Глава 27. Забезпечення позову

Факт пред'явлення позову стає відомим відповідачу, і він може вжити заходів до утруднення доступу до доказів або до того, щоб рішення не було виконане: сховати майно, грошові кошти, перепродати предмет позову (нерухомість або інше майно, яке підлягає реєстрації), передати його на зберігання іншим особам тощо.

Нині застосовують і більш витончені, загострені методи протидії позову (наприклад, шляхом упереджувального позову третіх осіб про визнання спірного договору дійсним, шляхом заявлення самостійних вимог на предмет спору тощо). Такі позови вже використовувались окремими суб'єктами господарської діяльності, й досить ефективно.

Ще більше часу для цього було у випадках, коли діяв обов'язковий досудовий порядок вирішення спору. Направлення претензії було сигналом про можливе пред'явлення позову.

Отже, забезпечення позову - це "створення можливості для майбутнього реального виконання рішення суду"^[1]. Якщо у ЦПК 1963 р. ініціатором забезпечення позову міг бути і суд, то у новому Кодексі суд здійснює забезпечення позову тільки за заявою осіб, які беруть участь у справі. Забезпечення позову - це сукупність заходів процесуального характеру, мета якого - запобігти можливим утрудненням щодо виконання в подальшому рішення суду.

Заходи із забезпечення позову характерні невідкладністю, тимчасовим характером їх застосування та спрощеною процедурою. Тимчасовий характер заходів полягає в тому, що їх дія обмежена певним періодом. Заява про забезпечення позову може бути подана і до пред'явлення позову в суд, якщо це стосується права інтелектуальної власності.

На практиці, яка ще не усталилася та належно не визначилась, суди за інерцією допускають застосування забезпечення позову до пред'явлення позовної заяви. Між іншим, ч. 4 ст. 151 ЦПК передбачає таку можливість тільки в одному випадку: для запобігання порушенню права інтелектуальної власності.

Один із суддів Закарпаття до подання позовної заяви щодо визнання недійсним заповіту наклав арешт на майно, яке не входило у спадкову масу (будинок), а також на все спадкове майно, хоча вимоги заявив один із кількох спадкоємців.

Таким чином, було порушено не тільки вимогу співмірності (ч. 3 ст. 152 ЦПК) із заявленими позивачем вимогами, а й застосовано такі заходи всупереч вимогам закону, який не передбачає можливість забезпечення вимог до пред'явлення позову.

Аналіз ч. 3 та 4 ст. 151 і ч. 3 ст. 152 ЦПК засвідчує, що застосування запобіжного заходу можливе на будь-якій стадії розгляду справи (тобто вже має бути у суді справа). Крім того, забезпечення позову має бути сумірним із заявленими вимогами. Слово "сумірний" означає такий, що можна виміряти за однаковою з чим-небудь, наприклад, з предметом позову, мірою. Вкладений у цей термін зміст, мабуть, ширший і охоплює поняття "співвідносний". У всякому разі забезпечення позову має бути співмірним не лише у цифровому виразі, а й забезпечувати виконання рішення у випадках, якщо питання не пов'язане з грошовими вимогами.

ЦПК "встановлено можливість застосування зупинення стягнення на підставі будь-якого виконавчого документа, а не лише виконавчого напису нотаріального органу, як це було раніше, який оскаржується боржником у судовому порядку. Останнє не стосується оскарження судового рішення в касаційному порядку. У цьому разі за потреби питання про зупинення виконання вирішується ухвалою судді-доповідача суду касаційної інстанції (ч. 1 ст. 327 ЦПК). Не може це стосуватися і випадків негайного виконання рішення, яке є особливою формою захисту порушеного права"375.

Постановляючи той чи інший вид забезпечення позову до подання позову, суд не може дотримати вимог співмірності, оскільки у суді ще немає позовної заяви, а, отже, суд не знає ні змісту вимог, ні предмета спору. Саме тому закон передбачив тільки один випадок забезпечення позову до подання позову, а саме з метою не допустити порушення права інтелектуальної власності, наприклад, шляхом заборони друку певного твору, випуску статті тощо.

У Києві суд наклав арешт на неіснуючу ще квартиру, адреса і номер якої було вказано у договорі на інвестування житла. Фактично позивачу належала не квартира, а тільки право на її вимогу, оскільки позивачу належало не конкретне житло, а тільки права за договором інвестиції. У цьому випадку слід керуватись, на мою думку, Законом "Про забезпечення прав кредиторів та реєстрацію обтяжень". Попередньо зазначені у договорі інвестиції квартири можуть бути замінені на інші, набувач може цим скористатись та вибрати собі іншу квартиру, і заборона може не спрацювати. Крім того, відсутність такої квартири у державному реєстрі нерухомості унеможливлює занесення цього обмеження до реєстру заборон на нерухомість. У конкретному випадку в результаті невдалого обмеження третя особа безперешкодно зареєструвала на себе квартиру, щодо якої виник спір, і мети забезпечення позову не було досягнуто. З другого боку, заборона таки була накладена у реєстрі з моменту реєстрації квартири. Але оскільки відповідач оформив на себе квартиру під зовсім іншим номером, ця заборона спричинила проблеми для особи, яка не була відповідачем у справі.

Поширення набули і заборони на проведення загальних зборів господарських товариств. У літературі наголошувалось, що такі дії порушують вимоги ч. 3 ст. 15 Закону "Про підприємництво"]³], згідно з якою втручання державних органів у господарську діяльність не допускається. Посилання на цю норму проникли і до рішень апеляційних судів. Однак Закон "Про підприємництво", за винятком ст. 4, втратив силу. У цьому випадку прийнятнішим є посилання на ч. 5 ст. 19 Господарського кодексу України та ст.

Разом з тим ст. 152 ЦПК передбачає право накладати заборони на вчинення певних дій, а, отже, на проведення загальних зборів. З цим доводиться рахуватись. Але правильною була б, на мою думку, позиція, за якою б заборонялось не проведення загальних зборів взагалі, а вирішення загальними зборами певного питання, яке є предметом спору (наприклад, надання дозволу на продаж певного об'єкта). Розуміючи це право надто широко, судді встановлюють заборони на проведення загальних зборів акціонерів, припиняючи в такий спосіб вирішення важливих питань господарської діяльності підприємства та реалізації ними повноважень, які не стосуються предмета позову. Це є не чим іншим, як втручанням у господарську діяльність підприємств, у право вільно вирішувати власні справи. І хоча Верховний Суд України наголошував у конкретних рішеннях про недопустимість таких підходів, судова практика їх не сприйняла. Суди продовжують довільно застосовувати норми про забезпечення позову. Така розхитаність, розбалансованість судової практики свідчить про обмеження можливостей з боку Верховного Суду України контролювати єдність підходів і оцінок для ухвалення рішень.

Приклад. Б. заявила позов до державного реєстратора та корпорації "Астра" про ліквідацію 15 юридичних осіб і вилучення їх з державного реєстру. Ці 15 підприємств входили до складу корпорації як акціонери. У забезпечення позову позивач просила заборонити скликання загальних зборів корпорації "Астра".

Важко, звичайно, збагнути, в який спосіб заборона проводити загальні збори акціонерів корпорації може забезпечити виконання рішення про ліквідацію 15 підприємств, оскільки за законом питання про ліквідацію підприємств міг прийняти тільки їх вищий орган. У корпорації не було навіть частки у статутних фондах цих господарських товариств, ліквідації яких домагалась позивачка. І як може позивачка Б., яка не є учасником цих товариств, просити суд прийняти рішення про їх ліквідацію. Зрозуміло, що і суддя мав принаймні ознайомитись з позовною заявою і дати строк для усунення її недоліків, перш ніж вирішувати питання про заборону скликання загальних зборів корпорації. Вирішуючи ж питання про забезпечення позову, суддя мав витребувати обґрунтування потреби саме такого виду забезпечення позову і зіставити його з предметом позовних вимог. За потреби суд, допускаючи забезпечення позову, може вимагати від позивача забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню забезпеченням позову, яка вноситься на депозитний рахунок суду (ч. 4 ст. 153 ЦПК).

Той же суддя щодо підприємства, яке перебувало у стадії банкрутства, наклав арешт на всі його активи вартістю в десятки мільйонів гривень заради забезпечення позову про виділення паю вартістю 560 гривень.

Отже, під час вирішення питання про забезпечення позову слід ураховувати, чи немає заборони на певний вид забезпечення і, зокрема, враховувати заборону на арешти майна під час процедури банкрутства. Тут доречно було б дорікнути й адвокатам, які, по суті, підставили суддю з такими надуманими вимогами.

Перевірка показала, що правову допомогу надавав син одного з керівників апеляційного суду. Як бути в такому випадку - ЦПК не встановлює. Доказів втручання з боку керівника апеляційного суду у відповідачів немає. Водночас поведінка судді, його некритичне ставлення до позовної заяви, явний характер допущених суддею порушень закону дають підстави для підозр про втручання у роботу судді зі сторони. Але це лише підозри. Можливість просити вищестоящі суди про передання справи до іншої області ЦПК не встановив, а для відводу немає достатньо фактів. До того ж питання про відвід вирішує сам суддя. Мабуть, норми ЦПК, які передбачають право на відвід, слід переглянути та передбачити, що це питання вирішує суд вищого рівня або ж принаймні голова відповідного суду. Питання довіри до судді є надто принциповим і важливим для правосуддя моментом, щоб вирішення відводу доручати людині, якій недовіряють. Нерідко саме з цього починаються підозри в необ'єктивності суду.

Маємо нестабільну, неоднозначну судову практику з питань забезпечення позовів. Було б, звичайно, корисним, якщо б Верховний Суд узагальнив таку практику та визначив правові позиції з цих питань, щоб внести в них ясність.

Забезпечення позову на будь-якій стадії справи означає, що його може бути вирішено в будь-який період слухання справи, а також, на мою думку, одночасно з постановленням рішення у справі.

Питання про вжиття заходів до забезпечення позову вирішується шляхом подання відповідної заяви у суд. Виникає проблема: як бути, якщо заява про забезпечення позову подається особами, яким за законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Адже дії з забезпечення позову можуть мати негативні наслідки для позивача, зокрема, відшкодування збитків відповідачу, в інтересах якого прокурор або інша особа заявили про забезпечення позову.

У Російській Федерації ця проблема була предметом розгляду Конституційним судом РФ, який у справі від 14 лютого 2002 р. № 4-П "Про перевірку конституційності ст. 140 Цивільного процесуального кодексу РСФСР у зв'язку із скаргою громадянки Л. Б. Фішер" визнав, що без згоди позивача суд не має вживати заходів до забезпечення позову, за заявою прокурора або іншої особи, які звернулися в суд за захистом інтересів позивача.

У всякому разі суд має заслухати думку позивача, в інтересах якого заявляється таке клопотання. Однак буквальне прочитання закону не вимагає попереднього погодження, крім випадку, коли суд вважає за потрібне забезпечити вимогу про забезпечення позову заставою. У заяві має бути вказано причини, у зв'язку з якими належить забезпечити позов, вид забезпечення та його обґрунтування, інші відомості, які заявник вважає за потрібне вказати у заяві.

У ч. 4 коментованої статті передбачено право подати заяву про забезпечення позову до подання позову з метою запобігання порушенню права інтелектуальної власності. Отже, за змістом ст. 161 ЦПК, порівняно з ЦПК 1963 р., право звернутись із забезпеченням позову до його пред'явлення в суд значно звужено і стосується тільки спорів щодо порушення права інтелектуальної власності. Наприклад, накладення заборони на випуск певної статті, книжки тощо.

До заяви про забезпечення доказів додаються документи й інші докази, які підтверджують, що саме ця особа є суб'єктом відповідного права інтелектуальної власності й саме права цієї особи може бути порушено у разі невжиття заходів забезпечення позову. До заяви подають копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити заходи забезпечення позову.

У разі подання заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви її слід подати протягом 10 днів з дня постановлення ухвали про забезпечення позову.

Кінцева мета позивача - домогтися, щоб його вимогу було задоволено і виконано. Забезпечення позову можливе як за первісним, так і за зустрічним позовом.

Суд з метою забезпечення позову може заборонити вчинення певних дій або проведення платежів і передавання майна відповідачеві та виконання щодо нього інших зобов'язань іншим особам. Сформульоване у такий спосіб забезпечення позову, не маючи певної прив'язки до предмета спору, є надто широким і може нанести істотну шкоду інтересам відповідача. Тому, встановлюючи такий спосіб забезпечення позову, суд має бути особливо скрупульозним у з'ясуванні причин і потреби саме у такому виді забезпечення. Було б точніше вказати про заборону іншим особам вчиняти певні дії щодо предмета спору.

Суд має зважати, що накладення, наприклад, арешту на майно одночасно порушує або може порушувати права й інтереси третіх осіб. Заява про арешт грошових коштів не може бути задоволена, якщо судом встановлено, що на рахунках відповідача таких коштів немає. Коментована стаття передбачає також встановлення обов'язку вчинити певні дії, зупинення продажу описаного майна, щодо якого подано позов про право власності або про вилучення його з опису. Ця норма є надто важливою, позаяк спрямована на захист прав власності особи на конкретне майно, яке в іншому разі може бути безповоротно втрачено.

Приклад. Працівники податкової міліції, посилаючись на підозру в учиненні крадіжки, описали майно Ш. та вивезли його, залишивши власнику копію протоколу огляду. Оскільки частина майна була швидкопсувною, то воно було реалізовано за явно заниженими цінами. Підстав для порушення кримінальної справи не виявилося, і працівники ДПІ, замість того щоб повернути майно, подали до місцевого органу влади заяву про прийняття розпорядження про визнання майна безгосподарним. Оскільки суд, який вирішував справу, відмовив у накладенні заборони про вчинення будь-яких дій щодо спірного майна, то воно до постановлення позитивного рішення у справі було реалізовано за ціною, в 10 разів меншою за її номінальну вартість.

Ефективними способами забезпечення позову є також передача речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам і зупинення стягнення на підставі виконавчого листа, який оскаржується боржником у судовому порядку. У цих випадках дії щодо забезпечення спрямовано на предмет спору, а тому є адекватними ризику втрат і безпосередньо спрямовані саме на забезпечення позову.

Суд, обираючи вид забезпечення позову, в кожному випадку має обирати такий спосіб, який передусім спрямовано на забезпечення предмета спору.

ЦПК передбачає можливість застосування й інших видів забезпечення позову або застосування кількох видів. Але при цьому (і це принципово важливо) види забезпечення позову або комбінація кількох видів мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

Ч. 4 ст. 152 ЦПК встановлює заборону накладення арешту на заробітну плату, пенсію та різного роду соціальні виплати. Виняток: позови про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, відшкодування збитків, завданих злочином.

Не може бути накладено арешт на предмети, які швидко псуються.

Не допускається забезпечення позову шляхом зупинення тимчасової адміністрації або ліквідації банку, або встановлення обов'язку вчиняти певні дії тимчасовому адміністратору, ліквідатору або Національному банку України.

Разом з тим у ЦПК визначено не повний перелік таких заборон. Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або банкрутство" у ст. 23 встановлює заборону накладення арештів на майно банкрута. Суди нерідко ігнорують цю заборону. Тому відповідач має в цих випадках оскаржувати такі дії суду з посиланням на порушення судом закону.

Коментована стаття визначає процедуру розгляду справи та виконання ухвали про забезпечення позову. Заява розглядається судом в день її надходження без повідомлення відповідача й інших осіб.

Заява, яка подана до подання позовної заяви, розглядається тільки за участю заявника, без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову, і не пізніше двох днів з дня подання заяви. Суд у цьому випадку може вимагати від заявника додаткові документи й інші докази, що підтверджують потребу в забезпеченні позову.

Допускаючи забезпечення позову, суд може вимагати забезпечення такої вимоги заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню забезпечення позову. Розмір застави не має бути більшим за розмір ціни позову.

Як бачимо, в інтересах справи щодо вирішення забезпечення позову порушено відомий принцип Audiatur et altera pars (хай буде вислухана і друга сторона). І суддя має усвідомлювати, що забезпечення позову здійснюється насамперед в інтересах справедливого вирішення справи та забезпечення виконання рішення.

Ухвала про вжиття заходів забезпечення позову має містити вид забезпечення позову та підстави його обрання, порядок її виконання, розмір застави, якщо таку призначено. Копія ухвали надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення. Позов може бути забезпечений повністю або частково.

Якщо ухвалу постановлено без повідомлення особи, щодо якої просять вжити заходи забезпечення позову, копія ухвали надсилається цій особі негайно після її виконання.

Якщо заява не відповідає вимогам ст. 151 ЦПК, вона повертається заявнику.

Важливою є норма про те, що забезпечення позову виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо суд, допускаючи забезпечення позову, визнав за потрібне внесення позивачем застави в порядку п. 4 ст. 153 ЦПК, то ухвала про забезпечення позову виконується тільки після внесення предмета застави.

Оскарження ухвали не зупиняє її виконання і не перешкоджає подальшому розгляду справи. І навпаки, оскарження ухвали про скасування забезпечення позову або про заміну одного виду забезпечення іншим зупиняє виконання цієї ухвали.

ЦПК встановлює загальне правило, що особи, винні в порушенні заходів забезпечення позову, несуть відповідальність, встановлену законом. Було б доцільним передбачити спеціальну адміністративну, а за потреби і кримінальну шляхом прийняття спеціальних статей у відповідних кодексах.

Ст. 154 ЦПК надає певну перевагу позивачу, а тому встановлює, що заміна забезпечення позову розглядається протягом двох днів. При цьому на заміну потрібна згода позивача. Єдиний виняток - внесення з дозволу суду коштів на депозитний рахунок суду в розмірі позовних вимог.

Заміна одного виду забезпечення позову іншим проводиться, зокрема, у випадках, коли раніше встановлений вид забезпечення не захищає прав позивача і не може гарантувати виконання рішення або коли цей захід невиправдано обмежує права відповідача.

Встановлене у статті обмеження про те, що для заміни способу забезпечення позову за заявою відповідача потрібна згода позивача, обмежує можливості суду і є, на мою думку, невдалим. Ця норма змушує суд бути надто обережним щодо вибору виду забезпечення доказу та утруднює виправлення ситуації, якщо суд припустився невиправданого обмеження права відповідача.

Разом з тим заходи забезпечення позову можуть бути скасовані судом. За певних обставин суд, встановивши невиправдану жорсткість застосованого ним забезпечення позову, за відсутності згоди відповідача на заміну такого заходу, буде змушений добиватись такої згоди погрозою скасування забезпечення позову або скасовувати такий захід, наражаючись при цьому на звинувачення в необ'єктивності.

У всякому разі, якщо судом буде встановлено, що застосований вид забезпечення позову невиправдано обмежує права відповідача, його може бути скасовано.

Заміна виду забезпечення позову можлива без згоди позивача у спорах про стягнення коштів шляхом внесення їх на депозитний рахунок суду. Коментована стаття вимагає, щоб розмір суми відповідав вимогам, зазначеним у позовній заяві. Таке вирішення не можна визнати вдалим. Адже відповідно до ч. 5 ст. 153 розмір застави визначається судом з урахуванням обставин справи, проте не має бути більшим за розмір ціни позову. А ч. 6 цієї статті встановлює загальне правило, що суд може забезпечити позов повністю або частково. Наявна колізія вирішуватиметься судами на користь ч. 2 ст. 154 як норми спеціальної, імперативний характер якої не дозволяє інший варіант її застосування.

Особа, щодо якої застосовано забезпечення позову без її повідомлення, має право протягом 10 днів з дня отримання копії ухвали подати до суду заяву про скасування таких заходів. Заява розглядається протягом двох днів.

Питання про скасування заходів забезпечення позову вирішується в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неявка цих осіб не перешкоджає розгляду цього питання.

"Добрі наміри" законодавця та встановлення стислих строків можуть наразитися на реальні проблеми судової практики. Суди через завантаженість справами не завжди зможуть вкластись у ці строки. Ще одна проблема - як своєчасно повідомити сторін про слухання питання про забезпечення позову. Пошта технічно не вкладається у такі терміни. Отже, сторін потрібно повідомляти за допомогою телефону, факсу або телеграми. У кодексі це питання не продумано достатньою мірою. Слід було б визначитись, зокрема, в яких випадках допустимо повідомляти сторін за допомогою телефону, як фіксувати такі телефонограми, в який спосіб підтверджувати факт такого повідомлення. І поки цього не буде зроблено, на практиці виникатимуть невирішені ситуації з повідомленням сторін.

Отже, існуюча практика засвідчує, що здебільшого суди не вкладаються навіть у 10- денні строки розгляду тих чи інших заяв і клопотань.

Приклад. У справі С. було заявлено клопотання про забезпечення позову. Ні в 10-денний, ні в будь-який інший строк суд її не розглянув. Оскільки право на апеляційне оскарження виникає тільки у випадку відмови або задоволення заяви про забезпечення позову, суди винайшли спосіб, як уникнути апеляційних скарг за допомогою ігнорування таких звернень. Ефективного захисту від подібної тактики поки що немає. Звичайно, такі дії судді є порушенням присяги. Але звернення до судів здебільшого успіху не мають. У конкретній справі заявник звернувся із позовною заявою про стягнення моральної шкоди з суду, скориставшись тим, що судді мотивували нерозгляд заяви про забезпечення позову непереданням такої заяви канцелярією. Апеляційний суд (якому підвідомчий спір із судом) відмовив у прийнятті позовної заяви, а касаційна скарга чекає своєї черги у Верховному Суді України. З огляду на те, що у Верховному Суді накопичилось кілька десятків тисяч справ, перспектива щодо розгляду подібної касаційної скарги може розтягнутись на 1-2 роки. Сама можливість такої ситуації зумовлена недоліками цивільного процесу. Суди поставлені у такі умови, коли вони просто фізично не можуть укластись у передбачені для розгляду заяв строки. Крім того, нерозгляд справи про забезпечення позову в установлені строки для сторони рівноцінний відмові у забезпеченні позову.

Не вирішено у Кодексі й питання про те, як бути, коли у судах знаходяться позови кількох осіб до одного й того ж відповідача і обидва суди застосовують заходи забезпечення позову в різних справах, або ж щодо відповідача порушено справу про банкрутство, або майно, щодо якого заявлено клопотання про накладення арешту, вже перебуває в податковій або іншій заставі тощо. Очевидно, що суд змушений з'ясовувати всі обставини й у потрібних випадках здійснювати запит через Єдиний реєстр заборон відчуження об'єктів нерухомого майна тощо^[4].

Суд може одночасно з ухваленням судового рішення або після цього постановити ухвалу про скасування заходів забезпечення позову. В інших випадках вжиті заходи застосовуються до набрання судовим рішенням чинності, зокрема у випадках закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду.

Заходи забезпечення позову, вжиті судом, скасовуються у випадку неподання позовної заяви у строк, встановлений ч. 5 ст. 151 Кодексу, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження у справі.

У Кодексі нічого не сказано щодо питання дії заходів забезпечення позову у випадку зупинення провадження у справі. У всякому разі, зупинення провадження у справі не спричиняє обов'язкового скасування заходів забезпечення позову. Але при цьому суд має зважати на те, що період, протягом якого провадження буде зупинено, може виявитись тривалим, а це обмежує права відповідача на тривалий і невизначений строк.

Застосування заходів із забезпечення позову може обмежувати права відповідача та зумовлювати збитки. Якщо такі збитки спричинені фактом забезпечення позову, то відповідач має право вимагати від позивача їх відшкодування.

Ст. 155 ЦПК передбачає право на стягнення збитків у разі скасування заходів забезпечення позову, набрання чинності рішенням про відмову у задоволенні позову чи ухвалою про закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду. Поза увагою законодавця залишено ситуацію, коли позовні вимоги задоволені частково. Вважаю, що, виходячи з принципу розумності, вимога про стягнення збитків може бути заявлена й у цьому випадку, але тільки в межах тієї частини позову, в якій позивачу було відмовлено^[5].

Стаття встановлює, що у разі внесення позивачем предмета застави відшкодування збитків, їх стягнення передусім здійснюється за рахунок предмета застави.

Ч. 3 ст. 155 встановлює правило, за яким предмет застави повертається позивачеві, якщо позов про відшкодування збитків не подано протягом двох місяців після настання обставин, передбачених ч. 1 цієї статті. Предмет застави повертається також у випадку, якщо сторони уклали мирову угоду або набрало чинності рішення суду про задоволення позову.

•[1] Тертишніков В. І. Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. - X., 2002. - С. 46.

•[2] Ярема А. Г., Давиденко Г. І. Новели цивільного судочинства // Вісник Верховного Суду України. - 2006. - № 4. - С. 42. 37в Там само.

[3] Юридическая практика. - 2006. - № 5. - 31 січня.

•[4] Див.: Положення про Єдиний реєстр заборон відчуження об'єктів нерухомого майна. Адвокати можуть здійснити такий запит за наявності договору з адміністратором реєстру. У Положенні про єдиний реєстр заборон доцільно б передбачити право для адвокатів (за відповідну передплату) одержувати інформацію у разовому порядку або в інший спосіб спростити доступ до даних реєстру заборон.

•[5] Саме таким шляхом пішла судова практика в Росії, незважаючи на відсутність прямої вказівки про це у законі. Див.: Комментарий к Арбитражному процессуальному кодексу Российской Федерации. - М., 1999. - С. 191.