуть, оскільки таке рішення компетентним судом неухвалюється.

Отже, особа, про права якої суд прийняв рішення, не залучивши до розгляду справи, взагалі позбавлена доступу до правосуддя. Таке вирішення цього питання нічим не зумовлено, порушує саму суть доступу до суду і тим самим є грубим порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції. Однак згідно з ч. 2 ст. 2 ЦПК, якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою, передбачено інші правила, ніж встановлені ЦПК, застосовують правила міжнародного договору.

Беручи до уваги, що Конвенція є міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого Верховна Рада України надала згідно з Постановою від 17 липня 1997 р. за № 475/97-ВР, за наведених обставин суди апеляційної інстанції під час вирішення питання про прийняття апеляційних скарг на ухвали суду про видачу (відмову у видачі) виконавчого документа мають керуватися саме нормами ст. б Конвенції, вищенаведеними рішеннями Європейського суду з прав людини та приймати апеляційні скарги до розгляду в порядку, передбаченому ст. 297 ЦПК.

Крім того, п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції передбачено гарантію забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Аналіз цієї норми засвідчує, що апеляційне та касаційне оскарження судового рішення можливе не тільки у передбачених законом випадках, а й тоді, коли закон не містить прямої заборони на це оскарження. Такий висновок міститься у рішенні Конституційного Суду від 11 грудня 2007 р. у справі № 11-рп/2007 за конституційним зверненням громадянина Касьяненка Б. П. щодо офіційного тлумачення положень п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції, ч. 2 ст. 383 Кримінально-процесуального кодексу України.

Статтею 56 Закону № 1701-IV передбачено право на оскарження ухвали про відмову у видачі виконавчого документа на підставі рішення третейського суду. Цією самою нормою Закону визначено порядок і строки подання апеляційної скарги на зазначену ухвалу суду. Законом не встановлено порядку оскарження ухвали про видачу виконавчого документа, проте прямо й не передбачено заборони на оскарження такої ухвали.

З огляду на наведене та беручи до уваги, що норми Конституції є нормами прямої дії, суди апеляційної інстанції вправі і, Понад те, зобов'язані приймати до свого апеляційного провадження апеляційні скарги на ухвали суду про видачу (відмову у видачі) виконавчого документа за рішеннями третейських судів.

Про правильність такої позиції свідчить також принцип доступу до правосуддя, викладений у ст. 6 Закону від 7 лютого 2002 р. № 3018-П "Про судоустрій України", відповідно до якої всім суб'єктам правовідносин гарантується захист їхніх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції.

Так, в ухвалі від 19 червня 2008 р. апеляційного суду Запорізької області у справі за апеляційною скаргою С. Ю. на ухвалу судді Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 7 червня 2007 р. про видачу виконавчого документа за рішенням постійно діючого третейського суду при Українській товарній біржі "Українська товарна біржа" зазначено: "що С. Ю. оскаржує ухвалу суду першої інстанції, яка відповідно до положень ст. 293 ЦПК не підлягає окремому від рішення оскарженню. Крім того, цю ухвалу оскаржує особа, яка не брала участі як під час розгляду справи в третейському суді, так й у суді першої інстанції місцевого загального суду.

Проте згідно з Рішенням Конституційного Суду від 25 грудня 1997 р. № 9-зп ч. 1 ст. 55 гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушено.

Відмова у прийнятті апеляційної скарги на ухвалу суду, яка не передбачена ст. 293 ЦПК, подана особою, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права і обов'язки, є відмовою у правосудді.

Європейський суд з прав людини тлумачить зазначену правову норму таким чином: "Суд нагадує, що ст. б охороняє право кожного подавати будь-яку скаргу до суду чи трибуналу стосовно його громадянських прав і обов'язків. У цьому сенсі стаття містить поняття "право на суд", в якому право на доступ, тобто право ініціювати провадження в судах з розгляду цивільних справ, становить одну з її складових (рішення Hornsby v. Greece від 19 березня 1997 p.); "в силу ст. 1 Конвенції кожна договірна сторона " гарантує кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в Конвенції". Обов'язок забезпечувати ефективну реалізацію прав, захищених цим документом, має бути результатом позитивних обов'язків держави (рішення у справі "X і Y проти Нідерландів" від 26 березня 1985 p.).

Аналогічна ситуація має місце у випадках оскарження окремих ухвал, постановлених судом під час або за результатами розгляду справи. Адже ст. 293 ЦПК також не передбачено право особи на оскарження такої ухвали. Разом з тим відповідно до ст. 211 ЦПК апеляційний суд відкриває апеляційне провадження по скаргам на зазначені категорії незалежно від того, чи постановлено рішення суду.

Отже, зважаючи на те, що оскаржуваними ухвалами часто фактично узаконюються незаконні рішення третейських судів, порушуються права осіб, які не брали участі у справі, та з огляду на те, що ч. 7 ст. 8 ЦПК передбачена можливість застосування аналогії закону, судова колегія вважає за можливе прийняття до розгляду апеляційної скарги на ухвали суду першої інстанції про видачу виконавчого документа за рішенням третейського суду".

Правильність такої позиції також підтверджується практикою Верховного Суду.

Так, Верховний Суд України розглянув справу за касаційною скаргою TOB "СП МДМ" про скасування ухвали про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду.

Рішенням постійно діючого третейського суду при Українській товарній біржі від 14 серпня 2006 р. частково задоволено позов

TOB "Макс Лайн" до Б.Г. про спонукання до вчинення дій і визнання права власності на об'єкт нерухомого майна, визнано за TOB "Макс Лайн" право власності на нежитлове приміщення.

Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 18 серпня 2006 р. задоволено заяву TOB "Макс Лайн" про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду. В листопаді 2006 р. TOB "СП МДМ" оскаржило зазначену ухвалу суду в апеляційному порядку. Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 21 листопада 2006 р. апеляційну скаргу повернено TOB "СП МДМ" на тій підставі, що ухвала суду про видачу виконавчого документа оскарженню не підлягає.

Колегія Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України не погодилась із зазначеним висновком з таких міркувань.

Відповідно до ч. 8 ст. 56 Закону № 1701-IV право оскаржити ухвалу про відмову у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду мають лише сторони третейського розгляду справи. За змістом зазначеної норми особи, які не брали участі в справі, якщо суд вирішив питання про їх права і обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку як ухвалу про видачу виконавчого документа, так і ухвалу про відмову в його видачі з підстав незалучення їх до участі в третейському розгляді справи.

Звертаючись до суду з апеляційною скаргою на ухвалу про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду, TOB "СП МДМ", серед іншого, посилалося на те, що воно є власником об'єкта нерухомого майна, спір про який вирішено третейським судом, однак до участі в третейському розгляді справи його залучено не було.

Вирішуючи питання про прийняття апеляційної скарги, суддя апеляційного суду на зазначене посилання уваги не звернув, оцінки йому не надав і дійшов помилкового висновку, що ухвала про видачу виконавчого документа не може бути оскаржена TOB "СП МДМ" в апеляційному порядку. Виходячи з наведеного, ухвалою від 28 січня 2009 р. Верховний Суд України частково задовольнив касаційну скаргу TOB "СП МДМ", скасувавши ухвалу апеляційного суду Запорізької області і передавши справу про прийняття апеляційної скарги TOB "СП МДМ" на ухвалу про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Отже, діяльність третейських судів з вирішення спорів, а також недосконалість законодавчого регулювання такої діяльності призводять до виникнення великої кількості проблем у діяльності судів. З огляду на те, що кількість справ, які розглядаються третейськими судами, стрімко зростає, а практика розгляду судами загальної юрисдикції справ, пов'язаних з їх діяльністю, є вкрай суперечливою, вирішення цих проблем є невідкладним завданням для чого потрібно вдосконалювати законодавство, а також формувати єдину практику розгляду судами зазначених справ