ЕКОНОМІЧНА РОЛЬ ДЕРЖАВИ. ФЕДЕРАЛЬНІ ПОДАТКИ І МІСЦЕВІ ФІНАНСИ

Право оподатковувати...— це не лише право знищувати, а й право створювати. Верховний суд США

Розглядаючи далі проблеми державних фінансів, охаракте­ризуємо федеральну податкову систему, наведемо дані про за­трати і податки штатів і муніципалітетів, покажемо взаємозв’язок діяльності федерального уряду та місцевих ор­ганів влади.

Економічна природа оподаткування

Фінансування реальних затрат. Державі для сплати рахунків потрібні гроші. Необхідну для своїх затрат суму вона отримує переважно шляхом збирання податків. Проте, щоб побудувати лінійний корабель або утримувати маяк, державі фактично потрібні не стільки гроші, скільки реальні економічні ресурси — сталь і сторожі. Коротше кажучи, державі потрібно використати певну частку обмеженої маси ресурсів суспільства — праці, землі та товарів виробничого призначення. Тому, розв’язуючи питання, як оподатковувати себе, люди насправді визначають, як необхідні для суспільних потреб ресурси будуть вилучатися з володіння різних сімей і підприємств, що їм належать, та спря­мовуватися на виробництво державних товарів і послуг.

Зміни у розподілі доходів. Ми вже зазначили, що держава витрачає кошти і на соціальне забезпечення. Ці кошти сплачу­ються окремим членам суспільства і витрачаються ними на за­доволення своїх особистих потреб. І знову гроші постають перед нами як завіса, що маскує перерозподіл у володінні реальними товарами та послугами/який відбувається внаслідок того, що держава оподатковує одних і сплачує гроші іншим.

Згадаємо також, що, якби не було прямих виплат населен­ню, розподіл доходу, який утворюється за умов Iaissez faire, все одно змінювався би державою: вирішуючи, хто повинен сплачу­вати за ресурси, використовувані для виробництва суспільних послуг і товарів, виборці можуть проголосувати за те, щоб ос­новний тягар податків припадав на багатих, а не бідних, на енергійних, а не бездіяльних, на власників таких ресурсів, як

земля та майно, а не робочої сили.

У далекому минулому податки встановлювалися тими, хто був при владі, виключно заради їхньої вигоди, й оподатковува­лися ті, хто не був при владі. Будь-яка титулована особа при дворі Людовика XIV могла повністю позбутися податків, а ку­пець з Марселя або нормандський селянин були ними надто об- тяжені. Учені вдалися до спроб розробити більш раціональні основи оподаткування й у кінцевому підсумку сформулювати такі принципи.

Принцип вигоди та принцип жертвування. З множини прин­ципів, що стосуються оптимального оподаткування, можна виділити дві основні групи.

З одного боку, існує точка зору, що різні люди повинні опо­датковуватися пропорційно до тієї вигоди, яку вони можуть очікувати від держави. З іншого боку, усі визнають принцип, згідно з яким люди повинні оподатковуватися так,щоб ’’пожерт­вування” не виходили за межі прийнятного. Інакше кажучи, структура податків повинна бути такою, щоб за її допомогою доходи, які визначаються механізмом ринку, перероз­поділялися в інтересах суспільства.

Ці загальні принципи важливі, але вони не дають відповіді на складне питання, яка структура податків бажана з точки зо­ру інтересів суспільства.

Розглянемо для прикладу принцип вигоди в оподаткуванні. Якби ми з вами були абсолютно однаковими людьми, то і виго­да, отримувана нами від утримання в країні збройних сил, від державних шосейних доріг, від загальних державних послуг бу­ла би однаковою. Отже, ми повинні сплачувати однакову суму податку. Звернімося тепер до перерозподільного оподаткування. Якби ми були абсолютно однакові, то і сума пожертвувань, які кожен з нас повинен принести, також була би однією і тією ж самою. Звідси виходить, що ніхто не може заперечити справед­ливість такого висловлювання: ”Ті, хто є рівними, повинні опо­датковуватися однаково”. Рівність для рівних і нерівність для нерівних. Це положення зберегло своє значення і у наш час. Існування різних лазівок у податковому законодавстві лише підтверджує, наскільки важливо пам’ятати наведений афоризм.

Проте логічний висновок з цього афоризму ставить все нові та все більш складні проблеми. Якщо однакові люди повинні оподатковуватися однаково, то неоднакові люди повинні опо­датковуватися неоднаково. Ні на основі принципу загальної ви­годи, ні виходячи з існуючих критеріїв пожертвування цей висновок не може розв’язати проблему державної податкової політики.

Припустимо, що особа А і особа В рівні у всіх^відношеннях, за винятком того, що В отримує доход і має майно у 10 разів більші від А. Чи виходить з того, що В повинен сплачувати за послуги поліції такий же податок, як і А в абсолютному вира­женні? Або він повинен брати участь у затратах на утримання поліції, сплачуючи у формі податку такий самий процент зі сво­го доходу, як і А? Чи, можливо, частка коштів на оплату поліції, яку вносить В, буде справедливою лише у тому випадку, якщо податки забиратимуть у нього більшу частину доходу, оскільки поліція охороняє переважно майно багатих?

Загальноприйнята філософія у питанні про вигоду та пожер­твування, пов’язані з податками, не з’ясовує найкращу подат­кову формулу.

Прагматичні компроміси в оподаткуванні

Як сучасні змішані суспільства намагалися розв’язати у ми­нулому столітті ці складні філософські питання? Демократичні країни приймали, як правило, прагматичні рішення, які не за­довольняли ні фанатичних прихильників принципу оподатку­вання відповідно до отримуваної вигоди, ні прихильників радикальних поглядів на перерозподільні пожертвування.

Якщо різні суспільні послуги забезпечуються органами місцевої влади або центральними державними органами спеціально в інтересах певних груп і якщо середні доходи цих груп і інші дані не дають їм підстав претендувати на режим більшого або меншого сприяння, то сучасні держави звичайно вдаються до такого виду оподаткування, яке побудоване на відповідності отримуваній вигоді. Так, експлуатація шляхів місцевого сполучення сплачується звичайно місцевими жителя­ми, всі кошти від податків на бензин можуть йти на споруджен­ня шляхів, а не на будівництво шкіл і лікарень.

Прогресивне та регресивне оподаткування, З іншого боку, велике значення надавалося градації прибуткового податку. Особа з доходом у 20 тис дол. сплачує більший податок, ніж осо­ба з доходом у 16 тис дол., навіть якщо перша претендує на не­велику вигоду від державних витрат. Той, хто отримує більший доход, сплачує не лише більший податок, а й більшу частину свого доходу. Така градація ставок податку протилежна прин­ципу строго ’’пропорційних податків”, згідно з яким кожна лю­дина завжди сплачує точно рдну й ту саму частину свого доходу. Коли йдеться про градацію доходів, люди часто мають на увазі "прогресивний податок", розуміючи під цим терміном лише те, що у високі доходи податки втручаються у все зроста­ючій мірі.

Отже, особливість прогресивного податку полягає лише у то­му, що він зростає швидше щодо доходу; у більшого доходу по­даток забирає більшу частину, ніж у меншого, а строго "пропорційний податок" відбирає у всіх незмінну частину до­ходу.

’’Регресивний податок” зростає значно менше від доходу: він становить більшу частину низького доходу та меншу частину високого доходу. Так, якби податок на такий предмет першої потреби, як молоко, становив з доходу у 10 тис дол. у рік суму, більшу від половини податку з доходу у 20 тис дол. за рік, то економіст назвав би це прикладом регресивного податку.

Прямі та непрямі податки. Перерозподільне прогресивне оподаткування пов’язане в основному з градацією ’’прямих по­датків” на доходи та спадок. Пропорційне та регресивне оподат­кування більшою мірою пов’язане з ’’непрямими” податками, стягуваними як акцизний збір на певні товари. Проте провести чіткий вододіл між різними видами податків непросто; подуш­ний податок у 2 дол. з кожного виборця є прямий, але дуже ре­гресивний податок, тому що його тягар менше відчутний для багатих, ніж для бідних; акцизний збір у 75 центів зі сигари або 50% вартості з кварти рідкісного коньяку слід віднести до не­прямих податків, але він, очевидно, буде прогресивним.

Сучасні податкові системи є, як уже зазначалося, комп­ромісом. Вони надають того чи іншого значення і принципам оподаткування відповідно до вигоди, і принципам перероз- подільних пожертвувань, і, можна додати, доцільності та політичним переконанням, а також тій життєвій економічній істині, що збільшення деяких податків може значно послабити спонукальні мотиви діяльності людей і знизити ефективність використання ресурсів суспільства.

Федеральні податки

У табл. 5 показано, яка величезна кількість різних федераль­них податків існує зараз. Перші два — податок на особисті дохо­ди та податок * на спадок (нерухоме майно) і дарунки — ”прогресивно”накладають великий тягар на осіб з високим дохо­дом. Податок, утримуваний зі заробітної плати, та податок, стя­гуваний при продажу товарів, відносно ’’регресивні”, оскільки вони вилучають у бідних людей більшу частину їхнього доходу, ніж у багатих. Податок на прибуток корпорацій за своєю дією посідає проміжне місце. З одного боку, його можна віднести до групи прогресивних податків, ‘оскільки найбільшу частину дивідендів отримують люди з доходом, вищим від середнього. Хоча багато бідних удів і сиріт володіють акціями, проте ці акції становлять лише невелику частину всього акціонерного капіталу. Проте тією мірою, якою корпорації мають змогу пере­кладати податки на споживачів через механізм високих цін, податок на прибуток корпорації може бути регресивним. Наша федеральна податкова система зараз більш прогресивна, ніж 25 років тому або ніж сучасні податкові системи штатів і муніципалітетів. Розглянемо різні види податків. '

Податки на продажі, або акцизні збори. Якщо виходити зі ступеня регресивності, то ці податки слід поставити, мабуть, на перше місце. Щодо федеральних фінансів було досягнуто певно­го компромісу: загального податку немає, але акцизні збори стягуються при продажу сигарет, спиртних напоїв, косметики, а також на мандрівки і т. п.

Таблиця 5

Оцінки податкових надходжень федерального уряду у 1961 фінансовому році, млрд дол.

Податки до фонду соціального забезпечення та податки до Фонду страхування на випадок безробіття. Більшість галузей промисловості зараз підпадають під дію закону про соціальне забезпечення. Робітники та службовці мають право на отриман­ня допомоги за старістю, місячний розмір якої залежить від по­переднього заробітку, а не від принизливої процедури з’ясування того, наскільки бідна та людина, що претендує на пенсію. До фонду цих допомог як наймач, так і найманий вне­сли в 1961 р. 3% всіх доходів нижче від 4800 дол. за рік. Пода­ток зі заробітної плати належить до групи регресивних, якщо враховувати його вплив на бідні та середні класи. Проте у поєднанні з виплатами з фонду соціального забезпечення ступінь його регресивності істотно знижується.

Податки на прибутки корпорацій. Після того, як корпорація сплатила затрати та визначила свій річний доход, вона повинна частину цього доходу сплатити федеральному урядові. У 1961 р. невелика корпорація змушена була сплачувати у вигляді подат­ку ЗО центів з кожного долара чистого прибутку. Якщо її річний доход перевищує 25 тис дол., то вона сплачує 52 центи з кожно­го додаткового долара своїх прибутків.

Дехто вважає, що існуючі податкові ставки надто великі для мирного часу, що корпорації позбавлені стимулу вміщувати капітал у ризиковану справу. Вони стверджують, що невелика компанія могла би зростати швидше, яком мала змогу вкладати у справу кошти, які держава вилучає у вигляді податків. При­хильники таких поглядів вважають також несправедливим "подвійне оподаткування”, коли держава стягує податок з до­ходів корпорацій і, крім того, примушує власників акцій спла­чувати особистий прибутковий податок з дивідендів, отримуваних від корпорацій. Вони радять скоротити ставку по­датку з прибутку корпорацій або, навпаки, надати отримувачу дивіденду більш щедру податкову знижку в рахунок податків, уже сплачених його корпорацією. Інші на противагу цьому стверджують, що корпорації слід оподатковувати за високими ставками, причому найбільші з них — прогресивно. Вони вва­жають, що оскільки держава потребує великих сум грошей, а дальше збільшення податку на особистий доход неможливе, то податок на корпорації — кращий вихід, ніж податки на продажі або на заробітну плату. Крім того, зазначають вони, корпорації не розподіляють усіх своїх прибутків серед власників акцій, а утримують певну частину, знову вкладаючи її у справу. Влас­ник акцій може уникнути сплати податку з особистого доходу на ці заощадження корпорацій за допомогою статей приросту капітальної вартості. Такі критики вважають, що податок на корпорації хоча б частково виправить цей стан. Але ця пробле­ма надто складна, щоб остаточно розв’язати її тут.

Прогресивний податок на особистий доход

Весна завжди вважалася нещасливою порою року, оскільки людям доводиться сплачувати досить велику суму податку з до­ходу минулого року, від якого до цього часу вже нічого не зали­шилося. Зараз становище змінилося на краще. Протягом усього року підприємці автоматично утримують при кожній сплаті за­робітної плати більшу частину того, що ми маємо сплатити де­ржаві. Цс примушує нас сплачувати періодично, і до кінця року ми більш або менш розраховуємося з державою, навіть якщо вся наша заробітна плата витрачена. Саме так ідуть справи при­близно у ЗО млн сімей з доходом нижче від 5 тис дол., які не от­римують істотного доходу з майна. Наприкінці року вони подають дані про здійснювані у них податкові утримання, а де­ржавна скарбниця обчислює загальну суму податків, які їм на­лежало сплатити, і повертає усе те, що вони сплатили зайве. Мільйони сімей з помірними доходами, які не робили надмірних пожертвувань на благочинні цілі або не зазнали незвичних за­трат на медичне обслуговування, повинні заповнити малу по­даткову анкету, яка дає змогу швидко обчислити суму податків, що належить сплатити.

Проте ті, хто отримують великий доход, повинні заповнюва­ти досить складну і докладну анкету.

У табл. 6 наведено зразок шкали податків за даними на 1961 р. Колонка 2 показує, який податок повинні сплачувати люди з різних доходів, зазначених у колонці 1. Як бачимо, податок різко збільшується зі зростанням доходу залежно від його розміру. Якщо доход перевищує 2 млн дол., то 87% його будуть надходити до держави.

Таблиця 6

Федеральний прибутковий податок, сплачуваний бездітним подружжям з різними доходами у 1961 р.

Колонка 3 показує, наскільки прогресивним є насправді по­даток на особистий доход. Людина з річним доходом у 10 тис дол. за рік повинна нести порівняно більший тягар, ніж той, хто отримує 3 тис дол. за рік; перший сплачує 19% свого доходу у формі прибуткового податку, а другий — 12%. Мільйонер зму­шений сплачувати ще більший податок. Колонка 4 містить до­сить цікавий показник — частку податку у кожному додатковому доларі доходу понад неоподатковуваний мінімум. Ця частка починається з нормального рівня у 20% і мало змінюється, поки річний доход не досягне 10 тис дол. Макси­мальний розмір цієї "граничної (або додаткової) ставки подат-

ку" становить 91. Колонка 5 показує розмір доходу, який зали­шається після сплати податків. Як бачимо, завжди вигідніше мати більший доход; навіть коли заможний спадкоємець пере­ходить до групи з вищим доходом, у нього після стягнення по­датків залишається більше, ніж було раніше.

Як видно з табл. 6, держава ніколи не стягує більше 91 цента з кожного додаткового долара. Коли річний доход подружжя до­сягає приблизно 35 тис дол., вона починає утримувати понад половину кожного додаткового долара.

Прибутковий податок певною мірою згладжує нерівність у доходах після стягнення податків. На рис. 13 показано у дещо пе­ребільшеному вигляді, як прогресивні ставки податку можуть впливати на нерівність у доходах. Звернімо увагу на те, як звужується на діаграмі Ло­ренца площа, що відбиває нерівність доходів; прогре­сивне оподаткування пе­реміщує суцільну лінію (нею позначено нерівність у розподілі доходів) вліво (до пунктирної лінії, якою позначено вплив прогре­сивних податків на розподіл доходів). Лінія рівномірного роз­поділу доходів розміщена під кутом у 45°.

Прогресивні податки, інвестиції та купівельна спроможність

Часто висловлюються сумніви, чи не знижує високий при­бутковий податок активності та готовності до ризику. Щодо ак­тивності, то на це питання відповісти нелегко, бо оподаткову­вання змушує декого прикладати більше зусиль, щоб заробити свій мільйон. Багато лікарів, учених, художників і бізнесменів, які люблять свою роботу та отримують задоволення від її ре­зультатів, працюють однаково як за ЗО тис дол. за рік, так і за 100 тис дол. за рік. Інші через прогресивні податки можуть вва­жати за краще менше працювати і більше відпочивати. Кінцевий результат оцінити нелегко.

Вплив прогресивних податків на ризиковані інвестиції оцінити легше. Тут може мати місце зворотна залежність. На­ведемо приклад. Людина заробила 200 тис дол. за один рік, а потім протягом трьох наступних років нічого не отримувала, а її брат протягом чотирьох років отримував щорічно по 50 тис дол. їхній середньорічний доход до сплати податків за весь період од­наковий, але найбільш енергійний з братів сплатив за цей час 134 тис дол., залишивши собі 66 тис. Його брат сплатив лише 78,4 тис дол. податку (4 ? 19,6 тис дол.). Його доход після спла­ти податку становив за весь період 121,6 тис дол. У цьому при­кладі прогресивність податкової системи виявляється невигідною для першого брата, залишаючи йому лише полови­ну того, що отримав його менш діловий брат.

Ретельні дослідження Гарвардської школи бізнесу показали, що насправді у заможних людей є цілком пристойні ’’лазівки”, за допомогою яких вони можуть сплачувати податки за ставкою 50%, а не 87%, як зазначено у табл. 6. Вони ризикують і нама­гаються використати оподатковувані незначні статті з приросту капітально? вартості^[XXXI].

Так, вони вкладають кошти у неоподатковувані облігації муніципалітетів, здійснюють розвідку нафтових родовищ, виро­щують дерева або займаються м’ясним тваринництвом, тобто інвестують капітал у галузі, що оподатковуються за невисокими ставками.

Прогресивні податки здатні справляти не лише несприятли­вий вплив на капіталовкладення, зайнятість і економічне зро­стання. Вони можуть мати і зовсім інакший ефект. Оскільки вони вилучають долари не стільки у бідняків', які охоче витра­чають свій доход, скільки у ощадливих заможних людей, які витрачають незначну частину приросту доходу, прогресивні податки можуть сприяти підтриманню купівельної спромож­ності на високому, навіть надто високому рівні, коли існує за­гроза інфляції.

Статистичні дані про те, як витрачається додатковий доход, свідчать про те, що цей вплив на сукупну купівельну спро­можність не можна вважати великою небезпекою. Економічна наука може лише вказати на різні наслідки прогресивного опо­даткування, а не виміряти їх кількісно.

Тому кожен виборець повинен спробувати підрахувати вит­рати та, виходячи з етичних міркувань, вирішити, що він вва­жатиме за краще — більше або менше зрівняння у суспільстві, більші або менші винагороди та стимули для приватної ініціативи.

Затрати штатів і муніципалітетів

Від федеральних фінансів перейдемо до другої частини де­ржавних фінансів. Хоча кількісно затрати федерального уряду

значно переви­щують затрати штатів і муніци­палітетів, остан­ні теж дуже важливі.

На рис. 14 показано, на що витрачають свої кошти штати та муніципалітети. Назва кожної статті витрат розкриває її

зміст. Зростання населення та його переміщен­ня у приміські місцевості вик­ликали напру- Рис. 14. Напрям затрат штатів і муніципалітетів. ження фінансів муніципалітетів і збільшення їхньої заборгованості. Зараз найбільшою статтею затрат, особливо муніципалітетів, є затрати на школи.

Податки штатів і муніципалітетів

Основні податки штатів і муніципалітетів — це переважно "регресивні" (застосовуємо термінологію попереднього викла­ду). Найбільш важливі з них: на нерухоме майно, з продажів, на бензин і інші податки, стягувані з власників автомашин, на особистий доход, на прибутки корпорацій, на спадок і дарунки. У фінансах муніципалітетів переважаюче місце посідає податок на нерухоме майно. Штати отримують субсидії від федерально­го уряду і самі надають субсидії муніципалітетам.

"Податок на майно. Податок на нерухоме майно дає майже половину доходів у бюджетах штатів і муніципалітетів. Цим податком оподатковуються в основному нерухоме майно, земля та будівлі, а у ряді місць і таке особисте майно, як меблі та го­динники. У кожній місцевості встановлено свої ставки річного податку. Так, у великому місті ставка податку може становити 55 дол. з кожної тисячі доларів оцінної вартості майна (5,5%). Це означає, що якщо мій будинок оцінений у 10 тис дол., то я повинен сплачувати 550 дол. податку на майно. Проте у багать­ох випадках оцінна вартість становить лише частину реальної ринкової вартості. Мій будинок, наприклад, може мати поточну ринкову вартість у 20 тис дол., а оцінюється він приблизно у по­ловину цієї суми. Тому фактично податок на моє майно менший від 5,5%; насправді він ближчий до 2,8%.

Податок на нерухоме майно відносно нерухомий. Ставки та суми оподаткування змінюються досить рідко. У тяжкі часи, ко­ли вартість цього майна знижується, податок стає досить обтяж­ливим і сприяє зростанню банкрутства, позбавленню права викупу заставних. У післявоєнний період економічного зростан­ня вартість майна та ставки податків неухильно зростають.

У колоніальні часи весь доход і багатство людини залежали від нерухомого майна; вплив податку на майно був тоді при­близно таким же, як і пропорційного податку на доход. Зараз, коли так багато доходу відокремлено від нерухомого майна, податок на майно може бути регресивним щодо доходу, особли­во тому, що дрібне майно звичайно оцінюється ближче до вар­тості, ніж велике.

Податки, стягувані з власників автомобілів. Як видно з на­зви, цей вид доходу надходить з двох основних джерел: від по­датку за бензин (певна кількість центів за галон) і від плати за ліцензію на право володіння й управління легковими та ван­тажними автомашинами. У багатьох штатах так збирають більше коштів, ніж потрібно для спорудження й_ч утримування шляхів. Ці додаткові кошти витрачаються на будівництво шкіл або виплату пенсій за старістю, так само як деякі коледжі вико­ристовують прибуток від зборів з футбольних матчів для при­дбання" рапір або навіть грецьких рукописів.

Збирання цього податку мотивується звичайно тим, що його сплатних сплачує свої привілеї на користування шляхами знач­ною мірою так само, як він сплачує гроші за залізничний квиток або за користування водопроводом чи електрикою.

Податки на продажі. Штати отримують все більший доход від збирання податків на роздрібні продажі. Кожне придбання в універм. і, аптеці чи бакалійній крамничці супроводжується сплатою податку, який становить певний процент від вартості товару. (Іноді продовольчі товари та медикаменти не оподатко­вуються) Ш ати також вводять свої акцизи на спиртні напої та тютюн н.і до іаток до федеральних непрямих податків. (Так са­мо дік и і деякі міста). Більшість людей, у тому числі ті, хто споживають тютюн і спиртні напої, відчувають, що є в їхніх діях щось аморальне. Вони вважають, що коли ці товари опо­датковуються, то штат отримує доход, а вони сплачують за свої "гріх і".

Т; иі моральний підхід навряд чи прийнятний щодо 5-про- цснті Oi о податку на предмети, які споживач купує повсякденно (черевики, мило, церковна свічка і т. п.). Багаті і бідні сплачу­ють однаковий податок з кожного долара, який вони витрача­ють. Оскільки бідні змушені витрачати частку своїх доларів, то легко зрозуміти, що податок на предмети розкошів є регресив­ним, тобто він вилучає з низьких доходів більшу частку, ніж з високих.

Податки з підприємців у фонд страхування на випадок без­робіття та податки на підприємницьку діяльність. Штати та муніципалітети часто стягують плату за надання ліцензій на право організації корпорації, відкриття ресторану і т. п. У ряді штатів оподатковується також чистий прибуток корпорацій і з приватних підприємств стягують інші різні збори.

Крім того, всі штати, заохочувані пропозицією федеральної допомоги, збирають податок на заробітну плату, який становить до 3% її фонду у галузях, що охоплені системою соціального за­безпечення. Коли робітники стають безробітними, надходження від цього податку використовуються для виплат ’’компенсації, або страхових допомог безробітним".

Податки на особисті доходи і на спадок. Більше половини щтатів, копіюючи федеральний уряд, хоч і у значно менших масштабах, стягують податок з окремих осіб залежно від розміру їхніх доходів. Цей вид податків уже розглядався при аналізі федеральних фінансів. Деякі великі штати не збирають цього відносно прогресивного податку.

Сутність податку на осіб, які отримують у спадок майно у випадку смерті родича або друга, відбиває сама його назва. Ли­ше деякі істотні деталі відрізняють його під податку на майно, яким оподатковувався би не отримувач, а померлий власник. Цілком очевидно також, що, якщо би дарунки не оподатковува­лися, то заможні люди, щоб уникнути сплати податків, прагну­ли розподілити перед смертю все своє багатство між спадко­ємцями.

Податки на майно і спадок стягуються як федеральним уря­дом, так і штатами. Федеральний уряд намагається своїми діями перешкодити таким штатам, як, наприклад, Флорида, залучати до себе старих громадян, говорячи їм: "Приїжджайте до нас умирати, щоб уникнути будь-яких податків на спадок". Він відмовляється від частини своїх доходів на користь будь-якого штату, який приймає такий закон про податки, і розглядає по­даткові надходження штатів як частину всіх податків, сплачу­ваних громадянами країни. Проте з питання оподаткування між штатами досі існують великі відмінності.

Податок на спадок і майно вважають прогресивним. Завдяки ліберальним умовам звільнення від податків спадок бідної удо­виці зовсім не оподатковується, а з майна багатої людини стя­гується податок за прогресивно зростаючою ставкою. Прихиль­ники соціальних реформ надають великого значення податкам на спадок, які мають на меті запобігти утворенню у країні постійної касти заможних, що не живуть за рахунок своєї праці і не будують свій добробут на особистих здібностях, а користу­ються власністю, яка передається з покоління до покоління у спадок. Проте до 1961 р. право роздрібнювати доход, робити подарунки, утворювати складні "трести" та передавати у спадок неоподатковані страхові поліси — все це звело надходження від податків на спадок до зовсім низького рівня. Подібна ситуація склалась у Великобританії.

Існують також численні інші доходи,. Ряд муніципалітетів продають природний газ і електроенергію. Деякі з них оподат­ковують гральні автомати та тоталізатори. Повсюдно частина доходів надходить від податків з власників майна, що отриму­ють вигоду від здійснюваних владою каналізаційних і дорожних робіт.

Субсидії, отримувані штатами від федерального уряду і муніципалітетами від штатів

Важливим джерелом доходу є фінансова допомога, яку шта­ти отримують від федерального уряду і муніципалітети від штатів. Завдяки постійному зростанню джерел доходів, феде­ральний уряд надає все більше субсидій штатам і меншою мірою муніципалітетам. Ці субсидії призначені в основному для спо­рудження та утримування шосейних шляхів, для соціального забезпечення й освіти (професійне та сільськогосподарське на­вчання). Субсидії частково дають змогу згладжувати великий розрив у рівнях реальних доходів між різними штатами. Цс оз­начає, що штатам Півдня вони надаються у відносно більших розмірах.

Так само всередині штатів субсидії надаються муніципаліте­там, і вони використовуються переважно на будівництво та ут­римування шкіл, шосейних шляхів і надання суспільної допомо­ги. Лише таким чином штати можуть забезпечити мінімальний рівень життя населення, примушуючи заможних громадян взя­ти на себе частину тягару. Проте, попри ці програми допомоги, досі мінімально необхідні потреби забезпечуються не у всіх рай­онах країни, і між ними щодо цього зберігаються істотні відмінності. Для кожного американця все ще має велике зна­чення, де саме йому пощастило народитися.

При підбитті підсумків виявляється, що загальна сума затрат штатів 4 муніципалітетів не дорівнює загальній сумі їхніх до­ходів. Якщо.в їхніх бюджетах утворюється дефіцит, він покри­вається новими позиками: якщо доходи перевищують витрати, то штати та муніципалітети погашують раніше зроблені позики.

Процвітання під час війни привело до збільшення податко­вих надходжень у бюджетах штатів (незважаючи на нормова­ний розподіл бензину). Водночас виявилося, неможливим спорудження нових шкіл і шосейних шляхів і відпала потреба у наданні допомоги великій кількості нужденних. Під час війни більшість штатів домоглися перевищення доходів над витратами у своїх бюджетах і змогли погасити частину минулих боргів..

Проте після війни борги штатів і муніципалітетів знову збільшилися. їхні затрати зросли, оскільки розгорнулося будівництво нових шкіл і шосейних шляхів. У свою чергу ёорги штатів збільшувалися через виплату допомоги ветеранам війни. У 60-ті роки штати та муніципалітети зазнали найбільших фінансових труднощів.

У період між двома світовими війнами штати та муніципалітети виявляли непослідовність з питань погашення своєї заборгованості, і це посилювало хід економічного циклу. У 20-ті роки, коли федеральний уряд зміг погасити частину своїх воєнних боргів, штатам і муніципалітетам доводилося у вели­чезних масштабах розміщувати облігації, щоб отримати мож­ливість в обстановці існуючих високих цін на цемент і високої заробітної плати теслярів будувати автомобільні дороги та шко­ли. Коли у 30-ті роки почалася депресія, штати та муніципалітети скоротили свою діяльність і загалом зменшили свою заборгованість.

Не можна вимагати від штатів та муніципалітетів активних дій з метою згладжування економічного циклу. Проте якщо во­ни не можуть чи не бажають збільшувати асигнування у період рецесій, то їм хоча би слід утримуватися від збільшення витрат. Тоді штати та муніципалітети досягнуть того, що кожен долар їхніх затрат приноситиме більше користі, і проблема стабілізації не буде такою гострою, як зараз.

Складність проблеми оподаткування

Завершуючи розгляд питання про податки та інші джерела доходів, слід зробити декілька додаткових зауважень. Якщо ви­борці навіть розв’яжуть питання про те, як розподіляти тягар податків, то ще залишаться нерозв’язаними такі складні про­блеми: хто у кінцевому підсумку повинен сплачувати той чи інший податок? Чи повинен нести цей тягар той, на кого його було покладено раніше? Було би помилкою вважати, що певна особа, яка за рішенням конгресу оподатковується, сплачує цей податок. Ця особа може схитрувати і перекласти цей податок або "вперед” — на покупців своїх товарів, підвищивши їхню ціну відносно розмірів податку, або ’’назад” — на людей, у яких вона сама купує, сплачуючи їм менше, ніж якби цього податку не було.

Тому економісти.стверджують: ”Ми повинні вивчати кінцевий тягар податку, тоото вивчати, на кого він лягає, який його сукупний вплив на товарні ціни, ціни факторів виробницт­ва, на розподіл ресурсів і зусиль, на структуру виробництва і споживання”. Отже, податковий тягар — це нелегка проблема, і розв’язання її потребує застосування всіх сучасних засобів еко­номічного аналізу. (Наприклад, чи збільшує податок на пшени­цю її споживчу ціну на суму, що дорівнює величині самого податку, І, отже, чи не лягає весь тягар оподаткування на спо­живача? Чи податок збільшує цю ціну лише на половину влас­ного розміру, чи зовсім не збільшує її, перекладаючи частину тягара на виробників? Чи змінює податок ціну на овес? Чи зни­щує податок усю або значну частину пшениці і чи виходить його вплив за межі сфери грошових цін і заробітної плати і навіть за межі тягара, який можна розподілити між різними групами громадян?).

Економісти ще не дійшли остаточних висновків. Одні вважа­ють, що податок на прибуток корпорацій лягає тягарем на спо­живачів; інші стверджують, що він сильніше б'є по власниках акцій, або капіталістах. Дехто займає проміжну позицію, є і такі, що не мають жодної відповіді. Річард А. Масгрейв і його колеги зробили спробу засувати, якою мірою прогресивна чи регресивна наша податкова система. Проф. Масгрейв вважає, що його дані — лише оцінки. Хоча він є спеціалістом у галузі державних фінансів, але нездатний провести контрольований експеримент, в ході якого він, по-перше, дослідив би становище без урахування податків, по-друге, дослідив би його з урахуван­ням податків і, по-трете, визначив би тягар податків як різницю між цими двома становищами.

Більшість спеціалістів поділяють думку, що податкова структура штатів і муніципалітетів більш регресивна, ніж феде­ральна податкова структура.

Висновки

1. За допомогою податків держава отримує ресурси, не­обхідні для виконання своїх суспільних функцій. За рахунок податків фінансуються також затрати на соціальне забезпечен­ня, які змінюють розподіл доходів. Система оподаткування виз­начає кінцевий розподіл доходів між людьми.

2. Найважливіші принципи, що лежать в основі оподатку­вання, — це принцип "вигоди” та принцип "пожертвувань чи перерозподілу". Прямі та прогресивні податки на доходи та на майно протилежні до непрямих, якими в основному оподатко­вуються товари або певні види діяльності.

3. Близько 3/4 доходів федерального бюджету надходить від податку на особистий доход і податку на прибуток корпорацій. Решта доходів утворюються за рахунок регресивних податків до фонду страхування на випадок безробіття і непрямих податків. Податок з особистого доходу має яскраво виражений прогресив­ний характер і веде до перерозподілу доходів між багатими та бідними.

4. Після другої світової війни витрати штатів і муніципалітетів збільшилися; основні статті їхніх витрат — освіта, будівництво шосейних доріг, соціальне забезпечення, а також затрати на звичайні функції держави по підтриманню по­рядку та безпеки.

5. Податок на майно, як і раніше, є найбільшим джерелом доходів муніципалітетів. Податки на продажі та акцизні збори відіграють важливу роль у штатах. У післявоєнний час штати та муніципалітети витрачають більше, ніж збирають за допомогою податків, збільшуючи тим свій борг.

6. Федеральний уряд у зростаючих масштабах надає мільярдні субсидії штатам в основному для спорудження шосей­них доріг і потреб соціального забезпечення. Штати у свою чер­гу все більше допомагають муніципалітетам у галузі освіти, будівництва шосейних доріг і надання суспільної допомоги.

7. Податковий тягар є кінцевим розподілом податку і відбиває його загальний вплив на всі ціни та інші економічні по­казники. Особи, які оподатковуються, можуть перекладати час­тину цього тягара на інших. Розв’язати цю складну проблему дадуть змогу засоби економічного аналізу.

9.