НЕДОСКОНАЛА КОНКУРЕНЦІЯ ТА AHTHTPECTIBCbKA ПОЛІТИКА

Наріжним каменем усієї логіки' при­ватного підприємництва є визнання активної конкуренції на вільних рин­ках. Якщо ми бажаємо зберегти цю систему, необхідно, щоб конкуренція залишалася активною, а ринки — вільними.

Комітет у справах картелів і монополій Фонду XX cm.

Попередній аналіз дає нам змогу перейти до загального огля­ду реальної структури ринку сучасної.галузі. Як фірми встанов­люють ціни? Яка роль теоретичних категорій, викладених раніше, для аналізу прагнення фірми до максимального прибут­ку? Які основні риси недосконалої конкуренції? Які проблеми виникають у зв’язку з цим у антитрестівському законодавстві?

Чи прагнуть фірми до максимального прибутку?

На цї питання нелегко відповісти. Звичайно, можна сказати: якщо фірма, визначаючи свої витрати та доходи, діє нерозсуд­ливо, тоді дарвінівський закон виживання найпристосо- ванішого, напевно, примусить її залишити економічну арену.

Тому фірми, яким пощастить вижити, не можуть не приділяти уваги проблемі максимальних прибутків. Але це зовсім не означає, що кожен олігополіст або монополіст нама­гається за всяку ціну з кожної угоди витиснути весь прибуток до останньої краплі. Коли фірма набуває більш або менш значних розмірів і встановлює певний контроль над цінами, тоді вона у своїй гонитві за максимальним прибутком може зробити неве­лику перерву.

Більше того, якщо абстрагуватися від негайної вигоди, то ба­гато актів альтруїзму можна пояснити з позицій суспільних відносин і забезпечення максимальних прибутків протягом порівняно тривалого періоду.

Уявімо фірму, яка цілком розумними методами збільшує свої прибутки. Це не означає, що вона ретельно будує геометричні криві витрат і доходу та на їх основі отримує докладні дані про граничні витрати та доход. Навіть якщо фірма вдається до розв’язання цієї проблеми, не маючи знань економіста-теорети- ка, який відмінно застосовує граничні категорії, то тією мірою, якою вона з достатнім ступенем точності передбачає, де можна отримати максимальний прибуток, вона домагається приблизної рівноваги між граничними витратами та граничним доходом.

Визначення цін за допомогою надбавки до витрат виробництва

Бізнес — це захоплююча діяльність насамперед через те, що здогади можна будувати лише на основі неповної інформації. Передбачити форму кривої попиту на свою продукцію — нелег­ке завдання для будь-якої фірми. Залізниця може лише здогаду­ватися, чи викличе зниження тарифу на 20% значне збільшення кількості пасажирів. Оскільки інші умови ніколи не залишаються рівними, жодна фірма не має точного методу виз­начення еластичності попиту на більшість товарів.

Багато спостерігачів вважають, що сучасні фірми, навіть найбільші, насправді не можуть точно визначити граничний до­ход і граничні витрати. Вони не здатні з достатньою точністю визначити також оптимальну ціну та обсяг виробництва. І все ж треба якось здійснювати виробництво. На продукти повинні бу­ти встановлені ціни. При цьому важливу роль відіграє часто се- редня ціна, або ціна на одиницю продукції. Аргументація тут така. Поставте себе на місце президента компанії, яка виробляє безліч різних товарів. Ціни частково у вашій компетенції. Ви знаєте обсяг продажів минулого року, але, навіть не змінюючи ціну, ви можете лише здогадуватися про обсяг продажів наступ­ного періоду. Не знаючи ні обсягу, ні еластичності попиту на ва­шу продукцію, ви будете неспроможні визначити граничний доход. Що ви будете робити?

Напевно, ви викличете своїх бухгалтерів і агентів зі збуту і скажете їм: ’’Скільки ми вторгуємо, якщо збережемо свою част­ку на ринку?” Агенти зі збуту повинні підрахувати ймовірний рівень ділової активності, потреби споживачів, результати вив­чення ринків та ін.

Отримавши їхні оцінки, ви, очевидно, звернетеся до екс­пертів з витрат, щоб отримати від них дані про середні витрати виробництва кожного виду продукції (або на одиницю про­дукції) при попередньому обсязі виробництва. Виникне питан­ня: як розподілити управлінські та загальнозаводські затрати між різними видами продукції.

Завдання бухгалтера полягає у тому, щоб відповісти на пи­тання про витрати виробництва на одиницю продукції. Тепер уже адміністрація має вирішувати, наскільки ціна повинна бути вищою від витрат. Враховуючи можливу реакцію споживачів, а також політику цін, здійснювану її конкурентами, фірма може встановлювати надбавку до витрат у розмірі 5,10 або 30%¹. Вво­дячи цю надбавку, бізнесмен може встановлювати ціни на рівні навіть нижче від ’’повних витрат’’, оскільки відомо, що постійні витрати існують незалежно від обсягу виробництва. Однак ціна ніколи не встановлюється нижче від середніх змінюваних вели­чин, якщо тільки даний товар не продається навмисно збитково з метою негайного розширення підприємства або якщо фірма навмисно йде на тимчасові збитки, щоб примусити суперника закрити свою справу.

Межа рентабельності та ’’тверда ціна”

Бізнесмени часто скаржаться на те, що післявоєнні вимоги профспілок про збільшення заробітної плати підвищили межу рентабельності до такого небезпечного рівня, що при найменшо­му скороченні повної зайнятості чи збуту прибуток може пере­творитися на збитки.

Що слід розуміти під ’’межею рентабельності”? У багатьох га­лузях змінювані витрати збільшуються прямо пропорційно до зростання виробництва: при подвоєнні виробництва валові змінювані витрати зростуть удвічі, при збільшенні обсягу ви­робництва у три рази вони зростуть утричі. Незалежно від змін обсягу виробництва, якщо ви не підвищите виробничу по­тужність підприємства, середні змінювані витрати AVC і гра­ничні витрати MC рівні і постійні. Якщо це правильно, то крива валових витрат спроститься та набере форми прямої.

Припустимо далі, що вй вже визначили ціну, за якою зби­раєтеся продавати свою продукцію. Можливо, ви використали для цього метод надбавок до витрат, але тут метод визначення ціни не має значення.

Якщо ваша фірма не відрізняється від більшості фірм, то ва­ше P буде змінюватися щодня і щогодини. Можливо, ви встано­вили ’’тверду ціну” і, враховуючи різні знижки з неї та інші наслідки еластичності попиту, дотримуєтеся її доти, поки не зміните її.

Якщо ваші середні змінювані витрати незмінні для кожної додаткової одиниці і ваш доход з цієї одиниці також постійний, тоді цілком очевидно, що зі збільшенням збуту зростатимуть і прибутки. Звичайно, при незначному обсязі виробництва ваш доход буде надто малим, щоб покрити постійні витрати; проте з

"Дженерал моторз” застосовує цей метод уже протягом ЗО років. Більшість фірм не включають попередньо доход на власний капітал у середні витрати, на які нараховується надбавка.

розширенням збуту ці втрати зменшаться і ви досягнете такої точки, де зможете точно по­крити свої постійні та змінювані витрати. Об­сяг продажів досяг те­пер межі рентабель­ності¹.

Коли цю точку буде пройдено, ви почнете отримувати свої при­бутки, і все, що ви ро­битимете далі, розши­

Рис. 75. Межа реніабельності.

рюючи збут, принесе вам лише вигоду. На рис. 75 категорія межі рентабельності представлена геометрично. Лінія OR пока­зує, як зростає ваш доход, якщо ви здатні продавати більше то­варів за однією і тією самою ціною. Лінія ABC показує, як зростають ваші витрати, починаючи з точки А, що відбиває розмір початкових постійних витрат, і до межі виробничої по­тужності С, після чого витрати круто йдуть догори. Межа рента­бельності перебуває у точці В. Якщо збут буде нижчим від цього рівня, ви зазнаєте збитків, розмір яких показано заштрихова­ною ділянкою між зазначеними двома лініями. Якщо обсяг про­дажів перевищить межу рентабельності, ваші прибутки зростатимуть, що показує позначена точками ділянка між цими же двома лініями.

Знаючи свою позицію на цьому графіку, бізнесмен завжди матиме стимул для перегляду "своєї політики цін, методів вироб­ництва та збуту.

Деякі дослідники конкретної практики ціноутворення підтверджують, що корпорації часто встановлюють ціни, вико­ристовуючи метод надбавки до витрат виробництва. Так вони сподіваються не лише покрити свої ’’повні витрати’’, а й отрима­ти доход від інвестованих коштів. Тому ця теорія, хоч і виглядає цілком реалістичною, не здатна відповісти, чому середня над­бавка в одній галузі становить 40%, а у іншій — 5%, або чрму в автомобільній промисловості до війни ’’Джёнерал моторз” могла отримувати 30% на початковий інвестований капітал, а доход компанії Форда, майже такий же за розміром, становив усього 0,5% на капітал.

Приклади недосконалої конкуренції

Ми можемо зараз уза­гальнити у графіках при­клади недосконалої кон­куренції, охарактеризо­вані нами раніше.

Рис. 76. Зміни попиту і прибутку.

Монополія. Цей крайній випадок, як би рідко він не зустрічався у своїй найчастішій формі, легко надається до графічного аналізу. На рис. 77 показано тривалу рівновагу монополіста. Його оптимальна ціна перевищує середні вит- поділяються не найкращим чином.

рати, і тому він постійно отримує ’’монопольний прибуток". Його P також вище від його MC, тому що спадна крива його ло- питу (джерело його контролю над цінами) рівнозначна тому, що його граничний доход буде нижчим від ціни.

Максимальний прибуток, коли MR = MC, передбачає, що P вище від MC. Ми знову усвідомлюємо, що ця різниця між ціною, за якою речі обходяться суспільству, та граничними вит­ратами їх виробництва означає, що суспільні ресурси роз-

Монополія під контролем. Суспільство, визнаючи, що монополія порушує процес ціноутворення, вороже став­лячись до монопольного при­бутку або з інших причин, може оголосити монополію суспільно корисною та встано­вити контроль над її цінами.

Рис. 77. Рівновага за умов монополії.

Велика кількість продавців диференційованої продукції. Цей важливий випадок є результатом роздумів Едварда.Чен- берліна з Гарварда. На рис. 78 короткочасна рівновага типової форму характеризується точкою E⁷. Однак у випадку абсолютно вільного доступу до галузі нових фірм їх поява тут викличе ско­рочення чопиту для будь-якої вже функціонуючої фірми, при­мушуючи лінію d'd' посуватися вліво доти, поки вона не доторкнеться кривої AC (не перетинаючи останню). Отже, оста­точна тривала рівновага характеризується точкою дотику Е. Спадна лінія dd означає, що крива АС, якої вона торкається, та­кож повинна знижуватися і що остаточне Q менше від Q, що відповідає нижній точці U-подібної кривої АС. Якщо споживачі бажатимуть пожертвувати диференціацією продукту, рівновага Р, можливо, встановиться на нижчому рівні, оскільки потрібна кількість продукту буде вироблятися меншою кількістю більш інтенсивно працюючих фірм. Але ми не можемо визначити, скільки люди повинні сплачувати понад нормальну ціну за більш широкий асортимент товарів.

Олігополія. Незалежно від того, чи випускається ідентична чи деякою мірою диференційована продукція, продавці, якщо їх небагато, можуть дійти висновку, що їхні ціни пов’язані. Якщо корпорація знизить ціни, вона може отримати певний виграш за рахунок своїх конкурентів. Це відомо і їй, і її конкурентам. Ко­ли корпорація знизить свої ціни, конкуренти зроблять те ж са­ме. Може розпочатися економічна війна, яка триватиме доти, поки декілька продавців не зрозуміють, що всі вони "сидять в одному човні".

У минулому, коли антитрестівське законодавство не мало істотного значення, олігополісти могли або повністю злити­ся, або утворити невеликий тісний картель або трест. Вони могли би домовитися про встанов­лення певної монопольної ціни. Але чи була би ця ціна монополь­ною у повному розумінні цього слова? Можливо, якщо б вони були абсолютно впевнені, що не допу­стять нові фірми до своєї корпорації. Проте олігополісти не могли не вра­ховувати, що висока ціна залучить нові компанії, і тому вони, хоч і встановлювали ціну на рівні вище від чисто конкурентної ціни, повинні були обмежувати свої апетити, побо- юючися припливу нових конку­рентів.

Рис. 78. Велика група продавців (за Чемберліном).

Деякі втрати від недосконалої конкуренції

Перш ніж перейти до розгляду антитрестівського законодав­ства у його юридичному, історичному та організаційному аспек­тах, слід нагадати, якої економічної шкоди завдають монополії та інші види недосконалої конкуренції.

Досконала конкуренція має для економіста строго визначе­ний характер (рис. 79).

Даний типовий продавець — один з такої великої кількості виробників ідентичного товару, що його лінія dd практично го­ризонтальна ("нескінченно еластична"), хоча крива DD всієї га­лузі; яка охоплює значно більшу кількість продавців, може бути значно більш нееластичною. Якщо відбувається вільний при­плив і відхід з галузі добре поінформованих фірм, здатних копіювати умови витрат інших фірм, при тривалій рівновазі у точці E немає ніякого додаткового прибутку понад конкурентні витрати (включаючи правильно скалькульовані неявні витрати та витрати втрачених можливостей). Суспільство отримує всю продукцію найбільш ефективно, що підтверджує умову рівності MC; воно не вимагає з існуючих фірм ту продукцію, яку можна отримати значно дешевше, якщо додадуться нові фірми.

Монополістичні обмеження. Немонопольний прибуток є найбільшим соціальним злом монополії. Неетичною є тенденція монополій встановлювати надто високі ціни порівняно з цінами, що утворюються на основі суспільних граничних витрат. Щоб краще це зрозуміти, розглянемо такий простий приклад. Гори­зонтальна лінія AC монополії ідентична з її горизонтальною до­вготривалою лінією MC. Проте ціна встановлена вище цього рівня. Чи дасть змогу встановлення податку, який дорівнює прибутку, монополії усунути шкоду від неї?

У кінцевому підсумку монополіст втратить прибуток. Проте він не знизить P і не збільшить Q, оскільки при введенні валово­го податку на збут точка перетину ліній MR і MC залишиться на тому Жх місці; податок залишиться незмінним незалежно від зміни Q, тому він не впливатиме на лінію MC, а лінія MR зале­жить лише від кривої попиту, а не від витрат або від валового податку. Тому споживач отримуватиме надто мало продукту, сплачуючи за нього водночас на­дто високу ціну. Тепер монопольні прибутки отримує держава, яка неспроможна забезпечити пра­вильний розподіл ресурсів.

Якби держава примусила мо­нополії встановити ціну, а не гра­ничний прибуток на рівні витрат, ми перемістились би з точки рівноваги E в точку F і G на рис.

371

77, що повинно збігтися з нашим постульованим простим випад­ком постійних витрат на одиницю продукції. У цьому випадку суспільство опиняється в оптимальному становищі. Мораль: до­датковим тягарем, спричиненим монополією, є монопольна різниця між MR і MC.

Надмірний приплив нових форм і "хворі” галузі. Багатьом галузям властива наявність великої кількості підприємств. Більшість з цих підприємств виробляє лише незначну частину загального обсягу продукції галузі, і вони залишаються у цій га­лузі доти, поки не втратять своїх капіталів. Бакалійні крамнич­ки, невеликі готелі, ресторани, нічні клуби, бензоколонки — ось типові приклади зі сфери роздрібної торгівлі. Те ж спостерігаємо у текстильній, швейній та багатьох інших галузях промисло­вості, де для створення підприємства не потрібний великий пер­вісний капітал.

Такі малорентабельні підприємства зберігаються майже в кожній галузі, тому що в міру того, як одні невеликі підприємства залишають певну галузь, до неї входять інші, і за­гальна їх кількість або залишається незмінною, або зростає.

Більшість діючих у певній галузі підприємств є збитковими, проте у ній утворюються все нові фірми. Це пояснюється як не­знанням реального стану, так і тим, що ’’надія управляє світом”. Старе подружжя вкладає декілька тисяч доларів, нагромадже­них за ціле життя, у маленьку бакалійну крамницю, сподіваючись, що саме їхня крамниця, на відміну від інших, бу­де прибутковою. Проте не маючи належного досвіду та мінімального капіталу, необхідного для ефективної торгівлі, во­ни зможуть вести справу лише до того часу, поки не витратять весь свій первісний капітал.

Наведемо інший приклад. У швейній промисловості робіт­ник, бажаючи ’’вийти в люди", часто робить заощадження. Він знає, що у цій галузі більшість підприємств ледве животіють, проте він чув також про декілька фірм, яким пощастило — їхній "новий стиль" приніс їм значний прибуток. 1 хоча він має мало шансів на виграш, він все ж прагне купити білет лотереї успіху.

Такі дрібні підприємства створюють новий попит на робочу силу. Проте цей попит є не що інше, як ілюзія, коли йдеться про оплату праці, і нікому не потрібна справа, на кшталт громадсь­ких робіт, які полягають у тому, що спочатку риють ями, а потім їх засипають.

Ці хронічно перенаселені галузі можуть і не бути галузями, які економісти називають "цілком конкурентними", хоча саме до таких галузей можна з певним наближенням віднести сільське господарство або виробництво сирових бавовняних тка­нин. Надто велика кількість фірм у такій конкурентній галузі є негативним явищем, що пов’язано зі збитками та витрачанням коштів. Проте у таких конкурентних галузях завдяки низьким цінам споживач, хоча б частково, отримує те, що втрачають ви­робники.

На жаль, у більшості хронічно перенаселених ’’хворих" галу­зей ринкова конкуренція далека від досконалості. Дрібні фірми, які б неефективні вони не були, не бажають продавати свою продукцію за низькими цінами. Вони вважають за краще ухи­лятися від конкуренції в галузі цін, встановлювати, порівняно високі ціни та поділяти ринок.

Економічні наслідки такої форми недосконалої конкуренції можуть бути навіть гіршими, ніж при повній монополії. Вони спричинюють не лише надмірні ціни, а й непродуктивне витра­чання ресурсів, оскільки кожна фірма має багато недіючого ус­таткування та незайнятої робочої сили. Ця ситуація вкрай погана: виробники зазнають збитків, ресурси витрачаються, а ціни надто високі для споживачів.

Покажемо на графіку, що недосконала конкуренція може призвести до відпливу ресурсів, надмірно високих цін та позбав­лення недосконалих конкурентів прибутку. Покажемо також, як застосовувати маршаллівський довготривалий аналіз до того сектора недосконалої конкуренції, який має можливість вільного доступу до галузі. На рис. 78 показаний типовий недо­сконалий конкурент, наприклад місцевий перукар, який розра­ховує на те, що деякі з його клієнтів не схочуть йти стригтися у перукарню, яка більш віддалена від їхньої домівки. Визначивши можливий граничний прибуток та граничні витрати, він вста­новлює виробництво у точці Е. При цьому він отримує макси­мальний прибуток, а ціна перевищує валові витрати одиниці продукції.

Але тепер і інші перукарі побачать, де можна отримати більший прибуток, і відкриють свої майстерні у цьому районі. Тепер уже одна перукарня припадатиме на три квартали, а не на чотири, як раніше. Поява нових конкурентів зумовить поділ клієнтури та зміщення кривої попиту вліво і вниз до лінії dd. У новій точці оптимального прибутку згадуваний перукар взагалі не буде отримувати прибутку; це видно з того, що нова лінія по­питу лише торкається кривої середніх витрат. Граничні витрати дорівнюють новому граничному прибутку, але це дає змогу ли­ше уникнути збитків, а не отримати прибуток.

Тривала рівновага у точці Е, яку Маршалл називав "нор­мальною", свідчить, щб ціна вища від рівня найбільш ефектив­них витрат, які визначаються найнижчою точкою U-подібної кривої середніх витрат. Перукарня не завантажена повністю. (Звичайно,- клієнтам тепер, щоб постригтися, слід пройти вже не чотири, а три квартали. Проте вони ніколи не стояли перед вибором — пройти трохи далі, зате заплатити менше, що було б Моисіивим при ефективному використанні потужності).

Вище згадувалося при тарифні війни на залізницях у мину­лому столітті. Клієнти, відправляючи вантажі з Чикаго до Нью- Йорка, завжди обирали той шлях, який давав хоча б декілька центів економії. Кожна з трьох або чотирьох залізниць час від часу знижувала діючі тарифи, поки вони не впали до катаст­рофічно низького рівня. Водночас на коротких відстанях, де вантажовідправник не мав вибору, залізниці підвищували тари­фи на перевезення, надаючи їм нормального, диск­римінаційного характеру. У 1887 р. з метою регулювання залізничних тарифів і прибутків та запобігання подібної не­стабільності цін була створена комісія з торгівлі між штатами.

У галузях, які виробляють ідентичну продукцію і мають ве­ликі накладні витрати, часто і без державного регулювання усвідомлюють, що конкуренція призводить до розорення. Тому фірми відкрито або приховано намагаються досягти загального погодження цін, яке забезпечило би всім максимальні прибутки. Торговельні асоціації, посилаючись на юристів з міністерства юстиції, що стежать за виконанням антитрестівського закону Шермана, можуть накладати санкції на фірми, які роблять при­ховано знижки з цін. Часом через виникнення нових умов або в результаті дій окремих фірм статус-кво у галузі порушується, і тоді може спалахнути нова війна цін, яка триватиме доти, поки кожна фірма не дійде належного висновку і ’’порядок” у галузі не буде встановлено.

Слід мати на увазі, що бажання корпорацій отримати спра­ведливий прибуток на інвестиції іноді може вступати в супе­речність з інтересами споживача. Не можна виправдовувати високі ціни та недостатній обсяг продукції тим, що в минулому у галузі були створені надмірно великі виробничі потужності. Єдиним засобом для забезпечення загрузки надлишкових' по­тужностей або примусу відмовитися від витрат на їх підтримання може оути лише конкуренція, яку підприємці вва­жають руйнівною. (Зробивши одну помилку — побудувавши за­вод, суспільство не повинно припуститися іншої — не використати його повною мірою). Збитки та недостатні прибут­ки — так бореться вільна конкуренція з надлишковими Потуж­ностями.

Динамічні дослідження і монополія

Жодна галузь не може мати лише негативні риси. Певні по­зитивні риси має недосконала конкуренція. У промисловості трапляється, що якась фірма завдяки ефективній технології, своїм патентам, своїм фірмовим маркам, лозунгам здійснює значний контроль над цінами. Свої "монопольні прибутки" така фірма знову вміщує у дослідження та рекламу, і вона завжди виявляється здатною йти нога в ногу зі своїми суперниками та навіть випереджати їх. ’’Дженерал електрик”, ’’Рейдіо корпо- рейшн оф Америка” та ’’Дюпон” є найкращими прикладами та­ких компаній.

Оскільки дослідницька робота та реклама поглинають багато коштів, а їх результати нагромаджуються, успіхи породжують нові успіхи, а прибутки — нові, ще більші прибутки. Тому пред­ставники дрібного підприємництва заявляють, що вони не за­вжди можуть ефективно конкурувати з такими фірмами. Інакше кажучи, дослідницьку роботу у промисловості може зду­жати лише велике виробництво, переваг якого позбавлені дрібні підприємства.

Приклади з пивом, сигаретами та милом нагадують, що ре­клама та дослідницька робота — це різні речі. Продаж пива ’’Будвайзер” може залишатися на високому рівні, оскільки насе­лення країни переконалось у його якості. Реклама мила спрямо­вана переважно на розширення збуту певного сорту мила, а не на збільшення загального збуту мила взагалі. І все ж у багатьох випадках нелегко визначити, чи певне промислове дослідження спрямоване на технічне вдосконалення виробництва або на роз­ширення збуту.

Перечитаймо панегірик Шумпетера, присвячений активно­му внеску монополій у справу технічного прогресу. Зіставимо його з твердженнями, що багато найцінніших винаходів здійснюється на дрібних підприємствах, або винахідниками- одиночками, або в університетських лабораторіях. Вдумливий читач зрозуміє, що це досить суперечлива проблема.

Визнаючи ефективність і прогрес, досягнуті згадуваними фірмами, деякі критики стверджують, що добробут суспільства підвищився б, якби переваги ефективності йшли повністю на користь споживача або на дослідницьку роботу, технічне вдо­сконалення, а не на збільшення прибутку, і якби менше коштів витрачалося на крикливу рекламу, а більше — на серйозну нау­кову роботу.

Що робити з недосконалостями, пов’язаними

з монополією?

Зі сказаного не виплиає, що немає ніякої надії на обмеження монополії та олігополії.

По-перше, якщо звести до мінімуму перешкоди на шляху вільного доступу конкурентів до певної галузі, то побоювання потенційної конкуренції та сама конкуренція сприятимуть зни­женню олігопольної ціни.

По-друге, якщо уряд, здійснюючи антитрестівську політику, твердо перешкоджатиме будь-яким проявам таємних змов, спрямованих на підтримання цін і встановлення контролю над пропозицією, та олігополістам тяжко буде утримувати свої гра­ничні доходи та витрати на рівні, значно вищому від граничних витрат суспільства.

По-третє, деякі економісти, наприклад Джордж Джо Стиг­лер з Колумбійського університету, доводять, що великі фірми слід поділити на багато малих. Він вважає це здійсненним, оскільки найнижчої точки U-подібних кривих витрат можна до­сягти настільки швидко, що не доведеться жертвувати еко- ¹ номією на масовому виробництві. Дж. Дж. Стиглер вважає, що при великій чисельності продавців конкуренція буде значно ближчою до досконалої, ніж до олігополії. (Стиглер вислов­люється проти будь-яких злиттів, оскільки вони можуть спри­чинити ще більше скорочення чисельності продавців; він переконаний, що багато нинішніх гігантів виникли у результаті таких злиттів, які мали на меті не підвищення ефективності ви­робництва, а встановлення монополістичного контролю над ринковими цінами).

Ця сфера має багато протиріч. Навіть Верховний суд змінює свою думку щодо законності заходів, які вживаються. Так, він розділив "Стандарт ойл оф Нью-Джерсі" за часів Джона Д. Рок­феллера, а також стару "Амерікен тобекко компані". Проте після першої світової війни він ухвалив, що відповідно до "прин­ципу розумності" гігантську компанію "Юнайтед Стейтс стіл" не треба ділити.

Монополі? під державним контролем

Щоб показати, що може зробити держава з монополією, роз­глянемо докладно приклад повної монополії, яка діє на основі державної ліцензії та під державним контролем. До таких підприємств належать газові заводи, електростанції, телефон та інші засоби зв’язку, залізниця, автомобільні перевезення за­гального користування і т. п. Оскільки мати дві телефонні ме­режі в одному місці невигідно, виключні привілеї отримає одна компанія. (Чому не можна сказати того ж про доставку молока споживачам додому?).

Надаючи такій компанії абсолютну монополію, держава вживає заходів для захисту споживача, встановлюючи макси­мальні тарифні ставки. Цим займаються державні комісії по ре­гулюванню, які визначають найвищі ставки для кожного виду послуг. Ці тарифи встановлюються так, щоб забезпечити ком­панії справедливий доход на капітал. Справедливим часто вва­жається доход у 5,6 або 7%. (Природно, що будь-яка "гарантія" процента ставить проблему спонукання компанії до ефективно­го ведення справи та обліку витрат).

Капітал компанії як базис для обчислення цього "справедли­вого доходу" визначити досить складно. У різні часи було запро­поновано три методи його визначення. Це, по-перше, первісна вартість (без амортизації) або сума всіх попередніх розумних інвестицій; по-друге, вартість поточного відтворення або відшкодування (без амортизації), або вартість заміни устатку­вання компанії за поточними цінами з урахуванням його віку та стажу; по-третє, капіталізована ринкова вартість активів або цінних паперів компанії.

Третій з цих методів усі вважають безглуздим. При розгляді ціни фірми, її ділових зв’язків і репутації було показано, що ринкова вартість будь-якої власності, що приносить доход, є ре­зультатом ділення її річного доходу на позичковий процент. Для органу, що регулює, визначати розмір капіталу на основі капіталізованої ринкової вартості було б рівнозначне визнанню справедливим будь-якого рівня доходу — як високого, так і низького. Капіталізований на новій базі надмірно високий доход виглядатиме як помірний процент. Те ж стосується і надто низь­кого доходу. Метод капіталізованого доходу базується на розв’язанні питання, на яке ще повинен відповісти регулюючий орган!

Тому американські суди хитаються між двома методами — первісної вартості та вартості відтворення. Доки загальний рівень цін не змінюється, обидва методи мало різняться між со­бою. Проте після декількох десятиріч, протягом яких ціни мо­жуть значно підвищитися, метод вартості відтворення спричинить виправдання більш високого доходу, ніж другий ме­тод.

У періоди падіння цін спостерігається зворотний процес: зас­тосування методу первісної вартості зумовить більшу поблаж­ливість до інвесторів, які вклали свої кошти у цінні папери комунальних підприємств, не маючи на меті спекуляції. Проте метод вартості відтворення веде до більш гнучкої структури цін і надає менше значення минулим витратам.

Коротка історія антитрестівської політики

На зламі XIX та XX століть Америка пережила період поши­рення трестів. Малі компанії об’єднались у великі, великі та дрібні компанії уклали угоди, спрямовані на обмеження попиту та підвищення цін. Діяли різні програми стимулювання ринку цінних паперів.

Суспільство не залишилося байдужим до зростання моно­полій. У 1980 р. прийнято антитрестівський закон Шермана, який визнав незаконними монополізацію торгівлі, явні та таємні угоди про обмеження.

Цей закон на папері являв собою значний прогрес порівняно З існуючими обмеженнями монополістичних угод, основаними на звичайному праві. Проте він був прийнятий майже без обго­ворення і не привернув до себе великої уваги. Крім загальної ан­типатії щодо монополії, навряд чи існувало тоді уявлення про те, які дії слід вважати законними, які незаконними.

На початку нинішнього століття республіканські уряди Тео­дора Рузвельта та Уїльяма Говарда Тафта стали свідками нової хвилі активності, пов’язаної зі застосуванням цього закону у практиці. Так, Верховний суд не дозволив Моргану та Гарріману використати холдінг-компан^;ю, що належала їм, для злиття їхньої Північної тихоокеанської залізниці з Великою Північною залізницею, яка належала Хіллу. Пізніше Верхов­ний суд ухвалив, щоб "Амерікен тобекко компані” та ’’Стандарт ойл” розділились кожна на декілька самостійних компаній.

До кінця цього першого періоду Верховний суд проголосив ’’принцип розумності’’: лише ’’нерозумні” обмеження торгівлі (угоди, злиття, руйнування цінностей і т. п.) підлягають дії за­кону Шермана та розглядаються як незаконні. У анти- трестівському законі Клейтона (1914 p.), який мав на меті виключити з антитрестівських дій сферу праці, крім цього, містилась спроба чіткіше визначити незаконну діяльність, щоб це питання не стало об’єктом суб’єктивних рішень федеральних суддів. Проте питання визначення належних норм не було розв’язане. Закон про федеральну торговельну комісію (1914 р.) також розширив права уряду щодо захисту конкуренції.

Згадувана справа ’’Юнайтед Стейтс стіл" показує, як розви­валися події у період після спалаху антитрестівської діяльності при Рузвельті та Тафті. Цю справу розпочато ще до першої світової війни, проте суперечка тривала до 1920 р., коли Верхов­ний суд ухвалив, що "Юнайтед Стейтс стіл" не є монополією. Великий розмір корпорації сам по собі не є злочином, якщо вона поводить себе розсудливо.

Протягом 20-х років антитрестівська діяльність дещо посла­билася, проте з початком депресії 30-х років суспільство пере­стало хвилювати питання підвищення цін. Від підприємців, особливо дрібних, почали надходити до законодавчих органів вимоги стримувати ціни від падіння, а не підвищення.

Майбутнє антитрестівської політики. Розумна конкуренція

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що як республіканці, так і демократи витрачають все більше коштів на юристів і слідчих, щоб впроваджувати зі зростаючою енергією анти- трестівські закони. Компанії вже не насмілюються об’єднувати­ся в групи, як раніше практикувалося в американській промис­ловості.

Судді приймають все більш суворі ухвали. Фірмам стає все складніше використовувати свої патенти на переважаючий стан на ринку. Проте навіть після того, як компанія програє процес, увага до неї не зменшується. Вона може підпасти під дію ’’взаємних угод”, які зобов’язують її додержуватися певної політики, і суддя може ще протягом тривалого часу уважно сте­жити за її діяльностю. (Вдалим при ладом є справа компанії ’’Юнайтед шу”, яка змушена погодитися продавати своє устат­кування замість того, щоб здавати його в оренду).

Відомо, що економіст і юрист не завжди бачать все в однако­вому світлі. Юристи, суди всю увагу звертають на букву закону, не надаючи більш або менш точного визначення, що випливає з духу закону. Якщо у будь-якого бізнесмена у досьє буде знайде­но листи, що його компрометують, його буде притягнуто до відповідальності. Проте якщо інша фірма постійно здійснює не­законні дії, але приховує це, її не буде притягнуто до відповідальності. Юристів цікавить не стільки рівень цін, який вони не можуть виміряти через відсутність відповідних засобів, скільки методи, за допомогою яких встановлюються ціни. І все ж зараз економічна та юридична точки зору значно зближу­ються.

Наш аналіз антитрестівсько’ґполітики обмежується досвідом Сполучених Штатів, оскільки ця країна є піонером цього зако­нодавства. Протягом багатьох років у Великобританії, Германії та Японії, а також в інших європейських державах не існувало певної думки про законність монополістйчних об’єднань.

23.