Поняття і зміст конституційної правосуб'єктності Українського народу

На сьогодні у світі діє більше 200 конституцій (у 2007 р. також поновилась робота над першою наднаціональ­ною конституцією — Конституцією Європейського Союзу), а також існує понад 300 конституцій суб’єктів федерацій і авто­номних утворень.

Фактично всі конституції світу й передусім конституції країн, які ідентифікують себе як демократичні (країни ЄС, США та ін.), визнача­ють наріжним принципом основ суспільного і державного ладу принцип народного суверенітету (франц. вонуегатеїе — верховна влада, від лат. 8нрегн8 — верхній). Зміст цього принципу передбачає визнання за наро­дом усього верховенства влади у суспільстві та державі, його первинність у системі суб’єктів конституційно-правових відносин, а у ряді кран світу й визнання за народом виключного права здійснювати установчу владу в країні^[2].

Утім, стверджуючи про установчу владу народу, слід мати на увазі не стільки її формальне закріплення, скільки реальну можливість наро­ду здійснювати установчий вплив на суспільні відносини, пов’язані з реалізацією публічної влади основними учасниками конституційного процесу. На нашу думку, існування установчої влади народу визнача­ється можливістю безперешкодно, відповідно до конституції та законів, здійснювати своє повновладдя, безпосередньо приймаючи правові акти і рішення установчого характеру. Йдеться насамперед про конституції та конституційні акти, що приймаються народом на референдумах. Але у сучасних конституційно-правових реаліях зміст правосуб'єктності на­роду не обмежується правом на безпосередню конституційну право- творчість.

Водночас проблеми конституційної правосуб'єктності народу є по­рівняно новими для української та зарубіжної юридичної науки. Дослід­жуючи це питання, переважна більшість вчених-конституціоналістів за­довольняється тлумаченням принципу народного суверенітету та легітимних форм його реалізації. Утім, категорія „конституційна право- суб'єктність народу“ є набагато ширшою за своїм змістом. Її появу слід пов'язувати з визнанням народу учасником конституційно-правових відносин, а ще більш точно — з формуванням самих народів і їх само- ідентифікацією у період становлення класичного європейського і пів­нічноамериканського конституціоналізму в кінці XVIII — XIX ст.

Питання конституційного статусу народу почало хвилювати політи­ків, державних діячів і мислителів ще за часів Реформації та Відроджен­ня. Саме у цей період у країнах Західної Європи почали формуватися вчення, які стали своєрідною предтечею для формування ідеалів й ідей європейського класичного конституціоналізму.

Формування цих ідей і ідеалів пов'язане перш за все із становлен­ням і розвитком школи природного права, що об'єднала серед своїх прихильників Г. Гроція, Т. Т. Джеферсона, Т. Гоббса, Б. Константа, Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск'є, Т. Пейна, Ж.-Ж. Руссо, А. де Токвіля та ряд послідовників їх ідей, у тому числі й таких видатних українських правознавців кінця XIX — початку XX ст., як С. Дністрянський, Б. Кістя- ківський, М. Ковалевський, С. Котляревський, П. Лодій, М. Палієнко, О. Романович-Славотинський, М. Хлєбніков, П. Юркевич та інші. Іден­тифікацію народу, як джерела влади у суспільстві та державі, вони пов'язували з дослідженнями суверенітету та його юридичних власти­востей, а також з пошуком і виявленням його беззаперечного і універ­сального носія. Так, відомий український правознавець М. М. Ковалев- ський у своїй роботі „Загальне вчення про державу“ (1909 р.) писав, що робота Ж. Бодена „Les six livres de republique“ сприяла утвердженню вчення про суверенітет, пізніше розвиненого в „Суспільному договорі“ Ж.-Ж.

Утім, і Ж.-Ж. Руссо не дав однозначної відповіді на питання про пра- восуб’єктність народу. Натомість, у своїх роботах французький мислитель розмірковує над неоднозначністю намірів і мотивів народу у здійсненні ним своїх владних повноважень і передусім у законотворчій сфері:

„Закони, власне — це лише умови громадянської асоціації. Народ, що під­порюється законам, має бути їхнім творцем: лише тим, хто вступає до асо­ціації, можна визначати умови співіснування. Але як вони їх визначають? Роб­лять це зі спільної згоди, керуючись спонтанним натхненням? Чи є у Політичного організму орган для вираження його волі?Хто повідомить йому передбачливість, необхідну, щоб виявлення його волі перетворити в акти і зав­часно їх оприлюднити? Як інакше він зможе проголосити їх у потрібний час? Як може сліпий натовп, який часто не знає, чого він хоче, бо рідко знає, що йому на користь, сам здійснити настільки велику й настільки складну справу, як створення системи законів?Сам по собі народ завжди прагне до блага, але сам він не завжди вбачає у чому воно. Спільна воля завжди спрямована вірно й прямо, але рішення, котре нею керує, не завжди буває компетентним".^[4]

Опоненти Ж.-Ж. Руссо - Ш. Л. де Монтеск’є та А. Сійєс, за свідченням сучасного французького філософа права Жерара Мере, зробили теорію Ж.-Ж. Руссо про народний суверенітет універсальною і прийнятною, поши­ривши його дію на представницьку демократію. Водночас, саме у цей період ідеологи французьких буржуазних революцій підносять на найвищий рівень націю. „Нації, - писав Сійєс, - можна уявити собі як індивідів, котрі існують поза суспільним зв’язком чи, як мовиться, в природному стані. їхня воля ви­ражається вільно й незалежно від будь-яких громадянських форм. Перебува­ючи в природному устрої, їхня воля, для того щоб досягнути свого ефекту, по­винна всього лише носити природні риси волі.

Разом із тим, будучи загальновизнаним і основним суб’єктом між­народного права, нації по-різному ідентифікуються в конституційному праві різних країн світу. У переважній більшості зарубіжних країн, особ­ливо багатонаціональних, конституції віддають перевагу саме народу, утверджуючи його суверенітет як основу народовладдя.

Дещо відмінним від західноєвропейського є досвід утвердження консти­туційної правосуб’єктності Українського народу. Як відомо, формування ук­раїнського народу тривало впродовж багатьох століть і до сьогодні проблеми походження та спорідненості нашого народу з іншими, насамперед слов’ян­ськими народами, залишається предметом гострих наукових, а іноді й полі­тичних дискусій. Уникаючи екскурсів у стародавню історію українців, слід зазначати, що Український народ, як суб’єкт конституційного права, почав утверджуватися лише в період формування національного конституціоналіз­му. При цьому йдеться не про багаті національні традиції народоправства на українських землях, не про здобутки вітчизняної конституційно-правової думки, а саме про утвердження перших конституцій і конституційних актів України, які закріплювали повновладдя Українського народу.

У період входження українських земель до складу Австро-Угорської та Російської імперій, а також до складу міжвоєнної Польщі, Румунії та Чехословаччини питання визначення конституційно-правового статусу українського народу не мало практичного значення через те, що народ не отримав на той час свого визнання у жодній з держав, до складу яких входили українські землі. Більше того, для Австро-Угорщини і Росій­ської імперії новелою було навіть положення про народний суверенітет, а сама категорія „народ“ тривалий час викликала дискусії серед науков- ців-державознавців і часто ототожнювалась з усім населенням імперій.

Так, ще на початку минулого століття відомий російський правозна­вець Ф. Ф. Кокошкін у своїй роботі „Лекції по загальному державному праву“ (1912 р.) визначав, що населення є основним складовим елемен­том держави. При цьому заслугою вченого стало розмежування ним кате­горій „населення¹¹ та „народ“. Так, на думку Ф. Ф. Кокошкіна піддані держави, які „беруть участь у створенні і збереженні тієї громадської пси­хологічної сили, на яку спирається державна влада“, становлять народ від­повідної держави, а всі інші — лише населення держави.^[6] Подібні дискусії були аж до руйнування вказаних імперій після I світової війни.

Міжвоєнний період ознаменувався розпадом світових імперій, ут­воренням Ліги націй і визнанням права народів на самовизначення, зав­дяки чому кількість держав у тогочасній Європі збільшилась у півтора раза. Зазначені процеси мали позитивний вплив і на формування націо­нальної самосвідомості українців та утвердження їх в прагненні до утво­рення національної державності та власного конституційного законо­давства. У перших конституційних актах українці, подібно іншим звільненим з імперій народам, прагнули закріпити принцип народного суверенітету, повновладдя Українського народу. Утім, ці прагнення до­волі часто залишались нездійсненними через складні геополітичні про­цеси, учасником яких поза своєю волею стала Україна.

Перші конституції та конституційні акти в новітній історії України були прийняті в період національно-визвольних змагань 1917—1921 ро­ків. Саме в них і були здійснені спроби конституювати правосуб’єкт- ність Українського народу. Певні риси народного суверенітету народу намагалися зберегти й перші українські радянські конституції, але після входження України до складу Радянського Союзу суверенітет Україн­ського народу аж до проголошення незалежності України в 1991 році за­лишався переважно теоретичною категорією, предметом правових дос­ліджень, але не реальним конституційно-правовим явищем.

Як відомо, революційні події початку XX ст.

Універсали не були конституційними актами за своїм змістом, фор­мою і нормативним вмістом. Це були звернення програмного характеру, які містили положення про організацію Української держави та її статус. І Універсал від 10 червня 1917 р. був зверненням до українського народу, до організації розбудови української національно-територіальної авто­номії у складі Росії та декларував прагнення утворити шляхом виборів Українські Установчі збори. ІІ Універсал УНР від 3 липня 1917 р. обна­родував поступки Тимчасового уряду щодо автономії України.

25 жовтня 1917 р. ІІ Всеросійський з’їзд Рад прийняв Декрет про владу, який юридично оформив більшовицький переворот і дав початок формуванню радянського державного права. Революція у Росії спричи­нила остаточне руйнування імперії.

Після Жовтневої революції УНР видала ІІІ Універсал від 7 листопа­да 1917 р., в якому висловлювалася стурбованість України за свою по­дальшу долю. Відповідно до цього Універсалу Україна отримувала назву Української Народної Республіки у складі Федеративної Російської Рес­публіки. III Універсал скасовував приватну власність на поміщицькі, удільні, монастирські, церковні та кабінетні землі й проголошував їх власністю всього трудового народу, запроваджував ряд політичних та со­ціально-економічних свобод, а також визначав 27 грудня днем виборів Українських Установчих зборів. IV Універсал від 9 січня 1918 р. конста­тував знесилення України чотирма роками війни та діями більшовиць­кого війська. Універсал проголошував Україну самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу, яка прагне жити у мирі та злагоді з усіма сусідами.

Врешті, ні один з перших трьох універсалів Центральної Ради не виз­начив конституційного статусу народу України. Усі вони адресувались „Народу Українському", „громадянам української землі", „іншим націо­нальностям, що живуть всуміш з українською людністю", „народам вели­коруському, єврейському, польському й іншим на Україні" та іншим ко­лективним суб’єктам, але лише в IV Універсалі було закріплено: „Власть у ній (УНР — автор.) буде належати тільки до народу України,.."^[7].

На останньому засіданні Центральної Ради 29 квітня 1918 р. було роз­глянуто й ухвалено „Статут про державний устрій, права і вольности УНР", більш відомий в історії права як Конституція УНР 1918 р. „Статут про державний устрій, права і вольности УНР" за змістом і формою відпо­відав тогочасним європейським і американським конституційним актам й водночас відображав особливості національного державотворення. Кон­ституція УНР: закріплювала принципи народного суверенітету, поділу вла­ди, парламентаризму, єдиного громадянства; декларувала основні права та свободи людини і громадянина; визначала конституційно-правовий статус органів влади УНР тощо. Але найголовніше те, що Конституція УНР 1918 року вперше чітко, хоча й у дещо спрощеному вигляді, визначила консти­туційний статус народу України та основи його правосуб’єктності: „2. Су­веренне право в Українській Народній Республіці належить народові України, цебто громадянам УНР всім разом. 3. Це своє суверенне право народ здійснює через Всенародні Збори України". Але проблема Конституції України 1918 року, як і принципу народного суверенітету, закріпленого в ній, полягала в тому, що ця Конституція не була промульгована і не набрала чинності.

Подальший перебіг подій в Україні також не сприяв ані утверджен­ню національного конституційного права, ані реалізації принципу на­родного суверенітету, який ніким не заперечувався і навіть обстоювався в роботах тогочасних українських мислителів: М. Грушевського, В. Вин- ниченка, С. Дністрянського та ін. Як відомо, у ніч з 29 на 30 квітня 1918 року (у день, коли було утверджено Конституцію УНР) прихильники гетьманського перевороту за підтримки німецьких військ, що напере­додні роззброїли Синьожупанну дивізію, зайняли всі державні установи.

Державне право Української гетьманської держави було закріплене у „Грамоті до всього українського народу" та „Законах про тимчасовий державний устрій України", виданих 29 квітня 1918 р. Ці акти мали програмний характер і закріплювали широкі владні повноваження геть­мана, який до обрання на майбутнє сейму України фактично залишався обраним монархом. Саме Гетьману й належала „влада управління" в Ук­раїні (п. 1 Законів), тоді як народ України в конституційних актах доби Гетьманату не згадувався.

Успіхи П. Скоропадського в галузі науки й освіти та зовнішньої по­літики були беззаперечними, але конституційне право, порівняно з до­бою УНР, зробило крок назад. Показовим став гетьманський універсал від 16 жовтня 1918 р., яким фактично поновлювалася станова структура українського суспільства і було фактично знівельовано принцип народ­ного суверенітету.

Після зречення гетьманом П. Скоропадським влади 14 грудня 1918 р. було встановлено владу Директорії УНР. Утім, Директорії так і не вдалося утвердити в Україні конституційно-правові відносини й обґрун­тувати правовий статус Українського народу. Жодні конституційні ініці­ативи Директорії не було реалізованими — 15 листопада 1919 р. Директо­рія передала владу С. Петлюрі. Таким чином, Українська революція 1917—1921 років не виправдала сподівань на формування національної державності, конституційного права та не зумовила визначення консти­туційної правосуб’єктності Українського народу.

Одразу після падіння Директорії УНР та встановлення в Україні ра­дянської влади започатковується процес формування українського ра­дянського конституційного (державного) права. Відліком для відповід­них процесів стало затвердження Всеукраїнським з’їздом Рад робітничих та інших депутатів 10 березня 1919 р. та прийняття у кінцевій редакції ВУЦВК 14 березня 1919 року Конституції УСРР.

Відповідно до положень Конституції УСРР 1919 року Українська РСР визначалася як організація диктатури трудящих та експлуатованих мас пролетаріату і найбіднішого селянства над їх споконвічними екс­плуататорами — капіталістами і поміщиками. Це положення якнайкра­ще характеризує класовий зміст новонароджуваного радянського державного (конституційного) права та унеможливлення закріплення правового статусу Українського народу в умовах класової диктатури.

Конституція УСРР вбачала основне завдання диктатури у здійснен­ні переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а потім і держава, зникнуть взагалі. Проголошувалося скасування держав­ної власності, повновладдя робітничого класу. Права і свободи, як і ви­бори, мали дискримінаційний характер і не визнавали за „експлуатато­рами" права голосу. Радянська Україна також заявила про братерську солідарність з усіма радянськими республіками і про свою готовність увійти до складу Єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Рес­публіки. Державна влада мала здійснюватися Радами робітничих, селян­ських та червоноармійських депутатів. Центральними органами держав­ної влади проголошувалися Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, ВУЦВК та РНК.

Після укладення Договору про утворення СРСР 30 грудня 1922 року конституційне право радянської України почало розвиватися в межах радянської федерації. Цей договір до 1924 р. був фактичною конститу­цією новоутвореної радянської федерації. У ньому визначалися основи державного ладу СРСР, правовий статус союзних органів, їх компетен­ція та взаємовідносини з центральними органами тощо.

Після прийняття Договору до Конституції УСРР було внесено змі­ни і доповнення з метою приведення її у відповідність до цього Догово­ру. А вже 15 травня 1929 року було прийнято Конституцію (Основний Закон) УСРР, стаття 1 якого визначала, що „вся влада в межах Україн­ської соціалістичної радянської республіки належить радам робітничих, селянських та червоноармійських депутатів". Конституція Української РСР в статті 3 удосконалила попередню нормативну формулу, визначив­ши: „Вся влада в УРСР належить трудящим міста і села в особі Рад депу­татів трудящих". Тим самим конституційний принцип народного суве­ренітету, за часів входження України до складу колишнього СРСР, був підмінений суто радянською доктриною „повновладдя рад всіх рівнів".

Лише в Конституції Української РСР 1978 року її творці змушені бу­ли рахуватися з міжнародним визнанням принципу народного суверені­тету і в частині першій статті 2 визнали, що „вся влада в Українській РСР належить народові", але в частинах другій і третій цієї ж статті Ос­новного Закону УРСР відтворили все ті ж положення про Ради народних депутатів всіх рівнів, через які народ і здійснює свою владу.

У період руйнування колишнього СРСР, під впливом зростання на­ціональної самосвідомості Українського народу, Верховна Рада Україн­ської РСР 16 липня 1990 року прийняла Декларацію про державний су­веренітет України. У цьому правовому акті було визначено основи кон­ституційної правосуб’єктності двох учасників новітніх конституційних процесів кінця XX століття — української нації та українського народу. Далекоглядність унормування вітчизняними парламентаріями поло­жень про українську націю та український народ полягала в тому, що у Декларації було визначено як легітимні підстави для проголошення не­залежності України українською нацією, яка згідно із загальновизнани­ми нормами і принципами міжнародного права має невід’ємне право на самовизначення, так і принцип повновладдя Українського народу (роз­діл II „Народовладдя" Декларації), як правову основу для подальшої розбудови Української держави проголошенням незалежності України. Таким чином, проголошення 24 серпня 1991 року Акта незалежності Ук­раїни, з його наступним утвердженням на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, не викликало жодних сумнівів у світової спільноти щодо легітимності України як суверенної і незалежної держави.

Водночас складність конституційних процесів в Україні в період, що передував прийняттю Конституції України (1991—1996 років), не дозволила завершено визначити питання правосуб’єктності Українсько­го народу ні на теоретичному, ні на нормативно-правовому рівнях. Хоча вже в статті 2 Договору „Про основні засади організації та функціону­вання державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України", більш відомому як Конститу­ційний Договір, підписаний 8 червня 1995 р., принцип народного суве­ренітету знаходить своє доволі досконале закріплення: „Вся повнота влади в Україні належить народові. Народ є єдиним джерелом влади і здійснює її як безпосередньо — шляхом референдумів, так і через систе­му державних органів та органів місцевого самоврядування. Ніхто не мо­же привласнити право здійснювати державну владу"^[8]. Саме така консти­туційна формула, у вдосконаленому вигляді, була закріплена в Конституції України, прийнятій Верховною Радою України 28 червня 1996 року. Врешті Основний Закон України в 1996 році дав однозначну відповідь і щодо розуміння поняття Українського народу, визначивши його в своїй Преамбулі як „громадян України всіх національностей".

Після прийняття довгоочікуваного Основного Закону України 1996 року питання конституційної правосуб’єктності Українського народу почали досліджуватись на теоретичному рівні, а питання, пов’язані зі здійсненням народовладдя, неодноразово ставали предметом розгляду Конституційного Суду України.

Нині не викликає сумнівів, що за роки незалежності Український народ став найважливішим учасником конституційних процесів, які від­буваються в державі. У першу чергу це знайшло свій вияв у тому, що на­род України трансформувався з мовчазного конституційного символу в активного суб’єкта конституційно-правових відносин. Особливо поміт­ними відповідні трансформації стали в період конституційно-правової реформи 2004—2007 років. Саме активна участь народу України у вибо­рах Президента України 2004 року, подіях, нині відомих як Помаранчева революція, парламентських виборах 2006 року і позачергових виборах до парламенту в 2007 році сприяли дослідженню проблем правосуб’єктнос- ті Українського народу.

Як відомо, первинним елементом конституційно-правових відносин є суб’єкти, тобто учасники правовідносин, що виникають, змінюються чи припиняються на підставі дії конституційно-правових норм. Консти­туційні правовідносини безпідставно не визнаються пріоритетними і то­му не визнаються пріоритетними суб’єкти й об’єкти цих правовідносин. Так, згідно із загальною теорією права, у переважній більшості пріори­тетними суб’єктами правовідносин вважаються фізичні та юридичні осо­би, тобто пріоритетні учасники приватноправових відносин (цивільних, трудових тощо), тоді як пріоритетними суб’єктами конституційних пра­вовідносин об’єктивно є спільності та організації: народ, нація, корінні народи, національні меншини, держава, органи державної влади, терито­ріальні громади та інші суб’єкти місцевого самоврядування тощо.

Чи має зазначена тенденція значення для юридичної теорії та прак­тики? Так, має. Її прояви можна помітити в юридичній кваліфікації еле­ментів конституційно-правових відносин.

Зокрема народ є самостійним суб’єктом правовідносин, а його іноді прагнуть назвати юридичною особою, що не відповідає дійсності. Ос­кільки він не має ряду ознак юридичної особи, його взагалі іноді позбав­ляють правосуб’єктності, тобто конституційного права здійснювати вла­ду, яка йому належить. Так, у виборчому законодавстві України народ не визначається суб’єктом виборчого процесу, хоча вибори є формою без­посереднього народовладдя. Не є народ і суб’єктом земельних правовід­носин відповідно до Земельного кодексу України, хоча саме він виступає власником природних ресурсів 9. Отже, народ України слід розуміти насамперед як первинного і найголовнішого суб’єкта конституційно- правових відносин.

⁹ Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України. Академічний курс: Підручник: у 2-х т. — Т. 1 / За ред. В. Ф. Погорілка. — К., 2006. — С. 465.

Свого часу відомий радянський теоретик права С. С. Алексєєв пи­сав, що категорії „суб’єкт права" і „правосуб’єктність" за своїм основ­ним значенням є тотожними^!0, але ця точка зору навряд чи дозволить розкрити зміст правосуб’єктності Українського народу. Правосуб’єк- тність Українського народу дійсно визначає сутність і зміст правового статусу цього учасника конституційних правовідносин, але визначення однієї категорії через ототожнення чи зіставлення її з іншою видається ірраціональним.

Категорія „правосуб’єктність" є доволі традиційною для загальної теорії права, але серед українських і зарубіжних учених не існує абсо­лютної єдності поглядів на її сутність і зміст. Зокрема, предметом науко­вих дискусій часто стають питання правосуб’єктності колективних учас­ників правовідносин, у тому числі й народу та інших спільнот.

Так, в Академічному курсі з Теорії держави і права правосуб’єктність спільнот трактується таким чином: „Правосуб’єктність являє собою су­купність правоздатності та дієздатності. Це поняття відображає ті си­туації, коли правоздатність і дієздатність нероздільні у часі... Не існує правоздатних, але недієздатних колективних суб’єктів^^{[9] [10].}

На думку С. Архіпова: „Правосуб’єктність, яка розуміється як сукуп­ність двох можливостей (властивостей): можливості мати права та обов’язки, а також можливості своїми діями набувати і здійснювати пра­ва, створювати для себе і виконувати обов’язки (тобто, як сукупність пра­во— і дієздатності), не співпадає з поняттям суб’єкта права. Правосуб’єк- тний зв’язок не є для суб’єкта права статичним, незмінним, він змінюється разом із суб’єктом та його властивостями^^[11].

Наведені точки зору українських і російських правознавців дають підстави зробити висновок, що народ України, як суб’єкт конституцій­ного права, є учасником суспільних відносин, який наділений конститу­ційною правосуб’єктністю, тобто правоздатністю і дієздатністю, що виз­начається нормами конституційного права.

Конституційна правоздатність народу України виражається у систе­мі його конституційних прав і обов’язків, а конституційна дієздатність — у здатності реалізовувати ці конституційні права йобов’язки. При цьому конституційна правоздатність і дієздатність Українського народу є непо­дільною — існування конституційних прав і обов’язків народу України, унаслідок закріплення в Конституції України принципу народного суве­ренітету, передбачає й достатність у народу України влади і волі до реалі­зації цих прав і обов’язків.

Ряд правознавців виділяють і таку складову правосуб’єктності, як деліктоздатність, але щодо такого суб’єкта правовідносин як народ Ук­раїни застосування відповідного терміну буде некоректним. За свої полі­тичні помилки народ несе відповідальність перед наступними поколін­нями та історією.

На відміну від правосуб’єктності фізичних і юридичних осіб, кон­ституційна правоздатність і дієздатність народу України не обмежується певними термінами чи умовами їх настання або припинення. Неодноз­начним залишається й питання зміни правосуб’єктності народу України.

Гіпотетично можна передбачити, що правосуб’єктність Українсько­го народу, а особливо його конституційна дієздатність, була повною мі­рою реалізована в 1991 році, коли після урочистого проголошення Акта незалежності України від 24 серпня 1991 року та його утвердження на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року Україна була визнана самостійним суб’єктом міжнародних правовідносин. Разом із тим народ України, перебуваючи у складі колишнього СРСР, виступив одним із фундаторів ООН, а Українська РСР мала постійне представництво у цій впливовій міжнародній організації. Дослідження ж українських і зарубіж­них істориків дають підстави зарахувати формування правосуб’єктності Українського народу до найдавніших часів, зокрема до часів Київської Русі.

На нашу думку, виникнення правосуб’єктності того чи іншого на­роду пов’язане з позитивним вирішенням щонайменше двох питань — самоідентифікацією народу та реалізацією його потенціалу до націо­нального державотворення та конституційного правотворення. У зв’язку з цим правосуб’єктність Українського народу здобула свого найвищого розвитку й отримала належне конституційно-правове закріплення саме за часів незалежності України в 1991—2007 роках.

Припинення правосуб’єктності будь-якого народу, у тому числі й народу України, може відбутися за умови його фізичного чи духовного знищення. На жаль, у XX і XXI ст. людство значно збагатило арсенал знищення не тільки окремих людей, соціальних груп, а й цілих народів. Упродовж останніх ста років цілі народи зникали або на тривалий час припиняли своє існування внаслідок воєн, утрати національної держав­ності, геноциду, голодомору, природних і техногенних катастроф. Сер­йозним випробуванням для правосуб’єктності народів стали у XXI сто­літті й процеси глобалізації та утворення наддержавних союзів. Таким чином, можна зробити висновок, що правосуб’єктність Українського народу на сучасному етапі його розвитку не може бути припинена чи призупинена жодним легітимним способом.

Щодо зміни правосуб’єктності Українського народу, то змінюють­ся, як правило, форми правового закріплення конституційної правоз­датності та дієздатності народу. Удосконалення конституцій і конститу­ційних актів, а також відтворення положень основного закону в чинному законодавстві, як правило, має своїм наслідком удосконалення конституційно-правового статусу Українського народу, у тому числі й у частині його правосуб’єктності.

Зміст правосуб’єктності Українського народу визначається його правами й обов’язками. Переважна більшість учених-конституціоналіс- тів визнають за народом у першу чергу політичні права. Але окрім полі­тичних прав, народ наділений усією повнотою влади не лише в політич­ній, а й у економічній, соціальній, культурній, екологічній і інших сферах конституційного ладу. Відповідно народ України наділений еко­номічними, соціальними, культурними, екологічними й іншими права­ми. Також можна передбачити, що у кожній з названих сфер конститу­ційного ладу народ України здійснює й свої обов’язки. Права та обов’язки народу України мають природне походження і визнаються за Українським народом Конституцією та законами України.

Найбільш важливими є політичні права народу України. Так, згідно зі ст. 5 Основного Закону, народ України є носієм суверенітету та єди­ним джерелом влади. Народ здійснює владу безпосередньо і через орга­ни державної влади та органи місцевого самоврядування і саме Україн­ському народові належить виключне право визначати і змінювати конституційний лад України, яке не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

За Конституцією України народне волевиявлення здійснюється че­рез вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії (ст. 69 Основного Закону). Рішення Конституційного Суду України № 6-рп від 05.10.2005 р. (справа про здійснення влади народом) визначає рішення народу, прийняті на виборах і референдумах обов’язковими.

Це ж Рішення Конституційного Суду України закріплює за народом право на прийняття нової Конституції України на всеукраїнському ре­ферендумі. Таким чином, Конституція України закріплює передусім по­літичні права народу України, тобто можливість легітимно здійснювати своє повновладдя. Така практика відповідає міжнародним стандартам. Так у Загальній декларації прав людини визначається, що воля народу повинна бути основою влади уряду. Ця воля повинна виявлятись у пері­одичних і нефальсифікованих виборах.

Отже, у політичній сфері народ України, як носій суверенітету і єди­не джерело влади, має виключне право на утворення держави (право на самовизначення), право визначати і змінювати конституційний лад, визначати основи місцевого самоврядування, право легітимізувати ді­яльність будь-якої кількості політичних партій і громадських організа­цій, право на будь-яку форму безпосередньої демократії: референдуми, вибори, мирні збори, мітинги, демонстрації, революції та інші форми прямого народовладдя, за винятком обмежень, прямо визначених Кон­ституцією України.

Окрім політичних прав, народ України має й виняткові економічні права. Зокрема, народ України, згідно зі статтею 13 Основного Закону, виступає первинним суб’єктом владарювання землею, її надрами, ат­мосферним повітрям, водними та іншими природними ресурсами, які знаходяться в межах території України, природними ресурсами її конти­нентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Народ України також має право на будь-яку економічну та соціаль­ну системи, що вважає найбільш прийнятними для себе, свого існування і розвитку. При цьому народ України може визначати моделі такого роз­витку безпосередньо на загальнодержавному референдумі. Наприклад, у більшості країн — учасниць ЄС напередодні вступу до цієї організації на­род висловлювався на референдумах щодо перспектив перебування сво­єї держави у складі ЄС. Але при цьому слід пам’ятати, що референдуми з міжнародних питань у всіх демократичних країнах мають консультатив­ний характер і є своєрідною „правовою консультацією" суб’єктів, упов­новажених здійснювати зовнішньополітичні функції держави (глава держави, парламент) з народом стосовно вступу до тієї або іншої міжна­родної організації чи виходу з неї.

У духовній сфері народ України має право зокрема на державну мо­ву, релігію, церкву, національну ідею, ідеологію, освіту, науку, на утво­рення загальнонаціональної та галузевих наукових академій (як прави­ло, вони мають статус національних) тощо.

У сфері екології народ України має право на захищеність екологіч­ної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, а також на захищеність від наслідків Чорнобильської катастрофи — катас­трофи планетарного масштабу. Забезпечення екологічної безпеки наро­ду, згідно зі ст. 16 Конституції' України, є обов’язком держави.

Окрім прав, Конституція України закріплює за Українським наро­дом і певні конституційні обов’язки, як міру обов’язкової правової пове­дінки та діяльності цього суб’єкта конституційно-правових відносин. Так, наприклад, стаття 17 Основного Закону визначає: „Захист суверені­тету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями, справою всього Українського народу".

1.2.