Доба Відродження та Новий час

Доба Відродження характеризувалася збагаченням європейської культури завдяки освоєнню класичного спадку Греції та Риму,»Тому особливої гостроти у цей період набули проблеми взаємин християн­ства та елліністичного язичництва.

У період Реформації суперечки, пов’язані з ідолопоклонством, оде­ржали новий розвиток. Протестанти звинувачували в «ідолопоклонстві» Римокатолицьку Церкву та протиставили християнство Нового Запо­віту язичницькій релігії Риму, проводячи аналогію між останньою та католицтвом.

Нагальною стала потреба порівняльного вивчення релігій. Крім того, доба Відродження спричинила тенденцію до збору та систематизації міфологічного матеріалу. Цьому сприяли й великі географічні відкрит­тя: в Європі дістали можливість ознайомитися з віруваннями та звича­ями досі невідомих тут народів. Найбільший внесок у вивчення релі­гій народів, які заселяли нововідкриті землі, зробили іспанський чер­нець Бернардино де Саагун, який цілеспрямовано збирав інформацію про Нову Іспанію, французький місіонер у Канаді Жозеф Франсуа Ла- фіто та італійські єзуїти Роберто ді Нобілі та Матео РичІ, Двоє остан­ніх настільки глибоко проникли в суть індійської та китайської куль­тур, що залишалися неперевершеними авторитетами у цій галузі аж до початку сучасної доби. Відкриття ХУІ-ХУІІІ ст. започаткували нагро­мадження знань про інші культури й були стимулом для досліджень нехристиянських релігій.

Перші спроби розгляду релігій у розвитку були здійснені наприкінці XVII— на початку XVIII ст. Італійський філософ Джамбатиста Віко (1668-1774) запропонував примітну, хоча й не дуже складну стадійну схему розвитку релігії стародавніх греків, Згідно зі схемою Дж.

Англійський філософ Дейвид Г’юм (1711-1776) у своїй праці «При­родна історія релігії» наводить іншу схему. На думку Д. Рюма, полі­теїзм виникає як наслідок наївного антропоморфізму (уявлення про те, що боги мають людський вигляд та риси характеру) в поясненні явищ природи. А інтенсифікація поклоніння тому чи тому божеству призво­дить до піднесення його як єдиного безмежного Бога.

’Характерний для цього періоду раціоналізм часто виявлявся в запе- реченні як язичн ицтва,.так.і „догматичного.христия нства задля «при- родної рШідецЦящрдадна ^ — була^ інте­

лекту альною пррт^ж.ністіо₍ б(льш,,емоційній антйдогматичній вірі

пієтистів, які ставили «релігію серця» вище «релігії розуму». Фран­цузький енциклопедист Вольтер (1694-1778), який сповідував анти­клерикальний деїзм, розглядав походження політеїзму як результат діяльності жерців.

Кульмінацією раціоналізму XVIII ст. стали філософські погляди Імануїла Канта (1724—1804). Принциповою рисою кантівського раціо­налізму було те, що вій залишав життєвий простір для релігії, яка в системі Канта поставала як опертя етики. Кантианство викликало бур­хливу й неоднозначну реакцію, з якою пов’язане виникнення різнома­нітних підходів до вивчення релігії. До цього ж періоду належить по­чаток розвитку сходознавства, етнографії та антропології, які сприяли одержанню широкої інформації про релігії світу.

Німецький філософ Йоган Ґотфрид Гердер (1744-1803), який кри­тикував кантианські уявлення про релігію, дотримувався еволюційно­го підходу до історії людства й розглядав міфологію як джерело для розуміння проблем мови та мислення, Й.Г. Гердера можна вважати ро­доначальником наукового дослідження символічного мислення та мі­фології. Цю саму лінію у романтичній інтерпретації продовжив Фрид­рих Вільгельм Иозеф фон Шелінґ.

Подальший розвиток вивчення неєвропейських релігій — особли­во індійських — надав більш широкої перспективи дискусіям про при­роду релігії, що знайшло свій вияв у працях Георга Вільгельма Фрид­риха Гегеля (1770-1831), Гегель вплинув на розуміння європейцями феномена релігії. Він розробив загальну теорію розвитку релігій, заса- довою стосовно якої зробив свою діалектичну концепцію. Незважаю­чи на всю свою недосконалість та неприйнятний для сучасної свідо­мості європоцентризм, ця теорія все ж таки являє собою важливу спробу порівняльного та еволюційного розгляду релігій.

Гегель, будучи Ідеалістом, наполягав на формотворчому впливові Духу на людську історію. На противагу йому французький філософ, творець соціології ОґюстКонт( 1798-1857) запропонував позитивіську еволюційну схему історичного процесу. Згідно з О. Контом, людство у своїй історії послідовно проходить три стадії:

1) теологічну, яка характеризується масовою вірою у надпри­родне;

2) метафізичну, коли панували більш абстрактні, проте не менш фантастичні пояснювальні моделі;

3) нарешті, позитивіську (емпіричну) стадію панування нау­кового мислення.

Дещо інакше про це висловився англійський філософ Герберт Спен­сер, який вважав релігію спробою пізнання непізнаваного. Еволюційні теорії кінця XIX ст, стимулювалися у своєму розвиткові теорією біоло­гічної еволюції Чарлза Дарвіна. На цей період еволюціонізм стає інте­лектуальною модою та проникає в усі галузі знань, у тому числі торка­ючись історії релігій та антропології.

Матеріалістичний напрям у тлумаченні релігійних феноменів був репрезентований передусім німецьким філософом Людвігом Фоєрба- хом, який розглядав релігію як проекцію нереалізованих прагнень люд­ства. Ця ідея у різних варіантах була розвинута далі Карлом Марксом, Зиґмуцдом Фройдом та Ролан Бартом.

Одночасно відчувався розвиток соціальних наук — історії, архео­логії, антропології та інших, які сприяли збагаченню уявлень про бага­тогранність цивілізацій та культур і формуванню порівняльного підхо­ду до культурних феноменів.

Хоча теорії XIX ст., які слугували відправним пунктом сучасного релігієзнавства, часто базувалися на метафізичних схемах, при цьому вступаючи в суперечку з теологією, вони, відрізняючись зовсім іншою внутрішньою наповненістю, відкрили шлях до більш комплексного та більш успішного вивчення природи та історії релігій.

1.3.