ХВОРОБИ ЩО ПЕРЕДАЮТЬСЯ СТАТЕВИМ ШЛЯХОМ ТА ВАГІТНІСТЬ

Гонорея і вагітність

Гонорея — інфекційна контагіозна хвороба, яку викликають гонококи. Серед специфічних запальних захворювань жіночих статевих органів го­норейна інфекція займає друге місце і зустрічається у 5-25% випадків.

Етіологія і патогенез. Збудником гонореї є гонокок, відкритий у 1879 році А. Нейссером. Він грамнегативний. Гонококи нестійкі у зовнішньому середовищі і швидко гинуть під впливом дезінфекційних розчинів, кип’ятін­ня, висушування, проте досить стійкі в організмі людини. За несприятли­вих умов гонококи трансформуються у L-форми, які у разі сприятливих умов можуть перетворюватись у звичайні гонококи. У випадках хронічної гонореї гонококи містяться, переважно, всередині лейкоцитів і позаклітин­но, а при гострій формі — у лейкоцитах.

Гонококи у жінок ушкоджують здебільшого ті відділи сечостатевої си­стеми, які вистелені циліндричним епітелієм: слизову оболонку сечівника і каналу шийки матки, вивідні протоки бартолінових залоз, слизову оболон­ку порожнини матки, маткові труби, покривний епітелій яєчників, очере­вину малого таза. Під час вагітності, в дитячому віці і в період менопаузи може виникнути також гонорейний кольпіт.

Джерело зараження — хвора на гонорею людина.

Шляхи зараження:

• захворювання передається здебільшого статевим шляхом;

• при статевих збоченнях: гомосексуальні контакти, орогенітальні кон­такти;

• рідше побутовим шляхом — через ванні губки, рушники, брудну білизну;

• під час пологів від хворої на гонорею матері (ураження очей, піхви у дівчаток).

Інкубаційний період при гонореї триває 3-7 діб, рідше—до 2—3 тижнів.

За ступенем поширення процесу розрізняють гонорею нижнього відділу статевих органів (гонорейний уретрит, ендоцервіцит, бартолініт, вульвова- гініт) і верхніх відділів — висхідна гонорея (ендометрит, сальпінгіт, пельвіо- перитоніт).

За перебігом розрізняють такі форми гонореї:

• свіжа гонорейна інфекція з гострим, підгострим, торпідним перебігом, яка триває не більше двох місяців;

• хронічна гонорейна інфекція, яка триває більше двох місяців;

• латентна гонорейна інфекція.

У жінок клінічна картина гонореї неоднорідна і залежить від локалі­зації процесу, вірулентності збудника, віку хворої, реактивності її організ­му, стадії захворювання (гостра, хронічна). Свіжа гонорея в гострій формі проявляється яскравою клінічною картиною. Підгостра форма супроводжу­ється субфебрилітетом, нерідко спостерігаються виразні клінічні симпто­ми. До неї умовно відносять захворювання, що почалося не більше 2 тиж­нів тому. Торпідна гонорея характеризується незначними клінічними про­явами або перебігає безсимптомно, проте у хворої виявляють гонококи. При латентній гонореї бактеріологічного і бактеріоскопічного підтвердження немає, симптоми захворювання практично відсутні, проте хворі є джере­лом зараження. Хронічною гонореєю вважають захворювання, яке триває понад 2 місяці від зараження, або з невстановленим початком.

Під час вагітності для захворювання характерна стерта клінічна кар­тина. Вогнищем ураження здебільшого є уретра та цервікальний канал. Ва­гітність на фоні гонореї перебігає несприятливо. Інфікування часто відбу­вається антенатально, висхідним шляхом. В такому випадку спостерігаєть­ся затримка внутрішньоутробного розвитку плода, зменшення маси тіла новонародженого в ранньому неонатальному періоді. Порушуються адап­таційні реакції, затягується перебіг фізіологічної жовтяниці. У разі інфіку­вання плода під час пологів, з’являється гонорейний кон’юнктивіт (блено­рея), у дівчаток можуть виникати вульвіти. Нелікована бленорея може при­зводити до сліпоти. У ослаблених новонароджених може виникнути генера- лізований гонорейний сепсис.

З метою профілактики цих захворювань в кон’юнктивальний мішок та статеву щілину закапують ЗО % розчин сульфацилу натрію. Для діагностики беруть мазки з уретри, цервікального каналу та піхви, проводять їх мікроско­пію після фарбування за Грамом, а також використовують культуральну діагностику.

Лікування гонореї проводять у будь-якому терміні вагітності антибіо­тиками спільно з дерматовенерологом.

Пологи ведуть через природні пологові шляхи.

Хламідіоз та вагітність

Захворювання викликається збудником Chlamidia trachomatis, зустріча­ється у 20-25% вагітних. Розвивається цервіцит, уретрит, сальпінгіт. Часто буває безсимптомний перебіг. Хламідійна інфекція ускладнює перебіг ва­гітності мимовільними викиднями, передчасними пологами, допологовим вилитгям навколоплодових вод. Нерідко виникає внутрішньоутробне інфі­кування, яке може проявлятись хронічною гіпоксією та затримкою внутріш- ньоутробного розвитку плода. Досить часто (у 35-50% випадків) розвива­ються кон’юктивіти. Одночасно можуть зустрічатись прояви отиту, фарингіту. Діти народжуються з малою масою тіла. Протягом першого місяця життя дитини захворювання може проявитись хламідійною пневмонією, після якої можливий розвиток генералізованої інфекції, специфічного міокардиту.

Діагноз ставлять на основі визначення антихламідійних антитіл імуно- флюоресцентним методом, а також шляхом визначення хламідій у зскрібку слизової оболонки уретри та цервікального каналу.

Лікування полягає у проведенні етіотропної терапії після 14 тижнів вагітності антибіотиком-макролідом. Кількість та тривалість курсів зале­жить від вираженості інфекційного процесу, перебігу вагітності, препаратом вибору у вагітних є еритроміцин. Оскільки еритроміцин погано проникає через плацентарний бар’єр, його призначають по 2 г на добу.

Ефективним є вільпрафен, який за антимікробним спектром близький до еритроміцину. Його призначають по 2,0 на добу 10-14 днів. Допускається призначення кліндаміцину по 3,0-0,45 4 рази на день або 0,3-0,6 на добу внутрішньом’язово.

Кандидозний вульвовагініт у вагітних

Кандидоз — захворювання, яке викликається дріжджовими грибами, може передаватися статевим шляхом. Виникненню кандидозу сприяють захворювання, які тривало перебігають, знижують опірність організму (цук­ровий діабет, авітамінози), а також тривале лікування антибіотиками.

Лікування. Необхідно підкреслити, що лікування вагітних проводять протигрибковими препаратами місцевого застосування лише за наявності скарг у жінки.

Урогенітальний трихомоніаз

Урогенітальний трихомоніаз (trichomoniasis Lirogenitalis) — парази­тарна хвороба, що розвивається внаслідок проникнення піхвових трихомо­над у нижні відділи статевих органів і сечівника.

Етіологія. Збудником трихомоніазу є піхвова трихомонада (Trichomo­nas vaginalis), яка паразитує тільки в організмі людини, у зовнішньому се­редовищі нестійка, при обробці дезінфекційними розчинами гине через кіль­ка секунд, у водопровідній воді — через 15-45 хв, чутлива до висихання, гине при митті рук з милом. У людському організмі піхвова трихомонада може існувати у трьох формах: звичайна (грушеподібна), у вигляді кулько­вих тіл (форма розмноження), амебоїдна з вираженою фагоцитарною ак­тивністю (може фагоцитувати мікоплазми, гонококи та інші мікроорганіз­ми, які є причиною рецидивів мікоплазмозу, гонореї).

Це найпоширеніше захворювання з-поміж тих, що передаються при статевих зносинах. За даними ВООЗ, на цю хворобу хворіє 10% населення. Позастатеве зараження можливе в рідкісних випадках: у лікувальних зак­ладах — при використанні для дослідження недостатньо знезаражених ру­кавичок, інструментів тощо, в побуті — при користуванні чужими губка­ми, білизною, рушниками тощо.

Інкубаційний період триває 5-15 днів. Основним місцем паразитуван­ня трихомонад є слизова оболонка піхви, канал шийки матки, порожнина матки, маткових труб, вивідних проток бартолінових залоз, сечівника, сечо­вого міхура.

Клініка. Частіше спостерігаються кольпіт, уретрит, ендоцервіцит, про­ктит, рідше — висхідна інфекція.

Форми генітального трихомоніазу:

• свіжий (гостра, підгостра і торпідна форми);

• хронічний трихомоніаз (з торпідним перебігом і тривалістю захворю­вання понад 2 міс.);

• трихомонадоносійство (характеризується відсутністю симптомів за наявності трихомонад).

При гострій і підгострій формах хворі скаржаться на появу пінистих білей з неприємним запахом, відчуття свербіння і паління у зовнішніх ста­тевих органах і піхві, паління і болючість при сечовипусканні.

Об ’єктивні дані: почервоніння, мацерація, розчухи шкіри вульви, про­межини, малих і великих статевих губ, наявність ерозії на шийці матки, по­червоніння і набряк слизової оболонки піхви, пінисті гнійні білі. При торпідній (малосимптомній) формі прояви захворювання незначні або відсутні. Хроніч­ний трихомоніаз характеризується появою білей, свербінням, при цьому оз­наки запального процесу незначні, спостерігаються часті рецидиви.

Діагностика. Діагноз підтверджують даними анамнезу, об’єктивного дослідження, мікроскопії вагінальних мазків.

Особливості змішаної трихомонадно-гонорейної інфекції: більш трива­лий інкубаційний період. Лікування доцільно проводити в такій послідовності: спочатку лікують трихомоніаз, а потім — гонорею.

Вплив трихомоніазу на вагітність. Часто трихомоніаз може бути при­чиною переривання вагітності, особливо у ранні її терміни. Через плаценту трихомонади не проникають, але інфікування дитини може відбутися при проходженні через родові шляхи матері. У хворих частіше виникають кро­вотечі, запальні процеси у післяпологовому періоді.

Вагітність також має певний вплив на перебіг трихомонадної інфекції. Оскільки слизові оболонки у вагітних розрихлені, з підвищеною проник­ністю, хронічний процес у них часто загострюється, нерідко виникає висхід­не ураження сечових шляхів.

Лікування. Підходи до лікування трихомоніазу у вагітних до певної міри такі ж, як і поза вагітністю, а саме: одночасне лікування статевого партнера та заборона статевого життя до повного вилікування. Разом з тим, препарати, що вживаються з цією метою, вагітним протипоказані. Місцево

можна застосовувати тампони з хлоргексидином. У II триместрі — вагі- нальні таблетки міратин-комбі. З огляду на можливість переривання вагіт­ності слід утриматись від спринцювань.

Сифіліс

Сифіліс — венерична хвороба, яка в останні роки набула тенденції до поширення. Захворювання передається від людини до людини переважно при статевих контактах, рідше побутовим шляхом. Може траплятись внут- рішньоутробне інфікування плода. Збудник захворюваання — бліда тре­понема. Після інфікування проходить 3^4 тижні, перш, ніж з’являються ознаки захворювання.

Клініка. У клінічному перебігові захворювання розрізняють 3 періоди:

Первинний сифіліс виникає на місці проникнення блідої трепонеми в організм — це неболісна, тверда на дотик виразка, дно якої покрите «саль­ним» нашаруванням — «твердий шанкр». Шанкр нерідко супроводжується збільшенням лімфовузлів. У жінок локалізується найчастіше на шийці мат­ки, нерідко на статевих губах, промежині. Виразка загоюється без спеціаль­ного лікування. В перші 3-4 тижні діагноз можна підтвердити лише ви­явленням збудника на поверхні шанкру. Це серонегативний сифіліс. В нас­тупні 3—4 тижні стає позитивною реакція Вассермана.

Вторинний сифіліс розвивається через 3-8 тижнів після загоєння си­філітичної виразки і проявляється висипанням на шкірі та слизових оболон­ках. Першою висипкою є розеоли — невеличкі (0,5-1 см) запальні червоні плями на шкірі тулуба, живота, кінцівок, які не спричиняють сверблячки, тимчасово зникають при натискуванні пальцем, не підвищуються над рівнем шкіри, не лущаться. Згодом з’являються вузлики (папули), які можуть ерозу- ватись, дуже рідко — гноячки, може випадати волосся. Вузлики негостроза- пальні, щільні, діамегром від кількох міліметрів до 1 см, з вологою поверх­нею, на якій є багато збудників (блідих трепонем), тому папули дуже заразні. Вони теж не спричиняють суб’єктивних відчуттів. У результаті тертя і под­разнення ці вузлики збільшуються, ущільнюються і перетворюються у так звані гіпертрофічні папули або широкі кондиломи, діаметром 0,5-1 см і більше. Вони щільні, підвищуються над рівнем шкіри, негострозапальні, неболючі при пальпації, поверхня їх рівна або горбиста, іноді волога.

На поверхні широких кондилом є багато збудників — вони дуже зараз­ні. Ix треба відрізняти від вірусних гострокінцевих кондилом (м’які, на ніжці, поверхня часточкова, як цвітна капуста). У цьому періоді діагноз сифілісу підтверджується виявленням на поверхні ерозивних папул і широких кон-

дилом блідих трепонем, а також позитивними серологічними реакціями (реакція Вассермана, РІФ, РІБТ — реакція іммобілізації блідих трепонем).

Третинний сифіліс розвивається через 4-6 років і проявляються вог­нищами ураження в органах — гумами. Вони руйнують усі органи, при- зводячи до виражених порушень їх функції, а іноді навіть до смерті.

Діагностика. Базується на клінічних даних та серологічних досліджен­нях — реакції зв’язування комплементу з ліпідними антигенами (RW-реакція Вассермана), реакції іммобілізації блідих трепонем (РІБТ) та двох специфіч­них реакціях — пасивної гемаглютинації (РПГА) та імуноферментного аналізу (ІФА). Реакція Вассермана стає позитивною лише через 3-4 тижні після появи шанкру.

Для діагностики ураження плода використовують ультразвукове до­слідження, кордоцентез. Виявляють гепатоспленомегалію, асцит, потовщен­ня плаценти. Доплерометрією визначають порушення матково-плацентар­ного кровотоку, кардіотахографією — ознаки хронічної гіпоксії плода.

Вплив сифілісу на перебіг вагітності та стан плода. На загальний стан жінки сифіліс не впливає. Оскільки бліда трепонема проникає через плаценту, страждає плід. Якщо інфікування відбувається в ранні терміни, вагітність переривається раннім або пізнім викиднем чи передчасними пологами мертвим плодом. Він, зазвичай, мацерований. При інфікуванні в більш пізні терміни плід може народитися живим, але з ознаками вродженого сифілісу — це генералізований набряк, анемія, жовтяниця, піхурі на підош­вах і долонях, що лопають і відторгаються. Можуть бути сифілітичний не­жить, сифілітична пневмонія, остеопороз. Збільшені печінка та селезінка. Виявляються зміни з боку плаценти — вона товста, щільна, набрякла, вор­сини її звивисті, кількість судин у них зменшується аж до повного зникнення.

Ведення вагітності та пологів. Кожна вагітна, незалежно від анамнезу, наявності клінічних проявів повинна бути тричі обстежена на сифіліс реак­цією Вассермана. Перший раз обстеження проводять при взятті на диспан­серний облік, вдруге у 24 тижні та перед видачею допологової відпустки. Необхідно пам’ятати, що існує серонегативний період сифілісу, і за наявнос­ті підозри (пізні викидні, передчасні пологи тощо) обстеження на сифіліс потрібно проводити повторно.

Якщо у вагітної виявлено сифіліс, вагітність можна доношувати, а за­хворювання лікувати. Лікування проводять і в тих випадках, коли є підозра на сифіліс, а серологічна реакція негативна. Його призначають також тоді, коли в анамнезі є народження дітей із вродженим сифілісом, якщо сифілісом хворів або хворіє чоловік. Специфічну терапію проводять відповідно до стадії захворювання препаратами пеніцилінового ряду (калієва сіль пені­циліну, екстенцилін, ретарпен, тардоцилін).

Якщо специфічне лікування проведено у ранні терміни вагітності, пре­вентивне лікування проводять у 24-38 тижнів. У разі, коли його проводять у більш пізні терміни, профілактичне лікування повинно йти за основним або без перерви. Жінки, що вже'отримували превентивну терапію сифілісу, повторного лікування не потребують. Не проводять лікування, якщо раніше жінка отримала повноцінне лікування сифілісу і настала стійка негативіза- ція комплексу серологічних реакцій.