Полеміка навколо стабілізаційної політики

Світова практика післякейнсіанського періоду доводить, що поряд із ринком суттєву роль у стабілізації економіки відіграє держава. Але, незважаючи на це, серед макроекономістів точить­ся гостра дискусія щодо стабілізаційної функції держави.

Одна група макроекономістів уважає, що завдяки регулюва­льному потенціалу ринку економіка є внутрішньо стабільною і не потребує державного втручання. На їх думку, ринки працюють краще, коли в них не втручаються. Тому державне невтручання є найліпшою економічною політикою.

Теоретичні підвалини щодо політики невтручання були закла­дені класичною теорією. В її основі лежить припущення, що рин­ки є досконало конкурентними, а ціни і заробітна плата — абсо­лютно гнучкими. Тому, наприклад, у разі падінні сукупного попиту ціни швидко знижуються. З такою самою швидкістю ско­рочується попит на ринку праці та падає заробітна плата. Внаслі­док цього, з одного боку, зниження цін швидко повертає сукуп­ний попит до потенційного ВВП; з іншого — зменшення заро­бітної плати утримує пропозицію робочої сили на умовах приро­дного рівня безробіття, а сукупну пропозицію — на потенційно­му рівні. Отже, у підсумку абсолютно гнучкі ціни і заробітна плата здатні швидко відновлювати повну зайнятість, що виклю­чає необхідність стабілізаційного втручання держави в економіку.

Наведені положення класичної теорії не є лише історичною спадщиною макроекономічної науки. Вони набули подальшого розвитку в сучасних теоріях, серед яких найрельєфніше виділя­ються монетаристська теорія і теорія раціональних очікувань як різновид неокласичної теорії. Монетаристська теорія доповнює класичну тим, що надає грошам роль вирішального чинника, від якого залежить обсяг ВВП у короткостроковому періоді і рівень інфляції — у довгостроковому.

Інша група макроекономістів виходить із припущення, що ри­нки не є досконало конкурентними, а ціни і заробітна плата не є абсолютно гнучкими в короткостроковому періоді. Тому немає підстав розраховувати, що в умовах падіння обсягів виробництва ціни і заробітна плата здатні негайно знижуватися пропорційно зменшенню сукупного попиту і швидко відновлювати повну за­йнятість. На підтвердження своєї позиції вони наводять приклади того, що в економіці періодично виникають певні збурення, які на тривалий час викликають падіння обсягів виробництва, надмі­рне безробіття та високу інфляцію. Тому, на їх думку, щоб пом’якшити коливання економічного циклу, держава повинна за­стосовувати відповідну стабілізаційну політику, здатну компен­сувати дефіцит приватного попиту. Незалежно від того, на якій фазі економічного циклу знаходиться економіка, стабілізаційні заходи мають іти «проти вітру», тобто стимулювати економіку під час спаду і стримувати її в період інфляційного зростання. Відмова від стабілізаційної політики оцінюється цією групою ма- кроекономістів як марнотратство.

Теоретичною основою стабілізаційної політики є кейнсіанська теорія, за якою об’єктом стабілізаційної політики має бути сукуп­ний попит, а основними її елементами — фіскальна та монетарна політика. Фіскальна політика може стимулювати сукупний попит за допомогою збільшення державних видатків і/або зниження по­датків, монетарна — через зниження процентних ставок, яка мо­же викликати підвищення прибутковості капіталу і збільшення на цій основі інвестиційного попиту.

У 80-х роках 20 ст. з’явилося нове покоління прихильників кейнсіанської теорії, яких називають неокейнсіанцями. Вони та­кож дотримуються думки, що для стабілізації економіки держава може і повинна вдаватися до активної економічної політики.

Іншим предметом полеміки, яка точиться навколо стабіліза­ційної політики, є альтернатива у формі запитання: пасивною чи активною має бути економічна політика? При цьому під акти­вною розуміється така політика, яка реагує на поточну або май­бутню ситуацію в економіці. Якщо політика не реагує на ситуа­цію в економіці, то вона є пасивною, або ж її взагалі немає. Тому по своїй суті зазначена альтернатива збігається з головним пред­метом дискусії — потрібна чи не потрібна стабілізаційна політи­ка, яка є лише іншим виразом поняття «активна економічна полі­тика». Але якщо в межах першого предмета дискусії опоненти стабілізаційної політики як головний аргумент на свою користь висувають здатність ринку самостійно виконувати стабілізаційну функцію, то в межах іншого вони намагаються довести, що ста­білізаційна політика є неефективною і тому непотрібною. У фор­маті альтернативи щодо вибору між пасивною та активною полі­тикою найбільш дискусійними є два питання.

1. Вплив лагів на стабілізаційну політику. На думку прихиль­ників пасивної економічної політики, наявність тривалих і мінли­вих лагів робить стабілізаційну політику неефективною. Це по­яснюється тим, що протягом часу між ухваленням стабілізацій­ного заходу і початком його дії ситуація в економіці може зміни­тися. Тому, наприклад, з метою пожвавлення економіки заходи, які будуть запроваджені під час спаду, зможуть вплинути на еко­номіку вже тоді, коли таке пожвавлення виникне і без державно- го втручання. Результатом може стати порушення процесу по­жвавлення і стимулювання інфляційного процесу. За таких умов застосування антиінфляційних заходів може спрацювати в той момент, коли в економіці знову виникне спад.

Опоненти активної економічної політики вказують ще на одну обставину, пов’язану з лагами. Вона полягає в тому, що в процесі обгрунтування стабілізаційних заходів державні органи змущені спиратися на прогнози, яким не можна довіряти.

Прихильники активної економічної політики погоджуються з тим, що існування лагів і помилок у процесі прогнозування змен­шує ефективність стабілізаційної політики. Але це аж ніяк не є підставою для відмови від її застосування, оскільки недостатньо ефективна політика не є політикою, яка зменшує ефективність економіки. На їх думку, питання полягає не в тому, що економіч­на політика має бути пасивною, а в тому, що вона має бути не амбіційною, а обережною.

Теза про обережну економічну політику означає таке. Якщо збурення в економіці є тимчасовим або незначним, то стабіліза­ційна політика має утримуватися від суттєвого реагування. За та­ких умов має застосовуватися режим «терапевтичного лікуван­ня», що передбачає дозоване коригування економіки за методом поступових наближень. Але якщо збурення в економіці свідчить про виникнення в ній глибоких диспропорцій, для усунення яких в найближчій перспективі ринковий механізм не має передумов, економічна політика повинна застосовувати режим «хірургічного втручання». За таких умов запровадження «хірургічних» заходів практично виключає ризики, пов’язані із запізненням політики, оскільки час, потрібний для усунення глибоких диспропорцій, може дорівнювати лагам стабілізаційної політики.

2. Вплив очікувань на стабілізаційну політику. Як зазначалося, важливу роль у поведінці економічних суб’єктів відіграють очі­кування. Це означає, що поведінка домогосподарств і підпри­ємств залежить не лише від того, як вони оцінюють поточну си­туацію в економіці, а й від того, що вони очікують у майбутньо­му. На думку Лукаса, одного з провідних представників теорії раціональних очікувань, традиційні методи обгрунтування стабі­лізаційної політики не спроможні враховувати вплив цієї політи­ки на очікування.

Позицію прихильників теорії раціональних очікувань можно проілюструвати таким прикладом. Припустимо, що центральний банк оголосив про застосування стимулювальної монетарної по­літики. Її метою може бути зниження процентної ставки, зрос­тання інвестицій, сукупного попиту і збільшення обсягів вироб­ництва. Маючи таку інформацію, суб’єкти приватної економіки можуть очікувати зростання інфляції і тому вживатимуть захис­них заходів. Так, наймані працівники вимагатимуть підвищення номінальної заробітної плати, підприємці підвищуватимуть ціни, позикодавці збільшуватимуть процентні ставки. Ці дії економіч­них суб’єктів викличуть загальне зростання цін. Пропорційно ці­нам зросте номінальна ставка процента, що унеможливить зни­ження реальної процентної ставки, зростання інвестицій, збіль­шення сукупного попиту та обсягів виробництва.

Отже, метою стимулювальної монетарної політики було збі­льшення сукупного попиту і реального ВВП. Проте за сценарієм теорії раціональних очікувань суб’єкти приватної економіки, спираючись на свої очікувані щодо результатів стимулювальної монетарної політики, повністю нейтралізували її вплив на еконо­міку та унеможливили досягнення позитивного ефекту. Звідси випливає висновок про неефективність стабілізаційної політики.

Прихильники стабілізаційної політики не оспорюють можли­вість негативного впливу очікувань на її ефективність. Але вони не погоджуються з тим, що очікування здатні звести заходи ста­білізаційної політики нанівець. На користь своєї позиції вони на­водять кілька контраргументів, серед яких основними можна вважати такі.

Немає жодних підстав припускати, що всі люди володіють, і тим більше на професійному рівні, повною інформацією щодо функціонування економіки і, зокрема, конкретних заходів цент­рального банку та їх результативності. Навіть ті економісти, які мають доступ до повної інформації і спеціалізуються на прогно­зуванні, часто помиляються в своїх очікуваннях.

Роль очікувань не слід перебільшувати, оскільки бажання лю­дей адекватно реагувати на свої очікування можуть обмежувати­ся екзогенними умовами ринку. Наприклад, підприємці не за­вжди зможуть підняти ціни, оскільки це залежить не лише від їх­нього бажання відреагувати на очікування, а й від рівня конкуре­нції та попиту на відповідних ринках. Намірам найманих праців­ників підняти номінальну заробітну плату протистоять довго­строкові трудові угоди та інтереси роботодавців. Те саме стосу­ється і позикодавців, конкуренція між якими може стримувати їх від бажання підвищити процентну ставку.

Очікування не завжди можуть негативно впливати на дієвість стабілізаційної політики. Це пояснюється тим, що різні люди во­лодіють неоднаковою інформацією, по-різному формують свої очікування, мають різний ступінь довіри до органів державної влади і приймають різні рішення щодо своєї поведінки. Тому по­ведінка одних може протидіяти стабілізаційній політиці, інших — бути нейтральною до неї, а третіх — сприяти їй. Наприклад, чому б не припустити, що певна частина людей повірить у намір цент­рального банку стимулювати сукупний попит і тому сприятиме політиці, яка закликає всіх до збільшення обсягів виробництва і — як наслідок — до збільшення своїх доходів.

Порівнюючи пасивну та активну економічну політику, слід спиратися на відомий афоризм: з двох бід вибирають меншу біду. Прихильники стабілізаційної політики вважають, що недоскона­ла активна політика є меншим злом, ніж пасивна політика. Не­можливо довести і немає достатніх підстав припускати, що замі­на стабілізаційної політики на пасивне спостереження держави за економічною кон’юнктурою є кращим способом протидіяти еко­номічним коливанням, особливо під час глибокого спаду та/або високої інфляції.

До важливих об’єктів полеміки щодо стабілізаційної політики слід віднести ще одну альтернативу — правила чи свобода дій в економічній політиці. Це означає, що предметом дискусії є пи­тання про те, яка стабілізаційна політика є ліпшою — та, що здійснюється на основі заздалегідь установлених правил, чи та, що ґрунтується на свободі дій. Згідно з політикою за правилами інституції, що визначають економічну політику, мають запрова­джувати заходи у повній відповідності з наперед оголошеними правилами, які регламентують параметри цієї політики в усіх по­тенційно можливих економічних ситуаціях. Політика на основі свободи дій передбачає попередню оцінку ситуації, яка спостері­гається в економіці, і відповідно до цієї ситуації добір найефек­тивніших стабілізаційних заходів.

В основі позиції прихильників політики за правилами лежить їх недовіра до чиновників, які розробляють стабілізаційну полі­тику. Підставою для недовіри є недостатня компетентність чино­вників і можливість використання ними влади для досягнення своїх цілей, які часто не узгоджуються з інтересами громадян. Тому вони виступають проти політики на основі свободи дій, і на противагу їй розробили певні правила, які стосуються переважно монетарної політики. Серед цих правил можна виділити такі: правило дотримання постійних темпів зростання грошової маси; правило підтримки запланованих темпів зростання номінального ВВП; правило забезпечення цільового рівня інфляції.

Прихильники правила дотримання постійних темпів зростання грошової маси, яка є найбільш показовим, наполягають на тому, що нестабільність темпів грошової емісії — головна причина економічних коливань. Тому для забезпечення економічної ста­більності потрібно дотримуватися постійних темпів приросту грошової маси.

Для практичної реалізації монетарної політики за правилами Фрідман запропонував встановити на законодавчій основі спеціаль­не монетарне правило, дотримання якого має бути обов’язком центрального банку. В різні часи він пропонував встановити тем­пи приросту грошової маси у межах 2—4 %. За Фрідманом, точне цифрове значення постійних темпів грошової емісії має другоряд­не значення. Головне, щоб емісійний банк дотримувався цього правила за будь-яких обставин і аж ніяк не реагував на ситуацію в економіці.

Прихильники політики на основі свободи дій не вважають, що дотримання цього монетарного правила є найліпшим варіантом монетарної політики. На їх думку, усталені темпи грошової емісії можуть створювати передумови для стабілізації економіки лише за умови постійної швидкості обігу грошей. Але практика дово­дить, що вона є нестабільною в короткостроковому періоді. Тому прихильники політики на основі свободи дій доходять висновку, що монетарна політика повинна мати можливість змінювати те­мпи приросту грошової маси відповідно до економічної ситуації.

Як уже зазначалося, дискусія щодо правил стабілізаційної по­літики стосується здебільшого монетарної політики. Для фіска­льної політики ця проблема є менш актуальною, оскільки в її розробленні бере участь значна кількість інституцій, зокрема центральний уряд, місцеві органи влади, парламент та ін. Крім того, сукупність проблем, які має вирішувати фіскальна політика, набагато перевищує кількість проблем, які відносяться до компе­тенції монетарної політики. Отже, запрограмувати дії фіскальної політики за допомогою певних правил практично неможливо. І все ж, на думку більшості прихильників політики за правилами, існує гостра потреба у правилах, які б передбачали жорстку за­лежність між державними видатками і податковими надходжен­нями до бюджету. До таких правил можна віднести, наприклад, дотримання збалансованого бюджету або фіксованих обмежень бюджетного дефіциту.

Прихильники політики на основі свободи дій виступають про­ти застосування правил у фіскальній політиці, оскільки вважа­ють, що її головною функцією є стабілізація не бюджету, а еко­номіки. Тому заради виконання функцій зі стабілізації економіки фіскальна політика повинна мати можливість інколи спиратися на бюджет з дефіцитом або профіцито^і.

Отже, згідно з позицією прихильників політики на основі сво­боди дій стабілізаційна політика повинна діяти не за правилами, а гнучко реагувати на коливання економічної кон’юнктури. Лише за цих умов вона може виконувати стабілізаційну функцію в еко­номіці. Критерієм ефективності політики є не рівень довіри до політиків, а її відносна ефективність. Політика на основі свободи дій є ефективнішою за політику, яка грунтується на правилах, оскільки спроможна адекватно реагувати на несприятливі зміни в економічній кон’юнктурі. Що стосується недовіри до політиків, то слід зазначити, що влада обирається більшістю громадян краї­ни. Ця більшість кредитує владу своєю довірою, не довіряти їй може лише меншість. Якщо політика легітимної влади буде не­ефективною, вона втратить кредит довіри внаслідок чого до полі­тики прийдуть інші люди.