Суб’єкти права на оскарження судових рішень, ухвалених судами першої інстанції: поняття, види та особливості їх правового статусу

Однією з умов реалізації права апеляційного та касаційного оскарження рішення суду є належність особи до кола суб’єктів, які мають право звернутися до суду вищої інстанції зі скаргою на рішення суду першої інстанції.

У правовій доктрині суб’єктом права визнається особа, яка приймає участь чи здатна приймати участь у правовідносинах [166, с. 165], і звертається увага на необхідність розмежування поняття «суб’єкт права» і «суб’єкт правовідносин». Доцільність розмежування поняття «суб’єкт права» і, як більш вужчого поняття, «учасник правовідношення» обґрунтовує, зокрема, Р.О. Халфіна. На думку вченої, учасниками правовідносин є людина, різноманітні сторони, властивості, характеристики якої розкриваються у різних видах суспільних відносин. Тоді як участь громадян в якості учасників правовідносин визначається їх положенням у державі і суспільстві. У свою чергу, правове положення громадян в різних правовідносинах визначається характером останніх і знаходить свій вияв у галузевій правосуб’єктності [167, с. 115-116, 145, 148].

Перш за все варто відзначити, що право апеляційного та касаційного оскарження реалізується тими особами, яким воно надано і, відповідно, за якими зазначене право закріплено у нормах цивільного процесуального законодавства. Зокрема, питання щодо суб’єктів права апеляційного оскарження на законодавчому рівні вирішено у ч. 1 ст. 292 ЦПК України. Згідно з положеннями даної статті сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Перелік суб’єктів права касаційного оскарження регламентовано ч. 1 ст. 324 ЦПК України, відповідно до якої сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питаннях про їх права, свободи чи обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення і ухвали суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також рішення і ухвали апеляційного суду.

Загальні положення про суб’єктів апеляційного та касаційного оскарження містяться у ст. 13 ЦПК України, відповідно до якої особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не беруть участь у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов’язки, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень у випадках та порядку, встановлених даним кодексом.

У цілому позиція авторів щодо кола суб’єктів касаційного оскарження та характеристики правового становища кожного з них під час реалізації оскарження збігається з положенням щодо визначення та правового становища суб’єктів апеляційного оскарження [27, с. 890].

Системний аналіз положень ст. 13, ч. 1 ст. 292, ч. 1 ст. 324 ЦПК України дає змогу дійти висновку, що суб’єктами апеляційного та касаційного провадження можуть бути як особи, які беруть участь у справі, так і особи, які не беруть участь у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов’язки, що засвідчує про те, що коло осіб, які можуть звернутися до суду апеляційної та касаційної інстанції зі скаргою, законодавцем фактично не обмежено.

Основну групу суб’єктів апеляційного та касаційного оскарження становлять особи, які беруть участь у справі. При визначенні поняття осіб, які беруть участь у справі, як суб’єктів оскарження рішення суду першої інстанції, необхідно виходити із загальних ознак, що властиві даній категорії осіб. У літературі відзначається, що термін «особи, які беруть участь у справі» застосовується для позначення групи учасників процесу, юридично заінтересованих у справі, і, як наслідок, наділених комплексом процесуальних прав, що дають їм можливість впливати на рух цивільного процесу [168, с. 75] .

Склад осіб, які беруть участь у справі, на законодавчому рівні визначений у ст. 26 ЦПК України. Аналіз положень зазначеної статті надає змогу зробити висновок, що особами, які беруть участь у справі, є: 1) сторони, треті особи, представники сторін і третіх осіб - у справах позовного провадження; 2) заявники, інші заінтересовані особи, їх представники - у справах наказного та окремого провадження.

Суб’єкт, що звернувся до суду в порядку окремого провадження із заявою щодо встановлення обставин, необхідних для здійснення його особистих немайнових і майнових прав, і в інтересах якого відкрите провадження, є заявником [169, с. 16] . Поняття «інші заінтересовані особи», як справедливо відзначається у доктрині цивільного процесуального права, має збірний характер, оскільки охоплює усіх осіб, прав, свобод та інтересів яких в тій чи іншій мірі може стосуватися прийняте у справі окремого провадження рішення [170, с. 444-445] .

Крім того, ч. 3 ст. 26 ЦПК України передбачає можливість участі у справах органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Можливість звернення особи до суду за захистом обумовлена, зокрема, наявністю у неї юридичної заінтересованості. Юридична заінтересованість - це об’єктивний зв'язок між рішенням у даній справі і передбачуваними правами, обов’язками і охоронюваними законом інтересами особами [171, с. 50].

Ю.С. Червоний відзначав, що для категорії осіб, визначених у ст. 26 ЦПК України, характерно те, що у них є юридична заінтересованість у вирішенні справи. Вони захищають або свої права і інтереси або права і інтереси інших осіб, державні і суспільні інтереси. Вчений зазначав, що у осіб, які захищають свої права і інтереси, є не тільки процесуальний, але і матеріальний інтерес у вирішенні справи. Особи, які захищають права і інтереси інших осіб, держави, громадських організацій, мають тільки процесуальний інтерес у результаті справи [172, с. 84] .

Матеріально-правова заінтересованість полягає у прагненні домогтися для себе поновлення порушеного, оспорюваного чи невизнаного права, законного інтересу, тобто отримати певне майно, благо, встановити певний стан, обставини або навпаки не допустити їх порушення [173, с. 94] . Тоді як процесуальна юридична заінтересованість спрямована на досягнення певного процесуального результату у формі відповідного судового рішення, що відповідає функціональному призначенню участі цього суб’єкта у розгляді та вирішенні цивільної справи [174, с. 34] .

Основною групою осіб, які беруть участь у справі, є сторони, які володіють юридичною заінтересованістю. Сторонами у цивільному процесі,

відповідно до ч. 1 ст. 30 ЦПК України, є позивач і відповідач.

Заінтересованість сторін В.І. Тертишніков визначає як своєрідну, оскільки вона стосується їх особистої сфери. При цьому особиста юридична заінтересованість сторін має і матеріально-правову, і процесуальну

спрямованість - це і заінтересованість в отриманні сприятливого

матеріально-правового результату, і заінтересованість у можливості часті у процесі [175, с. 38]. С.О. Короєд відзначає, що заінтересованість

(матеріально-правова) наявна лише у тому випадку, якщо особа, яка звертається до суду, шукає захисту (заінтересована в захисті). Якщо звернення особи до суду обумовлено іншими корисливими цілями, що нерідко має місце в судовій практиці, відсутня заінтересованість у зазначеному вище розумінні [176, с. 92] .

Згідно з ч. 1 ст. 38 ЦПК України сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. На відміну від сторін юридична заінтересованість їх представників має виключно процесуальний характер.

Пленум Верховного Суду України у постанові «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» у п. 1 звертає увагу на те, що представнику сторони чи третьої особи або заявника не може бути відмовлено в прийнятті апеляційної скарги, поданої від імені особи, яку він представляє, з підстав недолучення до апеляційної скарги документа про його повноваження, якщо в повноваженнях, за якими він брав участь у справі, не було застережено про відсутність у нього права на апеляційне оскарження.

Законні представники (батьки, усиновлювачі, опікуни і піклувальники) можуть самостійно від імені особи, яку представляють, оскаржити судове рішення суду першої інстанції, не маючи на це спеціальної довіреності. Я.

Романюк пропонує запровадити в Україні правила про підготовку касаційної скарги лише професійним адвокатом, участь якого в касаційному розгляді справи, на думку вченого, поліпшить ефективність роботи касаційного суду, у рази зменшить кількість завідомо безпідставних касаційних скарг [129].

Різним є характер юридичної заінтересованості третіх осіб, оскільки законодавець виділяє два їх види: 1) треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору (ст. 34 ЦПК України); 2) треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору (ст. 35 ЦПК України). Порівнюючи характер юридичної заінтересованості третіх осіб С.В. Васильєв дійшов висновку, що різниця в юридичному інтересі цих двох видів третіх осіб по відношенню до спору полягає в тому, що третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, має стосовно предмета спору безпосередній юридичний інтерес, оскільки вона є суб’єктом спірного матеріального правовідношення (або вважає себе таким), а третя особа без самостійних вимог має стосовно предмета спору непрямий юридичний інтерес, оскільки не є суб’єктом спірного матеріального правовідношення [79, с. 68].

Ст. 37 ЦПК України передбачає можливість залучення до участі у справі на будь-якій стадії цивільного процесу правонаступника відповідної сторони або третьої особи у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов’язкові для нього так само як вони були обов’язкові для особи, яку він замінив. Із зазначеного випливає, що правонаступництво у цивільній справі є можливим і на стадіях апеляційного та касаційного оскарження. При цьому час вступу в цивільний процес правонаступника прямо впливає на обсяг його прав та обов’язків.

Зокрема, С.Я. Фурса відзначає, що якщо правонаступник помер у проміжок часу від ухвалення рішення до набрання ним законної сили, саме суд першої інстанції повинен допустити до участі у справі правонаступника, і тоді до нього перейде право апеляційного оскарження судового рішення [145, с. 480]. Однак доцільність вирішення судом першої інстанції питання щодо допуску у справу правонаступника у період набрання рішенням суду законної сили для забезпечення можливості для цієї особи подальшого оскарження рішення суду викликає певні зауваження.

Пленум Верховного Суду України у постанові «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» акцентує увагу на тому, що на стадії апеляційного провадження питання про процесуальне правонаступництво вирішує суд апеляційної інстанції (абз. 2 п. 2).

К.В. Гусаров вирішення судом апеляційної інстанції питання про процесуальне правонаступництво визначає як особливість вступу у процес правонаступника на стадії апеляційного провадження. Однак, викликає заперечення підхід вченого щодо можливості касаційного оскарження рішення суду правонаступниками при умові, що правонаступництво настало до набрання судовим рішенням законної сили [27, с. 835-836, 889].

Якщо рішення суду першої інстанції набрало законної сили, вступ у цивільний процес правонаступника, який виявляє ініціативу відповідно до ч. 1 ст. 292 ЦПК України оскаржувати в апеляційному порядку це рішення, не має подальшого сенсу без поновлення апеляційним судом строку на апеляційне оскарження судового рішення. У разі позитивного результату правонаступник набуває цивільного процесуального правового статусу сторони або третьої особи і бере участь в апеляційному провадженні, а потім, якщо така необхідність залишається, він може звернутися з касаційною скаргою до суду касаційної інстанції [177, с. 369].У підтвердження зазначеного наведемо позицію О. Угриновської, яка пропонує смерть особи, яка брала участь у розгляді справи у суді першої інстанції, в період набрання рішенням суду законної сили визначати однією з поважних причин для поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження [178, с. 162].

У разі якщо правонаступництво матиме місце безпосередньо на стадії касаційного оскарження судового рішення, то відповідно до абз. 2 п. 2 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику розгляду цивільних справ у касаційному порядку», вирішення питання щодо процесуального правонаступництва покладено на суд касаційної інстанції при поданні відповідних заяви і доказів.

Окрім осіб, які беруть участь у справі, суб’єктами апеляційного та касаційного провадження є також особи, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки (ст. ст. 292, 324 ЦПК України). Наділення осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питаннях про їх права та обов’язки правом оскарження судового рішення вченими-процесуалістами обґрунтовується тим, що у подальшому рішення суду, як правило, вважається загальнообов’язковим і воно може впливати на права тих осіб, які не брали участі у розгляді справи [145, с. 715].

Варто відзначити, що на відміну від чинного цивільного процесуального законодавства, що значно розширив коло суб’єктів апеляційного оскарження, ЦПК України в редакції від 18.07.1963 року у ч. 1 ст. 290 передбачав можливість звернення з апеляційною скаргою лише для сторін, а також інших осіб та прокурора, які брали участь у розгляді справи. Відповідно, суб’єктами апеляційного оскарження визнавались особи, які брали участь у розгляді справи, - сторони (позивач, відповідач), треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, їх представники і правонаступники, заявники та заінтересовані особи у справах окремого провадження, а також прокурор у випадках, передбачених законодавством [120, с. 13].

О.В. Іванова під особами, не залученими до участі у справі, права яких порушені рішенням суду, розуміє суб’єктів спірного матеріального правовідношення, не наділених процесуальним статусом при провадженні у справі в суді першої інстанції. При цьому характерними рисами даних осіб вчена визначає: їх фактичну і юридичну неучасть у справі (в суді першої інстанції); появу у процесі після ухвалення рішення судом першої інстанції; порушення прав і охоронюваних законом інтересів таких осіб рішенням суду; наявність як матеріальної так і процесуальної заінтересованості у результаті справи, виступ на захист власних інтересів [179, с. 8].

Надання права апеляційного оскарження суб’єктам, які не брали участі у розгляді справи судом першої інстанції, означає можливість оскарження рішення в апеляційному порядку особами, які не мають статусу осіб, які беруть участь у справі, і не були повідомлені про час і місце судового розгляду при умові, якщо у рішенні суду вирішене питання про їх права та обов’язки [180].

У зв’язку з зазначеним суттєвого теоретичного та практичного значення набуває питання щодо набуття суб’єктом статусу особи, яка бере участь у справі. З даного приводу С.С. Бичкова зазначає, що цивільного процесуального правового статусу осіб, які беруть участь у справах позовного провадження, фізичні та юридичні особи, держава, а також інші учасники правовідносин, справи щодо яких розглядаються у порядку цивільного судочинства, набувають з моменту відкриття провадження у справі, а якщо вони вступають у цивільний процес після відкриття провадження у ньому - з моменту притягнення (залучення) чи допуску їх до участі у справі [177, с. 42].

Зокрема, цивільний процесуальний статус третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, виникає в учасників правовідносин, справи щодо яких розглядаються у порядку цивільного судочинства, не з моменту відкриття провадження у справі, а з моменту їх вступу у справу або залучення до участі в справі за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду [181].

Традиційно у науці цивільного процесуального права елементами цивільного процесуального статусу визначено цивільні процесуальні права та цивільні процесуальні обов’язки. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, згідно з ч. 9 ст. 6 ЦПК України, мають право на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної справи. Особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив про їх права, свободи чи обов’язки, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень і ухвал. Що, у свою чергу, сприяє особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, у підготовці апеляційної скарги, а у подальшому в разі необхідності і касаційної скарги, і можливості обґрунтувати у ній ті права і обов’язки, вирішення щодо яких мало місце у рішенні суду першої інстанції. Під час провадження в апеляційному суді ці особи наділяються правами осіб, які беруть участь у справі, а саме правом брати участь у розгляді справи в апеляційній інстанції, заявляти клопотання, подавати докази. Це забезпечує їм можливість бути активними учасниками процесу доказування в апеляційному суді [182, с. 70].

Право на апеляційне оскарження особами, які не брали участі у справі, позитивно сприйнято судовою практикою, зокрема, закріплено у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку». Однак, реалізація даного права, згідно з позицією спеціалістів Верховного Суду України, обумовлена умовою, а саме можливістю апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції зазначеними особами лише у разі, коли суд вирішив питання про їх права та обов’язки. Аналогічно Пленум Вищого спеціалізованого суду

України з розгляду цивільних і кримінальних справ у постанові «Про судову практику розгляду цивільних справ у касаційному порядку» закріпив за особами, які не брали участі у справі, право на касаційне оскарження судових рішень, що набрали законної сили, за умови, що суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки (п. 1). У абз. 2 п. 1 зазначеної постанови звертається увага на те, що при розгляді справи в касаційній інстанції зазначені особи набувають прав осіб, які беруть участь у справі, зокрема, мають право брати участь у розгляді справи з урахуванням положень ч. 1 ст. 333 ЦПК України, заявляти клопотання тощо.

Ю.С. Червоний заперечував доцільність оскарження особами, які не брали участі у справі, судових рішень судом апеляційної інстанції, обґрунтовуючи власну позицію змістом ч. 1 ст. 27 ЦПК України, відповідно до якої особи, які не брали участі у справі, не мають права знайомитися з матеріалами справи, тому «.. .незрозуміло, як вони можуть дізнатися, що суд першої інстанції вирішив питання про їх права та обов’язки, і виконати вимоги ст. 295 ЦПК. ». Разом з тим можливість касаційного оскарження судових рішень зазначеними особами у вченого сумнівів не викликала [172, с. 336, 352, 354].

На противагу зазначеному Ю. Радзієвський надання особам, які не брали участі у розгляді справи, права на апеляційне оскарження рішень судів, що стосуються їх прав і обов’язків, вважає виправданим, оскільки єдиною можливістю захисту своїх прав у випадку незгоди зі змістом відповідного рішення для зазначених вище осіб є оскарження такого рішення в апеляційному порядку. Разом тим, помилкою законодавця, і з цим варто погодитися, вчений відзначає відсутність у ЦПК норми, що встановлює право осіб, які не брали участі у розгляді справи, на оскарження ухвал, що стосуються їх прав і обов’язків [183].

К.В. Гусаров відзначає, що оскільки ст. 292 ЦПК України не обмежує кола суб’єктів апеляційного оскарження, то до суду зі скаргою може звернутися будь-яка особа, яка вважає, що її права порушені рішенням суду, що оскаржується. У зв’язку з чим вчений не виключає можливість зловживання процесуальними правами з метою затримання набрання рішенням законної сили з боку будь-якої особи, на думку якої судове рішення зачіпає її права чи інтереси [27, с. 837].

Подібні твердження щодо вірогідності безпідставного звернення до суду апеляційної інстанції будь-якої особи, яка вважає, що суд першої інстанції припустився помилки В.А. Кройтор вважає перебільшенням, «...оскільки більшість громадян навряд чи буде витрачати час та кошти на оскарження рішення суду, що в дійсності не зачіпає їх прав та обов’язків. Поодинокі ж випадки необгрунтованого звернення до суду, без сумніву, зустрічаються і в практиці судів першої інстанції». Надання можливості оскаржувати рішення суду першої інстанції особам, які не брали участі у справі, але суд вирішив питання про їх права та обов’язки, на думку вченого, є виправданою і сприяє не лише захисту прав та інтересів таких осіб, а й реалізації принципу процесуальної економії, оскільки не змушує осіб, яких стосується рішення, вирішувати свою проблему, що створило рішення суду, через суд першої інстанції [82, с. 199].

Можливість звернення особи до суду за захистом обумовлено, зокрема, наявністю у неї юридичної заінтересованості. Заінтересованою в цивільному процесі визнається особа, яка звертається до суду за захистом своїх порушених чи оспорюваних прав та інтересів, які охороняються законом і в силу цього підлягають судовому захисту. Отже, якщо звернення особи до суду обумовлено іншими корисливими цілями, що нерідко має місце в судовій практиці, відсутня заінтересованість в зазначеному вище розумінні [176, с. 92].

М.І. Балюк, Д.Д. Луспеник вважають, що якщо суд ухвалив рішення безпосередньо про права, свободи чи обов’язки осіб, які не брали участі у справі, то вони являються особами матеріально заінтересованими у вирішенні справи в апеляційній інстанції, тобто вони мають процесуальний законний інтерес. Виступають в суді апеляційної інстанції від свого імені і на захист своїх прав [156, с. 461].

Зазначені особи в обов’язковому порядку повинні обґрунтувати своє право на апеляційне оскарження посиланням на те, які саме права та обов’язки вирішив суд [50, с.

66]. Так, Апеляційний суд Одеської області згідно ухвали від 26.06.2014 р. у справі № 22-ц/785/5933/14, розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06.02.2013 р. у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про спонукання до вчинення певних дій, ухвалив апеляційну скаргу ОСОБА_2 вважати неподаною та повернути скаржнику [184]. Суд виходив з того, що апелянтом не зазначено, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів та вбачається необхідність в доведенні апелянтом порушення прав тим судовим рішенням, яке він оскаржує в апеляційному порядку.

У літературі також справедливо відзначається, що у разі реалізації права касаційного оскарження особами, які не брали участі у справі, але суд вирішив питання про їх права та обов’язки, цивільне процесуальне законодавство слід доповнити положенням про те, що при подачі ними скарги останні повинні обґрунтувати наявність у них права касаційного оскарження та довести, яким чином суд у рішенні вирішив питання про їх права та обов’язки за їх відсутності та неповідомленні про час та місце судового розгляду [76, с. 286-287].

Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» зазначив, що при поданні апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі, про права та обов’язки якої суд першої інстанції питання не вирішував, подання скарги на ухвалу суду, що не підлягає апеляційному оскарженню, суддя- доповідач постановляє ухвалу про відмову в прийнятті апеляційної скарги.

Позиція Пленуму Верховного Суду України віднайшла підтримку і в правовій доктрині. Деякими процесуалістами підтримується можливість відмови у прийнятті апеляційної скарги у разі звернення до суду апеляційної інстанції особи, яка не брала участі у справі, про права та обов’язки якої суд питання не вирішував [156, с. 483].

Дещо по-іншому до вирішення зазначеного питання підійшов Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ у постанові «Про судову практику розгляду цивільних справ у касаційному порядку», який у п. 6 визначив, що при поданні касаційної скарги особою, яка не брала участі у справі, про права та обов’язки якої суд першої чи апеляційної інстанції питання не вирішував, суддя-доповідач відповідно до ст. 324 ЦПК України постановляє ухвалу про повернення касаційної скарги.

Суперечливо та неоднозначно з даного питання формується і судова практика. В якості прикладу - ухвала апеляційного суду Одеської області у справі № 22-ц/785/4035/13 від 11.04.2013 р. [185], згідно якої зазначений суд відмовив ОСОБА-2 у прийнятті апеляційної скарги на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 15.11.2012 р. у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу, посилаючись на ч. 5 ст. 297 ЦПК України, п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку». Апеляційний суд Одеської області виходив з того, що ОСОБА_2 стороною договору від 15.01.2000 р. та учасником процесу по даній справі не була, вказаним судовим рішенням питання про права та обов’язки ОСОБА_2 не вирішувалося.

Аналогічно Апеляційний суд Одеської області ухвалою від 24.02.2014 р. у справі №№22-ц/785/3287/14 [186] відмовив у прийнятті апеляційної скарги представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 02.07.2002 р. у справі за позовом ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11,

ОСОБА_12, ОСОБА_13 до громадського об’єднання «Одеська водно- моторна пристань» про усунення перешкод у користуванні пляжем. Суд виходив з того, що ОСОБА_3 є особою, яка не брала участі у справі, суд першої інстанції не вирішував питання про її права та обов’язки.

Аналогічно, ухвалою апеляційного суду Одеської області від 24.07.2013 р. у справі № 22-ц/785/6502/13 [187] відхилено апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 03.11.2005 р. у справі за позовом ОСОБА_3 до сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Нива»» про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна дійсним, визнання права власності. Суд мотивував своє рішення тим, що апелянт не являється стороною у справі, а його доводи про те, що спірна квартира належить на праві приватної власності та зареєстрована за ОСОБА_2 і тому у цій частині оскаржувана ухвала підлягає зміні, визнав неспроможним.

Висновки спеціалістів Верховного Суду України, як вбачається, потребують критичної оцінки, оскільки є передчасними і такими, що не відповідають приписам чинного цивільного процесуального законодавства, що не передбачає можливості для суду апеляційної інстанції постановити ухвалу про відмову в прийнятті апеляційної скарги у разі оскарження рішення суду особами, які не мають права на таке оскарження.

З даного приводу цілком слушною видається висловлена у літературі точка зору, що не можна відмовити у прийнятті апеляційної скарги від особи, яка не брала участі у справі, з тих підстав, що рішення суду не порушує прав цієї особи, оскільки це питання вирішується лише в судовому засіданні при перегляді судового рішення по суті [156, с. 483]. Схожої точки зору дотримується К.В. Гусаров, який положення п. 8 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України визнає нелогічним і звертає увагу на те, що суд відповідно до норм ЦПК не вирішує питання по суті в момент прийняття апеляційної скарги про те, порушені чи ні права особи, яка звертається зі скаргою на судове рішення [27, с. 837-838].

Викликає певні сумніви та заперечення рекомендація Верховного Суду України, викладена у тому ж п. 8 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку», щодо доцільності постановлення апеляційним судом ухвали про закриття апеляційного провадження у справі за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, про права та обов’язки якої суд першої інстанції питання не вирішував при умові, що зазначені обставини будуть встановлені після прийняття апеляційної скарги до розгляду. Схожим є вирішення зазначеного питання і щодо касаційного провадження згідно позиції Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільний і кримінальних справ, з уточненням, що за аналогічної ситуації суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про закриття касаційного провадження у справі за такою скаргою та про її повернення особі, яка подала скаргу.

Варто зазначити, що зазначений підхід спеціалістів Верховного Суду України віднайшов підтримку серед деяких вчених [43, с. 405] та активно впроваджується судовою практикою. Зокрема, Апеляційний суд Одеської області, керуючись ст. 292 ЦПК України, п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» згідно ухвали від 20.12.2012 р. у справі № 22- ц/1590/10898/12 [188] закрив апеляційне провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Савранського споживчого товариства про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на нерухоме майно за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Савранського районного суду Одеської області від 01.02.2012 р . При цьому суд виходив з того, що апелянт не належить до кола осіб, які мають право оскаржувати рішення суду, оскільки порушення її прав та інтересів оскаржуваним рішенням не виявлено.

Однак, системний аналіз положень цивільного процесуального законодавства засвідчує, що ані ст. ст. 292, 324 ЦПК України, що визначають коло суб’єктів оскарження, ані ст. ст. 307, 336 ЦПК України, що регламентують безпосередньо повноваження апеляційного та, відповідно, касаційного суду за наслідками розгляду апеляційної та касаційної скарги на рішення суду першої інстанції, ані інші норми ЦПК України безпосередньо не передбачають для суду апеляційної та касаційної інстанції можливості постановлення ухвали про закриття провадження у справі за апеляційною чи то касаційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, про права та обов’язки якої суд першої інстанції питання не вирішував. За таких обставин зазначені рекомендації вищих судових органів видаються сумнівними, а цивільне процесуальне законодавство з даного питання потребує певних змін і доповнень з метою чіткого вирішення зазначеного питання.

Ч. 3 ст. 26 ЦПК України закріплює правило, згідно з яким у справах можуть брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Заінтересованість цих органів та осіб має державно-правовий, суспільний або соціальний характер і випливає із обов’язків, визначених їх компетенцією або покладеними на них функціональними повноваженнями [177, с. 267] .

Відповідно до ч. 1 ст. 45 ЦПК України у випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. Органи та інші особи, які відповідно до ст. 45 ЦПК України звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов’язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду (ч. 1 ст. 46 ЦПК України).

Ч. 2 ст. 45 ЦПК України наділяє прокурора, в межах повноважень, визначених законом, з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді правом вступу за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, а також правом на подання апеляційної, касаційної скарг.

Представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді, згідно зі ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 р. [189] полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Варто відзначити, що здійснення представництва інтересів громадянина або держави у справі на будь-якій стадії цивільного процесу згідно з чинним законодавством покладено лише на прокурора.

Разом з тим варто відзначити, що науковцями звертається увага на невдалий підхід законодавця у використанні терміну «представництво», оскільки, як зазначає С.С. Бичкова, прокурор у будь-якому разі не стає процесуальним представником і завжди діє від свого імені [177, с. 292]

Відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону України «Про прокуратуру» право подання апеляційної чи касаційної скарги на судове рішення в цивільній, адміністративній, господарській справі надається прокурору, який брав участь у судовому розгляді, а також незалежно від участі в розгляді справи прокурору вищого рівня: Генеральному прокурору України, його першому заступнику та заступникам, керівникам регіональних та місцевих прокуратур, першим заступникам та заступникам керівників регіональних прокуратур.

При цьому прокурор повинен надати суду письмову згоду законного представника або органу, якому законом надано право захищати права, свободи та інтереси відповідної особи, або органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб’єкта владних повноважень на здійснення ним представництва.

Відповідно до ч. 2 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» в якості підстав представництва в суді інтересів громадянина визнає його не спроможність самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист. Наявність таких обставин прокурором має бути обґрунтована.

Ч. 2 ст. 45 ЦПК України закріплює за прокурором обов’язок з надання суду документів, що підтверджують неможливість громадянина самостійно здійснювати представництво своїх інтересів.

Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у постанові «Про судову практику розгляду цивільних справ в касаційному порядку» (абз. 4 п.1) також акцентує увагу на тому, що при поданні касаційної скарги з метою представництва інтересів громадянина прокурор повинен надати суду документи, які підтверджують неможливість громадянина самостійно здійснювати представництво своїх інтересів. Під неможливістю громадянина самостійно здійснювати представництво своїх інтересів спеціалісти Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ розуміють не лише подання прокурором відповідної заяви (про участь у справі), а й надання інших документів, які підтверджують неспроможність громадянина через свій фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин здійснювати захист його порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч. 3 ст. 23 вищезазначеного закону здійснення прокурором представництва законних інтересів держави у суді матиме місце у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» закріплює правило, згідно з яким прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. А саме, він зобов’язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб’єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб’єктом владних повноважень.

В.В. Долежан у свій час звертав увагу на доцільність збереження за прокурором права офіційної критики рішень і дій органів судової влади, на яку повинні у встановленому порядку й у встановлені строки реагувати відповідні судові інстанції [190, с. 184]. К.В. Гусаров вважає, що право апеляційного оскарження повинен мати тільки прокурор, який брав участь у розгляді справи, оскільки «надання прокурору, який не брав участі в розгляді справи, права на апеляційне оскарження судового рішення містить елементи нагляду за судовою діяльністю». Вчений звертає увагу і на доцільність обмеження касаційного оскарження судових рішень з боку прокурора у випадку оскарження судових актів по тих справах, де він не брав участь як суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин у судах першої та апеляційної інстанцій [27, с. 840, 890].

Т.О. Дунас, М.В. Руденко, відзначаючи неприпустимість існування нагляду прокуратури над судом, звертають увагу на те, що за прокурором не може закріплюватися право на перегляд усіх без винятку цивільних справ. На думку вчених прокурор має право, зокрема, на апеляцію лише у тих справах, у провадженні яких брав участь він або інші державні органи, а також коли рішення суду першої інстанції зачіпляє інтереси держави чи громадянина, які неспроможні самі їх захистити [191, с. 159-160].

Завершуючи сказане підтримуємо, що участь прокурора в цивільному судочинстві не слід обмежувати, оскільки участь прокурора в цивільному процесі - це правова гарантія непорушності встановлених Конституцією прав і свобод громадян, установлення істини у справі, ухвалення законного рішення [45, с. 94].

Самостійно визначаючи підстави для представництва у суді інтересів громадянина або держави прокурор, як відзначає М. Руденко, не повинен підміняти Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, які також можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах [192] . При цьому можливість звернення до суду з заявою зазначених органів та осіб, а також їх участь у цивільних справах повинна відбуватися у випадках, встановлених законом.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи в АРК, областях, містах Києві та Севастополі, відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про захист прав споживачів» [193], має право подавати до суду позови щодо захисту прав споживачів. Як вбачається, зазначений орган має право апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, ухвалених у справі за його зверненням, тобто за умови його безпосередньої участі при розгляді справи .

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, відповідно до ст. 1 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» [194], на території України і в межах її юрисдикції здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного. П. 10 ч. 1 ст. 13 зазначеного закону наділяє Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини правом звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом. Крім цього, зазначений орган наділяється правом бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій (п. 9 ч. 1 ст. 13), однак безпосереднього закріплення за Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини права на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень, незалежно від його участі у справі, закон не містить. Відповідно, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини має право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень, ухвалених у справі за його зверненням.

Проведений аналіз суб’єктів права апеляційного та касаційного оскарження судових рішень засвідчив про неоднорідність їх правового статусу. Основною відмінною рисою між ними є те, що одні безпосередньо використовують право на оскарження судових рішень в апеляційному та касаційному порядку для захисту суб’єктивного права чи охоронюваного законом інтересу, інші ж, навпаки, ініціюють оскарження судових рішень у цивільному судочинстві для захисту прав, свобод та інтересів інших осіб у випадках, встановлених законом, при цьому безпосередніми носіями суб’єктивного права на скаргу не є.

Загалом, у правовій доктрині осіб, які беруть участь у справі, прийнято класифікувати на певні групи. Зокрема, М.Й. Штефан поділяє зазначених осіб на: 1) осіб, які беруть участь у справі з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів (сторони та треті особи); 2) осіб, які беруть участь у справі з метою захисту прав інших осіб, державних і громадських інтересів (представники сторін та третіх осіб, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та законні інтереси інших осіб) [195, с. 86] .

Осіб, які захищають у судовому процесі чужі суб’єктивні права та законні інтереси, Г.Л. Осокіна класифікує на : 1) осіб, які захищають чужі суб’єктивні права та законні інтереси від власного імені (органи та особи, яким законом надано право захищати права свободи та законні інтереси інших осіб); 2) осіб, які захищають чужі суб’єктивні права та законні інтереси від чужого імені (судові представники) [196, с. 62].

Р.М. Мінченко суб’єктами касаційного провадження в цивільному процесі України визначає, по-перше, суб’єктів касаційного оскарження, тобто осіб, яким цивільним процесуальним законом надана можливість звертатися до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, і які мають процесуальну та/або матеріальну заінтересованість у результаті розгляду справ: по-друге, інших учасників цивільного процесу, які сприяють перегляду справ у касаційному провадженні та безпосередньо Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ [45, с. 402].

З урахуванням вищезазначеного, пропонуємо класифікувати суб’єктів перегляду судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, в залежності від їх процесуального статусу на наступні види:

1. Суб’єкти права на скаргу (на оскарження судових рішень, ухвалених судами першої інстанції), які поділяються на:

а) суб’єктів, що є безпосередніми носіями права на скаргу, мають процесуальну та/або матеріальну заінтересованість у результатах розгляду та вирішення справи (зокрема, сторони, треті особи, заявники і заінтересовані особи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки);

б) суб’єктів реалізації права на скаргу, які не мають суб’єктивного інтересу у розгляді та вирішенні справи, діють у цивільному процесі в інтересах суб’єктів, які потребують захисту, права, свободи та інтереси яких порушені ухваленим судовим рішенням. У свою чергу, зазначених суб’єктів доцільно поділяти на тих, що:

а) звертаються до суду вищої інстанції зі скаргою на рішення суду від власного імені на захист прав, свобод та інтересів інших осіб, які потребують такого захисту (зокрема, прокурор, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування тощо);

б) звертаються до суду вищої інстанції зі скаргою на рішення суду від імені та в і інтересах особи, яку представляють (законні представники, договірні представники);

2. Суди апеляційної інстанції та Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ як суд касаційної інстанції, які мають особливий правовий статус, не є безпосередніми носіями права на оскарження судових рішень, однак беруть активну участь у реалізації права на скаргу особами, визначеними законом, здійснюючи правосуддя;

3. Інші учасники цивільного судочинства, які сприяють перегляду судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, судовими органами вищої інстанції.

2.3.

<< | >>
Источник: ЦИХОНЯ Денис Юрійович. ОСКАРЖЕННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ, УХВАЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Суб’єкти права на оскарження судових рішень, ухвалених судами першої інстанції: поняття, види та особливості їх правового статусу:

  1. РОЗДІЛ 2. ЗАГАЛЬНІ УМОВИ ТА ПОРЯДОК ОСКАРЖЕННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ, УХВАЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ
  2. РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОСКАРЖЕННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ, УХВАЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ, У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
  3. Сучасний стан та перспективи розвитку правового регулювання перегляду судових рішень, ухвалених судами першої інстанції
  4. Правові наслідки перегляду судових рішень, ухвалених судами першої інстанції
  5. ЦИХОНЯ Денис Юрійович. ОСКАРЖЕННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ, УХВАЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса - 2015, 2015
  6. Місце і роль перегляду судових рішень, ухвалених судами першої інстанції, у механізмі цивільного судочинства
  7. Право на оскарження рішень суду першої інстанції як гарантія реалізації права на судовий захист
  8. 3.1. Процесуальні особливості перегляду судових рішень суду першої інстанції. Межі розгляду справи
  9. Процесуальний порядок та строки апеляційного і касаційного оскарження судових рішень у цивільному процесі
  10. § 64. Строки і суб’єкти касаційного оскарження вироку та внесення на нього подання прокурора.
  11. Адміністративно-правовий статус поліції як суб’єкта надання поліцейських послуг
  12. В. Вимоги «повної довіри і зарахування»Стаття Конституції про принцип «повної довіри і зарахування» вимагає, щоб штати надавали рішенням у справах, ухвалених в інших штатах, такого ж ефекту, як і рішенням власних судів.1. Виконання та ефект рішень, ухвалених в інших штатах
  13. Особливості перегляду судових рішень адміністративних судів у порядку апеляційного та касаційного провадження
  14. 68_Поняття, об’єкти та суб’єкти права користування надрами.
  15. 60. Відмінність пояснення адвоката в суді касаційної інстанції від промови адвоката в суді першої інстанції по цивільній справі
  16. 1.Поняття індивід, особистість, суб'єкт, індивідуальність.
  17. § 33. Поняття і види тлумачення норм права. Суб'єкти і значення тлумачення норм права.