Закон достатньої підстави

У процесі пізнання істини наші думки повинні бути не лише чіткими і послідовними, а й обґрунтованими і до­казовими. Це також обов’язкова умова правильного логіч­ного мислення. Сутність доведеності, обгрунтованості думки виражає також і четвертий логічний закон - закон до­статньої підстави, який вимагає, щоб наші судження про предмет і його ознаки були не голослівними, а ґрунтувались на достовірних аргументах.

Якщо таких аргументів наведено не буде, то вислов­лення «Сидоренко є співучасником даного злочину» не може бути істинним.

Якщо є А, то його підставою є обґрунтування В. Жодне положення не може бути визнане істинним, якщо воно не обґрунтоване. Якщо з істинного судження А ви­пливає істинність судження В, А буде основою обґрунту­вання для В, а В - наслідком цього обґрунтування.

Доведеною буде така думка, в якій не тільки ствер­джується істинність того чи іншого висновку, а й обов’язково вказуються аргументи, які дозволяють визнати це положення істинним. Навпаки, безпідставний, слабо аргументований умовивід не може претендувати на досто­вірність, а отже, і на істину. Тільки таке доказове поло­ження, яке суворо спирається на аргументи, що не супере­чать законам логіки, є істинним.

1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;

3) коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

За наявності інших даних, що дають підстави підо­зрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або коли не встановлено особи підозрюваного.

Безпідставний, слабо аргументований умовивід не може претендувати на достовірність, а отже, і на істину. Виконання вимог закону достатньої підстави має важливе значення при оцінці показів свідків, потерпілого, звинува­ченого, висновків експертизи та інших джерел доказів. Так, покази свідків, які ґрунтуються на неперевірених фа­ктах, не можуть слугувати доказом у справі. У cm. 68 КПК прямо вказано про те, що «не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме. Якщо пока­зання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані». Так само і голо­слівне заперечення підсудним або підозрюваним вчинення злочину не може розглядатися як доказ його невинності.

Вимога обгрунтованості є однією з важливих при оцінці з боку слідства, заключения експерта і суду. Висно­вки експерта повинні бути обґрунтовані і переконливі, спиратися на об’єктивні факти і положення науки. У ви­падку «відсутності підстав до порушення кримінальної справи, - підкреслюється у cm. 99 КПК, - прокурор, слі­дчий, орган дізнання або суддя своєю постановою відмов­ляють у порушенні кримінальної справи, про що повідом­ляють заінтересованих осіб і підприємства, установи, ор­ганізації». Прокурор своєю постановою скасовує постанову органу дізнання або слідчого, тим самим відмовляє у по­рушенні кримінальної справи або взагалі припиняє справу.

У науці і повсякденній практиці, а це стосується і ді­яльності правоохоронних органів, не слід нічого приймати на віру. У науці можуть існувати такі істинні положення (наприклад, гіпотези), які поки що довести не вдалося (в математиці, наприклад, часто спочатку формулюють ті чи інші теореми, які доводять лише через багато років). А на гіпотези з недоведеними положеннями (хоча у майбутньо­му вони можуть бути доведеними) спиратися як на аргу­менти доказів не можна. У протилежному випадку пору­шується вимога закону. Закон достатньої підстави є відо­браженням взаємозв’язків між предметами і явищами об’єктивно існуючого світу.

Предмети і явища в навколишньому світі пов’язані між собою таким чином, що знання про існування одного із них можуть бути основою для знання про інший. Наприклад, знання про те, що з виправно-трудової колонії здійснила втечу група рецидивістів (цей факт можна кваліфікувати за cm. 393 KK «Втеча з місця позбавлення волі або з-під вар­ти»), є основою для твердження про те, що група у повному складі або окремі її члени вчинять злочин, оскільки їм необ­хідні документи, гроші, одяг і т. ін.

Уже зазначалося, що логіка вимагає обгрунтованості судження, і тому вона несумісна з твердженням, яке побу­доване за схемою: «Після цього, отже, з причини цього». Те, що відбувається раніше і передує в часі іншому явищу, яке настає пізніше, не можна вважати за його причину. Прикладом цієї помилки є забобони і чутки. Наприклад, курсант або студент, який вранці пішов в університет для складання іспитів, зустрів жінку, яка перейшла йому до­рогу з порожніми відрами. Він іспит не склав. Отже, це не означає, що причиною невдачі була жінка. Причина тут в іншому. Звичайно, не слід ототожнювати забобони з на­родними прикметами. Народні прикмети ґрунтуються на спостережливості і певних узагальненнях людського досві­ду і є певною формою умовиводу.

Закон достатньої підстави має важливе теоретичне і практичне значення. Особливу роль він відіграє у діяльно­сті правоохоронних органів.

Згідно зі cm. 29 Конституції України, «Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах, встановлених законом. У разі нагальної необ­хідності запобігти злочинові чи його припинити, уповно­важені на те органи можуть застосувати тримання осо­би під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно зві­льняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моме­нту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою». Докази, на основі яких робляться висновки у кримінальній справі, повинні бути чіткою системою фактів без будь-яких внутрішніх супере­чностей. Якщо ж суперечності в доказах у справі існують, то слідство і суд по кримінальній справі звинувачених осіб не можуть бути істинними. Так, за наявності суперечнос­тей у показах свідка, згідно зі cm. 68 КПК, не беруться до уваги покази, що ґрунтуються на чутках, а також «дані, повідомлені свідком, джерело яких невідоме. Якщо показан­ня свідка базується на повідомленнях інших осіб, то ці осо­би повинні бути також допитані». Тільки тоді, коли є «до­сить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про при­тягнення цієї особи як обвинуваченого» (cm. 131 КПК).

Велике значення в діяльності правоохоронних орга­нів має закон достатньої підстави. Він вимагає при аналізі вчинення злочину і порушення кримінальної справи до­тримуватись логічних вимог закону як необхідної умови пізнання об’єктивної істини, яка відповідає вимогам зако­нодавства.

Жодна процесуальна дія не може бути здійснена, жоден висновок органів слідства і суду не може вважатися достовірним, якщо для цього немає достатніх підстав. Cm.

Таким чином, вимоги цього формально-логічного закону є одночасно і вимогами закону кримінально-процесуального. Його незнання або ігнорування на практиці призводить до судових помилок. Наприклад, дії T., який кулаком вдарив П. в обличчя, від чого П. упав і вдарився головою об бруківку і внаслідок цього удару переламались кістки черепа, стався крововилив у мозок, від чого потерпілий помер, було кваліфі­ковані за cm. 115 KK «Умисне вбивство». Як було доведено, смерть П. сталася не від удару рукою в обличчя, а внаслідок удару головою об бруківку при падінні. В справі не було до­казів, які б свідчили про те, що, б’ючи кулаком в обличчя, Т. мав намір заподіяти потерпілому тяжке тілесне ушкодження. Тому дії Т. були перекваліфіковані на cm. 119 KK, яка вста­новлює відповідальність за вбивство через необережність.

Обґрунтованість вироку завжди означає дотримання вимог формально-логічного закону достатньої підстави. Отже, вирок не може спиратися на припущення, тож усі сумніви відносно доведеності обвинувачення, якщо їх не­можливо відкинути, усунути, тлумачаться на користь під­судного. Якщо виноситься виправдовувальний вирок, суд повинен вказати, чому пред’явлене підсудному обвинува­чення вважається недійсним, необгрунтованим або безпід­ставним, чому відкинуто докази, на яких воно ґрунтувало­ся.

Дотримання вимог закону достатньої підстави має важ­ливе значення також при оцінці свідчень свідків, потер­пілого, звинуваченого та інших джерел доказу. Так, свід­чення, які ґрунтуються на неперевірених фактах або чутках, не можуть слугувати доказом по справі. Не може бути по­кладено в основу звинувачення визнання своєї вини, якщо воно не підтверджено сукупністю всіх фактів, які є у справі.

Так само і безпідставні заперечення підсудним своєї вини не можуть розглядатися як докази його невинності. Будь-який факт, що став предметом юридичної оцінки, повинен бути обов’язково встановлений. Ні слідчий, ні суд не можуть і не повинні давати правову оцінку на основі фактів допустимих, надуманих або ймовірних. Криміналь­ний Кодекс України вимагає, щоб вирок суду був за­конним і обґрунтованим. Вимоги обґрунтованості є одними із основних при оцінці слідством і судом заключения екс­перта. Висновки експерта повинні бути обґрунтованими і пе­реконливими. Експерт у висновку не просто має висловлюва­ти своє суб’єктивне рішення, а й повинен обгрунтувати його, посилатися на конкретні факти, положення науки, які до­зволяли йому зробити саме такий висновок. Якщо вимоги закону достатньої підстави не виконуються, то твердження виявляються необгрунтованими і безпідставними.

Закон достатньої п ід стави вимагає, щоб істина не просто стверджувалася, але в будь-якому випадку могла бути доведена.

Вимоги строгої обґрунтованості у діяльності праців­ників органів внутрішніх справ, інших структур - це не просто і не тільки вимоги логіки. Вони закріплені у юри­дичних законах і перетворюються на юридичну вимогу як необхідну умову пізнання об’єктивної істини при аналізі кримінальних справ і адміністративних правопорушень, а також виконання вимог Конституції і законів України.

Принцип обґрунтованості лежить в основі всіх стадій розслідування кримінальних справ, всього кримінального і цивільного судочинства. Жодна процесуальна дія не може бути здійснена, жоден висновок слідства і суду не може вважатися достовірним, якщо для цього не існує достатніх підстав.

4.6.