<<
>>

1.3.3. Типологізація сучасних правових систем світу

У юридичній літературі, зокрема, порівняльно-правовій, формується не тільки цілісне бачення правової системи, але і диференційований підхід стосовно правових систем світу. Беручи до уваги, що "правова карта світу" не є одноманітною, а складається з окремих національних та міждержавних правових систем між якими відбуваються складні інтеграційні, багатофункційні процеси, вчені намагаються їх класифікувати за різноманітними критеріями.

Важливість цих класифікацій зумовлюється як пізнавальними причинами, так і практичною необхідністю, значимістю (гармонізацією законодавства, рецепції права тощо). Проблема класифікації правових систем є однією з важливих проблем як теорії права так і порівняльного правознавства. Для класифікації використовуються різні критерії (фактори): етнічні, історичні, расові, географічні, юридичні тощо, яких на сьогодні нараховується кілька десятків. Зокрема до таких критеріїв у порівняльно-правовій літературі у свій час відносили: особливості історичного формування правових систем (Е.Глассон); загальну структуру та відмінні ознаки (А.Есмен); ступінь подібності до іншого права або походження від нього (А.Арміжон, Б.Нольде, М.Вольф); великі культурні сфери (А.Шнітцер); відношення до права римського, до jus gentiuym і до права канонічного (Е.Мартінез Паз); расову ознаку (Г.Созер-Холл); роль різноманітних джерел права (А.Леві-Ульман); внутрішньосистемні ознаки (П.Родьєр); ідеологію та юридичну техніку (Р.Давід); "правовий стиль" (К.Цвайгерт) та ін. [378; 379,с.445; 380,с.42; 381,с.28-30; 382-384].

Американський вчений Дж.Вігмор у роботі "Панорама правових систем світу" всі існуючі в минулому та сучасні правові системи об'єднав у 16 основних [385]. І хоча вказана робота містить великий історико-правовий інформаційний матеріал, в ній не розмежовується синхронний та діахронний аспекти класифікації правових систем [386,с.123].

Серед класифікаційних груп найбільш поширеними є класифікації французького компаративіста Р.Давіда та німецького – К.Цвайгерта.

Р.Давід виділив такі правові сім’ї, як: англосаксонську, романо-германську, соціалістичну, релігійну, традиційну [382; 387,с.37-48].

Німецький компаративіст К.Цвайгерт запропонував класифікацію правових сімей, яка містить вісім різновидів і базується на понятті "правового стилю". До факторів, що його визначають, К.Цвайгерт відносить: 1)історичне походження та розвиток правової системи; 2)панівну юридичну доктрину; 3)своєрідні правові інститути; 4)правові джерела та методи їх тлумачення; 5)ідеологічні фактори [388,с.108,117].

Швейцарський юрист К.-Г.Еберт використовував класифікацію К.Цвайгерта як одну з можливих робочих схем розмежування та впорядкування правових систем. Він вказував, що згідно з етноісторичною теорією для кожної групи правових систем (правового кола) характерним є панування тієї чи іншої правової ідеї або правопорядку: у романській – Французького цивільного кодексу, у германській – німецького цивільного уложения 1897р., у англо-американській – загального права (Common Law), у далекосхідній – конфуціанської теорії права [389, с.39, 44].

У радянській юридичній літературі досить широко висвітлювалася глобальна типологія права [390; 364,с.38-39; 391; 29,с.107-122; 392; 2,с.178; 393,с.101-107], у межах якої проводилася внутрішньотипова класифікація [376,с.125-155; 394; 395% 396,с.31-225]. Ця класифікація (яка здійснювалася за формаційними ознаками) означала поділ на соціалістичний та буржуазний (капіталістичний) тип [397,с.49; 398; 399; 400,с.68; 401] і давала відповідь тільки на запитання волю якої соціальної групи може виражати право. Правда цей поділ не міг дати відповідь на запитання, чому у межах буржуазного типу можуть існувати правові системи загального та континентального права, демократичні і тоталітарні [98,с.196]; що може бути спільного між американською, французькою, ісламською та японською правовими системами (у межах буржуазного типу права), згідно з формаційною типологією [402,с.131]. Водночас, як відзначала Н.А.Крашеніннікова "із способу виробництва (суспільно-економічної формації) не можливо виявити особливості правових систем різних суспільств, наддержавних правових спільностей ..." [403,с.7-8].

В той же час у західній юридичній літературі серед інших критеріїв використовується також і поділ ідеологічний на західне та соціалістичне право.

У сучасній юридичній літературі класифікація правових систем світу також здійснюється за різними критеріями: видами джерел права, моделлю законодавчої процедури [404], елементами загальної та правової культури [53,с.171-177], правовими традиціями [405,с.12], спільністю принципів правового регулювання суспільних відносин, єдністю термінології, юридичних категорій та понять [313,с.509-510]; та складним (сукупним) критерієм, до якого входять: а)історичний генезис, система джерел права та структура правової системи [386,с.125]; б)особливості способу правотворення, зорієнтованого на той чи інший елемент правової системи та правова ідеологія [106,с.48; 101,с.195-196]; в)методологія права, інфраструктура права та структура процесуального права [406]; г)правова ідеологія та юридична техніка [407]; д)правовий стиль [304,с.553]; е)історичний досвід та розвиток права, методика правового мислення, правові інститути, види джерел права і структурно та аксіологічно зумовлений зв'язок між ними [381,с.30].

Відповідні точки зору з цього питання висловлювались і в українській юридичній науці [61,с.562-567; 322; 408].

Перелік різноманітних класифікацій можна було б продовжувати, беручи за основу ті чи інші підходи до вибору критеріїв та виділення основних видів правових систем тощо [409,с.9; 410; 411,с.243-262; 412,с.112-140; 3; 304,с.548-553; 413,с.47-48]. Але, як відзначав французький компаративіст Р.Родьєр, в юриспруденції існує класифікацій правових систем майже стільки ж, скільки існує компаративістів [378,с.27].

Отже, як теоретично, так і практично важливим для класифікації правових систем є вибір критерію, але при цьому, насамперед, необхідно з'ясувати зміст поняття "класифікація".

Відповідно до уявлень, що склалися в науковій літературі, поняття "класифікація" (лат. classic – клас, розряд і facere – робити) розглядається як "система розподілу предметів, явищ або понять на класи, групи тощо за спільними ознаками, властивостями" [231,с.258].

З позицій логіки вона є різновидом логічної операції поділу понять і розглядається як систематичний розподіл предмета за класами на підставі будь-якої загальної ознаки, в результаті якого кожний клас займає по відношенню до інших класів точно фіксоване місце. Науковою класифікацією визначається розподіл предметів за класами на підставі їх найбільш суттєвих ознак [414,с.79-83; 415,с.60-61], найкращою є та, в якій предмети подібні один до одного за найбільшою кількістю ознак [416,с.117].

У філософії класифікація трактується як особливий випадок застосування логічної операції об’єму поняття і "систематичний поділ та впорядкування понять та предметів" і вона має місце тоді, коли в її основі є всі можливі найбільш важливі ознаки [241,с.212; 221,с.220].

Подібні уявлення щодо класифікації існують в зарубіжній літературі. Правда значна увага приділяється не тільки загальним ознакам об'єктів, але й їх особливостям.

Класифікуючи такі правові об'єкти, як національні правові системи, вчені звернули увагу, що всі вони в тій чи іншій мірі взаємопов'язані. Разом з тим, одні з них мають більше подібних ознак, ніж інші, і відрізняються домінуючими особливостями. Подібні ознаки зумовлюються близькими типами суспільств, загальними чи спільними умовами історичного розвитку суспільства і релігією чи іншими аналогічними обставинами [417].

Наявність загальних, спільних ознак дала підставу для їх класифікації та поділу за певними критеріями (загальними ознаками) на групи. Водночас складність та багатогранність проблем, які виникають у зв'язку з класифікацією правових систем не дають чітких, однозначних результатів. Дискусійними є питання не тільки стосовно самих критеріїв класифікації, але і використання простих, однозначних чи складних критеріїв.

У західній компаративістиці особливо інтенсивні дискусії ведуться з приводу факторів, що мають прямий вплив на формування загальних ознак правових систем, а отже – і на вибір критеріїв їх класифікації [411,с.253]. Серед таких факторів називають економічні, політичні, ідеологічні, релігійні, історичні, географічні, демографічні [417,с.71], військово-політичні (стосовно сучасної Європи) [418,с.28]. М.М.Марченко висуває ряд вимог щодо факторів впливу на формування загальних ознак правових систем, а також критеріїв їх класифікації, зокрема: 1)постійність, фундаментальність (а не випадковість) факторів; 2)чітка визначеність ознак – критеріїв; 3)об'єктивність; 4)домінування однієї з ознак у складних критеріях; 5)врахування поряд з об'єктивними і суб'єктивних факторів, що мають прямий вплив на процес формування загальних ознак правових систем [411,с.254].

Для позначення групи правових систем, об'єднаних у процесі класифікації, що мають подібні юридичні ознаки, використовуються різні терміни: "сім'я правових систем" (Р.Давид), "правові кола" (К.Х.Еберт, М.Рейстайн), "форма правових систем" (І.Сабо), "структурна спільність" (С.С.Алексєєв), "правовий стиль" (К.Цвайгерт). Використовуються також і такі терміни, як "правопорядок", "правова культура" [419,с.20-21] тощо. Найчастіше використовується термін "правова сім'я" [420,с.20]. Проте Р.Давид відзначає, що поняттю "правова сім'я" не відповідає будь-яка біологічна реальність, воно використовується лише в дидактичних цілях, з метою виявлення подібностей і відмінностей у системі діючого права [53,с.166; 386,с.118; 406,с.22-47].

Деякі автори вважають, що правова сім'я є категорією яка служить для визначення відносної єдності правових систем, що мають подібні юридичні ознаки, а також відображають ті особливості цих правових систем, які зумовлені подібністю їх конкретно-історичного розвитку [109,с.198].

Не відкидаючи те позитивне, що напрацьоване юридичною наукою в плані класифікації правових систем і їх згрупування в "правові сім'ї" (форми, кола тощо), необхідно вказати і на деякі негативні моменти. По-перше, вищезгадані класифікаційні групи правових систем не дають повного уявлення про "юридичну карту світу" в цілому; по-друге, до сьогодні не визначенні чіткі критерії класифікації; то-третє, категорія "правова сім'я" не відображає об'єктивних юридичних ознак групи правових систем, які до неї входять. Видається, що розв'язанню цих та інших пізнавальних завдань сприятиме саме типологізація сучасних правових систем світу.

Саме поняття "тип правової системи" (яке відрізняється від традиційного для радянської юридичної науки поняття "типу права") дозволятиме виявити стійкі найбільш суттєві юридичні ознаки, що притаманні тій чи іншій правовій системі, розкрити закономірні зв'язки між такими ознаками окремих правових систем, що підлягатимуть угрупуванню.

Поняття "типу" є основним поняттям типології, яку трактують по різному: 1)як метод наукового пізнання, в основі якого знаходиться поділ сукупності об'єктів на певні групи; 2)як вид наукової систематизації, класифікації предметів або явищ за спільністю суттєвих ознак; 3)як у групування явищ за допомогою узагальненої моделі, типу, результат типологічного опису та зіставлення [421,с.8; 222,с.193; 422,с.265].

Типологію трактують і як процес поділу пізнавальної сукупності об'єктів на групи, і як результат такого поділу. Деякі автори використовують для позначення процесу поділу термін "типологізація", а для позначення результатів цього поділу – термін "типологія". На думку, М.С.Кагана, типологізація є прямим продовженням класифікації, згідно з якою поділяються групи різнорідних об'єктів до того часу, доки не доходить до рівня якісної однорідності, на якому розташовані модифікаційні ряди (сукупність однотипних об'єктів). У процесі типологізації створюється теоретична модель (архітип), праобраз якої дає нам уява, і ця модель "реалізується в різноманітті модифікаційних варіацій" [423,с.24].

Сучасна соціологічна література визначає типологічний аналіз як більш високий, порівняно з угрупуванням і класифікацією, рівень узагальнення, розрізняючи при цьому емпіричну та теоретичну типологізацію. Зокрема, теоретична типологізація полягає в узагальненні ознак соціальних явищ на основі ідеальної теоретичної моделі і за теоретично обґрунтованими критеріями. А метод теоретичної типологізації веде до пояснення того, що сформульовано в гіпотезах відповідної теорії [424,с.320-334].

У літературі по різному підходять і до розмежування понять класифікації та типології.

Поділ при якому опис класів здійснено через ознаки, що використані при їх побудові, називається типологією або типологічним групуванням, але якщо при цьому встановлюються відповідні форми, теоретичні зв'язки між різними сторонами системи, що вивчається, її називають класифікацією [425].

Дехто з авторів для типологічного угрупування використовує термін "класифікація" [426]. Інші – вважають доцільним поряд з терміном "типологія" використовувати термін "класифікація" [427], хоча в соціології типологія тісно пов'язана із змістовним характером відповідного поділу сукупності на групи, а термін "класифікація" подібних властивостей не має [421,с.11].

В юридичній літературі поняття типології та класифікації нерідко застосовуються як синоніми [2,с.152; 428,с.255; 429,с.76]. Іноді типологія трактується як вид класифікації [161,с.162]. Однак, хоча це є два споріднені прийоми пізнання, вони є відносно самостійними. Так, Л.П.Рожкова вважає, що типологія відрізняється від класифікації за двома суттєвими ознаками: 1)предметом типологічної класифікації є об'єкти певної сфери дійсності як цілісні системи; 2)класифікаційні розряди (типи) є вищими класифікаційними розрядами [430; 431,с.7].

Наявність другої із зазначених ознак заперечується М.В.Сільченком, який вважає, що вищі розряди класифікації називаються класами, а в типології -типами. Однак головне полягає навіть не в рівні цих розрядів, а в способах їх отримання та їх цільовому призначенні. Крім того, класифікація не в стані дати цілісні знання про об'єкт та розкрити системоутворюючі зв'язки. Призначення і сутність типології полягає у виробленні уявлень про органічну єдність системи суттєвих ознак (властивостей) як елементів однакового типу [432,с.15-19; 433].

Найбільш близьким до процесу типологізації за своїм гносеологічним статусом є метод моделювання. Подібність між ними полягає в тому, що як модель, так і тип відтворюють об'єкт вивчення. Однак вони не є тотожними і часто не співпадають з об'єктом дослідження. Різними є і мета моделювання та типології. Цільове призначення останньої полягає в дослідженні різних аспектів об'єкта шляхом виділення окремих ознак та властивостей із всієї системи зв'язків (у такому розумінні можна вести мову про ідеальний тип як про модель реальної дійсності). При цьому дослідник абстрагується від ряду реальних властивостей задля визначення ознак та властивостей, взятих для формування ідеального типу.

Таким чином, якщо схематизм та абстрагування типологічного методу складають одну із суттєвих передумов його застосування, то в методі моделювання – його сутність.

На підставі вищенаведеного можна відзначити, що в науковій літературі має місце некоректне уподібнення понять "типологія", "типологізація", "класифікація". Видається, що типологізація і класифікація є самостійними методами наукового пізнання, але якщо класифікацію ми визначаємо як поділ обсягу поняття на види, групи чи інші класифікаційні множини на підставі певної ознаки, властивості, то типологізацію – як процес групування певних системних явищ реальної дійсності на основі теоретичної моделі (типу).

Типологією ж слід вважати сукупність узагальнених знань про типологізацію, створення відповідних типів та приведення їх у певну систему. Отже, основним поняттям типології є поняття типу.

Тип (від грецького typos) – відображення, зразок, форма, модель. Новий тлумачний словник української мови трактує значення слова "тип" як "зразок, модель, форму, яким відповідає певна група предметів, понять, явищ" [225,с.524]. Існують й інші подібні точки зору стосовно поняття "типу" [422,с.561; 421; 241,с.455]. У юридичній літературі під поняттям типу розуміють найбільш стійкі поєднання властивостей і ознак об'єктів, явищ державно-правової дійсності з метою створення їх зразка або моделі [432,с.9]. Конструювання ідеального типу засноване на уявленні про тісний зв'язок і взаємодію ознак, властивостей, покладених в її основу, і тільки їх системна єдність дає розуміння типу. Тобто, ці ознаки не є простою сукупністю, а органічним цілим, системою, де кожна ознака є своєрідним елементом системи ознак, а їх стійкий зв'язок утворює структуру ідеального типу.

Важливим у процесі формування типу, як підкреслюється в соціологічних роботах, є розуміння поняття "однорідності" як зумовленості тих чи інших явищ дією одних і тих же причин.

Крім цього, важливим для визначення типу є існування деяких передумов. Всі ознаки повинні мати викінчене число значень. До одного типу належать об'єкти (явища), що мають один і той же набір (сукупність наборів) ознак, визначений для кожного типу. Вихідний набір ознак повинен бути не тільки достатнім, а й необхідним, тобто не повинен включати "зайві ознаки", що не несуть інформації про характер типу класифікованих об'єктів [434,с.110]. Ідеальний тип є одним із видів моделі мислення. Він базується на виділенні певних ознак та властивостей дійсності, необхідних для формування типу. Від інших моделей він відрізняється особливою формою абстракції – абстракції ідеалізації, сутність якої полягає у виділенні основних елементів та відносин, типових для даного явища або процесу, і в абстрагуванні від несуттєвого, випадкового, другорядного [435,с.152].

Таким чином, тип – це модель (зразок) певних  явищ (процесів), що містять необхідний набір суттєвих ознак для їх групування.

На підставі вищевикладеного необхідно відзначити, що основні параметри ознак типу правової системи визначаються місцем та роллю правової системи у соціальній системі, а також її цільовою спрямованістю.

Правова система є підсистемою соціальної системи і тільки в ній вона може функціонувати у відповідності з цілями і завданнями, які покликана вирішувати.

Загальний розвиток правової системи є частиною розвитку суспільства, як органічної системи (становлення її як цілісності), який відбувається у межах певних загальних закономірностей.

Розвиток суспільства від простих форм (стабільність і порядок яких забезпечувався звичаями, традиціями тощо) до складних (де виділяється специфічна регулятивна система у вигляді права) призводить до розвитку системних якостей, а пізніше – і до набуття правовою системою цілісності, накопичення юридичних властивостей, утворення підсистем (системи права, системи зовнішніх форм (джерел) права, системи суб'єктів права, системи юридичної діяльності тощо), послабленням ролі інших соціальних регуляторів та підвищенням ролі правових.

Правова система породжена багатоманітністю потреб та інтересів учасників суспільних відносин, необхідністю їх узгодження, врегулювання. Соціальна функція правової системи визначає її мету, структуру та порядок функціонування.

Історія розвитку людської цивілізації свідчить про нерівномірність її соціального розвитку. Національні соціальні системи і сьогодні мають різний рівень розвитку, що впливає і на досконалість, ефективність їхніх правових систем. Аналіз генезису національних правових систем свідчить про різний рівень їх нормативності у той чи інший період розвитку, проте він (генезис) є складним і довготривалим процесом, який залежить від різних факторів: економічних, політичних, духовних тощо. Генезис правової системи відбувається одночасно з генезисом інших підсистем суспільства, хоча в той чи інший період розвитку суспільства може відбуватися зниження ролі правової системи. У такий період знижується і соціальна цінність (значення) права як ефективного засобу управління суспільством, правові засоби підміняються іншими засобами регулювання: звичаєвими, моральними, релігійними тощо.

У тому суспільстві, в якому існує оптимальне співвідношення між підсистемами соціальної системи, жодна з яких не поглинає іншу, у яких не відбувається підміни одних функцій іншими, виникає потреба у правовій системі високого рівня нормативності. Цей рівень забезпечується ефективним механізмом правового впливу, який є залежним від потреб суспільства і окремих його суб'єктів і є частиною механізму соціального впливу. Формується він під впливом світоглядного визнання суспільством права як соціальної цінності. Механізм правового впливу може мати ряд рівнів – низький, середній, високий – кожний з яких залежить від питомої ваги правових регуляторів у системі соціального регулювання.

Поняття механізму правового впливу дозволяє проаналізувати правову систему у системно-дієвому стані, висвітлити специфічні функції, які виконують ті чи інші юридичні явища у правовій системі, показати їх зв'язки та взаємодію.

Як вже відзначалося, механізм правового впливу є частиною системи соціального управління, яка складається з керуючої (управляючої) та керованої (такої, що піддається управлінню) підсистем, основним елементом яких є люди, а управління зводиться до впливу одних з них на свідомість та поведінку інших. У системі управління суспільством механізм правового впливу є одним із важливих нормативно-організаційних факторів, що забезпечують ефективність практичної діяльності людей.

До механізму правового впливу входить і механізм правового регулювання, так як поняття правового впливу охоплює як регулювання за допомогою юридичної норми та інших юридичних засобів, так і інші правові форми впливу на поведінку людини.

Водночас, під правовим регулюванням необхідно розуміти цілеспрямований вплив на поведінку суб’єктів за допомогою правових засобів [436,с.441]. При цьому правове регулювання є там, де досягаються правові цілі.

Вплив же є більш широким поняттям, він може бути як позитивним, так і негативним. Разом з тим він завжди передує правовому регулюванню, так як ціннісний правовий вплив є необхідною умовою виникнення права.

Правовий вплив у юридичній літературі визначають як результативну, нормативно-організаційну дію стосовно суспільних відносин, спеціальної системи власне правових засобів (норми права, правовідносин, актів реалізації та застосування) та інших правових явищ (правосвідомості, правової культури, принципів права, правотворчого процесу) [437,с.286].

У літературі називають і різноманітні форми та засоби такого впливу [438,с.87-107; 439; 366,с.75-80; 440].

Сукупність же таких засобів (і зокрема, процедур) складає механізм правового впливу, який є системою загальних та спеціальних правових засобів за допомогою яких правові вимоги переводяться у соціальну поведінку суб’єктів, здійснюється нормативно-правова організація суспільних відносин [441].

Поняття “засіб” – загальнонаукове, міждисциплінарне. В філології його тлумачать як спосіб, прийом, дія, що дозволяє щось здійснити або ж як інструмент дії. Етимологічно термін “засіб” – це зв’язуюча ланка між суб’єктом та об’єктом діяльності, між ідеальною, уявною моделлю та матеріальним результатом.

В філософській літературі відзначається, що “засіб досягнення мети – це об’єктивні предмети або дії, що включені у структуру (целеполагающей) діяльності і такі, що забезпечують отримання певного результату” [442,с.16]. Таким чином, засоби, що покликані забезпечити перехід ідеального (мети) в сутнісне (результат).

Правові засоби, як визначає С.С.Алексеев, це об'єктивовані субстанціональні правові явища, що володіють фіксованими властивостями, які дозволяють реалізувати потенціал права, його силу [106,с.349-350]. Або як відзначає А.В.Малько, це правові явища, що дістають свій вираз в інструментах та діяннях і за допомогою яких задовольняються інтереси суб’єктів права, забезпечується досягнення соціально корисних цілей [443,с.359]. Тобто, це ті явища правової дійсності, які розглядаються з точки зору їх функцій та ролі як засобів правового впливу на суспільні відносини, поведінку суб'єктів. Вираз через правові засоби соціальної сили права – це є вираз його цінності. А тому правові засоби є не тільки соціальною необхідністю та об'єктивною закономірністю, але й оптимальним способом організації суспільних відносин, який відповідає умовам, рівню розвитку суспільства і відображає процес визнання чи невизнання цінності права як регулятора суспільних відносин.

Правові засоби покликані забезпечувати досягнення поставленої мети, соціально значимих результатів. Вони набувають особливих властивостей діючи за правилом “мета – засіб – результат” та об’єднуються у певну систему – механізм правового впливу (зокрема, в механізм правового регулювання). І цей механізм, на думку Л.П.Тіхомірова, буде більш досконалим, якщо буде вищий процент сили, що йде на корисну роботу [444,с.415].

Таким чином, правові засоби – це правові явища, які виражають соціальну цінність права і забезпечують досягнення юридично та соціально значимих результатів.

Класифікують правові засоби за різними підставами: а)за їх роллю (регулятивні та охоронні); б)за предметом правового регулювання – цивільні, конституційні, кримінальні; в)за характером приписів – нормативні та індивідуальні тощо.

Правовими засобами, які утворюють механізм правового впливу, є, насамперед, ті з них, що входять до складу механізму правового регулювання; тобто: 1)юридичні норми, нормативно-правові приписи; 2)правові відносини; 3)акти реалізації прав та обов'язків; 4)акти застосування права, індивідуальні приписи; 5)акти офіційного тлумачення. Їх можна назвати спеціальними правовими засобами, найбільш важлива функція яких направлена на досягнення мети правового регулювання.

Певне їх поєднання у правових режимах, методах правового регулювання виражає особливий порядок організації конкретних суспільних відносин, що дозволяє більш гнучко та диференційовано їх регулювати.

Адекватність та ступінь використання правових засобів характеризує рівень нормативності правової системи. Такий рівень буде низьким, якщо набір юридичних засобів буде недостатнім або невитребуваним суб’єктами для досягнення своїх цілей. Тому набір правових засобів, що утворюється в тій чи іншій правовій системі повинен бути адекватним та оптимальним, а також відображати діалектику взаємовідносин цілей та засобів, яка має характер двосторонньої детермінації, а саме, вибір засобів здійснюється в залежності від поставленої мети, але і мета повинна виходити із реальних, ті що є в наявності правові засоби, які необхідні для її досягнення. Вірне визначення мети та точний вибір засобів, як і інші фактори впливають на ефективність правового регулювання. Правове регулювання як цілеспрямована юридична діяльність супроводжує всю історію існування права в суспільстві, але в позитивному (державно-організаційному) праві воно має свідомо-вольовий та нормативний характер. Крім цього правове регулювання має свої природні межі в будь-якій правовій системі, і для його ефективності важливо враховувати ті соціальні сподівання, які існують в суспільстві.

Так як механізм правового регулювання виражає дієву сторону процесу переводу нормативності права в упорядкованість суспільних відносин, а тому основною функцією спеціальних правових засобів є забезпечення регулювання суспільних відносин. При цьому, як правило, використовуються такі способи впливу на суспільні відносини, як дозвіл, зобов'язання, заборона. Однією з важливих функцій є і функція впорядкованості суспільних відносин, заміни неправових і стихійних правовими та організованими механізмами.

До механізму правового впливу відносяться (поряд з механізмом правового регулювання) і такі правові засоби, як: правосвідомість, правова культура, правові принципи, правопорядок (загальні правові засоби). Ці засоби не входять до механізму правового регулювання; вони є загальними і включаються до механізму правового впливу поряд зі спеціальними правовими засобами.

Загальні правові засоби здійснюють психологічний, моральний, виховний, інформаційний, науково-ідеологічний вплив, і це є їх основною функцією. Спеціальні правові засоби можуть також здійснювати ці форми впливу, але це не буде їх основною функцією.

Відповідне поєднання загальних та спеціальних засобів в механізмі правового впливу впливає на рівень його нормативності, характеризує і рівень правової культури суспільства, і, зокрема, особи, є показником його правових можливостей та рівня правового розвитку, свідчить про витребуваність правової форми у впорядкуванні соціальних зв’язків, свідчить про конкурентноздатність правових цінностей з неправовими (моральними, релігійними, політико-ідеологічними, філософськими, традиційними тощо), а також протиправними, дозволяє попередити чи подолати конфлікт між правовими та іншими соціальними нормами [445,с.93].

Водночас правовий вплив на суспільні відносини не є безмежним, так як правова система є підсистемою соціальної системи і її основним завданням є врегулювання суспільних відносин шляхом створення юридичних засобів (юридичних норм – насамперед), яке спрямоване на досягнення такої мети як правопорядок. Ці засоби повинні функціонувати у будь-якій підсистемі (економічній, політичній тощо), а також забезпечувати функціонування і самої правової системи.

В той же час вплив права можливий лише у межах свідомого діяння людини, тобто коли вони підвладні свідомості людини.

Все це свідчить про важливість використання наукових знань про механізм правового впливу для типологізації сучасних правових систем світу, перш за все даних про рівень нормативності будь-якої правової системи, чи певного типу.

Розкриваючи структурні особливості правової системи у динаміці, саме механізм правового впливу дає можливість встановити характерні ознаки того чи іншого типу правової системи (групи правових систем) у певному часі та просторі. На підставі викладеного можна зробити висновок, що тип правової системи – це сукупність найбільш суттєвих юридичних ознак, притаманних групі правових систем, що знаходяться у межах певного простору та часу. При цьому кожний тип має достатній та необхідний “набір” найбільш суттєвих юридичних ознак [446,с.40; 368,с.76].

Здійснюючи типологізацію сучасних правових систем, перш за все необхідно створити “ідеальні типи”, моделі на підставі яких буде проводитися угрупування правових систем. Ці моделі повинні мати характерні риси, необхідні для створення “ідеального типу”, а також ознаки, за якими здійснюється ідентифікація реальних правових систем з відповідним типом.

Для виявлення таких типів необхідними ознаками є: 1)особливості інституційної, функційної, нормативної частин (які визначають “набір” найбільш суттєвих юридичних ознак конкретного типу); 2)наявність відповідного механізму правового впливу, зокрема, відповідного рівня його нормативності. Важливими є і такі додаткові умови, як: 1)характер правової норми та відповідних способів і форм її об'єктивації, які визначають рівень нормативності механізму правового впливу, зокрема, механізму правового регулювання; 2)наявність відповідного механізму забезпечення реалізації правових норм шляхом здійснення відповідної юридичної діяльності (особливо судової). Ці параметри типу правової системи визначаються місцем та роллю правової системи у соціальній системі її структурною організацією та цільовою спрямованістю.

Здійснюючи угрупування сучасних правових систем світу на основі такої теоретичної моделі як “тип правової системи” можна виділити декілька типів правової системи: 1)романо-германський; 2)англо-американський; 3)релігійно-звичаєвий (традиційний) з підтипами: релігійно-общинний, філософсько-традиційний, звичаєво-общинний; 4)змішаний з підтипами: латиноамериканським та скандинавським; 5)міждержавно-правовий.

Аналіз романо-германського типу правової системи свідчить про оптимальне поєднання загальних та спеціальних засобів, а також про адекватний вибір останніх, що дозволяє говорити про високий рівень нормативності.

Проте відсутність різноманітних джерел права та оптимального ступеня їх поєднання веде до заформалізованості правової системи, відсутності гнучкості в правовому регулюванні. Це в свою чергу може впливати на ефективність правового регулювання та на рівень нормативності типу правової системи.

В англо-американському типі поєднання загальних та спеціальних засобів характеризується таким чином: значна частина загальних правових засобів входить до складу механізму правового впливу поряд зі спеціальними і при цьому порушується оптимальність у користь перших. До того ж рівень нормативності знижує менш загальний та абстрактний характер юридичної норми, а також можливість її об’єктивації не тільки у нормативно-правових актах, але й у судових прецедентах. Тому рівень нормативності цього типу правової системи – середній.

В релігійно-звичаєвому (традиційному) типі низький рівень нормативності пояснюється тим, що, перш за все, загальні правові засоби (а часто і неправові засоби) мають перевагу перед спеціальними. Свою роль у зниженні рівня відіграє і недиференційований характер норми (нерозмежованість нормативного та індивідуальних приписів, правових та моральних, релігійних, звичаєвих, традиційних правил), а звідси і специфічні способи об’єктивації (традиції, звичаї, релігійні джерела тощо).

Що ж стосується змішаного типу (особливо скандинавських правових систем), він характеризується високим рівнем нормативності, у скандинавському підтипі, як за рахунок оптимального поєднання загальних та спеціальних засобів, так і за рахунок узгодження різних способів і форм об’єктивації норм права та адекватності їх застосування у відповідних сферах регулювання. Важливу роль для зростання рівня нормативності у групі скандинавських правових систем відіграє уніфікація законодавства.

Хід розвитку людства, необхідність вирішення загальнолюдських (загальносвітових) проблем та інші фактори спричинили інтеграційні світові процеси, результатом яких стало формування якісно нової інфраструктури світопорядку, поява міждержавних (міжнародних) об'єднань як універсального так і регіонального характеру, що здійснюють структуризацію міжнародних суспільних відносин. Все це сприяло появі на сучасному етапі розвитку нового типу правової системи – міждержавно-правової. Його поява об'єктивно визначається рядом таких закономірностей як: розширення кола учасників міжнародних відносин, ускладнення та збільшення кількості міжнародних відносин; визнання багатьох людських проблем всесвітніми, глобальними; необхідністю зміни правових засобів та їх адекватністю з цілями міжнародно-правового регулювання, зростанням ролі права у врегулюванні міжнародних відносин.

Видається, що рівень нормативності міждержавної правової системи на даному етапі є середнім, через відсутність адекватного набору спеціальних правових засобів. Незначний період їх функціонування (виникли вони у другій половині ХХст.), невелика їх кількість  дає підставу робити висновки лише на підставі аналізу таких міждержавних правових систем як правові системи Ради Європи та Євросоюзу.

Водночас міждержавні правові системи є зразком майбутнього правового розвитку людства, оскільки можуть розв’язувати невідомі раніше за обсягом та складністю завдання, які держави не може вирішити внутрішніми методами [447,с.33].

Тому, особливо важливим видається науковий аналіз міждержавно-правового типу у світлі таких тенденцій розвитку сучасних правових систем світу, як: 1)визнання пріоритету правового регулювання над іншими способами впливу на поведінку особи; 2)визнання необхідності дотримання міжнародно-правових норм; 3)приведення у відповідність з міжнародно-правовими нормами національного законодавства. Останнє визнається головною умовою забезпечення міжнародного правопорядку.

<< | >>
Источник: Луць Людмила Андріївна. Європейські міждержавні правові системи: загальнотеоретична характеристика. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук Львів - 2004. 2004

Еще по теме 1.3.3. Типологізація сучасних правових систем світу:

  1. 13. Правовые системы. Типология правовых систем.
  2. 72. Типология и классификация правовых систем.
  3. Вопрос № 1. Типология правовых систем.
  4. 2 КЛАССИФИ-КАЦИЯ ПРАВОВЫХ СИСТЕМ (В.Н. Синюков)
  5. Зміст
  6. 1.3.2. Поняття правової системи суспільства та її структура 1.3.2. Поняття правової системи суспільства та її структура
  7. 1.3.3. Типологізація сучасних правових систем світу
  8. Висновки до розділу 1
  9. Розділ 2Загальнотеоретична характеристика сучасних європейських міждержавних правових систем
  10. 2.5. Взаємодія правових систем Ради Європи, Європейського Союзу та правових систем держав-учасниць
  11. 2.6. Колізійний механізм як складова частина правового механізму взаємодії правових систем Ради Європи, Європейського Союзу та держав-учасниць
  12. 3.1. Основні юридичні ознаки сучасної правової системи України
  13. Висновки
  14. § 2. Типология правовых систем современного мира: основные концепции
  15. § 3. Типология уголовно-правовых систем современного мира
  16. ПОНЯТИЕ И КЛАССИФИКАЦИЯ ПРАВОВЫХ СИСТЕМ
  17. Тема 18. Типология правовых систем современности.
- Административное право зарубежных стран - Гражданское право зарубежных стран - Европейское право - Жилищное право Р. Казахстан - Зарубежное конституционное право - Исламское право - История государства и права Германии - История государства и права зарубежных стран - История государства и права Р. Беларусь - История государства и права США - История политических и правовых учений - Криминалистика - Криминалистическая методика - Криминалистическая тактика - Криминалистическая техника - Криминальная сексология - Криминология - Международное право - Римское право - Сравнительное право - Сравнительное правоведение - Судебная медицина - Теория государства и права - Трудовое право зарубежных стран - Уголовное право зарубежных стран - Уголовный процесс зарубежных стран - Философия права - Юридическая конфликтология - Юридическая логика - Юридическая психология - Юридическая техника - Юридическая этика -