Глава 39. Участь у дослідженнідоказів

Дослідження обставин справи розпочинається заслуховуванням пояснень сторін та їх представників, що виходять від осіб, які мають юридичну заінтересованість у справі. Цю специфіку суд враховує під час оцінки доказів.

За клопотанням сторони, третьої особи пояснення може давати тільки представник. Така позиція правильна. "Не будучи юристом, сторона може замість потрібних суду фактичних даних викласти свої плутані й часом неправильні "юридичні" міркування, що лише ускладнить завдання з обґрунтування правової позиції у справі". Адвокат або інша особа, яка виконує обов'язки представника, маючи правову підготовку, може чіткіше і точніше сформулювати вимоги сторін, забезпечивши процесуальну економію.

Особи, які звернулися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, дають пояснення першими. Сторони, їхні представники повинні мати за правило, що у випадку, коли у справі заявлено кілька вимог, то належить дати окремо пояснення по кожній із них.

Суд може зобов'язати сторони до цього.

Іноді сторони й інші особи, які беруть участь у справі, нечітко висловлюються щодо своїх вимог. Але суд має з'ясувати позицію сторін. Тому ст. 176 ЦПК надає суду право зажадати конкретної відповіді - "так" чи "ні". Відповідно до усталеного порядку сторони й інші особи, які беруть участь у справі, можуть ставити питання один одному. Таке правило нагадує перехресний допит. Під перехресним допитом розуміють допит однієї і тієї самої особи, коли сторони, які беруть участь у справі, можуть почергово ставити запитання допитуваному про одну й ту саму обставину з метою перевірки, уточнення або доповнення його пояснень.

"Пояснення про обставини справи сторони дають у формі вільної розповіді. Позивач має повідомити суду факти, якими обґрунтовує позовні вимоги, і на підтвердження цих фактів послатися на докази. Якщо відповідач заперечує проти позову, він зобов'язаний послатись на фактичний і доказовий матеріал ". Клієнт має усвідомити, що його завдання - викласти суду тільки факти, які мають значення для справи, уникаючи непотрібних подробиць, і вказати на докази, які ці факти підтверджують. "Враховуючи індивідуальні особливості свого довірителя, адвокат може з його згоди дати пояснення суду замість нього. Але при цьому слід ураховувати небезпеку "додаткових" роз'яснень, які клієнт може побажати дати суду, вважаючи, що адвокат сказав "занадто мало". Практика показує, що такими доповненнями, надто якщо вони стосуються юридичної сторони справи, довірителі зовсім не сприяють з'ясуванню судом правової позиції, коротко і вичерпно викладеної адвокатом. Тому корисно роз'яснити довірителю, що йому не слід доповнювати виклад адвокатом обставин, особливо з правових аспектів спору". Довірителю обов'язково слід пояснити, як відповідати на запитання, обмежившись тільки фактами і не виказуючи свого, часом неприязного, ставлення до протилежної сторони. Якщо у своїх поясненнях представник забув про важливі обставини, адвокат може поставити йому з дозволу суду запитання.

Пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, які заявляють, що факти, які мають значення для справи, їм відомі особисто, можуть бути одержані в порядку допиту їх як свідків (ст. 62,184 ЦПК).

Можливість допиту сторін та їхніх представників є новелою цивільного процесу. Безумовно, що вона розширює доказову базу, а тому є виправданою з погляду доцільності. Водночас слід застерегти представників і сторін щодо можливої відповідальності за надання неправдивих показів. За змістом статті сторони, треті особи можуть бути допитані як свідки, якщо заявляють, що факти, які мають значення для справи, їм відомі особисто.

Проблемою залишається те, що під час надання пояснень ці особи висловлюють свою позицію і дають пояснення не тільки про факти, які їм відомі особисто. Оскільки це питання не врегульовано достатнім чином, вихід із ситуації знаходитимуть судді безпосередньо в судовому процесі.

Можна рекомендувати такий порядок. Сторона, третя особа, їхні представники дають пояснення в порядку ст. 176 Кодексу, посилаючись зокрема на факти, які їм відомі особисто. Після цього, відповідно до встановленого судом порядку дослідження доказів, сторони, треті особи, їхні представники дають покази в порядку статей 180-182, 184 Кодексу як свідки щодо фактів, які їм особисто відомі.

Мистецтво допиту - біла пляма у підготовці юристів (суддів, адвокатів), які надають правову допомогу. Якщо допитувана особа намагається ухилитися від відповіді, не варто наполягати на такому запитанні, бо це нічого не дасть: неможливо примусити сторону або свідка давати покази на шкоду собі. Суддя, звичайно, зробить висновки з небажання дати чіткі відповіді. Замість цього потрібно поставити запитання про інші обставини, відповіді на які загалом можуть дозволити встановити факти, стосовно яких особа не бажає дати прямої відповіді.

Ось приклад з книги Д. П. Ватмана та В. А. Єлизарова: "Позивачка пред'явила позов про виселення невістки, яка прибула до міста із іншої місцевості. На питання адвоката відповідачки позивачка категорично стверджує, що прописка позивачки була проведена без її, наймача, відому і згоди. Адвокат запитує:

- Ви брали участь у виборах до місцевих рад депутатів трудящих?

-Так.

- З ким ви були на виборчій дільниці?

- Із сусідкою по квартирі. (Сусідку викликано як свідка).

- А ваша невістка брала участь у голосуванні?

- Вона була разом з нами.

- Чи брала вона паспорт?

- Так, без паспортів бюлетені для голосування не видають. Добившись визнання цього факту, адвокат продовжує допит:

- Ви знали, що невістка влаштувалась на роботу?

- Сама не знала, але син говорив мені про це.

- А чи могла вона влаштуватись на роботу, не будучи прописаною?

- Не знаю. Але я згоди на її прописку не давала.

На цьому слід зупинитись. Подальший допит нічого не дасть, але вже визнані позивачкою факти можуть привести суддів до висновку, що вона давала неправдиві покази. Адвокат вказав у промові, що згідно з Положенням про вибори в них можуть брати участь тільки особи, які постійно проживають у певній місцевості, а для влаштування на роботу потрібно мати паспорт з відміткою про прописку. Отже, позивачка не могла не знати про прописку невістки на її житловій площі, а відсутність заперечень слід розглядати як її згоду на вселення відповідачки як члена сім'ї. Питання слід ставити у бездоганно ввічливій, коректній формі. Адвокат та інші особи, які ведуть допит, не мають вступати в суперечки та спростовувати допитуваного. Міркування та висновки доречні у промові, а не під час допиту".

Суд визначає порядок з'ясування обставин справи та дослідження доказів, встановлюючи його залежно від змісту спірних правовідносин. У разі потреби цей порядок може бути змінено.

Зазвичай, хоч у законі це прямо не вказано, встановлення порядку дослідження не становить особливих труднощів: спочатку досліджуються докази, подані позивачем, на підтвердження своїх вимог, а потім - докази, якими відповідач обґрунтовує заперечення проти позову. Найчастіше (за аналогією у кримінальних справах) суд заслуховує покази свідків, а потім досліджує письмові та речові докази, висновок експертизи.

Особливе значення це має для позивача, який до початку судового розгляду не завжди знає позицію відповідача, а також якими доказами буде обґрунтовано заперечення проти позову.

Приклад. "Вирішується справа про визнання дійсним заповіту, посвідченого черговим лікарем лікарні. Нотаріус відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину. Відповідач не пред'являє зустрічного позову про визнання заповіту недійсним і не представив письмових пояснень у справі. Тільки з пояснень відповідача у судовому засіданні з'ясувалося, що відповідач оспорює заповіт, стверджуючи, що він не міг бути складений за життя спадкодавця.

Враховуючи таку позицію сторони, адвокат позивача запропонував суду розпочати дослідження доказів з оголошення записів з історії хвороби, а потім оголосити висновок експертизи, яка є у справі, та допитати експерта, після чого перейти до допиту свідків. Такий порядок адвокат вважав найбільш доцільним, оскільки передусім з'ясовувались питання стану здоров'я спадкодавця, його здатність розуміти значення заповіту, про складення якого була відмітка в історії хвороби. Після цього пропонувалось заслухати свідків, які були присутні в момент посвідчення заповіту, або які оформляли його пізніше. Суд погодився з пропозицією адвоката".

У ст. 179 ЦПК подано визначення предмета доказування, тобто відомостей про факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для справи (причини пропуску позовної давності тощо), що значно полегшує роботу суду під час вирішення питань, які входять у коло доказування.

З метою визначення предмета доказування судом досліджуються покази свідків, письмові та речові докази, висновки експертів. Відповідно до ст. 57 ЦПК до числа доказів належать також пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків. З цього можна дійти висновку, що ЦПК допускає як докази лише ту частину пояснень сторін, яка надана ними під час допиту цих осіб як свідків.

До речових доказів належать також звуко- і відеозаписи, які суд має заслухати або проглянути у судовому засіданні.

Обставини, які підлягають доказуванню, випливають з диспозиції норми матеріального права, що вказує на обставини, які потрібно довести у будь-якій справі цієї категорії^]. Кожна справа є специфічною, її специфіка визначається позовною заявою та запереченнями на неї. Тому конкретні обставини, які потрібно довести, випливають з підстави позову та заперечень на нього. Підстави позову — це обставини, які підтверджують вимоги позивача.

Щоб "визначити обставини, які мають значення для справи, слід використовувати два джерела: норму матеріального права, яка регулює конкретні правовідносини, та підставу позову і заперечення на нього".

Наприклад, у справах про визнання недійсними договорів потрібно з'ясовувати:

- чи зміст правочину не суперечить закону й іншим правовим актам;

- чи правочин вчинено дієздатною особою;

- чи волевиявлення учасника правочину відповідає його дійсній волі;

- чи угода відповідає формі, передбаченій законом. Цивільно-правовий договір - один із різновидів правочинів.

Отже, предмет доказування у справах про визнання недійсним договору охоплює такі факти:

1) укладення договору;

2) суперечність змісту договору вимогам закону чи іншого правового акта;

3) одержання сторонами договору того чи іншого матеріального блага;

4) вартість одержаного сторонами матеріального блага на момент винесення рішення суду.

Ці факти може бути встановлено: 1) щодо укладення договору:

- письмовим договором;

- розпискою відповідача про одержання матеріального блага;

- актом (іншим документом), який підтверджує одержання відповідачем матеріального блага;

- показами свідків про укладення договору, якщо закон допускає такі свідчення на підтвердження укладення договору;

- іншими доказами, які з достовірністю підтверджують укладення договору;

2) щодо суперечності змісту договору вимогам закону чи іншого правового акта:

- доказами, які підтверджують цю обставину;

3) щодо одержання сторонами того чи іншого матеріального блага:

- розпискою відповідача про одержання матеріального блага;

- актом (інший документом), який підтверджує одержання матеріального блага;

4) щодо вартості одержаного сторонами договору матеріального блага на момент винесення рішення суду:

- довідкою про вартість товарів (робіт, послуг);

- висновком експерта про вартість товарів (робіт, послуг);

- іншими доказами, які підтверджують вартість матеріального блага.

У справі про стягнення заборгованості за договором підряду належить з'ясовувати:

1) укладення договору підряду, що підтверджується договором підряду, проектно- кошторисною документацією, дозволом на виконання будівельних робіт; позитивним висновком державної інвестиційної експертизи; довідкою про вартість виконаних робіт за встановленою Держбудом України формою КБ-3. Додатково може бути додано інші документи: дефектний акт щодо проведення реконструкції об'єкта; завдання на проектування об'єкта;

2) факт виконання договору, який підтверджується актами приймання виконаних робіт за встановленою Держбудом України формою КБ-2 в;

3) факт часткової оплати, передбаченої договором ціни, підтверджений випискою з банку, копією платіжного доручення, приймальним ордером на внесення коштів.

Ці приклади засвідчують, що кожна справа потребує специфічних підходів підчас вирішення питання про предмет доказування. Ці питання з'ясовуються позивачем або його адвокатом ще на стадії підготовки позовної заяви. Щодо розроблення правової позиції досліджуються документи, визначається коло доказів, які слід представити суду, з'ясовується наявність права вимоги.

Робота з відбору, дослідження, оцінки фактів і доказів, уточнення правової позиції та з'ясування лінії спору знаходять об'єктивне відображення у письмовій формі - позовній заяві та поясненнях у справі^[2]. Отже, позивач заздалегідь має визначити для себе предмет доказування, ще до подання позовної заяви у суд. Тому предмет доказування великою мірою визначає і зміст позовної заяви. Що стосується відповідача, то свої заперечення він може підготувати після ознайомлення з позовною заявою.

На відміну від кримінальних справ, де проводять досудове слідство, у цивільних справах до подання позовної заяви в суд відповідач не завжди може знати всі докази, які має позивач, і з підготуванням до справи відповідач обмежений у часі. Все це іноді створює непередбачувані ситуації та вимагає від сторін максимальних зусиль з підготовки справи до слухання. Суд уточнює, за потреби, предмет доказування у справі та вживає заходів щодо забезпечення повноти судового слідства.

Ці й інші обставини вказують на те, що навіть найпростіша на перший погляд цивільна справа може виявитись складною у вирішенні. Це вимагає присутності у процесі висококваліфікованих спеціалістів (адвокатів, юрисконсультів). Тому невипадково ЦПК Франції у ст. 899 встановлює, що "за відсутності нормативних положень, які передбачають протилежне, на сторони покладено обов'язок обрати собі судового повіреного"^[3] (адвоката).

•[1] Справочник подсказыванию в гражданском судопроизводстве. - М., 2002. - С. 4.

•[2] Зейкан Я. П. Захист прав та інтересів в арбітражному суді. - К., 2001. - С. 12.

•[3] Новый Гражданский процессуальный кодекс Франции. - К., 2004. - С. 225-226.