Функціональне призначення та поняття конституційного контролю.
Конституція, являючи собою нормативно-правовий стрижень доктрини сучасного конституціоналізму, утворює ту фундаментальну правову субстанцію, яка покликана не тільки засновувати інститути влади, визначати їх компетенцію і порядок взаємовідносин, а й гарантувати обмеженість державного владарювання.
І.Д. Сліденко у цьому зв’язку вказує, що конституціоналізмом, з формального боку, є врядування, що відповідає конституції з певними якостями для його обмеження. З сутнісного боку, верховна влада повинна підпорядковуватися конституції, яка, по-перше, має містити мінімально необхідний інструментарій для обмеження верховної влади, і, по-друге, влада повинна дотримуватися конституції.
Конституціоналізм слід сприймати як стан ідеального характеру, що змушує діяти певним, чітко визначеним чином. Конституційний контроль у цьому аспекті виступає як спонукальний фактор саме до таких дій, що визначені конституцією. У контексті того, що конституціоналізм виступає як визначена комбінація принципів, конституційний контроль виступає їхнім гарантом, а його функціональність обумовлена саме цим фактором. Гарантованість визначеного конституцією масиву відносин, пов’язаних із функціонуванням правової держави, визначає, по-перше, його реальність, і, по-друге, можливість побудови правової держави там, де така мета визначається конституцією (посттоталітарні держави) (І.Д. Сліденко).
Наведені твердження потребують низки важливих застережень. Сучасна конституція є передусім нормативним актом, а конституційна теорія – передусім нормативістською теорію. Саме з позиції переважного у вітчизняній доктрині розуміння права як ієрархічної нормативно-регулятивної системи інтерпретується верховенство Конституції України. Важливим у цій інтерпретації є поширений підхід, за яким розгляд верховенства права поза верховенством Конституції України – його вирішальної складової (М.І.
Козюбра) – «це шлях до вседозволеності і свавілля» (Ю.М. Тодика).Одним з наслідків нормативістського підходу є сприйняття конституції як текстуального уособлення конституціоналізму, який «опосередковує місце і роль Конституції у правовій системі, суспільстві і державі, що знаходять вияв у її верховенстві та характері впливу на суспільні відносини» (О.В. Совгиря, Н.Г. Шукліна).
Вочевидь у цьому разі кожен правовий порядок не тільки має конституцію, яка змістовно може і насправді часто докорінно відрізняється від конституцій в інших правових порядках; кожен правовий порядок є конституціоналізованим, однак кожного разу – змістовно інакше, аж до повної змістовної нетотожності. Водночас об’єктивація конституції як системи формально визначених нормативів не визначає її ефективності. Являючи загальновизнану модель легалізації публічної влади, конституції можуть справляти цілком різний нормативний вплив на соціальну дійсність. К. Льовенштайн запропонував свого часу у цьому зв’язку поділ конституцій на нормативні, номінальні та семантичні, розуміючи під останніми якраз ті акти, які, попри нормативність, ухвалювалися без наміру їхнього дотримуватися.
Загалом постулат, за яким будь-яку конституцію, як і заснований на ній публічний порядок, не варто оцінювати з погляду не формалізованих у юридичній нормі властивостей, зокрема справедливості, оскільки усі вони матимуть відносний характер, а кожна конституція, незалежно від її змісту, є основою чинності такого порядку (Г. Кельзен), видається неприйнятним, оскільки заперечує сутнісний зв’язок між конституцією та конституціоналізмом як зв’язок між нормативністю та раціональною моральністю, їх взаємопов’язаний та взаємозумовлений еволюційний розвиток.
Змістовно конституція є конституцією лише у разі відповідності «вихідним очікуванням» конституціоналізму (А. Шайо), який не є ідентичним легалізації публічної влади та являє щось значно більше, ніж лише її обмеження шляхом регулювання організації та здійснення (Д. Грімм).
Обмеження влади має на меті забезпечення певного соціального порядку, який убезпечує й уможливлює конституювання простору індивідуальної свободи особи серед іншого через встановлення підстав, порядку та меж втручання у цей простір з боку держави.
Об’єктивною передумовою для цього є визнання державою самої наявності й цінності такого простору. За такого «порядку свободи», керуючись не примхами, а правилами, держава сприяє загальному добробуту, забезпечуючи ефективні структури для спільного захисту та безпеки. Конституційні рішення розширюють свободу для всіх заради ефективної держави (А. Шайо).Підкреслимо, що розвиток та становлення конституціоналізму пов’язані не стільки з тією чи іншою організацією державної влади, скільки з такою її організацією, за якої забезпечується її обмеженість на благо певним цінностям. Відповідно, первинним є саме уявлення про обмеженість державної влади свободою підвладних, а вчення про конституцію як основний закон держави, який встановлює порядок здійснення державної влади і тим самим вводить державне свавілля у певні межі – вторинне (О.М. Бориславська).
Погоджуючись із твердженням І.Д. Сліденка про те, що «конституційний контроль – це діяльність органів держави з реалізації принципу верховенства конституції і підтримки режиму конституційної законності за допомогою своїх специфічних методів», слід зазначити, що верховенство конституції вказує на її найвищу юридичну силу у правовій системі, але цим не вичерпується. Якщо верховенство розуміти як якість чи стан володіння більшою владою, авторитетом або пануванням чи першістю щодо кого або чого-небудь, то верховенство конституції засвідчує загальну підпорядкованість об’єктивованому до певної міри її змістом праву, у тому числі й будь-якої політичної влади, яка в такий спосіб набуває легітимності і якій через це коряться люди. З цієї причини верховенство конституції передбачає її верховенство й щодо (зокрема або насамперед) парламенту і, як наслідок, – вищу юридичну силу щодо усіх «підконституційних» правових актів, які творяться парламентом (Ю. Лімбах).
Відповідно, конституційний контроль органічно пов’язаний із владою органу, наділеного правом скасовувати акти, що не відповідають конституції як основному закону держави.
Й у цьому аспекті конституційний контроль може бути визначений як влада, надана відповідному органу контролювати й у разі необхідності встановлювати відповідність або невідповідність конституції актів, ухвалених різноманітними органами публічної влади, й особливо актів, ухвалених представницькими установами (В.В. Маклаков).Наведена інтерпретація верховенства конституції і, як наслідок – конституційного контролю, являє цілковиту протилежність верховенства (суверенітету) парламенту – принципу, за яким найвищу юридичну силу уособлює парламент, вільний ухвалювати, змінювати або скасовувати будь-який закон, який не підлягає, щонайменше змістовно, контролю з боку судової влади (Т. Бінґем). Втім, верховенство парламенту, уособлене у конституційному праві, передусім, Сполученого Королівства, безпідставно сприймати як вседозволеність або, тим більше, свавілля здійснюваної ним влади. Верховенство парламенту, твердить П. Елефтериадіс, або діє разом із верховенством права та розподілом влади, або не діє зовсім, парадоксальним свідченням чого є рішення Палати лордів Сполученого Королівства у справі “Джексон проти Генерального прокурора” 2005 року. Водночас, попри очевидний зв’язок із британською політико-правовою традицією, розглядати верховенство парламенту лише у такому контексті було б помилково.
Загалом, конструювання універсально єдиного визначення конституційного контролю являє собою занадто складне завдання. Така складність пояснюється тим, що конституційний контроль не склався як закінчене явище у момент виникнення, а поступово набував у процесі розвитку різноманітних рис, які на сьогодні вважаються для нього характерними (Ю.Б. Березін).
Незважаючи на це, здійснення конституційного контролю можливе лише за умови наявності конституції як такої, причому норми конституції повинні бути формально визначеними та мати вищу юридичну силу порівняно з нормами усіх інших актів. У разі, якщо в країні діє неписана або змішана за формою конституція, то конституційний контроль здійснюватися не може. Такий самий висновок справедливий і щодо «гнучких» конституцій, оскільки неможливо зіставити ухвалювані акти зі вже чинними парламентськими актами або актом, що має назву конституції, але змінюється за такою самою процедурою, як і інші акти парламенту.
З цього погляду, необхідність конституційного контролю продиктована таким: по-перше, конструкцією державної влади, що ускладнилася великою кількістю правовідносин, а звідси – великою кількістю норм права і більш високим ризиком їхньої суперечливості, і, по-друге, ієрархією органів держави, які беруть участь у процесі правотворчості, що, у свою чергу, породжує ієрархію норм права, що сукупно з дією принципу верховенства конституції і породжує таку необхідність (І.Д. Сліденко).