ВСТУП

Після здобуття незалежності Україна, пострадянська держава, яка до того часу не мала традиції обмеження правом, демократичною відповідальністю, як уявляється, зробила вибір на користь юридичного обмеження влади.

На противагу радянській конституції як програмному політико-правовому акту, наповненому ідеологічними догмами, який єдино наявна партія замість керуватися ним – довільно переписувала, і який не підлягав прямому застосуванню, зокрема судами, і в цьому аспекті – “конституції, яка описує”, Конституція України, сприйнявши загальну ідентичність сучасних конституцій, засвідчила, як видається, еволюційний стрибок до “конституції, яка обмежує”.

Вирішальним наслідком вибору на користь юридичного обмеження влади є визнання за Конституцією України її верховенства, яке вказує на її найвищу юридичну силу у правовій системі, але цим не вичерпується. Якщо верховенство розуміти як якість чи стан володіння більшою владою, авторитетом або пануванням чи першістю щодо кого- або чого-небудь, то верховенство конституції визначає загальну підпорядкованість об’єктивованому до певної міри її змістом праву, у тому числі й будь-якої політичної влади, яка в такий спосіб набуває легітимності і якій через це коряться люди. З цієї причини верховенство конституції об’єктивно визначає її верховенство й щодо парламенту і, як наслідок, – найвищу юридичну силу щодо усіх “підконституційних” правових актів, які творяться парламентом.

Обмеження влади на користь окремої особи і суспільства в цілому; неприпустимість узурпації влади; детермінованість змісту й спрямованості діяльності держави невідчужуваними та непорушними правами і свободами людини; взаємна відповідальність держави й людини; нетотожність права й закону; вимоги справедливості та пропорційності, визначеності та передбачуваності правового регулювання тощо – ці та інші фундаментальні цінності-принципи набувають свого практичного значення лише тією мірою, якою вони повсякчасно утверджуються й захищаються.

Розв’язуючи завдання інституційного забезпечення верховенства Конституції, Україна так само, як й усі інші посткомуністичні держави Центральної та Східної Європи, обрала запровадження концентрованої моделі конституційного контролю.

Разом з тим було б очевидним спрощенням сприймати концентровану модель конституційного контролю як таку, що заперечує дієву участь інших, окрім конституційного суду, суб’єктів у тлумаченні та захисті конституції від порушень. Юридично і фактично – це спільна відповідальність різних органів публічної влади та громадян держави, обсяг і міра якої, звісно, має принципово значущі відмінності. Особливість концентрованої моделі полягає у тому, що конституційний суд виступає єдиним органом, наділеним повноваженнями ухвалювати загальнообов’язкові та остаточні рішення про зміст конституційних положень та принципів, відповідність конституції діянь та актів інших органів публічної влади, у тому числі й найвищих органів державної влади.

Сприймаючи Конституційний Суд України як єдиний центр, але не єдиний суб’єкт забезпечення конституційності правових актів в Україні, додамо, що процесуальна реформа 2017 року засвідчила безспірний відступ від традиційної в межах концентрованої моделі процедури інцидентного контролю, що дає підстави твердити насправді про її еволюційний розвиток, адаптацію до умов сьогодення.

Наведені вище міркування слугували авторам вихідними орієнтирами для написання цього навчально-методичного посібника.