Заключне слово

Конституційна криза інститутів публічної влади протя­гом квітня — червня 2007 року розкрила особливості перехідного характеру конституційної системи в Ук­раїні. Особливістю перехідного етапу вітчизняного конституціоналізму є не­обхідність вирішення таких основних проблем:

— остаточної відмови від спадщини радянського варіанта номіналь­ного конституціоналізму та забезпечення самоіндентифікації нації;

— визнання політичного плюралізму та подолання клієнтелізму і корпоративізм політичних партій та формування політичної волі народу;

— забезпечення рівності видів власності та гарантій права власності;

— забезпечення становлення ринкової економіки та ефективної системи соціального захисту:

— забезпечення демократичних цінностей та належної організації держави:

— забезпечення поділу влади та узгодженого функціонування інсти­тутів влади на конституційних засадах.

Ці проблеми конституціоналізму певною мірою виразилися в ході аналізованої нами конституційній кризі 2007 року. їхнє невирішення служитиме подальшим джерелом можливих конституційних криз. Якщо аналізувати конституційну кризу квітня — червня 2007 року, то її основ­ними джерелами були:

— численні прояви радянської спадщини номінального конституці­оналізму, який апелює до авторитаризму, прийняття владних рішень в обхід правових процедур, ігнорування позиції меншості з боку парла­ментської більшості, невиконання окремими інститутами влади законів та програмних документів (наприклад, Універсалу національної єднос­ті), віра в ефемерну ідею повновладдя парламенту;

— істотні вади конституційного закону № 2222-ІУ, які мають сис­темний характер, і занадто обмежують свободу політичної діяльності ін­ститутів влади (насамперед парламенту та глави держави);

— численні прояви правового нігілізму та спроби учасників політич­ного процесу впливати на інститути правосуддя, якщо на розгляді ком­петентного суду знаходиться розгляд спору про повноваження, або ви­користання судів як інструмента блокування рішень дискреційного характеру;

— відсутність консенсусу серед учасників політичного процесу щодо необхідності додержання конституційних принципів і норм як необхід­ної основи належної їх діяльності.

Ілюзія концепції суверенітету парламенту, згідно з якою Верховна Рада може приймати рішення з будь-яких питань конституційного ха­рактеру, зокрема й щодо монополії на прийняття Конституції, ставить механізм вирішення конституційних криз у глухий кут. Уроки 2007 року свідчать, що у подоланні конституційних криз рівною мірою беруть участь провідні конституційні органи влади — парламент, глави держа­ви, уряд, орган конституційної юрисдикції, а також суб’єкти політично­го процесу — політичні партії та парламентські фракції.

Для подолання конституційних криз необхідно досягати суспільно­го консенсусу між провідними інститутами влади та учасниками полі­тичного процесу. Такий консенсус можна досягнути лише на основі вільно­го демократичного дискурсу щодо можливих майбутніх наслідків правових і політичних рішень, які приймаються. Причому учасники цього дискурсу повинні усвідомлювати, передбачати і закладати в основі своїх рішень середньо— і довгострокові наслідки схвалюваних рішень.

Основний урок конституційної кризи квітня - червня 2007 року є ви­роблення стійкого консенсусу щодо необхідності додержання правил гри на засадах рівності і справедливості всіма інститутами влади та учасниками політичного процесу. Для забезпечення стійкості владних інститутів та­кож необхідне усвідомлення поваги до конституційної юстиції в особі Конституційного Суду України, який у рамках правової процедури за допомогою правових засобів забезпечує верховенство Конституції як Основного Закону на всій території України. Президент України під час вирішення конституційних криз забезпечує належне функціонування інститутів публічної влади та їхню взаємодію. Такі повноваження глави держави мають характер владних прерогатив, які виражають його дис­креційні повноваження. Тому під час вирішення питання про конститу- ційність реалізації главою держави своїх дискреційних повноважень не­обхідно визначити свободу розсуду, яка лежить в основі правового акта. Відповідно вирішення питання про конституційність актів глави держа­ви, заснованих на здійсненні Президентом своїх дискреційних повнова­жень, переміщається у площину їх обґрунтованості та дотримання вимог належної правової процедури (проведення необхідних консультацій, до­держання процесуальної форми тощо).

Якщо в основі конституційної кризи є протистояння між більшістю та опозицією у парламенті, можливі три варіанти вирішення такої кризи. По-перше, вона може бути розв’язана Конституційним Судом шляхом вирішення питання про конституційність правового акта, ухваленого Верховною Радою.

По-друге, криза може бути подолана шляхом проведення консуль­тацій між учасниками політичного процесу на засадах відкритого і віль­ного демократичного дискурсу щодо передбачуваних наслідків владних рішень, які ухвалюються компетентним органом публічної влади. У та­кому разі суб’єкти політичного процесу зв’язані конституційними цін­ностями і принципами, програмними документами політичних партій, яких вони репрезентують, національними програми та іншими доку­ментами стратегічного характеру, законами України. Така система дис­курсу дозволить закласти у акти політичного компромісу політичну во­лю народу України, яка виражається у ході голосування на виборах за певні політичні партії як носіїв певної стратегії (програми) розвитку сус­пільства.

По-третє, якщо в основі конституційної кризи лежать питання по­літичного процесу, то на основі консультацій з учасниками політичного процесу глава держави приймає рішення про дострокове припинення повноважень парламенту і призначає позачергові парламентські вибори для з’ясування розподілу політичних сил за результатами народного го­лосування. Тоді народ України виступає як остаточний арбітр у протис­тоянні між політичними силами.

Вирішення конституційної кризи 2007 року не є остаточним. Нала­годження нормального функціонування інститутів публічної влади ли­ше розпочалося нещодавно. Істотні проблеми відчуваються у функціо­нуванні вітчизняного парламентаризму. Зокрема, існує потреба вироблення чітких традицій парламентських процедур, в які необхідно закласти комунікаційні процедури між парламентською більшістю та опозицією на засадах рівності та справедливості. Необхідно поновити ді­алог між опозицією та урядом, щоб уряд враховував критику опозиції для прийняття виважених і компетентних владних рішень.

Взаємовідносини між главою держави та урядом в умовах дуалізму виконавчої влади можна будувати за двома моделями. По-перше, за мо­деллю концентрації при формуванні в парламенті більшості, яка підтри­мує політичний курс Президента України, центр прийняття стратегіч­них рішень переміщається у площину прерогатив глави держави. Тоді інститут президентства перетворюється у центр стратегічного плануван­ня подальшого розвитку українського суспільства. Парламент перетво­рюється на арену обговорення таких стратегічних планів, на якій між більшістю та опозицією досягається консенсус щодо передбачуваних наслідків, які лягають в основу законів та інших актів законодавства Ук­раїни. У свою чергу, Президент виробляє стратегію розвитку країни, а уряд забезпечує виконання своєї Програми діяльності, яка на основі схвалення Верховною Радою надає імпульс для майбутніх актів законо­давства та адміністративної практики. Така система дасть змогу не реві­зувати законодавство, якщо в результаті парламентських виборів уряд буде сформовано опонентами глави держави.

По-друге, в умовах „співіснування" між главою держави та урядом, який спирається на опонуючу главі держави парламентську більшість, розподіл владних прерогатив переміщається по лінії глава держави — уряд. У такому випадку необхідно налагоджувати канали комунікацій по лінії Президент — Кабінет Міністрів з метою пошуку компромісних владних рішень. У такій ситуації інститут президентства перетворюється на додаткову інституційну гарантію прав опозиції та забезпечення від­критого демократичного дискурсу щодо можливих наслідків правових актів уряду між правлячою більшістю та опозицією.

Однак найголовнішим засобом запобігання конституційним кризам є забезпечення режиму конституційності у діяльності інститутів публіч­ної влади та суб’єктів політичного процесу. Це передбачає, що у випадку виникнення конфлікту інтересів його вирішення покладається на ком­петентну судову установу, яка ухвалює рішення, що має юридичну силу закону і не потребує визнання та остаточного схвалення з боку органів публічної влади.

Остаточне вирішення конституційної кризи 2007 року пов’язано з подоланням недоліків конституційного закону 2222-ІУ, який містить по­тенційні джерела майбутніх конфліктів. Тому цілком справедливим є те, що Президент України ухвалив Указ, згідно з яким утворена Національ­на конституційна рада. При цьому глава держави використав свої владні прерогативи як суб’єкт подання конституційних законопроектів згідно зі статтями 155, 156 Конституції України. Критика такого кроку глави держави немає якоїсь істотної аргументації, оскільки створення такої ін­ституції є необхідною умовою для забезпечення підготовки якісного конституційного законопроекту. Навпаки, функціонування такої інсти­туції дасть змогу виписати конституційний законопроект із залученням широкого кола фахівців у галузі конституціоналізму, філософії, політо­логії, економіки та забезпечити відкритий демократичний дискурс щодо передбачуваних наслідків цього законопроекту.

Під час вирішення питання про внесення змін до чинної Конститу­ції Україні можливі декілька варіантів розвитку, які дозволять подолати системні вади конституційного закону 2222-IV. По-перше, політичні партії, представники яких увійдуть до складу Конституційної ради, на основі досягнутого консенсусу зобов’язані забезпечити позитивне рі­шення парламенту за допомогою засобів фракційної дисципліни. Це потрібно для того, щоб конституція знову не стала предметом політич­ного торгу і не була виписана під конкретну інституцію, чи в угоду егоїс­тичних інтересів певного кола істеблішменту.

По-друге, якщо в ході парламентської процедури не буде досягнуто консенсусу (який вимагається не менш як 2/3 від конституційного скла­ду парламенту), то не виключений так званий „нульовий варіант".

Розробляючи конституційний законопроект, необхідно пам’ятати про формування спільних соціальних цінностей та принципів права, які лежать в основі конституційного порядку. Такі соціальні цінності та принципи права не можуть довільно тлумачитися, оскільки вони зали­шають відкритий простір для демократичної дискусії, і повинні бути в основі правових актів компетентних органів публічної влади.

До конституційних цінностей і принципів насамперед належать: са- моідентичність України та європейські цінності, національна безпека і національні інтереси, свобода, справедливість, людська гідність, гарантії основоположних прав і свобод, обмеження владної сваволі та поділ вла­ди, проблема ефективності влади та її децентралізація, самодостатність громад та гарантії місцевого самоврядування, потужність держави та міжнародне співробітництво у взаємозв’язку з інтеграцією України на рівні наднаціональної влади (Supranational Power). Вільний і неуперед- жений обмін думками між фахівцями сприятиме адекватному їх закріп­ленню у тексті конституції, що служитиме джерелом їх інтерпретації че­рез законодавство та конституційну юриспруденцію.