Основні положення теорії конституціоналізму

Конституціоналізм (від лат. сопзйШПо, від франц. сопзцшйоппаїізте - устрій, установлення, положення) - це теорія і практика конституційного впорядкування.

Вітчизняний учений В.М.

1) як суспільно-політичний режим, за якого функціонують держава та її інститути, взаємні стосунки людей. Змістовну основу конституціоналізму виражає формула «конституційно-правова норма + практика її реалізації»;

2) як правову (конституційну) ідеологію, яка виражає і прогнозує розвиток відповідної загальнодержавної нормотворчості та нормозастосування^[98].

Конституціоналізм - ширше поняття, ніж конституція: остання є складовим елементом першого. Якщо конституція діє в межах певної держави, то конституціоналізм, як доктринальна теорія про конституційно-правові процеси і явища, формується і поширюється на основі конституційно-правової теорії і практики певних національних держав.

Конституціоналізм - багатогранне системне утворення, яке не можна ототожнювати з системою конституційного законодавства чи його реалізацією.

Складовими елементами поняття «конституціоналізм» є:

1) конституція (фактична, теоретична);

2) конституційне вчення;

3) конституційні відносини;

4) конституційний правопорядок;

5) конституційна законність;

6) конституційна відповідальність;

7) конституційна правосвідомість.

Вихідним елементом поняття конституціоналізму є вчення про сутність конституції та її функціональне призначення у процесі регулювання суспільних і державних відносин. Конституціоналізм є лакмусовим папірцем випробування держави на демократію.

Конституціоналізм - це спосіб існування і функціонування політичної системи суспільства. Криза державно-політичної системи суспільства є наслідком кризи конституціоналізму, головним виявом якої є, як стверджує В.М. Мелащенко, є істотні розходження між фактичною і юридичною конституцією, між конституційною правосвідомістю і офіційною політико-правовою доктриною^[99].

Пальма першості українського конституціоналізму належить гетьманові у вигнанні Пилипу Орлику, за власної ініціативи якого у 1710 р. на теренах України з’явилася перша Конституція.

Конституціоналізм є історичним явищем, оскільки розглядається як глибинне інтелектуальне напрацювання когорти видатних учених певної епохи, яке знаходить свій вияв у національній політико-правовій думці. Непересічними є надбання в галузі конституційного права, зроблені С.С. Дністрянським. Основи теорії конституціоналізму учений виклав у наукових працях «Україна», «Нова держава», «Загальна наука права й політики» та ін^[100]. Відомий учений Б.О. Кістяківський обґрунтував ідею правової (конституційної) держави у своїх працях «Держава правова і соціалістична», «Суспільство та індивід» та ін^[101].

На зламі ХІХ - ХХ ст.ст. значний внесок у концепцію конституційно- державного будівництва вніс відомий вітчизняний учений М.С. Грушевським, який став провідником утвердження конституційно- правових реформ на території України. З-під його пера вийшли у світ не лише ґрунтовні наукові праці «Конституційне питання і українство в Росії», «Наша політика», «Вільна Україна», «Початки громадянства, генетична соціологія», але й за його ініціативи були розроблені важливі нормативно-правові акти, зокрема Універсали Української Центральної Ради, Конституція УНР від 29 квітня 1919 р. тощо.

Конституціоналізм, як доктринальне вчення, є динамічним явищем, яке постійно удосконалюється і збагачується як новими теоретичними напрацюваннями, так і певними практичними здобутками.

2.4.