Поняття доведення (доказу) у логіці і праві

У найширшому значенні поняття «аргументація» мож­на визначити як процес обрунтування певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в їх істинності. Існують різні способи обґрунтування.

Значну роль як у теоретичній, так і в практичній діяльності людей відіграє доведення і спростування.

Мислення, за допомогою якого встановлюється іс­тинність певного твердження, положення, істинність яких беззаперечна, в логіці називається доведенням. Логічною основою доведення є закон достатньої підстави.

Доказовість людського мислення пов’язана з такою його рисою як переконливість. Як вони взаємодіють між собою?

Доказовість і переконливість думки, хоч і мають спі­льну об’єктивну основу - закономірність об’єктивного сві­ту, за своєю природою різні. Доказовість - логічна риса мислення, а переконливість - психічна риса, що ґрунтується на логічній і фактичній достовірності. Трапля­ється, що ідеально правильне, абсолютно істинне, тобто доказове міркування може виявитися для декого непере­конливим. Таке часто буває тоді, коли те, що доводиться, суперечить інтересам, почуттям і бажанням цих людей. І, навпаки, неправильне міркування може бути для них пе­реконливим доказом.

Отже, відмінність між доказовістю і переконливістю використовується людьми з різною метою, навіть для того, щоб ввести в оману інших і досягти своєї мети.

У юридичній науці і практиці користуються такими термінами, як «доведення» і «доказ». Логічне доведення від­бувається за законами і правилами лише однієї логіки. Так, у cm. 65 КПК підкреслюється: «Доказами в кримінальній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визна­ченому законом порядку орган дізнання, слідчий і суд вста­новлюють наявність або відсутність суспільно небезпечно­го діяння, винність особи, яка вчинила це діяння».

Отже, доказ у кримінальному процесі вживається і як логічне доведення, і як будь-які свідчення про факти.

Факт - це явище об’єктивної соціальної дійсності. Він існує незалежно від того, чи знає про нього особа, яка здійснює розслідування. Відомості про факти - це інфор­мація, за допомогою якої ми можемо пізнати факт. Інфор­мація може бути як істинною, так і хибною.

Отже, під фактом слід розуміти перевірені за допо­могою доказів, встановлені на відповідному професійному рівні істинні знання про об’єктивну соціальну дійсність.

При аналізі і розкриті злочину важливу роль віді­грають факти. Фактами або фактичними даними виступа­ють одиничні явища або події, для яких характерним є конкретний час, місце і умови їх існування. Факти вико­ристовуються як докази у будь-якій науці. Особливу роль вони відіграють у судовому процесі, в якому відновлю­ється минула подія. За її слідами, що залишаються на матеріальних предметах і у свідомості людей, які спостері­гали цю подію, обгрунтовують тезу звинувачувального вироку, в основі якого можуть, наприклад, бути: спосте­реження свідка за поведінкою обвинуваченого, залишки слідів на місці злочину, виїмка речей і цінностей під час обшуку; письмові документи, зафіксовані результати огля­ду місця, де був вчинений злочин.

З метою встановлення істини при вчиненні злочину дуже важливо, щоб правоохоронці мали у своєму розпо­рядженні максимально достатню кількість аргументів.

Для підтвердження цієї думки наведемо добре відому історію суду над давньогрецьким філософом Сократом, описану Платоном. Як відомо, Сократ був притягнутий до суду. Йому винесли вирок: «Наша демократія стоїть на тому, щоб будь-який громадянин мав доступ до влади: всюди, де це можливо, ми вибираємо начальників за же­ребом, щоб всі були рівні. А Сократ говорить, що все це смішно: це все одно, що вибирати стернового на кораблі за жеребом, а не за його знанням і досвідом».

Судді: «Сократ не визнає державних богів». На суді Сократ сказав: «Говорять, що я не визнаю державних богів, але ви всі є свідками, що я кожного разу беру участь в обрядах і жертвоприношеннях».

Судді: «Сократ - противник, ворог наших звичаїв. Його вчення псує молодь. Він вчить непокорі владі».

На це Сократ відповів: «Говорять, що я псую звичаї юнаків. Але як? Що, я вчу їх зніженості, жадоби, гонору, зверхності?

Але я сам не зніжений, не жадібний, не гоноровий. Вчу непокорі владі? Ні, я говорю: «Якщо закони вам не подоба­ються, приймайте нові, а поки їх не ввели, виконуйте старі...

Ви ж довіряєте ваших дітей тим вчителям, хто краще знає грамоту; чого ж ви не довіряєте їх тому, хто не краще її знає?

Ці люди вигадали звинувачення, начебто я вчу юна­ків всьому недоброму і поганому. А я взагалі нічому не вчу, тому що сам нічого не знаю, я тільки ставлю запи­тання собі та іншим, а задумуючись над різними питан­нями, ніяк не можна стати поганою, недоброю людиною, а навпаки, - хорошим, благородним - можна. Я думаю, що я корисний державі тим, що не даю вашому розумові впасти в сплячку і турбую його так, як гедзь турбує зажирілого коня.

Тому я присудив би собі не смертну кару, а нагоро­ду — ну, наприклад, обід за рахунок казни, бо ви всі зна­єте, що я чоловік бідний».

Судді виносять Сократу смертний вирок.

У своєму останньому слові Сократ сказав: «Шано­вні громадяни, я старий чоловік і не боюся смерті.

Що приносить людям смерть, я не знаю. Якщо по­тойбічного світу немає, то вона не врятує мене від неміч­ності, і це добре. Якщо загробний світ є, то я там можу зустрітися з великими мужами стародавнього світу і звернутися зі своїми запитаннями до них, і це буде ще краще. Так що давайте розійдемось: Я — щоб вмерти, ви — щоб жити, а що краще, нам невідомо».

Друзі пропонували йому втечу з в’язниці, але на це він відповів: «Навіщо? Тоді я справді порушу закон і справедливо заслужу кару. І куди? Хіба є таке місце, де не вмирають?».

Йому сказали: «Нам боляче дивитися, як ти стра­ждаєш незаслужено».

Він відповів: «А ви б хотіли, щоб заслужено?». Його запитали: «Як тебе поховати?». Він відповів: «Погано ж ви мене слухали, якщо так говорите: ховати ви будете не мене, а моє мертве тіло».

Як бачимо на цьому прикладі, судді, які звинувачували Сократа, не володіли реальними фактами, за допомогою яких могли справедливо його звинувачувати, і навпаки, аргументи Сократа, який захищав себе від неправедного су­ду, були чіткими, логічно несуперечливими і переконливими.

Але наявність фактів, які підтверджують те чи інше положення, часто буває ще недостатньою для аргументо­ваного доказу. Якщо, наприклад, у логічному ланцюзі фа­ктів ми раптом виявимо хоча б один, який суперечить до­казу цього положення, то цей факт або обмежує загальний висновок, або взагалі спростовує його. Наприклад, слідчий зібрав достатню кількість фактів, які, на його думку, свід­чать про порушення закону особою K., але аргументовано довести причетність К. до злочину не може, бо підозрюва­ний К. має надійне алібі і висував протилежні факти, що доводять його непричетність до злочину.

Факти можна підібрати, але одиничні, взяті самі по со­бі, відірвані один від одного, від конкретної дійсності вони не здатні служити аргументованим доказом. Отже, факти тіль­ки тоді стають надійним доказом, коли вони беруться не ізо­льовано, не поодинці, а розглядаються у взаємозв’язку і сукупності як факти, які є істинним відображенням тих чи інших явищ і процесів у природному і соціальному середовищі.

У судово-слідчій практиці важливу роль відіграє алі­бі. Як уже зазначалось, головним фактом доказу повинні бути дії звинувачуваного, який вчинив злочин у конкрет- ному місці і часі, все це є необхідним елементом і складо­вою предмета доказу. Навпаки, алібі є не що інше, як від­сутність звинуваченого в конкретному часі і місці, де вчи­нена інкримінована йому подія, і це є основою головного факту у формі заперечення вчиненого злочину. Таким чи­ном, від правильного розуміння і достовірного встановлен­ня або спростування алібі кожного разу залежить резуль­тат кримінальної справи, а отже, і доля людини.

Слід відзначити, що алібі приводить не тільки до ви­правдання, а інколи і до звинувачення.

Судовий доказ здійснюється згідно із законами і пра­вилами логіки, а також підлягає юридичним законам. Су­довий доказ носить чітко виражений правовий характер. Достовірне пізнання кримінальних справ забезпечує пра­вильне застосування закону і є гарантією винесення пра­вильних рішень, які об’єктивно відповідають істині. Судо­ве рішення тільки тоді буде правосудним, коли буде об’єктивно і всебічно обґрунтоване під час судового роз­гляду. Отже, доказ у кримінальному процесі вживається і як логічне доведення, і як будь-які свідчення про факти.

Логічне доведення, як і інші поняття і судження, має певну структуру.

6.2.