Тема 19 ДОКОЛУМБОВА АМЕРИКА

Релігійні уявлення пронизували всі сторони життя суспільства дав­ніх майя. Як і в усіх ранньокласових суспільствах, релігія давніх майя була переважальною формою ідеології, в якій відбивалися інші форми суспільної свідомості, в тому числі й мистецтво.

Згідно з міфологією майя, Всесвіт складався з тринадцяти небес І дев’яти підземних світів. В індіанських джерелах часто згадується група богів Ошлагун-ти-ку, повелителів цих небес. Імена цих божеств досте­менно невідомі, але ІО. Кнорозов спробував визначити декілька з них: «Біла жінка» —богиня Місяця, бог Сонця, божество останніх днів року, бог кукурудзи, бог оленів, бог смерті і т.д. були покровителями днів 13-денного тижня І правили по черзі упродовж циклу з 13 катунів (двад­цятиліть). Ці божества ворогували з групою богів Болон-ти-ку— во­лодарів підземного світу, У книзі «Чилам-Балам з Чумаєля» зберігся міф про боротьбу цих двох груп богів. Важливо зазначити, що обидві ці групи божеств, як і в давньоєгипетській міфології, часто сприйма­лися як єдине ціле.

У центрі землі стоїть світове дерево, що пронизує всі шари небес, а по чотирьох її кутах, тобто по сторонах світу — чотири інших: черво­не (схід), біле (північ), чорне (захід) і жовте (південь). На вершинах дерев сидить птаство. З цими чотирма сторонами світу асоціювалися Чаки (боги дощу), Явахтуни (боги вітру) і Бакаби (носії або держателі неба), що розрізняються кольором, пов’язаним з тією або іншою сто­роною світу.

Однак душі більшості людей, що померли звичайною смертю, «в домашній постелі», потрапляли до підземного світу — Міктлану (бук­вально — «царина мертвих», «царина, де ми втрачаємо себе», «царина безтілесних»), холодного і темного царства, де і блукали до своєї оста­точної загибелі. Під час своєї довгої подорожі лабіринтами царства смерті душа людини наражалася на тяжкі іспити, яскраво описані у міфах ацтеків І майя: перепливала смердючі ріки з крові й гною, про­биралась між горами, що зіштовхуються одна з одною, перетинала ви­сокі плоскогір’я з холодними вітрами, що пронизують наскрізь, подіб­но до обсидианового ножа. Після чотирирічного шляху душа потрап­ляла до найнижчого з ярусів пекла, де царювала пара страхітливих богів — Міктлантекугтлі, повелитель країни мертвих, і його дружина, зображувані у вигляді скелетів. Сидячи в палаці, побудованому з люд­ських кісток, ця пара управляє своїм страшним царством. Усі Інші бо­жества підземного царства підпорядковуються їм.

За повір’ями майя, вхід до підземного царства міститься в багатій печерами області Альта Верапас, що в Гватемалі. Але навіть і там, у темних глибинах підземного царства, доля людини в кінцевому під­сумку залежала від її соціального стану при житті. Справді, у розпис­ній кераміці (посудинах і вазах) майя уявний світ смерті населений без­ліччю страшних істот, більшість із яких взагалі не відображені в дав­ніх монументах або рукописах. Кераміка, призначена тільки для того, щоб супроводжувати померлих царів та аристократів у підземне цар­ство, виконувала, скоріше, ту саму роль, що й «Книга мертвих» у ста­родавніх єгиптян.

Культи стародавніх майя з їхніми ритуалами — надто складні й ви­тончені; Основною їхньою метою було, як і в усіх інших релігіях, уми­лостивления божеств і отримання від них різноманітних благ. До чис­ла обрядів належали куріння ароматних смол, молитви, культові танці й пісноспіви, пости та різні жертвоприношення. В жертву приносили­ся ягуари, черепахи, індики, кабани, квіти, плоди, тканини, вироби і

статуетки з глини, нефриту, кістки й мушлі, пір’я цінного птаства тощо. Зазвичай жертовні предмети вимазувалися синьою або блакитною фар­бою.

Не останнє місце в релігії стародавніх майя займали людські жерт­воприношення, про що свідчать розкопки Храму написів у Паленке, зображення цієї церемонії в Дрезденському й Мадридському рукопи­сах, фрески у Храмі ягуарів, Храмі воїнів (Чичен-Іца) і под. Регуляр­ність людських жертвоприношень у посткласичний період пояснюєть­ся, безумовно, побутуванням уявлень про те, що божество має постій­но харчуватися людською кров’ю, інакше воно загине. Іспанський єпи­скоп Ланда описує в своїх хроніках різноманітні види приношення лю­дини в жертву: страшна церемонія розтинання грудей, щоб вирвати серце; жрець, зодягнений у здерту з жертви шкіру, справляє урочистий танець; для культової гри в м’яча жертві відрізали голову. Зазвичай жертвами були діти, полонені й раби. У рідкисних випадках дехто при­носив себе в жертву сам, найчастіше для того, аби залишити по собі пам’ять. Жертва, піднявшись на піраміду, оголошувала в своїй промові причини свого вчинку і після цього кидалася вниз. Розбите тіло народ збирав з великою шанобливістю, щоб потім з’їсти.

Жерці у давніх майя, як І в інших народів Мезоамерики, утворюва­ли спеціальні корпорації; туї' панувала чітка Ієрархія: від верховного жерця до юнаків-прислужників.

Особливою шаною користувалися пророки— чилани; інколи їх навіть носили на ношах — честь, що її зазвичай виявляють тільки пра­вителеві. У книзі «Чилам-Балам із Тисиміна» описується, як вони про­рокували. Чи лан входив до кімнати свого дому і, впадаючи в екстаз, лягав там на підлозі. Вважалося, що його дух-покровитель в цей час спускався на дах будинку і розмовляв з ним. Інші жерці, що збиралися в сусідньому приміщенні, слухали ці об’явлення з опущеними голова­ми. Зауважимо, що серед жрецтва панувала сувора дисципліна; пости, обмеження та різноманітні самокатування були нормою їхньоі'о існу­вання.

Протягом майже двох тисячоліть — від предків теотиукіанців до іспанського завоювання —долина Мехіко була заселена племенами — носіями культури науа, останніми представниками якої стали мешики.

Черговий переможець переймав від переможеного народу мову, релі­гію, науки, мистецтво, літературу, ремесла і звичаї. Тому теотиукан- ська і тольтецька космогонія і теогонія знайшли відбиток в ацтецькій версії. «Ацтецький календар», або Кам’яне Сонце, шляхом символів викладає легенду про два Сонця або чотири катастрофи, а також про народження п’ятого Сонця, при якому живемо ми, сучасні люди. Ця релігійна безперервність космогонії виявилася і в теогонії.

Вершину пантеону стародавньомексиканських богів займала пара прабатьків — джерело всього, що існує, уособлення жіночого і чолові­чого первнІв — Ометекутль й Омеснуатль. Від центру відходили від­повідно до сторін світу чотири сутності, кожна свого кольору. Так, на сході був червоний володар Шипетотек; на півночі — чорний володар Тескатлипока; на півдні — блакитний володар Упцилопочтлі; на за­ході — білий володар Кецалькоатль.

Особливе місце відводилося маїсу; його персоніфікованим втілен­ням був Сентеотль — чоловік богині кольорів на ймення Шочикецаль. Божеством весни і сільськогосподарських циклів вважався Шипе. Се­стра бога води Блалока — Чальчиутлікуе —також асоціювалася з цією субстанцією, як і Чимекоатль — божество, що було покровителем їжі та напоїв. Веселого і життєрадісного покровителя квітів ШочипілІ шанували городники. Крім того, через зв’язок із Місяцем він користу­вався великою повагою музикантів, танцюристів та гравців у м’яч. Велика мати всіх богів Коатлікуе виступала як богиня плодючості й втілення Землі.

В ацтецькій Мексиці дослідники виявили дві ідеї божества, зумов­лені двома релігійними традиціями науа: тольтецькою традицією, що сягає глибоко в минуле мексиканських культур, та ацтецькою, яка ще не втратила духу племінної ментальності — Кецалькоатля і Упцило­почтлі.

Кецалькоатль — це давній бог народів Мексики з надто складною міфічною біографією. У тольтецькій традиції він є, скоріше, культур­ним героєм, Кецалькоатлем-Топільцином, легендарним володарем, за­сновником тольтецької столиці Тула, покровителем і вчителем мистец­тва і ремесла, духовним пастирем і моральним вождем, супротивни­ком кривавого культу Тескатлиокі, що вимагав людських жертв. Для тольтеків Кецалькоатль як бог або герой був передусім символом муд­рості Ометеотля, двоїстого бога, бога-гермафродита. Ометеотяь — це взаємне доповнення і взаємодія чоловічого (Ометекутлі) і жіночого (Омеснуатлі) первнів, космічна творча сила, що є джерелом у самій

собі, це принцип Всесвіту. Ометеотля дуже важко уявити, як і немож­ливо уявити місце його перебування — Омеян (буквально «Місце, що двоїться»); цьому богові не приносили жертв.

Упцилопочтлі — бог Сонця і війни — це племінний бог ацтеків, що виконував свою місію порятунку світу перед загрозою космічної ката­строфи.

Дві ідеї божества немовби протиставлені одна одній: страшна ідея, що потребує виконання кривавих ритуалів, і ідея, що може втілитися у життя тільки в уявному світі. Таким чином, зіткнулися дві ідеї божест­ва — ідея, виражена в ритуалах і актах віри, та ідея, що символізує Існування трансцендентного (що перебуває поза світом) бога. Наслід­ком цього була поява в ацтецькій Мексиці жерців-мудреців, що заходи­лися знищити руйнівний страх і ослабити загрозу релігійного фанати­зму в царині моралі.

Згідно есхатологічного бачення, найбільшу цінність являла собою ритуальна смерть: полеглі на полі бою ацтецькі воїни і загиблі внаслі­док жертвопринесення полонені потрапляли в особливий рай (небо Столиці), що трохи нагадує німецьку Вальгалу. Тут душі воїнів І жертв, що загинули, щоб напоїти бога Сонця власною кров’ю, одержували нагороду — участь у почті Сонця, що чинить свою ходу по небу. Після декількох років виконання цього почесного обов’язку душі повертали­ся на землю, втілені в колібрі — емблемі бога Сонця і війни — або в різнобарвних метеликах. Душі людей, померлих неприродною смертю (що втопилися, загинули від блискавки, хвороб), потрапляли в Тлало- кан, або рай бога Тлалока, що відав дощами, і там, у повному буйної рослинності саду, безтурботно проводили час. Бачення такого місця загробного Існування мало бути притягальним для землеробів Мекси­канського плоскогір’я, де постійно були засухи. Душі померлих немов­лят потрапляли на небо, де росло «молочне дерево», що давало їм до­вічне годування.

Іншою була доля в потойбічному світі людей, які не отримали в на­городу можливість перебувати в почті бога Сонця: якщо померлі нічим Не вирізнялися з-поміж інших у житті, то їхні душі відсилались у Мік- тлан, де зрештою воли повністю розчинялися в небутті. Перш ніж його Досягти, душі мали подолати на своєму шляху значні перешкоди: вони продиралися крізь вузькі щілини між скелями, їм загрожувала зустріч з надто небезпечним змієм, страшним ящуром тощо. Аби врятувати Душі від небезпек ПІД час їхньої подорожі в потойбічному світі, помер­лих забезпечували різними предметами, які мали полегшити їм без­печне досягнення Міктлана. Поруч із померлим клали маленького, вби­того для цієї мети песика з блідо-жовтою шерстю; це давало його душі Можливість спокійно переправитися на інший берег підземної ріки, що перетинає шлях до царства мертвих. Померлих обдаровували також різними предметами, одежею та іншими цінними речами, аби вони могли піднести їх володарям підземного світу Міктлантекугтлі. Усе це свідчить про те, що ацтецька релігія з її уявленнями про існування людської душі після смерті, про загробне життя є релігією суто аристо­кратичного шару населення імперії ацтеків.

Концепція ілюзорної природи світу, ефемерності життя — «все є сон» — характерна не тільки для східних цивілізацій, а й для давньо- мексиканської культури, яку увібрала в себе ацтецька релігія. Тому немає нічого дивного в тому, що головною турботою ацтецьких мудреців було прагнення знайти засіб, що дозволить людині відчувати стабільність свого становища в світі, у якому все є соп, все нетривке, подібно до пір’я пташки кецаль. Вони питали: «Чому дародавець життя нікого не робить безсмертним?», їх мучила думка, що «ми не вічні на світі, жи­вемо тільки мить». Замислюючись над мінливістю сущого світу, ац- тецькі мудреці розуміли життя як сон: «Тільки спимо, тільки в сні про­буджуємось, ніхто не говорить Істини». Вони прагли знайти фрагмент і корені людського буття, ставили питання про людську істину і про мож­ливість осягнення істини в земних умовах. І прийшли до висновку, що мистецтво — «квіти і пісні», його поетичні метафори і символи до­зволяють знайти цю істину.

Мистецтво, що фіксує образи уяви, не підвладне метаморфозам часу, воно більш реальне, ніж мінлива свідомість людини. Твори мистецтва виникають завдяки незбагненному натхненню — це форма Інтуїції, яка є таємницею навіть для митця. Можливо, творче натхнення своїм дже­релом має самого бога. На думку ацтецьких мудреців, «з серця неба походять чудові квіти, чарівні пісні». Напевне, мистецтво, або «квіти і пісні», і'є тим шляхом, що дозволяє людині наблизитися до найвищої суті, відчути зв’язок із Космосом і завдяки цьому усвідомити реаль­ність свого буття.

Митець мав пройти тривалий шлях ініціації, щоб, увібравши в себе традиції минулого, досягти стану найвищого посвячення — Йолтеот- лю (буквально: «серце, піднесене на божественні вершини»). Тоді він спілкувався з богом, відчував божественне натхнення, був тим, хто надає речам божественні символи. Справжній митець вірно відбивав у тво­рах мистецтва образи, що турбують колективну уяву, і добирав симво­ли, що їх тлумачать. Мистецтво посилює сприймання і уяву людини, пов’язує ритм Всесвіту з психічним життям людини.

Згідно текстів ацтецьких мудреців, шлях «квіти і пісні» — це син­тез релігії і мистецтва, бо мистецтво являє собою дихання Всесвіту, спробу пережити трансцендентальне (згадаймо ідею бога Ометеотля): оперування символами мало збудити уяву так, щоб можна було відчу­ти невловиме. Мистецтво в цивілізаціях Мезоамерики створювало «уяв- лювану реальність», що давала людині почуття безсмертя, хоча б на коротку мить, тобто «квіти і пісні» поставали як один із засобів подо­лання страху перед смертю, вони зупиняли течію часу, надавали сенс людському існуванню.

У цивілізації інків (давнього Перу) панівними були геліоцентричні релігійні уявлення, нажаль, нам багато про неї невідомо. Дані свідчать про те, що ця релігія ґрунтувалася на служінні Інті — богові Сонця, культ якого настійливо насаджувався державою. Божественного Інті зазвичай зображували у вигляді золотого диска з яскравими променя­ми, спрямованими в усі боки. На самому ж диску, виконаному з чисто­го золота — «металу, що належав Сонцю» — був зображений лик лю­дини.

Як головне божество офіційної релігії імперії інків (Тауантинсуго) Інті, так і інші боги пантеону інків, є «мешканцями небесного склепін­ня». Дружиною Інті й водночас матір’ю інків— відповідно до віру­вань Індіанців — була Кілья, богиня Місяця. У національному храмі інків — Кориканчі в Куско — Місяцю присвячувалася одна з каплиць. Як зазначає хроніст, син іспанського конкістадора та інської принцеси Інка Ґарсиласо де ла Бега, всі стіни цієї каплиці-святилища були оздоб­лені срібними пластинами. Прикрасою каплиці є також зображення Місяця, зроблене у вигляді срібного диска із зображенням жіночого лика. Жителі Тауантинсую не приносили жертв Місяцю на відміну від Сонця. Небесна мати інків — богиня Місяця Кілья — водночас була і заступницею всіх жінок.

Третім жителем небосхилу, також вшановуваним в імперії інків, є бог Ільяпа — водночас грім і блискавка. Як відомо, в грозу іде дощ, а він несе індіанському землеробові довгоочікувану вологу. Тому й Ілья­па, так само як колись мати-земля Пачамама, піклувався про родючість перуанських полів. Місцеві індіанці уявляли собі Ільяпу у вигляді став-

>го воїна, одягненого в золоту кольчугу та озброєного палицею, Дощ,,о посилається Ільяпою на землю, брав свій початок з Небесної ріки 'як перуанці називали Чумацький Шлях). Для могутнього бога грому, пискавки і дощу в Кориканчі була відведена спеціальна каплиця-свя- нлище. Дві інші каплиці належали Венері, а також сузір’ям і веселці, днак головна святиня Кориканчі була присвячена саме Сонцю.

Серед усіх визначених пам’яток Куско храм Кориканча займав ви- яткове місце. З ним межував славнозвісний золотий сад інків, що був «Країні чотирьох сторін світу» справжнім дивом із див. Кориканчу [рикрашав золотий легендарний диск— образ Сонця, що був викра­дений невігласом-конкістадором і програний ним у карти. Кориканча є :имволом Сонця, уособленням релігії, в основі якої лежало служіння їожеству Інті. Храм свідчив про те, як «сонячна» віра, «сонячна» ідео- іогїя сприяла зміцненню величезної держави інків.

Кориканча — загальнонаціональний храм Тауантинсую — є основ­ним осередком культу Сонця, тому цілком логічно, що це водночас була і резиденція Верховного жерця «сонячної» релігії, що називався Вільяк Уму («провісник»). Його сап був довічним; він був зобов’яза­ний стежити за точним І правильним дотриманням сонячного культу. Вільяк Уму займав чільне становище серед усіх інших служителів куль­ту Сонця. Він також мав виконувати безліч різних доручень, що безпо­середньо стосувалися володаря і його сім’ї. Саме Верховний жрець ко­ронував нового правителя Імперії, що успадковував після смерті бать­ка трон у Куско, Нарешті, Вільяк Уму проводив церемонію одруження володарів імперії. Поряд з Верховним жерцем імперії було ще десять «тун вільяк» («єпископів»), що спрямовували релігійним життям окре­мих провінцій Тауантинсую. Окрім них до складу верхівки духовен­ства імперії входили також духовні наставники, або головні жерці, про­вінційних храмів Сонця. На честь священного Інті такі святині обо­в’язково мали зводитися в кожній із провінцій, а також на завойованих інками територіях. Зрозуміло, існувала і дуже велика група представ­ників нижчого духовенства, що відправляли в основному обряди на­родної релігії і інколи — церемонії офіційної релігії.

До основних обов’язків жерців належало також сповідання просто­люду, які згрішили; еліта ж, у тому числі сам верховний Інка, сповіду­валась безпосередньо перед Сонцем. Інколи після такої «сонячної» сповіді знатні вельможі справляли омовіння у бурхливих гірських рі­ках, сподіваючись на те, що швидка течія забере з собою їхні провин­ності. За релігійними уявленнями інків, існування гріха (як і в христи­ян) допускалося, однак вони вважали, що грішник може спокутувати свій гріх шляхом сповіді.

Грішники, котрі вчинили тяжкі провини І втаїли їх на сповіді, після смерті потрапляли в якусь подобу пекла, що було у глибині землі, де вони дуже страждали І їли одні лише камені. Тих же, хто в земному житті не робив гріха, після смерті очікував рай, що був поблизу Сонця, повен радощів і вічного спокою. Рай у інків Існував для всіх незалеж­но від соціального стану, пекло ж призначалося лише для простого люду, тимчасом як вельможі завдяки своїм привілеям автоматично потрап­ляли до раю. Служителі культу окрім сповідування брали участь в ак­тах жертвоприношення (людські жертвоприношення здійснювалися рідко) і поховальних ритуалах.

Становить інтерес обряд, пов’язаний зі смертю володаря Інської імперії. Його труп муміфікували. Це мистецтво досягло в Тауантин- сую високого рівня —тіла бальзамованих імператорів сприймалися як живі, про що пише в своїй книзі «Історія держави інків» Інка Ґарсила- со де ла Вега. їхні нутрощі ховали в храмі, неподалік від столиці імперії Куско, Камені цього храму були скріплені розчином розплавленого зо­лота з бітумом. Тіло Великого Інки бальзамували засобами, надто схо­жими на прийоми давньоєгипетських муміфікаторів. Коли помирав імператор або головний вельможа, найвідданіші слуги й улюблені дру­жини кінчали життя ритуальним самогубством або дозволяли похова­ти себе живими, бажаючи довіку служити своїм імператорам і госпо­дарям.