Президент України та подолання політич­ної кризи 2007року

У ніч перед Святою Трійцею три українські лідери — Президент України В. Ющенко, Голова Верховної Ра­ди України О. Мороз та Прем’єр-міністр України В. Янукович досягли домовленостей, які започаткували подолання кри­зи 2007 р., розставивши на шахівниці українського політикуму фігури менш значних гравців таким чином, щоб вони зіграли за правилами, оз­наченими у спільній заяві Президента, спікера та прем’єра^[68].

Після закінчення перемовин, під ранок 27 травня, Президент, прем’єр та спікер вийшли до журналістів і повідомили про досягнення домовленостей у подоланні політичної кризи квітня — червня 2007 року. У результаті в українського суспільства з’явилась гарантія, що позачер­гові парламентські вибори відбудуться у встановлену за цими домовле­ностями датою — 30 вересня 2007 р. І що політичні сили, зважаючи на такі гарантії, зроблять усе можливе, аби політична криза таки була здо­лана, аби гілки влади працювали спільно на розбудову України, а не роз­пинали країну на чергові протистояння.

Потрібно віддати належне нашим політикам, вони таки змусили се­бе ступити крок назустріч один одному. Як і передбачалося, Президент призупинив на 29 і 30 травня дію статті 2 свого Указу від 26 квітня 2007 р. про дострокове припинення повноважень Верховної Ради та призначен­ня позачергових виборів, щоб парламент міг проголосувати необхідні для забезпечення виборчої кампанії документи. Парламентарії також відкликали свої постанови, в яких вдавалися до звинувачень Президента у загостренні політичної ситуації, схвалили проект постанови про під­твердження результатів голосування щодо законів України, прийнятих Верховною Радою в період з 3 квітня по 29 травня і окремим голосуван­ням за кожним законом підтвердили чинність усіх 53 законопроектів. Президент України невідкладно підписав три закони, які були підтверд­жені голосуванням у Верховній Раді, — щодо змін до Закону „Про Дер­жавний бюджет України на 2007 рік“.

Президент України В. Ющенко погодився і на оновлення складу Центральної виборчої комісії, підписавши закон про внесення змін до Закону про ЦВК, згідно з яким повноваження всього складу комісії були достроково припинені Верховною Радою за вмотивованим поданням Президента. Наступного дня після дострокового припинення повнова­жень всього складу комісії депутатські фракції парламенту подали Пре­зиденту пропозиції щодо персонального складу комісії, на підставі яких Президент протягом трьох днів вніс до ВР відповідне подання.

Коаліція, як відомо, пропонувала взагалі створити новий орган — Національну виборчу комісію, що вимагало змін до Конституції та затя­гувало час. Згідно з „нічними“ домовленостями лідерів країни, залиши­лось ЦВК, куди по сім кандидатур внесуть опозиція і коаліція, а п’ятнад­цятим її членом стала особа, кандидатура якої була узгоджена Президентом і Прем’єром. Фактично це був претендент на голову Цен- трвиборчкому: ним став відомий вчений-конституціоналіст В. Шаповал.

Прийняття змін до виборчого законодавства, формування складу ЦВК, внесення змін до бюджету в частині фінансування дострокових виборів у парламенті супроводжувалось гострою політичною боротьбою. Так, коаліція заявила, що буде розглядати зазначені питання лише після того, як парламентська опозиція напише заяви про складання повнова­жень. Заяви були написані, а Президент вкотре зустрівся з Прем’єром, і тільки після цього Верховна Рада завершила підготовку та ухвалення не­обхідних для виборів документів.

Що потрібно, щоб політичні сили дотримались домовленостей і їх виконували? Суспільно-політична ситуація, яка загрожує громадському спокою, чи добросовісне виконання взятих на себе політичних, а фак­тично конституційних зобов’язань? Стабільність після подолання апо­гею політичної кризи наприкінці травня 2007 року була досить крихкою і зруйнувати досягнутий компроміс могло будь-яке напруження всере­дині владного трикутника Президент — Прем’єр — Голова парламенту.

Емоційно коаліція сприймалась громадською думкою як сторона, що програла. Тому вона шукала найменшого приводу, аби вийти з до­мовленостей. Навіть нескладно було уявити, де таке вогнище могло спа­лахнути: навколо питання, хто був чинним Генпрокурором. Згодом сто­рони все ж прийшли до згоди і в цьому питанні.

Лідер БЮТ Юлія Тимошенко заявляла, що коаліція виділила міль­йони доларів на підкуп депутатів від опозиції: Сьогодні з їхнього бюд­жету виділено 120 мільйонів доларів, які пропонуються тим депутатам, хто написав заяви про складення повноважень, щоб вони їх забрали на­зад. Партія регіонів, у свою чергу, заявляла, що може відкликати підпис під Спільною заявою Президента, Прем’єра і спікера — у разі подальшої ревізії положень цієї заяви. Бо президентська сторона, на думку Партії регіонів, фактично не виконує зобов’язання, що сторони не допускати­муть поза своєю компетенцією втручатися в діяльність органів судової влади і правоохоронних органів. Спробу ревізії положень Спільної зая­ви Партія регіонів убачала і в намаганнях представників Секретаріату Президента в судах загальної юрисдикції проштовхнути рішення щодо легітимізації актів Президента України про звільнення Генерального прокурора України Святослава Піскуна, відставку ряду суддів КСУ, пе- репідпорядкування внутрішніх військ. Експерти вказували на те, що підставою для деякого ускладнення ситуації в державі було й те, що Президент тільки зупинив дію свого попереднього Указу від 26 квітня на два дні — 29 та 30 травня (а потім ще на день). То від якого дня раху­вати 60 днів після припинення повноважень Верховної Ради, аби поза­чергові парламентські вибори відбулись відповідно до Конституції? Очевидно, що для уточнення цього питання потрібен був новий прези­дентський указ.

До речі, комісар Євросоюзу з питань зовнішніх відносин Беніта Ферреро-Вальднер, вітаючи досягнення згоди між українськими політи­ками під час подолання політичної кризи 2007 року, висловила споді­вання, що ця угода сприятиме проведенню демократичних виборів, по­дальшій консолідації демократії та верховенства права в Україні, а також наголосила, що політична стабільність в Україні має стати наріжним ка­менем для продовження політичних та економічних реформ, поглиблен­ня співробітництва України з ЄС.

Українські політики винесли з політичної кризи чимало корисних висновків, які слугуватимуть їм в подальшій діяльності. Але головне, що Президент України в цих непростих умовах продемонстрував здатність до консолідації суспільства на засадах демократії та конституціоналізму.

4.2.