Вступне слово

Криза інститутів безпосередньої і представницької де­мократії, яку ми спостерігаємо нині, пов’язана з пере­хідним етапом еволюції конституційної системи в Ук­раїні. Перехідний етап конституційної системи пов’язаний з поступовою відмовою від радянських стереотипів та поглядів на роль держави у сус­пільному житті, ролі конституції як соціального регулятора.

Природа конституційної кризи та конфлікту між інститутами влади пов’язана з поєднанням економічного фактора та проблемою ідентифі­кації української нації. По-перше, політичні партії розглядаються як своєрідна клієнтела економічних кіл, які виступають патроном щодо них. Відповідно політичні партії розглядаються як легальний ресурс впливу на рішення конституційних органів влади. Водночас ці еконо­мічні кола через свої партії-клієнтела фактично не ставлять питання про вироблення стабільних правил гри, а використовують владні інститути як засіб контролю над власністю. Це перешкоджає належній діяльності судових установ, тому що кожен політичний актор намагається вчиняти тиск на правосуддя з метою прийняття вигідного для себе судового рі­шення!. Тому сьогодні є важливою вирішення проблеми становлення

¹ Про це також зазначав у своєму інтерв‘ю Голова Конституційного Суду Ук­раїни А.

класичних політичних партій та дієвого механізму підзвітності і підкон- трольності органів публічної влади.

По-друге, в Україні сьогодні відбувається складний демократичний дискурс, внаслідок якого йдуть складні процеси досягнення консенсусу щодо суспільних цінностей, які надалі стають основою соціальних норм, зокрема і правових норм. Відповідно виникають складні питання ідей­ного наповнення положень Конституції України. За таких умов Прези­дент забезпечує комунікацію між органами публічної влади щодо реалі­зації положень Основного Закону як гарант верховенства Конституції, прав і свобод людини і громадянина. У свою чергу Конституційний Суд забезпечує однакове розуміння конституційних положень у випадку, як­що суб’єкти такої комунікації не можуть досягти консенсусу та існує конфлікт інтересів між сторонами конфлікту.

Конституція України ввібрала здобутки західного та вітчизняного конституціоналізму. Тому виникають проблеми інтерпретації її окремих положень з боку окремих політичних акторів, що впливає потім на ха­рактер і зміст правових актів органів публічної влади. І сьогодні стає ак­туальним формування механізму відкритого процесу обговорення про­ектів та прийняття владних рішень органами публічної влади.

Питання конституційного і фактичного статусу народу і Президента України, коло інших проблем, пов’язаних з перебігом політичної кризи 2007 року, мають важливе значення для формування конституційної де­мократії в Україні. У розв’язанні цієї кризи особлива роль належить ін­ституту Президента України як главі держави і гаранту прав і свобод лю­дини і громадянина. У період політичного протистояння з квітня по липень 2007 року між Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України стало очевидно, що арбітром між ними може бути тільки український народ.

Внесені Верховною Радою України у 2004 році зміни в чинну Кон­ституцію України 1996 року призвели до розбалансування взаємовідно­син між гілками державної влади, а саме: між главою держави, парла­ментом і урядом. Все це негативно впливає на процес управління країною.

Формально трактуючи демократичний лад як принцип прийняття рішень парламентською більшістю, незважаючи на зміст фундаменталь­них конституційних принципів, позитивістська школа конституційного права відкриває простір для легітимації рішень органів влади. Такі рішен­ня можуть не відповідати принципам забезпечення балансу інтересів більшості і меншості, праву опозиції бути заслуханою у ході прийняття владних рішень, відкритому та вільному обговоренню передбачуваних наслідків діяльності та рішень органів публічної влади. Криза із запровад­женням положень Універсалу національної єдності у діяльності біль­шості Верховної Ради V скликання та відсутність програми діяльності уряду Януковича В. Ф. зумовили стан правової невизначеності, що створило сприятливі умови для нехтування положеннями Конституції України, подальшого поглиблення проявів правового нігілізму в Україні.

Тому для сучасного розвитку України найкращим варіантом є врів­новажені, чітко визначені повноваження Президента України, Верхов­ної Ради та Кабінету Міністрів, що безумовно сприятиме утворенню здорового конкурентного середовища на вищих щаблях влади України і водночас гарантуватиме конструктивну діяльність як більшості, так й опозиції в парламенті.

Здобутками української демократії успішно користується народ, який є єдиним джерелом влади в державі. Від народу сьогодні залежить реальна роль Конституції як інструмента захисту конституційного ладу, прав і свобод громадян, інших конституційних цінностей, а також май­бутнє Конституції України.

Метою цього навчального посібника є розкриття ролі Президента України як глави держави в умовах політичної та конституційної кризи. Згідно зі статтею 102 Конституції України Президент України є главою держави, виступає від її імені, є гарантом верховенства Основного Зако­ну, додержання прав і свобод людини і громадянина, державного суве­ренітету і територіальної цілісності України.

Завданнями цього посібника є:

— визначити місце і роль народу України у здійсненні контролю над владою та зформувати дієвий механізм підзвітності інститутів публічної влади;

— розкрити місце і роль Президента України у конституційній сис­темі як своєрідну резервну владу, який в умовах конституційної кризи може використовувати свої владні прерогативи для забезпечення належ­ного функціонування публічної влади;

— визначити правові механізми здійснення владних прерогатив Президентом України в умовах конституційної влади, зокрема здійснен­ня ним дискреційних повноважень;

— визначити природу правових актів Президента України, окремі аспекти їх легітимності під час подолання конституційних криз;

— розкрити механізм взаємодії Президента України та Конституцій­ного Суду України в умовах конституційних криз;

— розкрити природу здійснення арбітражних функцій народом Ук­раїни в умовах конституційної кризи;

— розкрити практичні аспекти прийняття правових актів, спрямова­них на подолання конституційних за допомогою практикуму (вирішен­ня задач, здійснення мозкового штурму, рольових ігор тощо).

У цьому посібнику розглядаються проблеми співвідношення між ін­ститутами безпосередньої і представницької демократії і в цьому контек­сті розкривається конституційна правосуб’єктність народу та функції політичних партій щодо сприяння у формуванні та вираженні волі наро­ду.

У другій частині визначається конституційний і фактичний статус Президента України, зокрема розкривається зміст його арбітражних функцій, визначення кола предмета відання та обсягу повноважень. На прикладі конституційної кризи весни — початку літа 2007 року аналізу­ються проблеми здійснення арбітражних функцій главою держави. Та­кож приділяється увага природі правових актів Президента України, розкривається зміст презумпції конституційності цих актів.

Розглядається співвідношення інститутів глави держави та консти­туційної юстиції у вирішенні конституційних криз та забезпеченні кон­ституційного правопорядку. Насамкінець визначається механізм форму­вання політичної волі народу, втілення його в правових актах органів публічної влади та вирішення конституційних криз за допомогою елек­торальних механізмів, зокрема шляхом проведення дострокових парла­ментських виборів.