ПРОЦЕНТ І КАПІТАЛ

Як би отримати ваш торт і з’їсти його? Позичте торт, поверну з процентами.

Невідомий автор

У попередніх главах було показано, як визначити ренту на природні ресурси та заробітну плату за працю.

Теорія капіталу є одним з найбільш складних розділів еко­номічної теорії. Тому у підручнику, який є введенням до еко­номічної теорії, не можна охопити всі важливі проблеми, що містяться у теорії капіталу.

Основна частина глави містить коротку характеристику най­важливіших понять, які наводяться при будь-якому викладі те­орії капіталу і процента. При цьому ми піддаємо критиці пов’язані з цими питаннями різні теоретичні концепції. Проте оскільки такий традиційний підхід є надто спрощеним, то слідом за цим слід коротко викласти деякі найістотніші додаткові зау­важення. У додатку наводиться опис деяких спеціальних про­блем класичної теорії капіталу та сучасних концепцій, присвя­чених методам визначення розмірів доходу на капітал.

Земля, праця і капітал

Наш традиційний виклад теорії починається з довільного поділу всіх факторів виробництва на три групи: 1) природні ре­сурси, пропозиція яких є незмінною. Доход, який приносить цей фактор виробництва, що характеризується нееластичною пропозицією, ми назвали рентою, або власне економічною рен­тою; 2) ресурси людської праці, які не можуть вироблятися відповідно до поточних економічних умов. Обсяг цих ресурсів визначається тими факторами, які не належать до сфери досліджень економіста, — соціологічними та біологічними про­цесами. Доход від цього фактора виробництва зветься за­робітною платою (куди включаються як оплата працівників розумової праці, так і заробітна плата працівників фізичної праці). Традиційно зазначені два фактори звуться первинними, тому що їх пропозиція визначається переважно поза сферою економічної системи; 3) капітальні блага, вироблювані самою економічною системою для того, щоб застосувати їх як фактор виробництва для дальшого виготовлення споживчих і інших то­варів і послуг.

Проте відповідно до традиційної теорії капіталу прибуток, або доход на капітал, не слід ототожнювати з орендною платою за користування капітальними благами. Доходом на капітал є річна процентна ставка, яка обчислюється за одиничний період часу лише у процентному відношенні, незалежно від суми до­ларів або будь-яких інших грошових одиниць. Якщо розглядати щорічну процентну ставку у 5%, то постає питання: доходом від чого або ціною чого є ця процентна ставка? Вочевидь, вона є до­ходом або ціною відносно загальної вартості капітальних благ, вираженої у доларах. Ми не маємо єдиного масштабу виміру, який дав би змогу зробити співвимірними молотки та пряжу, локомотиви та ткацькі верстати. Але на конкурентних ринках кожен вид капітальних благ має свою ринкову ціну, виражену у доларах, і ця ціна визначається співвідношенням пропозиції та попиту.

Немає жодних підстав заперечувати проти додавання вира­жених у доларах вартостей різних видів капітальних благ. Дола­ри завжди можна додавати до доларів, і ми отримаємо розміри вартостей всіх капітальних активів у грошовому виразі.

Чиста продуктивність капіталу

Чому люди завжди прагнуть перетворити первісні фактори виробництва — працю та землю — в опосередковуючі капітальні блага або у капітал? У житті ми завжди натрапляємо у галузі виробництва на такий факт: ви можете отримати більше споживчих благ у майбутньому, якщо будете використо­вувати непрямі, або обхідні, методи.

Уявімо два абсолютно однакові острови з однаковими первісними факторами виробництва —♦працею та землею.

Ретельне вимірювання загальних розмірів продукції, вироб­люваної на острові В, покаже, що вони більші від розмірів про­дукції острова А. Це пояснюється тим, що острів В отримує в наступний період понад 100 од. споживчих благ, витративши раніше лише 100 од. тих благ, які можна було використати для поточного споживання. Це зумовлене технікою виробництва; перш ніж їх почати споживати, потрібний певний час. Такі про­цеси є більш продуктивними, ніж безпосередні процеси вироб­ництва.

З цього важливого технічного факту можна зробити еко­номічний висновок. Капітал має чисту продуктивність, за його допомогою виготовляється додаткова кількість продукції, яка залишається після всіх відрахувань в амортизаційні фонди. Цю продуктивність можна виразити у формі процента, обчисленого за рік. 1 якщо ви не використаєте повною мірою всі переваги, пов’язані з можливістю отримати більше продукції, то це спри­чинене тим, що для прискорення темпів нагромадження капіталу ви не скоротили розміри поточного споживання.

Визначення чистої продуктивності капітального блага або проекту капіталовкладень

Слід з’ясувати, як для кожного проекту капіталовкладень точно визначається чиста j продуктивність. Насамперед обчис­люється первісна грошова вартість придбаних вами факторів ви­робництва для чергового виробничого циклу.

Отже, чиста продуктивність капіталу або проекту капіталовкладень — це виражений у процентах річний доход, який ви зможете отримати, якщо вкладете у цей проект свої гроші. Або чистою продуктивністю проекту капіталовкладень є така ринкова норма процента, яка дає змогу окупити затрачені на нього кошти. (Наприклад, міст з * п’ятидесятирічним терміном функціонування при чистій продуктивності, приміром, у 8% невигідно будувати, якщо ринкова норма про­цента становить 9%. Але якщо ринковий рівень процента зни­зиться до 8% або ще нижче, то варто будувати такий міст).

У міру того, як суспільство вилучає все більшу частину своїх ресурсів зі складу поточного споживання і спрямовує їх для на­громадження капіталу, здійснюватимуться проекти капіталовкладень з усе нижчого чистою продуктивністю. Тут набирає сили закон спадної доходності, оскільки при обмеженій кількості землі та інших природних ресурсів, а також при відносно все повільнішому збільшенні чисельності робітників у виробництво надходить все більша кількість капітальних благ різних видів. Це передбачає, що все суспільство та приватні власники капіталу з часом вичерпають запас нових проектів капіталовкладень з такою самою продуктивністю, як і в попе­редній період. 1 якщо абстрагуватися від протидіючого впливу введення нової техніки виробництва, то дія цього закону спадної доходності виявляється протягом окремих періодів саме у посту­повому зниженні норми процента і доходів від інвестицій.

Капіталізація за поточною дисконтованою вартістю. Відступ

З поняттям чистої продуктивності пов’язаний важливий еко­номічний процес, у ході якого ціни на капітальні блага встанов­люються на ринку за їх капіталізованою вартістю. Процентна ставка відіграє у зазначеному процесі основну роль. Коли рин­ковий рівень процента знижується, то наслідком цього вияв­ляється значне підвищення капіталізованої вартості машин, облігацій, ануїтетів або будь-якого іншого виду активів, які за­безпечують приплив доходів від майна у наступний період.

Розглянемо найпростіший випадок розрахунку капіталізова­ної вартості активів. Припустимо, що існує ділянка землі або зо­бов’язання на виплату ренти, які забезпечують вам з певного моменту до безкраю щорічні виплати однієї і тієї ж самої суми грошових доходів. У такому випадку виявляється, що ми може­мо без особливих зусиль скласти формулу для обчислення по­точної капіталізованої вартості V для будь-якого безперервно сплачуваного доходу: у розмірі 1 дол. за рік, або N дол. за рік. Скільки доларів довелося б відкласти у вигляді заощаджень,

щоб при ринковій річній ставці процента в І кожен рік отриму­вати один і той самий доход в 1 дол., або N дол.? Відповідь на це питання можна отримати з формули

де V — поточна капіталізована вартість (часто її називають по­точною дисконтованою вартістю); N дол. — щорічно сплачува­ний постійний доход; І — шюцентна ставка, виражена у десяткових дробах (наприклад, 0,05 або 5/100%).

Отже, якщо процентна ставка завжди становитиме 5%, то будь-який вид активів, що дає право на постійне отримання до­ходу, продаватиметься за ціною, яка у 20 разів (= 1 : 5/100) пе­ревищує розміри щорічного доходу. (Щоб краще зрозуміти зміст наведеної формули, уявімо, що сума у 20 дол., вкладена з 5% річних, даватиме по 1 дол.

Ціна активів, капіталізована з ринкової вартості процента, дорівнює їх поточній дисконтованій вартості

Тепер можна перейти від простого випадку продажу безстро­кових ануїтетів до більш загального випадку. За умов, коли пер­спективи розвитку ринку є цілком визначеними, кожна людина може отримати будь-яку суму грошей у позику або надати пози­ку за існуючою на ринку єдиною конкурентною ставкою про­цента. Кожен вид активів повинен приносити однаковий доход, який чисельно дорівнює ринковій ставці процента. Така рівність доходів є наслідком самого процесу, у ході якого конкуренти відповідно підвищують або знижують ринкову ціну для будь- якого виду активів: облігацій, акцій, патентів, діючих ко­мерційних підприємств, партій товару на біржі або ін., — що утворюють чисту ренту, з якого би джерела ці доходи не надхо­дили.

Коли перспективи розвитку ринку є визначеними, капіталізована вартість кожного виду активів встановлювати­меться відповідно до тих цін, які пропонують за них на ринку покупці та продавці, що враховують поточну дисконтовану вартість усіх чистих доходів, у наступний період надаваних ци­ми активами. Зазначені грошові доходи наступного періоду не можна підставляти у формулу без урахування дати їх одержан­ня. Чим пізніше у наступний період буде отримана ця сума гро­шового доходу, тим менше вона коштує сьогодні. Це зумовлене тим, що додатне значення ринкової ставки процента означає, Що всі сплачувані у наступний період доходи мають бути дис­контовані. Віддалена споруда здається нам значно меншою,

оскільки існує просторова перспектива. Існування процентної ставки породжує таку ж перспективу, яка зменшується з часом. Навіть якщо би я був упевнений у тому, що ви сплатите моїм нащадкам 1 дол. через 999 років, то й у цьому випадку я був би дурним, якби дав вам сьогодні більше 1 цента. Щоб зрозуміти, чому це так, звернімося до арифметики такого процесу.

При процентній ставці у 4% я можу відкласти сьогодні при­близно 96 центів, і ця сума зросте до 1 дол. через рік. Звідси по­точна дисконтована вартість 1 дол., виплачуваного через рік, становить сьогодні лише 96 центів. Поточна дисконтована вартість 1 дол., сплачуваного через 2 роки, становить лише близько 92 центів, або 1дол./(1,04)2. Аналогічно будь-яка таб­лиця складних процентів покаже, що грошова сума, інвестована та реінвестована зі складних процентів за ставкою у 4% річних, за 20-річний період зросте більше ніж у 2 рази. Якою повинна бути у такому випадку сьогодні ринкова вартість доходу в 1 дол., сплачуваного через 20 років? Його поточна дисконтована вартість становитиме менше 50 центів.

Ви можете заперечити: ”Цс, звичайно, дуже добре, що ви знаєте, як оцінити доход в 1 дол., виплачуваний у майбутньому, у певний заздалегідь обумовлений час. Але для придбання чи погашення більшості активів потрібні грошові суми, виплачу­вані певним способом у розстрочку протягом наступних років. Як же грошовий ринок оцінює вартість таких активів?”

Це цілком закономірне питання. Такий вид активів, як облігація, насправді погашуються у розстрочку рівними части­нами протягом тривалого періоду, і лише після цього ви зможете повернути всю суму позиченого капіталу. Грузова автомашина, напевно, забезпечить вам поступовий приплив грошових над­ходжень, який зменшується в міру того, як автомашина продов­жує експлуатуватися і потребує все істотнішого ремонту. Володіння ділянкою землі може забезпечувати вам певну оренд­ну плату не один раз, а протягом кожного року. За винятком тих позик, які погашуються одночасно, у решті випадків слід брати до уваги всі доходи, виплачувані протягом певного періоду.

Ми завжди визначаємо поточну дисконтовану вартість будь- якого виду активів прямим способом. Ми розглядаємо окрему поточну дисконтовану вартість для кожного долара, отримува­ного у певний час, обчислюємо окремо поточну вартість кожної частини майбутніх грошових надходжень. При цьому для кож­ної окремої дати платежу ми здійснюємо відповідні розрахунки для дисконтування вартості доходу. Потім ми додаємо всі ці ок­ремі значення поточних дисконтованих вартостей. Так ми отри­маємо капіталізовану ринкову вартість певного виду активів, або те, що зветься поточною дисконтованою вартістю.

На рис. 93 графічно зображено таке обчислення поточної ди­сконтованої вартості для машини, яка протягом 20 років безпе-

рервно забезпечує чисту орендну плату у сумі IQO дол. за рік і не має залишкової вартості (вартості брухту). Її поточна дис­контована вартість становить не 2 тис дол., а 1359 дол. Зверніть увагу, наскільки пізніші грошові надходження скорочуються або дисконтуються внаслідок існування тієї перспективи у часі, про яку ми вже згадували. Загальна площа прямокутників, що залишається після дисконтування (заштрихована площа ниж­ньої фігури), відби­ває загальну суму '^λλ поточної дисконто­ваної вартості маши­ни — її капіта­лізовану ринкову вартість¹.

ДГі\ спрямовані на максимальне збільшення розмірів поточної дисконто­ваної вартості. На­ведена формула по­казує, як списувати за нашим балансом вартість будь-якого виду активів, якщо ми знаємо, як ці ак­тиви використовува­тимуться. Проте до­ході, які ми будемо отримувати від цих активів у наступний період, залежать від наших комерційних розрахунків: чи використати нам грузовий автомобіль протягом 8 років, чи протягом 9 років? Чи будемо його ставити на капітальний ремонт раз на місяць чи раз на рік? Чи не замінити його більш дешевим автомобілем з малим строком користуван­ня, чи придбати дорогу, зате міцну машину?

Щоб правильно відповісти на всі ці питання, обчислимо по­точну дисконтовану вартість активів у кожному з можливих варіантів капіталовкладень; виберемо той, що дасть змогу за-

Загальне правило обчислення поточно⁷ дисконтованої вартості різних ак­тивів полягає у такому. Щоб обчислити, скільки коштує зараз доход в 1 дол., який буде виплачений через t років, з'ясуйте, яку суму грошей слід інвестувати сьогодні зі складних процентів, щоб до кінця періоду у t років вкладена сума збільшилася до 1 дол. Тепер ми знаємо, що при ставці складного процента у 4% річних будь-яка капітальна сума зросте через t років пропорційно (1 + 0,04). За­лишається відшукати вираз, зворотний до цієї величини, і ми отримаємо оста­точну відповідь. Отже, поточна дисконтована вартість 1 дол., сплачуваного через !років, становить лише 1 дол./(1 +0,04). безпечити найбільшу поточну дисконтовану вартість. Так мож­на стати власником великого багатства.

Зауважимо, що чим нижчим виявляється рівень процентної ставки, тим довговічнішою є вироблювана продукція і тим складнішими — методи виробництва, які люди врешті-решт вирішать використати. Низька процентна ставка буде незначно дисконтувати грошові надходження, отримувані після тривалого відрізку часу від використання ускладнених методів виробницт­ва, і, отже, здійснення таких проектів капіталовкладень вперше виявиться можливим¹.

Для будь-якого проекту капіталовкладень (чи то будівництво мосту, чи нафтопереробного заводу) можна обчис­лити, до якого рівня повинна знизитися процентна ставка, щоб він виявився рентабельним. (Так, при процентній ставці у 1Q% спорудження мосту через р. Гудзон, який функціонує 50 років, може не окупитися. А при процентній ставці у 6% —оку­питься).

Загальний погляд на процес визначення процента

Тепер ми розуміємо, які фактори визначають ставки процен­та за певний період. Якщо Робінзон Крузо (або середній грома­дянин за умов вільної економіки) скоротить розміри поточного споживання, то процес нагромадження капіталу може виявити­ся інтенсивним і кількість капітальних благ зростатиме. Чим більше є капітальних благ, тим сильнішою є тенденція до зни­ження •'чистої продуктивності цих благ. Тут ми знову натрап­ляємо на прояви закону спадної доходность Якщо ви безпе­рервно збільшуєте кількість капітальних благ при незмінній чи­сельності населення і постійному обсязі природних ресурсів, або якщо ваше виробництво все ускладнюється і потребує все біль­шого часу, то розміри його зростатимуть, а темпи збільшення обсягу продукції знижуватимуться.

Якщо ви вже побудували мости, греблі, фабрики та потокові лінії, які забезпечують чисту продуктивність у 20%, то вам до­ведеться продовжувати інвестування капіталу при нижчому рівні чистої продуктивності. У результаті ринкова ставка про­цента, яку можна отримати у формі доходу на свої капітало­вкладення, знижуватиметься, і це спонукатиме інвесторів вкла­дати свій капітал у такі об’єкти, які раніше були нерентабель­ними через більш високий рівень процента.

Це правило показує, що комерційні рішення, які обираються за ідеальної моделі ринку, не залежать від особистих уподобань покупця щодо термінів спо­живання та нагромадження заощаджень. Завжди краще мати можливість про­дати активи у поточний період за велику суму грошей, ніж за меншу. Це зовсім не залежить від того, які рішення ви приймаєте щодо своїх споживчих витрат.

З наведеним процесом пов’язано два види економії. По-пер­ше, населення не повинно піддаватися спокусі "з’їдати” нагро­маджений у попередній період капітал. Люди повинні утримуватися від таких витрат на споживання, які перевищу­ють їхній поточний доход, тобто не допускати того, щоб чисті заощадження стали від’ємною величиною, тобто суспільство по­винно відмовитися від споживання ряду товарів зараз заради споживання більшої кількості товарів у наступний період.

Щоб пояснити розміри та динаміку процентних ставок протягом певного періоду, слід мати відомості про рішення власників капіталу щодо нагромадження та споживання, а також про технічну чисту продуктивність використовува­них благ.

Зміни у техніці виробництва. У дійсності не можна зберегти всі інші умови виробництва, у той час як наведені процеси за­безпечують нагромадження капіталу і приводять до зниження точки рівноваги вздовж кривої спадної доходности Зокрема, без­перервно відбуваються нові відкриття та винаходи. Такі зміни у техніці виробництва спричинюють підвищення чистої продук­тивності капіталу та тих процентних ставок, які можна забезпе­чити на весь суспільний капітал і його складові частини. Тому замість знижувального руху вздовж незмінної кривої відбуватиметься підвищення загального рівня кривої, яка ха­рактеризує чисту продуктивність капіталу^[C].

Історичні дослідження свідчать, що для Америки і взагалі для західних країн характерне таке явище: тенденція до падіння рівня процентної ставки під дією закону спадної доходності втрачає свою силу під впливом технічного прогресу. 1 хоча рівень реальної заробітної плати підвищувався, ставка процента на капітал загалом не знизилася протягом останнього століття, як це передбачали представники класичної політичної економії, що зробили примітивний аналіз процесів нагромадження капіталу. Якби технічний прогрес повністю вичерпався би, то у цьому випадку рівень процентної ставки міг би знизитися до ну­ля або тієї точки, коли будь-яке заощадження припиниться. Але насправді постійно з’являються нові винаходи, і вони безперерв­но впливають на розміри процента, сприяють його збільшенню. Деякі економісти порівнюють цей процес зі звучанням скрипко­вої струни: за інших рівних умов вона повинна з часом затихну­ти та зайняти вихідну позицію. Проте перш ніж це могло би статися, нова зовнішня подія або новий винахід надають струні руху та примушують її звучати знову.

Невизначеність і очікування. У нашому традиційному вик­ладі теорії капіталу передбачалось ідеальне уявлення про май­бутні події. Але це спрощує питання. У дійсності можна лише здогадуватися про всі зміни у вартості капіталу, які мають відбутися. Всі рішення в галузі капіталовкладень, які залежать від оцінки майбутніх доходів, обов’язково повинні виходити ли­ше з припущень, у ряді випадків відносно більш точних, що ос­новані на серьйозному теоретичному аналізі та достовірній інформації; в інших випадках — з неправильних припущень; проте щоразу вони є лише невизначеними здогадами. З часом ми переконуємося в тому, що наші припущення виявилися не­точними й їх слід переглянути.

Викладаючи теорію процента і капітала, слід звернути увагу на важливий ефект, пов’язаний з існуванням невизначеності. Оптимізм інвесторрів щодо майбутніх доходів і ризику може різко змінитися протягом короткого відрізку часу, і тому всі співвідношення у цій галузі виявляються дуже рухливими. Вони будуть змінюватися одночасно з виникненням нових думок і чу­ток, зі змінами чисельності населення, техніки виробництва, з появою нових винаходів, а також разом зі змінами багатьох інших факторів.

Переміщення кривих зі зміною доходу. Навіть при відсутності зовнішніх факторів, які справляють істотний вплив на зазначені процеси, у традиційному викладі теорії капіталу та процента існують істотні прогалини. Зміни у розмірах реального доходу викликають різке переміщення кривих заощаджень і інвестування капіталу при певному рівні процентної ставки. (Досить згадати докладний теоретичний аналіз цих питань і відповідні статистичні дані, наведені у другій частині книги, де йшлося про прагнення до споживання і заощадження при зміні рівня доходу. Згадайте наші теоретичні міркування з приводу інвестицій, викликаних підвищенням питомого доходу у розра­хунку на певну величину виробничих потужностей капіталу, або принцип акселерації, про який згадувалося при аналізі еко­номічного циклу).

Переміщення найважливіших кривих виявляє слабкі сторо­ни традиційної теорії капіталу і процента. Деякі представники класичної політичної економії 100 років тому не підозрювали про існування цих проблем, оскільки вважали, що хронічне без­робіття взагалі неможливе. Вони не завжди уявляли собі, чому у них було переконання в тому, що за всіх умов неминуче дося­гається повна зайнятість. Проте вони вважали, що пропозиція завжди створює собі попит і загальне надвиробництво вияв­ляється неможливим.

Неокласичний синтез. Читачі не зацікавлені у такому нау­ковому аналізі, який має на меті лише розробку загальних тео­ретичних принципів. Вони хочуть знати, чи може бути застосо­ваний традиційний виклад теорії капіталу до сучасного погляду на це питання.

Завдяки відповідному використанню грошової та фіскальної політики суспільство може успішно боротися проти масового безробіття та інфляції. Сучасні економісти вважають досягнен­ня більш або менш стабільної повної зайнятості здійсненним. Вони користуються концепцією ’’неокласичного синтезу’’, осно­ваною на поєднанні сучасних принцйпі*, що пояснюють процес утворення доходів, з положеннямй класичної політичної еко­номії. Правильне застосування цих принципів, що пояснюють процес формування доходу, справді дає змогу перебороти гро­шову оболонку, яка маскує реальні економічні процеси.

Використання таких принципів дає змогу виявити супереч­ливість такого аналізу, який допускає змішування цілого з його окремою частиною і породжує через це велику кількість поми­лок, ‘що полягають у виведенні властивостей системи з власти­востей її одиничного елемента. Ці принципи' дають змогу підтвердити правильність важливих тез класичної політичної екЬномії та роз’яснити парадокс марного заощадження.

Роль державної та приватної політики у розвитку процесів, що визначають капіталоутворення

Фіскальна та грошова політика взаємодіє з процесом заощад­ження, здійснюваним приватними особами. Цим визначається, як швидко суспільство формує новий капітал. Уявімо графічне зображення рівноваги, якої досягнуто за умов повної зайнятості, коли не відбувається інфляція. Потрібно, щоб криві заощаджен­ня та інвестування капіталу перетиналися в точці, яка відповідає значенню повної зайнятості. На рис. 94 наведено два відповідних приклади.

Крива; яка характеризує прагнення суспільства до заощад­ження з поточних доходів, значною мірою залежатиме від ха­рактеру фіскальної політики,' що втілена у державному бюджеті. Щоб зрозуміти це, припустимо, що ставки податків дуже високі; завдяки цьому бюджетні надходження за умов по­вної зайнятості виявляються дуже великими порівняно з витра­тами, причому бюджет у” цьому випадку зводиться з перевищенням доходів над витратами. Припустимо також, що тягар податків виявляється найтяжчим для тих груп населення, які мають порівняно більш низькі доходи і тому менші заощад­ження. У такому випадку крива, що характеризує схильність населеня до споживання, за будь-яких розмірів національного доходу (у тому числі і таких, що відповідають повній зайня-

Рис. 94. Рівні каніта.іоутвореіііія на споживання.

При обмежуючій фіскальній та експансіоністській грошовій політиці, тобто у першому випадку, розміри нагромаджень і канмаловкладень, що відповідають повній зайнятості, досягають рівноваги у точці E при швидких темпах капіталоутворення. У другому випадку, коли здійснюється фіскальна політика (низькі ставки оподаткування та дефіцити) у поєднанні з обмежуючою грошо­вою політикою, рівновага, яка відповідає повній зайнятості, досягається у точці Е’ при нижчому рівні нагромаджень і капіталовкладень (високий рівень спожи­вання).

гості) виявиться зниженою. Кількість продукції, яка через це не буде споживана (вона дорівнює чистим особистим заощаджен­ням плюс перевищення державних доходів над витратами), вия­виться тепер дуже великою при будь-яких розмірах національного доходу. Вона буде великою і при тому рівні до­ходів, який відповідає повній зайнятості (рис. 94).

Чи викличе такий депресивний рівень споживання без­робіття? Ні, якщо вірити положенням неокласичного синтезу. Рішуче діяння на економіку за допомогою політики, яка полег­шує умови кредиту (закупівлі цінних паперів на відкритому ринку, зниження резервних вимог, скорочення облікової ставки процента, можливо, більш рішучі програми розширення окре­мих видів кредиту і т. п.), підштовхнуть вгору криву інвестування капіталу населенням. У результаті жорстка фіскальна політика у поєднанні з надзвичайно екс­пансіоністською грошовою політикою забезпечує нам такі розміри доходів, які відповідають повній зайнятості. Ці доходи характеризуються дуже високим рівнем капіталоутворення і відносну низьким рівнем споживання (рис. 94).

Наші графіки показують альтернативні темпи капіталоут­ворення у двох країнах, у яких приватні особи відкладають у вигляді заощаджень однакову частку свого доходу. Про це

свідчать обстеження сімейних бюджетів, здійснювані по кожній групі особистих доходів за винятком податків. Ці країни різняться лише характерром урядової політики. Внаслідок цього виникають певні відмінності у процесі капіталоутворення: у тій країні, де здійснюються більш значні капіталовкладення, дія за­кону спадної доходності повинна приводити до більш швидкого зниження рівня процента, якщо дії не протидіє особливо швид­кий технічний прогрес.

Відповідальність за здійснення урядової політики. Обмежи­мося двома нагадуваннями. Неокласичний синтез дає змогу зро­зуміти парадоксальну ситуацію, коли заощадження можуть виявитися безплідними, і у цьому розумінні він може підтвердити правильність класичних уявлень про процеси капіталоутворення та продуктивності капітальних благ. З іншого боку, сучасне суспільство обов’язково здійснює той або інший тип грошової та фіскальної політики. Саме така державна політика впливає на остаточне формування процесів особистого споживання та інвестування капіталу, які відповідають високо­му рівневі зайнятості. Така можливість урядового впливу на процеси нагромадження капіталу у всьому суспільстві повинна викликати у будь-якій демократичній державі почуття відповідальності у виборців.

Висновки

1. Ми можемо використати первинні фактори виробництва - землю та працю — у складніших виробничих процесах, застосо­вуючи, крім того, опосередковуючі фактори, які звуться капітальними благами. При цьому передбачається, що такі фак­тори належать уже до самої техніки виробництва: таке усклад­нення виробництва забезпечує чисту продуктивність, яка виявляється у надмірі вироблюваної продукції над витратами на заміну використовуваних у цьому виробництві капітальних благ. Така чиста продуктивність капітальних благ, вимірювана річною ставкою процентного доходу, підвладна дії закону спад­ної доходності.

2. Рівень процентної ставки є тим знаряддям, яким суспіль­ство користується при виборі різних варіантів капіталовкладень. Зіставлення процентних ставок дає змогу відібрати най- невідкладніші та найбільш економічні проекти. Коли рівень процента виявляється високим, то за цих умов можуть здійснюватися лише ті варіанти капіталовкладень, які мають найвищу чисту продуктивність. Поступово, в міру того як інтенсивне нагромадження капіталу у попередній період спри­чинить дію закону спадної доходності, процентні ставки знижу­ватимуться. Це послужить сигналом для здійснення тих проектів капіталовкладень, які характеризуються більш низь­кою чистою продуктивністю.

3. Ощадливість як отримання від споживання нагромадже­них у попередній період капітальних благ і очікування спожив­чих товарів у майбутньому замість поточного споживання у взаємодії з технічною чистою продуктивністю капітальних благ визначає змінювану систему процентних ставок і хід капіталоутворення. Якщо абстрагуватися від розгляду еко­номіки на острові Робінзона Крузо, то слід визнати, що грошова та фіскальна політика також належать до числа, важливих фак­торів, які визначають характер цього процесу.

4. Оскільки традиційний виклад теорії капіталу має надто спрощений характер, слід зробити ряд застережень. Відсутність досконалих засобів передбачання означає, що крива чистої про­дуктивності капітальних благ є надзвичайно рухливою; вона змінює своє положення залежно від змін у сподіваннях, у техніці виробництва та рівнях доходу. Отже, класична теорія, яка ігнорує зміни у розмірах національного доходу, що відбивають відхилення від повної зайнятості, насправді потре­бує виправлення.

5. На щастя, ми можемо застосувати неокласичний синтез найважливіших елементів традиційної класичної теорії капіталу та сучасних теорій, які тлумачать формування доходів і ефективного попиту. Згідно з цією досить оптимістичною і дея­кою мірою надто спрощеною концепцією, використання різних можливостей здійснення компенсаційної грошової та фіскальної політики може забезпечити підтримання більш або менш повної зайнятості, не викликаючи при цьому інфляції. Передбачаючи стабільний рівень зайнятості, графік на рис. 94 вносить не­обхідні доповнення до традиційної теорії. Він показує, що де­ржавна політика має широкі можливості для визначення того, чи будуть у складі національного доходу за умов повної зайня­тості переважати за своєю питомою вагою капіталовкладення або особисте споживання. Це означає, що центральний банк і законодавчі органи формують умови, у межах яких процес зао­щадження відбувається автоматично.

Додаток

Теоретичні проблеми процента, грошей і урядової політики

Тут можна лише коротко згадати про деякі уточнення, що доповнюють виклад теорії капіталу та процента. Аристотель вважав, що несправедливо нараховувати додатний процент за користування позикою. Деякі схоласти середніх віків поділяли цю точку зору, вони вважали, що процент — це нічим не ви­правдане здирство. Протягом середніх віків стягування процен­та заборонялося канонічним правом. Проте в цей період існувало багато різних засобів, які давали, змогу обминути такі обмеження.

По-перше, можна послатися на те, що зберігання певної су­ми грошей у багатьох випадках виконує корисні функції, і люди охоче погоджуються виплачувати за це процент, якщо його розміри не перевищують певного рівня. Висловимо таке реальне припущення: якщо я позичаю у вас гроші, то не прагну при цьо­му зберігати їх у формі касової готівки. Замість того я викори­стовую. позичені кошти для купівлі капітальних благ. Як ми вже бачили, я купую лише таку кількість цих опосередковуючих капітальних благ, яка необхідна для того, щоб виробити чистий продукт, надлишок продукції над витратами для заміни викори­станих капітальних благ. Тому якби я не сплатив процента, то позбавив би вас доходу, який ви могли отримати, вкладаючи свої гроші у такий же продуктивний об’єкт капіталовкладень.

Може постати питання: як бути у тому випадку, якщо гроші позичаються не для фінансування капіталовкладень, а для по­криття витрат на особисте споживання? Припустимо, що я, бідний, позичаю у вас, багатого, і завдяки цій позичці зможу сьогодні ж добре поїсти або сплатити за лікування. Чи справед­ливо, що я повинен сплачувати вам** проценти? Як впливають насправді такі споживчі позики на короткочасний та тривалий рівноважний рівень процентних ставок? Відповідь на друге пи­тання дасть змогу відповісти на перше.

Споживчі позики зараз відіграють значно меншу роль порівняно з позиками, використовуваними для продуктивних капіталовкладень. Тому саме розміри продуктивних інвестицій насамперед визначають певний рівень процентних ставок. У су­часний період розвинутий попит на позики, використовувані для особистого споживання, і він впливає на процеси, що відбуваються на грошовому ринку. Якщо дехто намагається зменшити свої заощадження, то їхні споживчі позики викли­чуть скорочення ощадливості всього суспільства порівняно з тим, якою вона може бути в інших випадках. Отже, ми вияв­ляємо, що нагромадження капіталу відбувається повільніше, а тому і рівень процента знижується не так швидко і не настільки сильно, як це було би в інших випадках.

Тепер можна перейти до питання про справедливість. Чи припускаємо ми таке: на грошовому ринку, де отримують спо­живчі позики, існує настільки ефективна конкуренція, що жо­ден позичальник не може натрапити на будь-які несправедливі монополістичні позиції, які перешкоджатимуть йому отримати позику на якнайвигідніших умовах? Ми погодилися з тим, що на грошовому ринку існує ефективна конкуренція, але у такому випадку важко зрозуміти, чому в кредитних операціяк, в яких беруть участь багаті та бідні, трапляється більше несправедли­вості, ніж в інших конкурентних операціях, в яких також бе­руть участь багаті та бідні, наприклад, коли багатий продавець м’яса продає бідному покупцеві фунт м’яса. Звичайно, бідний покупець бажав би отримати м’ясо безплатно, але запаси м’яса обмежені, тому його ціна повинна бути додатною величиною та змінюватися залежно від співвідношень між пропозицією та по­питом. Якщо існуючий розподіл доходів широкі маси вважають несправедливим, то найефективніші засоби для усунення такої несправедливості слід шукати у сфері оподаткування, а не у втручанні у процеси конкуренції на грошовому ринку або в інші ринкові операції.

Дехто схильний завжди вишукувати лише єдину причину явищ. Такі люди запитують: ”Чи є причиною існування процен­та продуктивність капіталу? Чи його виникнення пов’язане ли­ше з тим, що власникам заощаджень слід платити за неприємний обов’язок стримування або очікування? Що важ­ливіше: наявність можливостей для вміщення капіталу чи не­терпіння, яке примушує швидше витрачати гроші?”

Весь попередній виклад свідчить про те, що така постановка питання неправильна. Обидва фактори відіграють визначальну роль у зміні рівня процента протягом певного періоду: нетерп­ляче прагнення витрачати гроші, або тенденція до переваги су­часного над майбутнім, обмежує темпи капіталоутворення та розміри нагромадженого капіталу. Водночас фактор продуктив­ності капіталу зумовлює певні розміри процента або чистої про­дуктивності, яку можна забезпечити при використанні різної кількості капітальних благ.

Як ми вже зазначали, національний доход можна розглядати як суму заробітної плати, ренти та процента, або як трудові до­ходи і доходи від власності. Проте сума доходів від власності при характеристиці ідеальної моделі може розглядатися як процент.

Після того як вартість будь-якого фактора виробництва, що забезпечує доход у формі орендної плати, — землі, машин і τ.- п., — капіталізується, його орендна плата виступатиме у формі процента. Сорок доларів чистої річної ренти, яку я отри­маю від ділянки землі, виступатимуть у формі 4-процентного доходу на 1 тис дол. капіталізованої ринкової вартості землі. Су­ма чистої орендної плати за користування грузовим автомобілем (тобто надлишок доходу понад відрахування, необхідні для заміни споживаного автомобіля новим, і інших витрат), напев­но, виявляється у формі процента, нарахованого на капітальну вартість цього автомобіля. З точки зору інвестора, ці доходи у формі процента неможливо відокремити від інших процентних доходів.

Це свідчить про те, що всі види доходів від власності можуть бути виражені у формі процентного доходу. З цієї точки зору можна розглядати національний доход як заробітну плату плюс процент¹. При цьому надзвичайно важливо уникнути подвійного рахунку по всій сумі чистої ренти: не включати до складу, національного доходу, крім земельної ренти, !проценти, отримувані на вартість землі.

Припустимо, що існує ідеальне передбачення майбутнього. За цих умов важко зрозуміти, як населення змогло би весь час відкладати заощадження, які викликали би безперервне зни­ження чистої продуктивності капіталу аж до нульової ставки процента. Адже до того часу, поки залишається хоча б одна залізнична колія, яка пролягає серед пагорбів, завжди варто по­зичити капітал під нульовий процент і вирівняти поверхню магістралі. Протягом певного періоду заощадження на паливі виявляються достатніми для відшкодування первісних витрат. Поки можна розраховувати на те, що використання нових гос­подарських процесів, які здійснюються протягом тривалого ча­су, забезпечить додатковий продукт і додатковий доход у грошовому виразі, доход на капітал не може дорівнювати нулю. Крім того, поки існують такі капітальні блага, як земля та інші види активів, що забезпечують гарантований безстроковий чис­тий доход, і поки люди прагнуть віддати лише певну кількість грошей сьогодні в обмін на невизначену величину доходу, регу­лярно виплачуваного протягом необмеженого часу у майбутньо­му, — за таких умов ми не зможемо уявити собі, що ставка процента все більше знижується і досягає нульового рівня^{[CI] [CII].}

Нульова ставка процента дещо нагадує температуру абсо­лютного нуля у фізиці. Можна уявити собі більш або менш значне наближення до цього рівня, але ми навряд чи зможемо уявити, що процентна ставка насправді безпосередньо досягла граничного нульового рівня. Отже, процент є однією з найваж­ливіших господарських категорій, яка не зникає навіть у найідеальнішій економічній системі.

За умов ідеального передбачення майбутнього безперервне заощадження може привести до усунення будь-якої нижньої межі процентної ставки за винятком її нульової величини. Але насправді при здійсненні будь-якого проекту інвестицій завжди присутній певний елемент невизначеності. Чи не може статися, що інвестори не візьмуть на себе ризик, обов’язково пов’язаний зі вміщенням капіталу? І вони наполягатимуть на такій ставці доходу по цим капіталовкладенням, яка включає певну пози­тивну премію за ризик? Так, якщо ставка передбачуваного до­ходу у формі процента при абсолютно безпечних вкладеннях повинна знизитися до нульового рівня, то чи не будуть люди на­полягати на процентному доході у 5% по ризикованих вкладен­нях капіталу в машину або в купівлю землі, який забезпечить невизначену суму річної орендної плати?

Нижня межа процентної ставки у 5% або на будь-якому іншому рівні понад нульовий може виявитися реальним яви­щем. І якщо ця межа виявиться, то в якийсь момент доведеться зіткнутися зі складними проблемами при здійсненні політики, спрямованої на забезпечення повної зайнятості.

Припустимо, що експансіоністська кредитна політика, здійснювана Федеральною резервною системою, привела до зниження процентної ставки по надзвичайно надійних коротко­строкових державних облігаціях, наближаючи її до нульового рівня. Це може спричинити зниження ставки доходу по ризико­ваних капіталовкладеннях, наприклад, з 10 до 6%. Оскільки те­пер при нижчій процентній ставці багато нових капіталовкладень окупатимуться, то> може відбутися збільшення капітальних витрат. Розширення інвестицій завдя­ки дії механізму мультиплікатора повинно викликати загальне зростання виробництва та зайнятості.

Проте припустимо, що цього виявилося недостатньо для по­новлення повної зайнятості. Тоді Федеральна резервна система могла, би проводити ще інтенсивнішу, експансіоністську політику. Проте ця політика не може знизити процентну ставку по найнадійніших позиках нижче від граничного нульового рівня. Можливо, якщо така процентна ставка досягне нульового рівня, це виклйче зниження процентних ставок по позиках, які пов’язані з певним ризиком, лише до їхньої нижньої межі у 5%. У такому випадку можливо, що наявність нееластичної 5-про- центної нижньої межі повинна перешкоджати дальшому зни­женню процентних ставок. Водночас, щоб забезпечити таке розширення поточних капіталовкладень, яке спричинить знач­не збільшення попиту на працю і виявиться достатнім для по­новлення повної зайнятості, потрібне дальше падіння процентної ставки по цих позиках нижче від рівня 5%. Не вик­лючено, що може скластися безвихідна ситуація, коли звичайні заходи стимулювання капіталовкладень не зможуть забезпечи­ти поновлення повної зайнятості, і механізм, описаний неокла­сичним синтезом, не забезпечить досить гнучкого, швидкого та повного функціонування. Передбачливе суспільство повинно завжди пам’ятати про таку загрозу. Необхідно творчо підійти до дослідження ширших компенсуючих програм (таких, як страху­вання ризику, пов’язаного з наданням позик, або створення но­вих установ, які надають пов’язані з ризиком позики).

Чи впливають зміни кількості грошей на рівень процентної ставки?

Якщо ви вважали, що завжди існувала повна зайнятість, що зміни у грошовому обігу відбуваються строго відповідно до поло­жень кількісної теорії грошей і сума грошей в обігу змінюється у тій самій пропорції, як загальний рівень цін, — то у такому ви­падку процентна ставка повинна бути незалежною від грошової політики. Зараз ніхто вже не вважає, що такі крайні уявлення класичної теорії нейтральних грошей можуть бути правильними стосовно короткочасних процесів.

Ми зазначали, що альтернативою володіння активами, які забезпечують отримання доходу, є володіння готівкою як одним з активів. Припустимо, що схильність до заощадження та витра­чання частини поточного доходу для особистого споживання при певному рівні процентної ставки не змінюється. Але при цьому у власників активів все ж зменшилася схильність до зберігання готівки. У такому випадку вони виявляють додатковий попит на наявні акції, облігації та інші зобов’язання, що надають право на отримання доходу. Це спричинює збільшення вартості капіталу і одночасно негайно знижує рівень процентних ставок. Це може зумовити також більш інтенсивне нагромадження капіталу, проте реальний обсяг капітальних благ може значно збільшитися лише у наступний період, після певного часу, про­тягом якого здійснюються більш крупні капіталовкладення.

Якщо всі ці процеси не будуть затримані обмежуючою фіскальною політикою уряду, то вони можуть привести до підвищення рівня зайнятості та рівня заробітної плати і цін.

Центральний банк може викликати такі ж події здійсненням експансіоністської грошової політики.

Як узгодити такий процес збільшення капіталовкладень, що розвивається при незмінній схильності приватних осіб до зао­щадження, з положеннями класичної теорії? Нам пощастило уз­годити їх між собою завдяки тому, що ми визнаємо правильність такої тези: рівень процента, який знижується, та полегшення умов кредиту можуть викликати збільшення зайнятості і реаль­них доходів і завдяки цьому підвищити досягнуті раніше темпи нагромадження капіталу. Ми будемо швидше, ніж раніше, про­суватися донизу вздовж кривої чистої продуктивності капіталу. Викладений неокласичний синтез показує, як взаємодіють про­цеси заощадження, здійснювані приватними особами та держа­вою. Не слід побоюватися, що ці процеси викличуть депресію і перетворять такі заощадження у безплідні. Неокласичний син­тез має справу з безперебійно функціонуючою господарською

Рис. 95. Альтернативи при здійсненні грошової політики, системою, яка за допомогою компенсуючої політики централь­ного банку та фіскальної політики підтримує повну зайнятість, майже викликаючи при цьому інфляцію.

Отже, якщо ми прагнемо досяглі високого рівня капіталовкладень і повної зайнятості, то центральний банк ви­користовує свій ’’чарівний мішок" зі знаряддями кредитної політики для поширення капіталовкладень. Якщо припустити, що на зазначений момент у масштабах всього суспільства існує залежність функцій, які характеризують заощадження приват­них осіб, і виробничих капіталовкладень від сподівань інвесторів, то можна зберегти рівень повної зайнятості за допо­могою кредитної політики, здійснюваної центральним банком, лише у тому випадку, якщо конгрес схвалить відповідну ком­пенсуючу фіскальну політику.

Податки та урядові витрати повинні так обмежувати розміри особистих доходів, які залишаються після вирахування подат­ків, щоб зменшити схильність до заощадження доти, поки вона не дорівнюватиме вартості сукупного продукту, вироблюваного при повній зайнятості, без інвестицій^[CIII].

Висновки до додатку

1. Автори, які піддавали критиці процент, малина увазі по­ширення споживчих позик за умов надзвичайно недосконалої конкуренції на грошовому ринку. За таких умов може виникну­ти припущення про те, що бідні потрапляють у залежність від багатого, який надає позику.

Економісти та філософи визнають, що за сучасних умов най­важливішу роль в існуванні процента відіграє такий технічний факт, як чиста продуктивність виробництва. Якщо ви позичаєте гроші, то ви надаєте мені можливість вкласти їх у землю, маши­ни, облігації й акції або в купівлю плодючих кроликів, — мож­ливість, яку маю до терміну виплати процента і для якої процент є приблизним вимірювачем доходность

Категорія процента не пов’язана з будь-якими новими етич­ними проблемами, хоча за умов змішаної економічної системи процеси ціноутворювання та економічної діяльності містять певні етичні проблеми.

2. Споживачі позики, хоч і відіграють зараз невелику роль, мають певний вплив на рівень процентної ставки, при якому суспільство може нагромаджувати, а не споживати капітал. Подібно до таких суб’єктивних факторів, як заощадження, стримування, сподівання, передбачення та ін., попит на індивідуальні позики на практиці вступає у взаємодію з технічним фактором — можливістю вміщення капіталу у такі об’єкти, які функціонують протягом тривалого періоду і забез­печують чисту продуктивність. Отже, визначальну роль у русі процентних ставок протягом тривалого часу відіграють як про­цес заощадження, здійснюваний приватними особами та держа­вою, так і технічна чиста продуктивність капіталу, що взаємодіє з ним.

3. Економісти визнають принципову різницю між первинни­ми факторами виробництва (праця, земля) та виготовлюваними факторами (капітальні блага). Проте вони враховують, що більшу частину доходів, які відносять до земельної ренти, мож­на вважати процентними доходами. Процеси конкуренції, що розгортаються на ринку, приводять до того, що на землю, як і на машини, встановлюється певна ринкова ціна. Дисконтуванням конкурентний ринок капіталізує у цій ціні всі майбутні доходи. Тому може статися, що для власника земельної ділянки отриму­вана ним рента багато у чому збігатиметься з процентом, який нараховується на суму грошей, вкладену у купівлю землі, і не буде сильно відрізнятися від тих процентних доходів, які забез­печує йому інша частина його капітальних затрат, вкладена у купівлю машин. Статистик повинен переконатися у тому, що кожен вид доходу враховується при підрахунку величини національного доходу лише один раз.

4. Якщо за умов, коли відсутня невизначеність лерспектив і не відбуваються жодні технічні вдосконалення, суспільство прагне до нагромадження все більших запасів капіталу, то дія закону спадної доходності може спричинити таке зниження чис­тої продуктивності капіталу та рівня процентних ставок, яке ду­же наблизить їх до нульового рівня. Проте реальні умови характеризуються невизначеністю перспектив. Тому не виклю­чено, що для доходів від такого вміщення капіталу, яке пов’яза­не з ризиком, нижня межа значно перевищує граничний нульовий рівень, що існує для доходів від абсолютно надійних позик. Отже, ми не можемо виключити можливість того, що у майбутньому виникне така проблема: щоб зумовити такий обсяг капіталовкладень, який приведе до різкого збільшення попиту на працю та забезпечить високий рівень зайнятості або повну зайнятість, адміністрація повинна доповнити ортодоксальні за­соби, використовувані центральним банком у його політиці зни­ження процентних ставок, новими засобами.

5. За сучасних умов істотної видозміни потребує одне в поло­жень класичної теорії. Класична теорія виходить з того, що зміни кількості грошей викликають зміни номінального рівня цін. Щодо розмірів усіх цін, рівня процентних ставок, рівня ви­робництва та зайнятості, то вони залишаються без змін. Проте це не відповідає нинішнім умовам, коли протягом короткого проміжку часу заробітна плата та інші ціни виявляють неела- стичність, коли рівень заробітної плати може не знижуватися навіть протягом тривалого періоду та коли рівень безробіття мо­же зазнати сильних коливань. Збільшення кількості грошей (або зменшення схильності населення до збереження готівки без будь-якого застосування) часто викликатиме підвищення курсів цінних паперів, зниження процентних ставок, розширення капіталовкладень та збільшення реальних грошових доходів.

6. Положення класичної теорії можна застосовувати у тому випадку, якщо ми приймемо таку передумову неокласичного синтезу: політика центрального банку поєднуватиметься з фіскальною політикою уряду так, що це дасть змогу зберегти стабільним високий рівень зайнятості та запобігти нездоровій інфляції. (Центральний банк встановлює рівень процентної ставки, потрібний для забезпечення необхідного обсягу капіталовкладень, а фіскальні органи так регулюють розміри податків і державних витрат, щоб стимулювати нагромадження потрібних заощаджень. Звичайно, грошова та фіскальна політика повинна здійснюватися одночасно).

Прибуток і його стимулююче значення

Крім заробітної плати, процента та ренти, економісти гово­рять про четверту категорію доходів — про прибуток. Заробітна плата утворює доход від праці, процент становить доход на капітал, рента с доходом від землі. Чим зумовлене виникнення прибутку? Для економіста це дуже складне питання.

Поняття "прибуток" має різне значення у повсякденному вжитку. Після тривалого аналізу економіст вибирає з багатьох можливих, значень цього поняття лише ті, які пов’язані з ди­намічним процесом переходу до нової техніки виробництва та невизначеністю перспектив, з проблемами монополії та ство­ренням матеріальних стимулів.

Статистика прибутків, що публікується

Коли статистик з міністерства торгівлі США або з Ор­ганізації Об’єднаних Націй надає газетним репортерам стати­стичні дані про прибутки, то він насамперед має на увазі доходи корпорацій, як ту їхню частину, що виплачується у формі диві­дендів, так і ту, що зберігається у формі нерозподілених при­бутків. В одних випадках до цих даних включаються податки на прибуток корпорацій, а в інших випадках сплачені з прибутку податки вилучаються. Іноді статистика вносить поправку у дані про розміри прибутку корпорації, враховуючи зміни в оцінці то- варо-матеріальних запасів, зумовлені коливаннями цін. Тому при використанні опублікованих статистичних даних слід бути дуже обережними. Статистика може назвати й іншу цифру, яка має дещо спільне з прибутком, — величину доходу некорпоро- ваних підприємств (фермерів, ремісників, лікарів і т. п.).

Щоб обчислити статистичний показник, який характеризує розміри прибутку у корпорації та некорпорованого підприємства, із загальної суми доходів, отриманих фірмою від продажу, слід вирахувати затрати на матеріали та виплату за­робітної плати найманим робітникам і службовцям, виплату процентів по облігаціях, орендну плату за землю і т. п. Сума, що залишилася, характеризує розміри прибутку.

Прибуток як ’’безумовний” доход від факторів виробництва

З погляду економіста, у такому статистичному показнику прибутку змішуються різні елементи. Частина опублікованих прибутків є просто винагородою, яку власники фірми отриму­ють за Надавані ними фактори виробництва. Частина прибутку може становити доход від праці, затраченої власниками підприємства, які можуть одночасно бути і власниками акцій. Частина прибутку може представляти ренту від природних ре­сурсів, які належать власнику підприємства; частина прибутку еквівалентна проценту на власний капітал.

Це становить перше вихідне положення для вивчення при­бутку. Безумовний процент, безумовна рента, безумовна за­робітна плата — такі назви дають економісти доходам від факторів виробництва, використаних безпосередньо самими підприємцями.

Прибуток як винагорода за підприємницьку діяльність і введення технічних удосконалень

Припустимо, що ми живемо у світі досконалої конкуренції, де не дозволяється введення будь-яких технічних удосконалень. Економіст скаже, що за таких умов не можуть існувати жодні прибутки. Статистик, звичайно, зможе назвати для преси ряд даних про розміри прибутку. Проте при передбачуваній ідеальній рівновазі безумовні доходи від праці та власності ви­черпали би всі прибутки, показані у звітах. Це було би спричи­нено тим, що власники вдалися б до послуг ринку і здали в оренду власні фактори виробництва у тому випадку, якби не от­римали достатньої винагороди при використанні їх у власному підприємстві. Це відбувалося о і тому, що люди, які до цього продавали свою працю і здавали в оренду.власність, заснували самостійні підприємства, знаючи, що так вони зможуть отрима­ти більший доход.

Цілком вільний доступ до певної галузі великої кількості конкурентів, які існують за статистичних умов при повній виз­наченості перспектив, викликає зниження цін до рівня витрат виробництва і ліквідує будь-який додатковий прибуток понад суму заробітної плати, процента та ренти, які складаються під впливом конкуренції.

Проте ми не живемо у такому казковому світі. Насправді хтось завжди повинен діяти як хазяїн і вирішувати, як слід вес­ти справу. Умови конкуренції ніколи не відповідатимуть точно умовам досконалої конкуренції. Хтось завжди повинен намага­тися передбачити майбутні події і на цій основі вирішувати, чи знайдуть відповідний попит шнурки для черевиків або якою бу­де ціна на пшеницю.

Для людини, яка має нові ідеї щодо того, якою повинна бути машина або як виготовляти більш приємні прохолоджуючі на­пої, або має ідеї щодо впровадження нової продукції чи знижен­ня витрат у виробництві старої продукції, — для такої людини завжди знайдеться можливість отримання прибутку.

Розглянемо діяльність такої людини, діяльність підприємця або новатора. Деякі економісти, наприклад професор Гарвардсь­кого університету Джозеф Шумпетер, вважають, що заробітна плата, яку отримують люди, що керують виробництвом, не є прибутком. Ці економісти вважають, що плата за керівництво є безумовною або прихованою заробітною платою, настільки ви­сокою, наскільки її може встановити ринкова конкуренція для здібних найманих вищих службовців. Отже, вони виходять з то­го, що прибуток є доходом новаторів і осіб, які ведуть підприємницьку діяльність.

Зараз легше зрозуміти цю різницю, ніж 50 років тому. Ми знаємо про колосальні корпорації, де справи ведуть наймані ке­руючі, яким належить лише менше 1 % загальної кількості зви­чайних акцій. Хоча ці люди ведуть весь бізнес, вони отримують заробітну плату, подібно до інших найманих робітників і служ­бовців. Таке керівництво є професією, яка не відрізняється від інших, наприклад таких, як уміння вести бухгалтерські книги або регулювати виробничі процеси. Люди, що мають таку про­фесію, пропонують свої послуги на ринку і знаходять застосу­вання у тих підприємствах, де їм пропонують найвищі ставки оплати.

Інакше йде справа з новатором. Хоча йому не завжди вдається домогтись успіху, він все ж намагається довести до за­вершення свою роботу у новій сфері. Новатор - це людина про­никлива, з оригінальним мисленням і сміливістю. Він може і не бути вченим, який сам відкриває новий процес, проте сам він домагається успішного впровадження нових ідей. Максвелл роз­робив наукову теорію радіохвиль, Герц експериментально підтвердив їх існування, а Марконі та Сарнов зробили їх вико­ристання вигідним з комерційної точки зору. З іншого боку, де Форест, який винайшов вакуумну радіолампу тріод, сам вишу­кував і шляхи до комерційного використання свого винаходу. Проте він неодноразово зазнавав невдач і щоразу не виправдо­вував сподівань тих фінансистів, які вміщували свої гроші у його комерційні операції.

Грошові доходи, зароблені новаторами, яким пощастило, де­які економісти (наприклад Шумпетер) вважають прибутком. Звичайно такі доходи, що виступають у формі прибутку, не­постійні, і врешті-решт вони поступово зникають, оскільки з’яв­ляються наслідувачі та конкуренти. У той час як одне з джерел прибутків, отримуваних новаторами, зникає, такий прибуток все ж існуватиме у суспільстві.

Ризик. Невизначеність і прибуток

Якби майбутнє завжди було визначеним, то талановита лю­дина не мала би жодної можливості виступати з таким винахо- дом, який революціонізував би процес виробництва, оскільки все було б заздалегідь відомо. Звідси виходить, що прибуток но­ваторів нерозривно пов’язаний з ризиком і невизначеністю^[CIV].

Прибуток новаторів, розглядуваний у попередньому розділі, є важливою формою прибутку, породженою невизначеністю перспектив.

Розглянемо таку діяльність, яку має на увазі теорія Найта. Припустимо, наприклад, що брокеру пощастило здогадатися про майбутнє підвищення цін на пшеницю, завдяки чому він зміг заробити за суботу та неділю мільйон доларів. Найт, напев­но, сказав би: ” Це якраз те, що я мав на увазі. Якби перспекти­ви розвитку подій у майбутньому були абсолютно визначеними, то ринок врахував би заздалегідь недостатню пропозицію пше­ниці у наступний період і неможливо було б забезпечити собі подібні прибутки”. Або розглянемо інший приклад, що виходить з теорії Найта: брокер, припустивши, що у наступний період зростуть ціни на пшеницю, помилився і втратив останню сороч­ку. Послідовник теорії Найта у такому випадку зауважив би: ’’Прибутки можуть бути від’ємною та додатною величиною. Не­визначеність породжує невідповідність між тим, чого люди сподіваються, і тим, що відбувається насправді. Кількісним ви­разом цієї невідповідності є прибуток (або збитки)". Досліджуючи будь-які статистичні дані про розміри прибутку, завжди слід мати на увазі наявність невизначеності та ризику. Ми вже показали, як деякі менш надійні облігації, купівля яких пов’язана зі значним ризиком, приносять 8%, у той час як більш надійні, купівля яких не пов’язана з ризиком, забезпечу­ють лише 3% доходу. Але якщо одна з 20 менш надійних облігацій у наступний період не буде оплачена збанкрутілою фірмою за її первісною вартістю, то ви будете обманювати себе, якщо вважатимете, що вигідніше купувати 8-прбцентні облігації. Додатковий доход у 5% по суті є страховою сумою, достатньою для покриття наступних збитків, пов’язаних з банк­рутством позичальника.

Люди, які купують лотерейні білети, ризикують через невиз­наченість в отриманні доходів. А засновник лотереї не нара­жається на ризик, оскільки він знає, що у будь-якому випадку не програє. Велйка страхова компанія може на основі матема­тичних законів теорії ймовірностей розрахувати ₄ свої капіталовкладення так, щоб скоротити відносний ризик. Справа у тому, що розподіл ризику виявляється більш або менш рівномірним, якщо загальний обсяг капіталовкладень досить ве­ликий. Якщо ми можемо якоюсь мірою виключити невизна­ченість, збільшуючи капіталовкладення та забезпечуючи більш рівномірний розподіл ризику, проблема прибутків не виникає. Вона виникає лише тоді, коли дальше зменшення ризику вияв­ляється неможливим.

У деякі роки загальна сума збитків може перевищити загаль­ну суму прибутків. Тоді всі особи, що беруть на себе ризик, сплачують робітникам і землевласникам більше, ніж отримали би власники ци^с факторів виробництва, якби існувала визна­ченість щодо майбутніх подій. В інші роки алгебраїчна сума до­ходів, які Найт вважає прибутками, може виявитися додатною. Тоді власники факторів отримають менше, ніж вони отримали б, якби існувала ясність щодо майбутніх подій. При цьому по­стає важливе питання: чи не є настрої всієї групи людей, які бе­руть на себе ризик, надто оптимістичними? Чи зазнають вони як клас у цілому грошових втрат? Чи вони субсидують влас­ників інших факторів виробництва? Чи, можливо, всі ці особи настроєні песимістично, і, отже, прибуток є чисті доходи, які за­вжди становлять додатну величину і сплачуються тим, хто бере на себе ризик? Деякі підприємці вважають, що всі підприємці разом.воліють уникати ризику. Отже, особи, які беруть на себе ризик, повинні отримувати за це у сумі додатну величину премії за ризик, або прибутки.

Незалежно від того, чи буде премія за ризик, пов’язаний зі вміщенням капіталу, додатною, нульовою або від’ємною вели­чиною, очевидним є таке: якщо розглядати прибуток як доход, породжений невизначеністю, то він не є четвертим видом до­ходів від факторів виробництва, подібно до заробітної плати, процента або ренти. Прибуток є їхньою складовою частиною. Так, робітник, що набув спеціальність, потреба в якій зникає, теж може зазнати збитків. Витіснення праці робітників-скло- дувів машинами демонструє нам звичайний приклад різниці між справжнім станом речей і сподіваннями людей. З іншого бо­ку, людина, яка вивчила ядерну фізику, може виявити, що вона опинилася у ролі щасливого підприємця. Через невизначеність землевласник може несподівано отримати прибуток або зазнати збитків. Частина його ренти може виступати у цьому розумінні як прибуток, що становить додатну або від’ємну величину. Це справедливо і щодо капіталіста, капітал якого використовувався у різних галузях виробництва.

Ці прибутки або збитки на капітал породжені невизна­ченістю, і не слід вважати, що можна передбачити їхнє повто­рення у наступний період. Багато експертів взагалі не насмілюються стверджувати, що ці суми можна вважати дохо­дом. В Англії прибутки від продажу активів за підвищеними цінами не оподатковуються. У Сполучених Штатах такі при­бутки виділяються в особливу категорію доходів. Прибуток від продажу активів, які були власністю певної особи понад шість місяців, оподатковуються за ставкою, зменшеною у два рази, або за ще нижчими ставками оподаткування. Ці доходи ніколи не можуть оподатковуватися за ставкою понад 25%, а звичай­ний додатковий доход приватних осіб може оподатковуватися за ставкою у 90% і вище.

Прибуток як монопольний доход

Ми вже показали три форми прибутку: 1) прибуток як без­умовна рента, безумовна заробітна плата і безумовний процент; 2) прибуток як тимчасовий доход від сміливих і непередбачених технічних нововведень; 3) прибуток, що виникає внаслідок різниці між сподіваннями людей і тим, що відбувається на­справді; існування такого прибутку зумовлене невизначеним характером майбутніх подій. Якщо люди вважають за краще уникати ризику, загальна сума цього прибутку повинна становити додатну величину, і ризик, який беруть на себе окремі особи, повинен оплачуватися відповідною додатною премією.

Звернімо увагу на четвертий аспект прибутку — прибутку як доходу, породжуваного існуванням монополії.

Якщо навіть мати на увазі найширше визначення прибутку у статистичних розрахунках, то його розміри, отримувані після вирахування податків, становлять менше 1/5 фонду заробітної плати, сплачуваної корпораціями (до або після вирахування особистих прибуткових податків).

Нове визначення досконалої конкуренції

Для об’єктивності не слід закривати очі на те, що у дійсності не можна виявити ’’досконалу” конкуренцію. Справа не полягає у тому, що потрібно щонайменше два продавці одного товару. Якщо дві компанії конкурують між собою, то цього ще недостат­ньо, щоб стверджувати про наявність досконалої конкуренції. Недосить і того, що окремі приватні фірми продають на ринку такі товари, які можуть бути частковим замінником даного ви­ду товарів. Навіть у випадку, коли фірма робить спроби збільшити виробництво та розширити продаж своїх товарів за вільно сформованими цінами, ще не можна вважати, що забез­печено умови досконалої конкуренції.відповідно до її визначен­ня, яке мають на увазі економісти.

Існування досконалої конкуренції означає, що жоден прода­вець не може свідомо впливати на ціну товару, який він продає.. Крива попиту на продукцію певного продавця є абсолютно гори­зонтальною та нескінченно еластичною. Жодна людина неспро­можна контролювати значну частину продуктивних ресурсів будь-якого виду.

Якщо розподіл власності на фактори виробництва характе­ризується сильною нерівномірністю, то навіть за умов існування досконалої конкуренції (коли чистий прибуток дорівнює нулю) врешті-решт існуватиме меншість дуже багатих і ледачих плу­тократів, оточених масою людей з низькими доходами.

Ми вже бачили, що таке розуміння досконалої конкуренції різниться від реальних умов. Майже всі комерційні підприємства, за винятком фермерських господарств, можуть підвищувати або знижувати ціни на свою продукцію, не втрача­ючи та не набуваючи при цьому всіх покупців на ринку. На­справді криві попиту на ці товари займають похилу позицію і виникає розрив між ціною та граничним доходом. Більшість си­туацій на ринку характеризується недосконалою конкуренцією, коли монополія та конкуренція поєднуються. Як ми вже зазна­чали, відсутність досконалої конкуренції справляє певний вплив на спосіб розв’язання проблем, що постають перед суспільством: що, як і для кого виробляти.

Аналіз розподілу факторів виробництва показав, що немає двох факторів виробництва, які абсолютно подібні один до одно­го. Здібності, які ви можете виявити як робітник, дещо різняться від здібностей вашого сусіди. Якщо ми точно визначимо та виділимо ваші здібності як особливий фактор виробництва, то мусимо визнати, що ви дійсно володієте ним і контролюєте ве­лику частку його запасів, фактично всі 100%. В іншому випадку ви можете виявитися єдиним власником патенту на певний ви­робничий процес, або власником єдиної земельної ділянки, де річка звужується і де було би найбільш зручно побудувати міст. Або, можливо, вам належать сільськогосподарські угіддя пло­щею в 1 акр, й у всій Айові немає іршої такої ж земельної ділянки.

Тепер виявимо, як усе це пов’язане з недосконалою конку­ренцією. Ваші сусіди дещо різняться від вас. Проте вони, напев­но, досить подібні до вас, і тому ставка заробітної плати за ваші послуги не відрізнялася б помітно від їхньої навіть у тому випад­ку, якщо ви протягом деякого часу не будете пропонувати свою працю на ринку. Ви насправді не маєте могутності монополіста, оскільки попит на той фактор виробництва, яким ви володієте, практично виявляється більш еластичним.

Це справедливо стосовно нашого прикладу з акром до\ ої землі у штаті Айова, використовуваним для вирощування куку­рудзи. Навіть якщо ви не використаєте половину вашої ділянки, це не справить жодного впливу на ціну кукурудзи, а залежна від цін на кукурудзу ціна на вашу землю залишилась би незмінною навіть у тому випадку, коли ви і ваша сім’я знали, Що не існує сільськогосподарських угідь, кращих за ваші. Якщо земля досить родюча, ви зможете зробити вашу ферму цілком конкурентоспроможною. Можливо, за розмірами отримуваного доходу вам пощастить потрапити до складу найвищої групи на­селення (2%), яка отримує найбільші доходи. Але наівть за умов досконалої конкуренції рента, яку забезпечує ваша зе­мельна ділянка, для ваших конкурентів недосяжна. Якщо у штаті Айова кількість родючої землі обмежена, то вона прино- ситиме своєму власнику ренту незалежно від того, як він при­дбав право власності на цю ділянку. Рента, що встановлюється за умов досконалої конкуренції, є результатом обмеженості природних ресурсів.

’•Штучні обмеження" та ’’природна обмеженість” природних ресурсів І

Інакше йдуть справи у тому випадку, коли крива попиту на певний фактор виробництва характеризується не нескінченною еластичністю, а від’ємними значеннями, яких набуває кут на­хилу дотичної. Це означає, що, коли ви підвищуєте ціну на свій фактор виробництва, вам все ж щастить продати певну його ча­стину. У цьому випадку ви володієте деякою монопольною мо­гутністю, що дає вам змогу контролювати ціну. Якщо ви є єдиним власником важливого патенту, то вам доцільно брати плату за використання цього технічного методу, щоб обмежити таке використання. Якщо ви маєте земельну ділянку, на якій зручніше всього побудувати міст, то повинні бути обережними і не продавати нікому ділянок поблизу цього місця. Інакше новий хазяїн проданої вами землі зможе запропонувати для будівництва мосту майже таку ж ділянку, як ваша, і це обме­жить розміри грошової суми, яку ви могли би отримати за свою ділянку. Частина ренти, отримувана вами від продажу тієї зе­мельної ділянки, яка краще підходить для спорудження мосту, містить у собі елемент монополії. Ви можете утримуватися від використання цієї ділянки, оскільки ви побоюєтеся зменшити свої наступні грошові доходи.

Це означає, що тією мірою, якою* ринкові умови відхиляються від умов досконалої конкуренції, вам слід врахо­вувати такий факт: чим більшу кількість фактора виробництва ви пропонуєте, тим сильніше ви завдаєте шкоди своєму стано­вищу на ринку.

Будь-яка передбачлива фірма бере до уваги таку обставину: коли вона викидає у продаж додаткову кількість товарів, це мо­же викликати збитки по всіх попередніх одиницях продукції, що продавалася. Тому головну увагу така фірма концентрує на розмірах граничного доходу; у даному випадку він виявляється меншим від ціни через те, що виникають збитки по попередніх одиницях продукції. Аналогічно слід діяти вам, якщо ви є влас­ником фактора виробництва: ви зацікавлені в отриманні саме граничного або додаткового доходу, який приносить вам цей фактор виробництва. Ви не будете усувати з ринку весь його за­пас, оскільки в такому випадку не отримаєте ніякого доходу. Але ви не будете і викидати його на ринок у такій великій кількості, що перетворить цей фактор виробництва у доступний для всіх товар і не забезпечить доходу.

Будучи квазімонополістом і діючи за умов недосконалої кон­куренції, ви вилучатимете а ринку таку кількість даного факто­ра виробництва, щоб забезпечуваний ним доход знизився до нуля.

Основний принцип тут полягає у тому, що за умов недоско­налої конкуренції для кожного власника доцільно обмежити певною мірою Пропозицію факторів виробництва, які належать йому. Крім обмеженості природних ресурсів, на яку ніяк не можна вплинути, за умов недосконалої конкуренції існують та­кож штучні обмеження.

Монопольні прибутки як доход, отримуваний завдяки штучним обмеженням

Частина того, що зветься прибутком, насправді є доход, спричинений штучними обмеженнями. Він набуває форми рен­ти, заробітної плати або процента залежно від характеру того фактора виробництва, про який йдеться, та від договірних відносин, якими закріплюється конкретна операція (наприклад, інвестор може купити земельну ділянку для будівництва мосту за повною капіталізованою вартістю, яка відповідає монополь­ному доходу, забезпечуваному цією ділянкою. Для нього цей доход виступатиме у формі процента). Отже, монопольні при­бутки нерозривно пов’язані з заробітною платою, процентом і рентою.

Прибуток з етичного погляду

Будь-яке обстеження суспільної думки виявляє певну во­рожість до прибутку. Один учений нещодавно провів вибіркове опитування групи підприємців. На запитання, чи прагнуть вони довести свої прибутки до Максимального рівня, всі рішуче запе­речили це. Коли вчений запитав тих же бізнесменів, чи не вва­жають вони, що будь-які зміни здійснюваної ними політики цін можуть розглядатися як спроба поліпшити цю політику, всі відповіли, що здійснюють всі зміни, які дають їм надію на таке поліпшення.

Всі розмови про систему прибутків є помилкою. Наша систе­ма є не системою прибутків, а системою прибутків і збитків. Прибутки є віддаленою принадою, стимулом для підвищення ефективності, а збитки — покаранням за використання неефек­тивних методів виробництва аоо за таке використання ресурсів, яке не відповідає бажанням споживачів, що витрачають свої кошти.

Припустимо, що ми залишаємося у межах нинішніх законів і звичаїв, коли додавання піску у цукор є одночасно дією неза­конною та суперечить існуючим звичаям. Гонитва за прибутком за таких умов означає, що бізнесмен намагається отримати більше за ті ресурси, які йому належать. Це нічим не відрізняється від вчинків робітника, коли він змінює свою про­фесію або вступає до профспілки. Якщо конкуренція є доскона­лою, то бізнесмен не може врешті-решт отримати ніякого надприбутку. Якби конкуренція функціонувала найдоско­наліше, то всі учасники намагались би отримати надприбутки, а у результаті цього не досягла би жодна людина. Щоб встояти на місці, конкурентам доводиться бігти щосили.

Якщо прибуток у процесі конкуренції зникає, то це, без­умовно, не означає, що власна земля підприємця, його діяльність і вкладення капіталу не залишаться без винагороди. Навіть за умов досконалої конкуренції володіння факторами ви­робництва забезпечило би йому заробітну плату, процент і рен­ту. Негативне ставлення до прибутку у дійсності зводиться переважно до протесту проти тих випадків, коли спостерігається крайня нерівність у розподілі грошових доходів; а останнє вип­ливає з нерівного розподілу власності на фактори виробництва. Такі протести слід відрізняти від ворожого ставлення до прибут­ку, спричиненого недосконалістю самого процесу конкуренції.

Неможливість вимірювання прибутку

Ми неспроможні визначити розміри кожного з описаних видів прибутку. Було би дуже добре, якби ми могли розділити загальну суму наших доходів від усіх факторів виробництва на дві різні частини: 1) доход, пов’язаний зі штучними обмеження­ми; 2) рентні доходи, породжені природною обмеженістю, які встановилися у процесі конкуренції.

Проте такі дані неможливо точно обрахувати. Деякі рефор­матори вважають, що якби конгрес міг визначити кожну ситу­ацію, в якій є незаконні штучні обмеження, він би вжив заходів, спрямованих на ефективніше використання ресурсів. Інші стверджують, що якби конгрес міг визначити тимчасові прибут­ки від технічних нововведень, то можна було б оподаткувати ці доходи за вищими ставками податку. А дехто вважає, що слід усунути існуючі у податковому законодавстві пільги щодо при­бутків від продажу активів, і пропонує, щоб конгрес оподатку­вав прибутки, отримувані завдяки невизначеності перспектив, за більш високими податковими ставками, ніж звичайні до­ходи.

Вплив оподаткування на прибутки

Слід визнати, що оподаткування прибутків породжує істотні проблеми. Законодавче підвищення ставок оподаткування сприяє розвиткові різних економічних процесів. Розглянемо де­які наслідки оподаткування кожного з видів прибутку.

1. Припустимо, що ви приймаєте закон про оподаткування умовно нарахованого процента корпорації за вищими ставками, ніж безумовного процента, який вона сплачує власникам облігацій. Чинний у Сполучених Штатах прибутковий податок на корпорації передбачає саме таку різницю між податковими ставками.

’’Стандарт ойл" повинна віддавати уряду близько половини кожного долару, отримуваного у фірмі прибутку на капітал, вкладений її акціонерами. Доход на капітал, що утворюється від розміщення облігацій, не оподатковується прибутковим подат­ком на корпорації. (Інакше кажучи, ’’Стандарт ойл” може вик­лючити зі суми оподатковуваного доходу кожен долар, отримуваний у формі процента на облігаційний капітал, але во­на не може виключити жодного долару, сплачуваного у формі дивидендів на акціонерний капітал або збереженого у формі не­розподіленого прибутку). Якщо ’’Стандарт ойл" за інших рівних умов байдуже ставиться до того, який метод фінансування буде використано (розміщення облігацій або випуск акцій), то вия­виться тенденція до переважного розміщення облігацій. Це дасть змогу корпорації офіційно показати свої доходи на капітал у формі безумовного процента, сплачуваного по облігаціях, а не у формі умовно нараховуваного процента. (Коли я не працюю на роботі протягом тижня, а займаюся фарбуванням свого бу­динку, то я переходжу від безумовної заробітної плати на умо­вно нараховувану, яка не оподатковується у складі особистих доходів).

Якщо негативне ставлення до прибутку примушує нас вводи­ти оподаткування безумовних доходів, то слід при цьому врахо­вувати, що воно внесе зміни у попередні розрахунки людей.

2. Оподаткування прибутків досвідчених новаторів можуть не мати жодних негативних наслідків. Але коли оподатковують­ся доходи молодого новатора, він позбавляється перспектив і не зможе заробляти новими ідеями добрі доходи. Тому новатор мо­же прийняти рішення стати державним службовцем або тринад­цятим віце-президентом банку. Отже, не можна оподаткувати Доходи від уже впроваджуваних нововведень, оскільки це впли­ває на перспективи використання нових методів.

3. Припустимо, що конгрес оподатковує ті види діяльності, які пов’язані з певним ризиком, за більш високими ставками, ніж звичайні види. Люди, звичайно, прагнутимуть уникнути ризикованих сфер діяльності, віддаватимуть перевагу звиклим заняттям. Проте всі ми надзвичайно зацікавлені у стимулю­ванні енергійних досліджень, які сприяють створенню нових ме­тодів виробництва. Секрет нашого матеріального-прогресу пол­ягає не лише у наукових і технологічних нововведеннях, а й у тих капіталовкладеннях, які пов’язані зі здійсненням ризикова­них проектів.

Як ми вже зазначали, існуюча система прибуткового оподат­кування ставить капітал, спрямований у ризиковані підприємства, у менш вигідне становище. Звичайно, прибуткове оподаткування вдосконалюється завдяки використанню такої системи: оподаткуванню підлягає середній доход, обчислюваний не за один рік, а за ряд років. Проте потрібні дальші реформи. Збитки від невизначеності перспектив не можуть повністю ком­пенсуватися лише за рахунок моїх власних доходів. Тому опо­даткування прибутку за ще вищими ставками податку посилить негативний вплив податкової системи на капітал, вміщуваний у ризиковані підприємства.

4. Легко припустити, що на захист оподаткування монополь­ного прибутку можна навести більш грунтовні аргументи. Але як з’ясувати, яка частина прибутків, отримуваних будь-якою компанією, пов’язана зі штучними, а не природними обмежен­нями? У 1920 р. фірма ’’Америкен віскоуз компані” завдяки зо­середженню у своїх руках патентів досягла панування на ринку штучного волокна й отримала на свій капітал 156% прибутків. Суди напевно кваліфікуватимуть прибуток у такому випадку як монопольний, але можливе і протилежне рішення: не вважати такі прибутки монопольними. Такі прості випадки взагалі є ви­нятком, оскільки доходи від штучних обмежень нерозривно пов’язані з доходами на всі фактори виробництва. Монопольні прибутки можуть бути вже капіталізовані і набути ферми про­цента, а в іншому випадку — форми високої заробітної плати.

Найкращим засобом боротьби проти монополії є відмова від передачі монопольних доходів державі. Доходи від монополії пе­редавалися державі за часів Людовика XV та інших монархів у формі непрямих податків на сіль і сірники. Проте, якщо припу­стити, що для даного фактора не існує природної обмеженості, то для чого створювати такі штучні обмеження? Там, де уряд вважає існуючу монополію незаконною, він повинен порушити проти неї судову справу та підпорядкувати її державному регу­люванню. Більш здоровою політикою є ліквідація монопольного надприбутку шляхом зниження цін на товари, а не шляхом пе­редачі цього прибутку у формі податків державі.

Матеріальні стимули, надлишок і міркування справедливості. Прибуток не обов’язково повинен представляти надлишок

Виборцям більше до вподоби така податкова політика, яка передбачає порівняно більше оподаткування багатих і прагне до зменшення нерівності при розподілі доходів. На думку виборців, забезпечення більшої рівномірності у розподілі доходів шляхом посиленого оподаткування багатих платників податків є більш справедливим і має етичні переваги. Проте суспільство повинно враховувати у своїх оцінках і те, як впливає така політика опо­даткування на схильність людей до ризикованих операцій, на інтенсивність їхніх зусиль і на схильність до заощадження.

Переважання негативного ставлення населення до прибутків свідчить про існування у свідомості більшості людей помилково­го визначення поняття прибутків. Вони розглядають прибуток як надлишковий доход, який не обов’язково привласнюється власниками факторів виробництва. Аналіз ренти, яку забезпе­чують фактори виробництва з нееластичною пропозицією (на­приклад земля), показує, що подекуди насправді трапляється надлишковий доход, який можна оподаткувати. Звернімося те­пер до доходів від використання будь-якого фактора виробницт­ва. Щоразу, коли ви підвищуєте ціну, намагаючись якомога уникнути появи останньої, або граничної, одиниці продукції, ви тим створюєте своєрідний надлишковий доход. Такий доход от­римують усі власники факторів, використовуваних у певному виробництві. Так, під час першої світової війни американський уряд підвищив ціни на мідь, щоб стимулювати її видобуток на раніше збиткових копальнях. Цей захід забезпечив власникам більш ефективних копаленьвисокі доходи.

Тому доход від кожного фактора виробництва містить такі елементи: 1) надлишковий доход; 2) матеріальний стимул. Про­те це не означає, що можна взяти 500 млрд дол. національного доходу і поділити їх на дві частини (наприклад, 100 млрд дол. надлишкового доходу, який може зазнати оподаткування, і 400 млрд дол. доходів, які є матеріальними стимулами). Обидва еле­менти нерозривно пов’язані між собою. Тому, якщо ви не прово­дите досліджень кожного фактора виробництва або кожної товарної одиниці і не призначаєте цін на кожну одиницю това­ру, то ви не матимете можливості успішно боротися проти над­лишкового прибутку і при оподаткуванні прибутку можете завдати значної шкоди стимулюючим моментам. Тому до виз­начення прибутку як надлишкового доходу слід підходити дуже обережно.

Огляд процесів ціноутворення. Ми вже бачили: 1) як функціонує механізм конкуренції — взаємодію пропозиції та попиту на одному ринку; 2) як криві попиту приватної особи відбивають порівняльну граничну корисність для нього або порівняльну перевагу, яку він надає певному товару; 3) як криві пропозиції товарів у процесі конкуренції відбивають сукупні граничні витрати виробництва та витрати виробництва на оди­ницю продукції; 4) як витрати виробництва на одиницю про­дукції зводяться до мінімуму завдяки тому, що фірма розширює свій попит на фактори виробництва доти, поки фізичні обсяги граничного продукту, вироблюваного за допомогою цих фак­торів, не стають пропорційними до цін на фактори виробництва; криві витрат виробництва відбивають відношення випуску про­дукції, який визначається технічною функцією виробництва, до затрат факторів виробництва; 5) як сума цих фізичних обсягів граничного продукту і доходів від граничних продуктів всіх фірм відбиває величину похідного попиту на фактори виробниц­тва; 6) як такий похідний попит на землю, працю або капітальні блага у взаємодії з пропозицією цих факторів на ринку визначає ціни на фактори виробництва, наприклад, розміри ренти, за­робітної плати, орендної плати і т. п.; 7) як гонитва за прибут­ком і прагнення уникнути збитків виступають як рушійна сила всього процесу конкуренції. Проте за статичних умов, коли не існує невизначеності перспектив і змін, викликаних введенням нових методів виробництва, розміри конкурентних прибутків (за винятком безумовних доходів на фактори виробництва й оп­лати адміністративних працівників) повинні прагнути до нуля.

Всі ці взаємозалежні процеси розвиваються одночасно. Всі ці операції характеризуються взаємодією пропозиції та попиту, встановленням витрат виробництва та переваг споживачів, з’ясуванням продуктивності факторів і попиту на них, що вини­кає, є різними аспектами одного складного процесу.

Ділема централізованого планування. Ми показали, як функціонує ринкова счистема ціноутворення, яка забезпечує розв’язання основних економічних проблем: що, як і для кого виробляти. Для кращого розуміння цього розв’яжемо логічну задачу. Припустимо, що ви отримали завдання описати ме­ханізм функціонування такої економічної системи, яка основа­на на всебічному плануванні.

Пс ьерше, припустимо, що ви зацікавлені у тому, щоб дати людям ьсе, чого вони хочуть. Звичайно, ви не зможете забезпе­чити їм всього того, чого вони хочуть: у вас обмежена кількість землі, робочої сили, капітальних благ і знань у галузі техніки виробництва. Отже, вам доведеться йти на компроміси та відбирати потреби, які можна задовольнити. При цьому вам до­ведеться мати справу з мільйонами різних товарів, з тисячами різних видів факторів виробництва та величезною кількістю ок­ремих осіб і сімей.

Невідомих у цій математичній задачі будуть мільйони, а для її розв’язання будуть потрібні мільярди операцій. Таке завдання не під силу жодній лічильній машині.

Якщо централізоване планування означає, що одна людина, яка перебуває у центрі системи, повинна зберігати у своїй пам’яті масу найрізноманітніших деталей, то таку роботу не­можливо здійснити ефективно. Тому ви спробуєте використати різні засоби децентралізації цього процесу. Врешті-решт ви дійдете висновку про необхідність встановлення такої системи ціноутворення, яка багато у чому подібна до системи цін у капіталістичному суспільстві.

У новому суспільстві у споживача повинна все ж залишатися можливість вільного вибору: ніхто не повинен диктувати йому, в яких співвідношеннях споживач має отримувати різні товари, що будуть задовольняти його побажання. Як і за умов капіталістичної системи, кожна людина отримуватиме певну суму грошей або певного абстрактного виду купівельної спро­можності, яку вона може витратити на купівлю потрібних їй товарів.

Як соціалістична держава буде встановлювати співвідношен­ня між цінами на різні споживчі товари? Ціни виконуватимуть ту саму подвійну функцію, яку вони виконують за умов капіталізму: 1) вони будуть настільки високими, наскільки це потрібно для того, щоб пристосувати споживання до наявної пропозиції споживчих товарів. Тому при зазначеному рівні цін жоден товар не залишиться непроданим і, з іншого боку, на рин­ку не виникне браку жодного виду товарів; 2) вони будуть настільки високими, наскільки це потрібно для того, щоб покри­ти суспільно необхідні витрати виробництва останньої одиниці вироблюваного товару, або встановлювані ціни повинні дорів­нювати відносним ’’граничним корисностям” і ’’граничним вит­ратам” вироблюваних товарів.

Досі процес ціноутворення відбувався майже так само, як за умов капіталістичної системи. Проте соціалізм передбачає та­кий суспільний лад, при якому велика частина землі, капітальних благ і природних ресурсів усіх видів (за винятком робочої сили) перебуває не в індивідуальній власності, а у ко­лективній власності суспільства. Наприклад, у нашому суспільстві Астор має 500 ділянок землі у м. Нью-Йорку, і кож­на з цих ділянок забезпечує 4 тис дол. чистої ренти за рік, за­вдяки чому Астор отримує річний доход у 2 млн дол. Цс може бути в 1 тис разів більше від заробітку нічного сторожа й у 200 разів більше від суми, яку може заробити інженер середньої кваліфікації. У суспільстві, де велика частина майна перебуває у суспільній власності і немає істотної нерівності у розподілі майна серед окремих осіб, буде відсутнім важливе джерело нерівності у розподілі доходів.

Деякі науковці проповідують таку етичну та філософську концепцію: різні потреби окремих осіб виявляються багато у чо­му схожими, а сучасний ринковий механізм функціонує недо­сидь добре, оскільки багаті володіють набагато більшою часткою у платоспроможному попиті і контролі над виробництвом, ніж бідняки. Це робить ринковий попит на товари поганим показни­ком справжньої їх цінності для суспільства. Такі люди, про­повідуючи філософію більш або менш повної рівності, будуть схвалювати різке скорочення розриву між доходами 90% сімей, найменш забезпечених, і 10% найбагатших сімей. Вони будуть стверджувати, що, вилучаючи 1 тис дол. у людини, яка отримує доход у 2 тис дол., ви підвищуєте тим самим рівень суспільного добробуту. Припустимо, що вже досягнутий правильний роз­поділ доходів між сім’ями, — такий розподіл, який відповідає основним судженням (моральним, а не науковим) суспільства про правильний розподіл доходів. Лише тоді може виявитися правильним положення про те, що грошові суми, за рахунок яких утворюється ринковий попит, відбиватимуть справжні цінності товарів і послуг. Лише тоді вони зможуть спрямовувати виробництво продукції по відповідних каналах і розподіляти то­вари між тими, хто їх насправді повинен отримати.

Як досягти правильного, справедливого розподілу доходів, якщо абстрагуватися від негативних дій, спрямованих на вилу­чення надмірно високих доходів від власності? Прихильники цієї концепції пропонують два шляхи розподілу особистих до­ходів: 1) частину своїх доходів люди отримують у формі за­робітної плати, але 2) основна частина їхніх особистих доходів утворюється додаванням до заробітної плати твердої суми, спла­чуваної у формі суспільних дивідендів. Такі грошові виплати, напевно, будуть майже однаковими для більшості сімей. Але навіть у тому суспільстві, де здійснюється така зрівнювальна політика, можуть бути відмінності, спричинені необхідністю компенсації доходів, пов’язаної з різною кількістю дітей у сім’ї, віком, станом здоров’я і т. п.

Питання про розміри остаточних доходів кожної людини має скоріше етичний, ніж науковий характер. Економічна теорія як наука лише вишукує найкращі засоби для досягнення мети, але вона не може визначати саму мету. Суспільний дивіденд відрізняється від заробітної плати, оскільки він сплачується кожній людині незалежно від розмірів витраченої нею праці. Тому він зветься ’’твердим” дивідендом. Будь-який вид винаго­роди, сплачуваної у зв’язку з рівнем продуктивності праці або інтенсивності праці, повинен розглядатися як форма заробітної плати.

Якою повинна бути роль землі та інших виробничих ресурсів (за винятком робочої сили), якщо їх розглядати як елемент вит­рат виробництва за умов ідеальної соціалістичної держави? Де­хто сказав би, що такі виробничі ресурси зовсім не повинні входити до складу витрат виробництва, що лише праця людини та її кваліфікація є справжнім джерелом всієї вартості.

Слід зазначити, що застосування трудової теорії вартості в її найпростіший формі приведе до неправильного та неефективно- го використання трудових і нетрудових ресурсів навіть у найдо­сконалішому суспільстві. Поки, бракує певного виду еко­номічних ресурсів, працівники соціалістичного планування повинні призначити певну ціну на цей товар і стягувати "оренд­ну плату за його використання. Розміри цієї ціни не обов’язково повинні визначати рівень доходів певної особи. Вона може вия­витися балансовою або чисто розрахунковою, встановлюваною плановиками, а не ринковою ціною. Проте обов’язково повинна існувати ціна за використання кожного виду ресурсів.

По-перше, ми повинні встановити ціни на виробничі ресурси (за винятком робочої сили), щоб забезпечити умови, за яких суспільство якнайкраще розв’язує проблему, як виробляли. За­вдяки встановленню цін ми врешті-решт насправді опинимося на кривій виробничих можливостей, а не десь на половині шля­ху до неї. Було б недоцільно відкидати капіталістичну систему з тими фактами марнотратства, на які звичайно посилаються у зв’язку з наявністю безробіття, і потім внаслідок нерозумного планування неповно використати всі потенційні можливості розвитку виробництва, які має суспільство.

Якщо до того ж необхідно встановити ціни на споживчі това­ри, у виробництві яких використовується велика частина обме­жених кількісно ресурсів, то до викладеного повинен примикати безпосередньо й інший фактор, що потребує вартості всіх ре­сурсів. Якщо суспільство прагне досягти найкращого з усіх мож­ливих положень на кривій виробничих можливостей, то слід встановити ціни на споживчі товари так, щоб вони відбивали справжні розміри відносних (додаткових або граничних) затрат, пов’язаних з використанням кількісно обмежених ресурсів. Інакше вільний вибір, здійснюваний споживачами при витра­чанні своїх грошових коштів, не буде забезпечувати максималь­ної вигоди при задоволенні їхніх власних бажань і потреб суспільства.

Спробуємо роз’яснити, чому необхідне встановлення цін на землю. Припустимо, що за умов утопічного господарства існують два абсолютно однакових фермери-близнюки. Що відбувалося б, якби один з них мав землю кращої якості, завдя­ки чому вирощував, витрачаючи протягом року таку ж кількість пшениці? Якщо фермери абсолютно однакові та обидва працю­ють з однаковою інтенсивністю, то ми, безумовно, повинні виз­нати, що ставки їхньої заробітної плати мають бути однаковими.

Якби тепер відповідно до положень теорії трудової вартості заробітна плата розглядалась як єдиний вид витрат виробницт­ва, то ціни на пшеницю у такому випадку не могли би збігатися, оскільки її врожай на зазначених ділянках виявився різним. Пшениця, вирощена на більш родючій землі, характеризувала­ся б порівняно меншими затратами праці і продавалася б дешев­ше від пшениці, вирощеної на гіршій землі. Таке припущення є. звичайно, абсурдним. Людина, яка планує діяльність суспільства і намагається врегулювати непорозуміння, що вини­кають, може вийти з цього становища так: вона може встанови­ти однакову ціну на пшеницю, вирощувану на обох ділянках; при цьому вона зазнаватиме збитків від вирощування пшениці на гіршій землі та отримуватиме прибутки від використання кращих земель.

Таке рішення не може забезпечити досягнення тих найкра­щих результатів, яких ми прагнемо: максимальне виробництво та рівна оплата за рівну працю. Воно, зокрема, не може забезпе­чити переміщення додаткової ^кількості праці на більш родючі землі.

Єдиним правильним методом є встановлення розрахункової ціни на землю, при цьому більш родюча земля буде мати і більш високу ціну. У такому випадку ціни на пшеницю, вирощувану на обох ділянках, будуть однаковими, оскільки при виробництві пшениці затрати на добру землю будуть настільки більшими, ніж затрати на менш родючу землю, наскільки це потрібно для компенсації відмінностей у розмірах валового доходу.

Керуючий соціалістичним виробництвом при вирощуванні пшениці на обох ділянках повинен прагнути до мінімальних су­купних затрат праці та землі. Якщо він при цьому спирається на принципи теорії граничного продукту, то зможе досягти таких результатів, яких не може уявити собі людина, що вірить у тру­дову теорію вартості. Кількість праці, що витрачається на кра­щих землях, зростатиме і, можливо, виявиться у півтора рази більшою від кількості праці, яка витрачається на гірших землях.

Цей процес відбуватиметься доти, поки внаслідок дії закону спадної доходності розміри додаткового продукту з кращої ділянки не знизяться до рівня, що дорівнює додатковому про­дукту з гіршої землі, отримуваному при затраті половини попе­редньої кількості праці. Отже, у тому випадку, коли ми встановлюємо певну ціну на необроблену землю, яка не є ре­зультатом праці, ми можемо використати цю землю і витра­чаємо свою працю найбільш ефективно. Ціна на землю, або рента, змінюється від ділянки до ділянки тдк, щоб забезпечити умови для якнайкращого використання обмеженої кількості землі. У результаті того, що процес переміщення робочої сили з однієї земельної ділянки на іншу здійснюється доти, поки гра­нична продуктивність не виявиться рівною на всіх ділянках, ми отримуємо максимально можливий обсяг виробництва пшениці.

Два брати отримують однакову заробітну плату, оскільки во­ни витрачають однакову кількість праці. Але їхня заробітна плата виявляється недостатньою, щоб купити всю пшеницю, то­му що частину вартості пшениці становлять затрати на землю (які маїрть розрахунковий характер). Але усі люди рівною мірою володіють землею через посередництво своєї держави. Доход від землі не надходить безпосередньо всім власникам землі, а спрямовується для розподілу у формі твердих платежів по дивідендах. Такі платежі кожен з братів отримує відповідно до своїх заслуг.

Завдяки встановленню відповідної розрахункової ціни або орендної плати за користування землею суспільстро одержує можливість споживати більшу кількість товарів, ніж якби воно не встановило ціни на землю. Якщо від виробництва одного ли­ше споживчого товару ми перейдемо до виробництва декількох, то виявимо, що ціни, які відбивають розміри витрат на вироб­ництво цих товарів, слід встановлювати так, щоб вони врахову­вали наявність у цьому суспільстві лише обмеженої кількості землі та машин, використовуваних у виробництві кожного з указаних товарів. Такі види сільськогосподарської продукції, як картопля, потребують невеликих затрат праці і великих ділянок землі порівняно з такою інтенсивною городньою культурою, як помідори. Якщо ми встановимо ціну кожного товару лише на ос­нові трудових затрат, то картопля продаватиметься за надто низькою ціною і надто велика кількість землі буде вилучатися з виробництва помідорів. Для обох галузей це закінчиться погано.

Після обчислення суми затрат на всі необхідні фактори ви­робництва й отримання загальної величини витрат виробництва плануючі органи повинні встановити свої ціни на рівні додатко­вих або граничних витрат, при яких виготовляються останні одиниці продукції. Точніше кажучи, директори соціалістичних заводів повинні поводитися як учасники процесу досконалої конкуренції: вони повинні нехтувати будь-яким впливом, який може справити їх виробництво на рівень ринкової ціни. Вони повинні продовжувати виробництво додаткових одиниць про­дукції до того моменту, коли затрати на виробництво останньої одиниці продукції дорівнюватимуть ціні, за якою ця продукція продається. У багатьох галузях, наприклад на залізничному транспорті, де витрати виробництва безперервно знижувати­муться, встановлення ціни, яка дорівнює граничним витратам виробництва, буде означати, що всю суму середніх витрат по­крити не вдається. У некапіталістичному суспільстві ця різниця буде відшкодовуватися за рахунок дотацій (розрахункових) де­ржави. Адже якщо залізницю варто будувати, її слід якнайкра­ще використати.

Правильне суспільне планування передбачає, щоб для всіх ресурсів, кількість яких обмежена, були встановлені хоча б роз­рахункові ціни. Кінцева вартість споживчих товарів повинна включати загальну суму всіх додаткових витрат, необхідних для виробництва кожного виду товарів. Інакше кажучи, кінцева їх вартість повинна дорівнювати граничним витратам. Попит на споживчі товари відбиває у непрямій формі розміри попиту на всі виробничі ресурси, який може стримуватися належним чи­ном лише встановленням відповідних цін на виробничі ресурси.

Інакше цінні природні ресурси суспільства (й людська пра­ця) будуть неправильно розподілятися, а процес встановлення ринкових цін на готові товари не забезпечить споживачеві мак­симального задоволення. У соціалістичній державі розрахункові ціни на землю та інші виробничі ресурси (крім робочої сили) не обов’язково є джерелом доходу для кожної людини. Замість цьо­го доходи від участі капіталу і землі у виробництві населення отримує у формі суспільного дивіденду.

Ставки заробітної плати та матеріальна зацікавленість, по­роджувана ціноутворенням. Тепер слід повернутися до пробле­ми, як плановики у соціалістичному господарстві будуть встановлювати ставки заробітної плати. Якби різні затрати праці різноманітних професій та різної кваліфікації можна було би виділити та класифікувати якнайдосконаліше, то можна було би встановити такі ж розрахункові ціни на працю, як і на інші фактори виробнитцва. Робітники зовсім не отримували би §а- робітної плати. Тоді вони повинні були б отримувати весь національний доход у формі суспільних дивідендів, що різко зросли.

Проте для того, щоб люди з різними нахилами були вільними у виборі своєї спеціальності і щоб надати їм вільну можливість працювати дещо більше часу та інтенсивніше за умови отриман­ня додаткової кількості споживчих товарів, необхідно встанови­ти систему справжньої ринкової заробітної плати, за яку люди зможуть продавати свою працю. Ці ставки заробітної плати мо­жуть різнитися залежно від ступеня стомлюваності та приваб­ливості виконуваної роботи. На відміну від існуючої практики більш привабливі види роботи можуть оплачуватися нижче, а грабарям і сміттярам, можливо, доведеться сплачувати вищу за­робітну плату, щоб заохотити людей до такої роботи. Особи про­фесій, які потребують більшої підготовки та вищої кваліфікації, отримуватимуть вищу заробітну плату, але переважна її части­на може витрачатися державою для забезпечення підготовки, необхідної для оволодіння цією кваліфікацією. Може застосову­ватися відрядна форма оплати праці, і при збільшенні своєї про­дуктивності на 10% робітник отримуватиме заробітну плату, яка дорівнюватиме його граничній або додатковій продуктив­ності.

Тому не слід вважати правильним положення про те, що за умов утопічного суспільства всі доходи незмінно будуть перебу­вати на одному застиглому рівні. Доходи окремих осіб будуть дещо різнитися внаслідок дії окремих факторів: 1) відмінності, пов’язані з тим, як суспільство оцінює потреби та заслуги окре­мих осіб, відбиваються насамперед на розмірах твердих виплат по суспільних дивідендах; 2) відмінності, пов’язані з не­обхідністю забезпечити матеріальну зацікавленість і надати ок­ремим особам компенсацію за надто непривабливу роботу або за додаткову затрату праці. Проте не повинно існувати нерівності у розподілі доходів, пов’язаної з нерівномірним розподілом власності та успадкування майна. Рента, що виступає у формі заробітної плати, могла би бути оподаткована фіксованими ви­сокими ставками податків так само, як Генрі Джордж пропону­вав оподаткувати додаткові доходи від земельної власності, отримувані у формі ренти.

Висновки про ціноутворення за умов утопічного суспільства. 1. Утопічна економіка могла би використати чоти­ри різні системи ціноутворення: а) встановлення цін на спо­живчі товари; б) встановлення заробітної плати та забезпечення матеріальних стимулів; в) встановлення розрахункових цін на опосередковуючі товари; г) остаточні тверді платежі по дивідендах (коли вони характеризуються додатною величиною, то означають субсидії; коли характеризуються від’ємною вели­чиною, то означають податки). Перші три групи цін повинні визначатися взаємодією пропозиції та попиту.

2. Для того, щоб забезпечити населенню можливість вільного вибору споживчих товарів, на них повинні встановлюватися ринкові ціни. Щоб надати людям можливість вільного вибору професії, забезпечити матеріальне стимулювання та компенсу­вати існуючі відмінності між професіями, ставки заробітної пла­ти повинні встановлюватися відповідно до (граничної) продуктивності праці та ступеня привабливості виду робіт.

3. Розрахункові ціни повинні встановлюватися на всі вироб­ничі ресурси (за винятком робочої сили), щоб розподілити їх об­межену кількість між найкориснішими сферами застосування, де їхня (відносна) гранична продуктивність виявляється найви­щою та однаковою для всіх видів виробничих ресурсів. Подібно до цього для розподілу обмеженої кількості наявного та нагро­маджуваного капіталу між різними сферами застосування по­винна бути встановлена певна процентна ставка. Виробництво будь-якого споживчого товару слід здійснювати доти, поки повні граничні витрати виробництва (необхідні для того, щбб залучи­ти всі потрібні виробничі ресурси з інших сфер, а також ті ре­сурси, які зовсім не використовуються) не дорівнюватимуть ціні певного споживчого товару.

4. Нарешті, остаточний розподіл доходів повинен здійснюватися відповідно до тих принципів, які суспільство вва­жає найсправедливішими. Для цього використовуються виплати населенню у формі твердих сум суспільних дивідендів; розміри таких платежів залежать від потреб, побажань і заслуг. На відміну від заробітної плати розміри суспільних дивідендів не залежатимуть від зусиль людей або досягнутих ними резуль­татів. За умов утопічного суспільства може скластися таке вра­ження: грошові оцінки споживачів лише тоді можуть бути справжнім відбиттям дійсних потреб суспільства, коли до цього досягнутий більш рівномірний розподіл доходів. Проте це вже не наукове, а етичне питання. Ми могли би використати ці самі економічні принципи і для того, щоб описати зміст господарсь-- ких процесів у такому утопічному суспільстві, де відсутнє рівноправ'я.

5. Жоден з викладених процесів, за винятком останнього, не потребує детального всеохоплюючого планування, здійснюваного центральним органом. Математикам не пропону­вали би розв’язувати системи, що містять нескінченну множину рівнянь. Замість цього плановики, що здійснюють децент­ралізоване планування, спиралися б на метод послідовних на­ближень, відкидаючи у процесі експерименту попередні судження, які виявилися недосить точними. Вони встановлюва­ли б тимчасові ринкові та розрахункові ціни, а потім знижували або підвищували їх залежно від того, чи збільшуються або ско­рочуються наявні запаси.

Не варто вважати, що будь-яке суспільство могло би на­справді досягти ідеальних співвідношень рівноваги, які описані нами. При цьому неминуче виникатимуть помилки, пов’язані з неправильним передбаченням. Окремі групи, які дуже зацікавлені у тому, щоб зберегти свої позиції за умов безперерв­них змін у світі, чинили би опір і саботували би так само, як це відбувалося за попередніх типів суспільного устрою. Крім того, політики та маса виборців навряд чи приділятимуть багато ува­ги механізмові матеріального стимулювання, описаному вище. Значення цього аналізу полягає саме у тому, що він показує, як оцінити ефективність дій механізму ціноутворення у не- соціалістичному суспільстві.

Економіка добробуту за умов вільного підприємництва. На основі загальних принципів ціноутворення розглянемо міркування прихильних або неприхильних критиків про те, які елементи нашої сучасної системи є неправильними або не обов’язково повинні бути правильними з.точки зору різних етичних принципів. Критики називають такі можливі відхилення від оптимальних умов суспільного розвитку.

1. Існуючий розподіл майна, доходів, освіти та економічних можливостей є результатом попереднього історичного розвитку. Він не обов’язково повинен збігатися з етичними уявленнями про оптимальний розподіл, якими характеризуються філософія

християнства, буддизму та язичництва, американські традиції або будь-яка інша система поглядів. Захисники капіталістичної системи зазначають, що такі відхилення від оптимального роз­поділу доходів можуть бути виправлені при потребі за допомо­гою відповідної податкової політики. Проте вона завжди спричинює певні витрати капіталістичної економіки, тому що завдає шкоди матеріальному стимулюванню, рішучості влас­ників грошового капіталу вкладати свої кошти у ризиковані підприємства, зусиллям робітників і прагненню до зростання продуктивності праці.

2. Поширення монопольних елементів у нашій системі й об­межена сфера виявлення досконалої конкуренції означають, що виробництво лише рідко досягає точки оптимальної рівноваги, в якій дотримується рівність між граничними витратами вироб­ництва та ціною продукції. Оскільки еластичність попиту за умов недосконалої конкуренції не є безмежною для кожного з продавців, розміри виробництва обмежуються у тій точці, де до­сягається рівність між граничними втратами виробництва та граничним доходом. Через побоювання "підірвати ціни на рин­ку" монопольна ціна встановлюється на надто високому рівні, а розміри виробництва за наявності монополії виявляються надмірно обмеженими.

З цим пов’язаний ще один негативний момент, який харак­теризує умови недосконалої конкуренції у тому випадку, коли всі нові фірми мають надзвичайно легкий доступ до даної галузі господарства. Тоді може виникнути тенденція до неефективного розпорошення виробництва між надто великою кількістю фірм. І хоча при цьому стягуються дуже високі ціни за продукцію, внаслідок нераціонального використання ресурсів зовсім не обов’язково кожна фірма у даній галузі діставатиме значний прибуток.

3. За умов системи Iaissez faire, звичайно, може спо­стерігатися значне марнотратство, пов’язане з наявністю без­робіття та циклічним розвитком економіки. Споживачі, робітники, фермери та підприємці, а також держава з її фіскальною та грошовою політикою —. всі повинні бути мобілізовані на боротьбу проти найбільшого лиха сучасності - такої бідності, яка не має під собою жодної реальної основи. Ця бідність випливає лише з неправильного функціонування суспільства, яке має надзвичайно складне грошове госпо­дарство.

Висновки. 1. У справжньому конкурентному суспільстві, де не здійснюється жодного державного регулювання, економічні проблеми (що, як і для кого виробляти) розв’язуються досить складно, у результаті здійснення ряду взаємозалежних про­цесів. Розв’язання цих проблем забезпечується дією неуперед- женої ринкової системи прибутків і збитків. У сфері економіки кожна змінна величина виявляється залежною від будь-якої іншої перемінної. Проте процес послідовних наближень, що здійснюється у ході пристосування економіки до все нових і но­вих умов, породжує тенденцію до одночасного визначення всіх цих змінних величин відповідно до умов загальної рівноваги.

2. Якщо за умов утопічного господарства існує зацікавле­ність в ефективному та економічному виробництві або у можли­вості вільного вибору товарів і окремих видів роботи, то у тако­му господарстві необхідно встановити систему цін. Проте деякі ціни виявилися б розрахунковими або балансовими показника­ми. Крім того, остаточний розподіл доходів включав би виплату суспільного дивіденду населенню у заздалегідь обумовлених розмірах. Величина цих платежів, отримуваних окремими людьми, різнилася б, визначаючись безпосереднім рішенням уряду та суспільства, яке мало би етичний, а не науковий ха­рактер.

3. З погляду економіки загального добробуту зрозуміло, що капіталістична система може не збігатися з уявленнями про оп­тимальний розвиток суспільства. Ці відхилення від соціального оптимуму спричинюються трьома групами причин: неправиль­ним розподілом доходу, існуванням монополії та зміною розмірів безробіття.

26.