Народ і партійна система

Влада народу України та її реалізація безпосередньо пов’язані з національною партійною системою, яка нині проходить неп­ростий шлях свого розвитку. Декларування принципу багатопартійності за часів, що передували розпаду колишнього СРСР та народженню но­вих, суверенних і незалежних пострадянських республік, включаючи й Україну, стало однією з важливих передумов формування тих національ­но-демократичних сил, які з потужних таких рухів, як Народний РУХ України, з часом мали б трансформуватися в політичні партії.

Народ, що масово підтримував Народний РУХ України, маючи іму­нітет до однопартійної системи радянського зразка, не поспішав вступа­ти у новоутворені кадрові партії (УРП „Собор“, КУН (Конгрес Україн­ських Націоналістів) й інші). До того ж більшість новоутворених у перші роки незалежності України політичних партій дублювали, з різною час­ткою радикалізму, ідеологію РУХу, а означені ідеї та ідеали фактично повністю поділяло тогочасне керівництво держави. Натомість чисельні політико-правові кризи 90-х років XX ст. на тлі соціально-економічних криз та масового зубожіння народу унеможливлювали вплив тогочасних партій на суспільне та державне життя, а політичні партії до початку XXI ст. не брали безпосередньої участі в управлінні державними справами.

Після прийняття 28 червня 1996 року Конституції України участь політичних партій у політичному житті українського суспільства поміт­но активізувалася. Утім, усю багатоманітну палітру тогочасних політич­них партій в Україні спрощував єдиний критерій їх розмежування — ставлення до тогочасного державно-політичного режиму.

Певні тенденції до біполярної партійної системи в України почали зароджуватись під час президентських виборів 1999 року, коли основни­ми політичними опонентами стали, з одного боку, блок традиціоналіст- ських правоцентристських сил, а з іншого — блок традиціоналістських лівих сил. Ця система носила конфронтаційний характер, і сторонам по­літичних змагань не вдалося сформувати більш-менш чіткі правила гри. Прояви відкритого відстоювання ідеології опозиційних політичних сил, що існували у кінці XX — на початку XXI ст., здебільшого мали стихій­ний характер і виливались у рухи на зразок „Україна без Кучми“ тощо.

Чи не єдиними масовими кадровими партіями у кінці 90-х років XX ст. були Комуністична партія України та Соціалістична партія Украї­ни, але через неспроможність до висунення єдиного кандидата від лівих політичних сил під час президентських виборів у 1999 році їх вплив на суспільне життя України почав поступово скорочуватися. Нині ці партії мають стабільне коло своїх прихильників і беруть участь у чергових і по­зачергових виборах до парламенту, але вважають головною метою своєї політичної діяльності, окрім ідеологічних установок, не втратити своє політичне представництво у парламенті та представницьких органах міс­цевого самоврядування.

Водночас слід наголосити, що ще у кінці минулого століття політич­ні партії в Україні не могли повною мірою претендувати на представ­ництво інтересів певних верств народу України у виборних органах дер­жавної влади і місцевого самоврядування. Навіть такі потужні політичні партії, як Народно-демократична партія (НДП), СДПУ(о) та інші втра­чали свій вплив у суспільстві після втрати ними неформального статусу „правлячих партій“.

Ситуація, пов’язана з призначенням політичних партій у суспіль­стві, зазнала докорінних змін лише на початку XXI ст., після запровад­ження в Україні змішаної, мажоритарно-пропорційної виборчої систе­ми під час виборів народних депутатів України. Відповідні реформи тогочасного виборчого законодавства України знайшли своє втілення в парламентських виборах 2002 року, коли за місця у пропорційній части­ні депутатського корпусу парламенту змагались два політичні мегабло- ки —„За єдину Україну" та „Наша Україна". По суті, вони і стали цент­рами — відповідно — парламентської більшості та парламентської опози­ції у Верховній Радлі України IV скликання.

Після парламентських виборів 2002 р. біполярна партійно-політич­на система в Україні набула дещо іншого змісту. Основними опонента­ми у парламенті стали так звані традиціоналістсько-центристські та тра- диціоналістсько-праві політичні сили, які фактично спираються на один економічний клас — підприємців, але мають різне бачення форм і мето­дів здійснення державної політики у межах демократичного суспільно- політичного розвитку України. По суті, вони і стали центрами — відпо­відно — парламентської більшості та парламентської опозиції у Верховній Раді України IV скликання.

На жаль, між обома полюсами політичного притягання у парламен­ті поряд з елементами співробітництва переважають риси конфронта­ційного ставлення одне до одного, особливо з питань конституційної ре­форми, що є нічим іншим, як певним спадком нашого історичного минулого.

Як справедливо зазначав свого часу Голова Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права М. В. Оніщук, „відповідно до Конституції України народ у нашій державі формально є джерелом влади, а політичні партії — основними інструментами реаліза­ції його суспільних цінностей, інтересів та настроїв. Але фактично ні на­род, ні політичні партії ще не відіграють у суспільстві та державі ту роль, яка належить їм по праву. Партійно-політична система у державі має значно більше значення, ніж ми його уявляли собі до цього часу.

Можна погодитись із суддею Конституційного Суду України В. М. Кампом, що після Помаранчевої революції 2004 р. в Україні система бізнес-партій фактично втратила своє значення, що зумовило різке скорочення чисельності колишніх проурядових партій та їх представництв у парламентських фракціях (у Верховній Раді України V скликання — автор.). А з іншого боку, намітилась тенденція зростан-

¹³ Оніщук М. В. Конституційна реформа: вимір відповідальності (до нової націо­нальної ідеології та відповідального правління): Популярний нарис. — К., 2004. — С. 8—9. ня чисельності партій, які перемогли на президентських виборах 2004 року^[12].

Врешті, конституційно-правова реформа 2004—2007 років, започат­кована з прийняттям не лише закону України про внесення змін до Кон­ституції України, а й закону України, який утверджував нову виборчу систему, мала не меті не тільки утвердження нової парламентсько-пре­зидентської форми республіканського державного правління, а й онов­леної політичної системи у суспільстві, яка передбачала структуризацію громадянського суспільства через репрезентацію політичних інтересів різних верств народу і соціальних груп політичними партіями, представ­леними в парламенті, уряді та представницьких органах місцевого са­моврядування. Тим самим політико-партійна система України мала наблизитись до стандартів політичного життя в демократичних країнах світу і насамперед у країнах Європейського Союзу й створити для наро­ду України легітимний інструментарій впливу через обрані ним до пар­ламенту політичні партії на суспільне і державне життя в країні.

Натомість політико-правова криза 2007 року засвідчила, що процес кардинального оновлення партійно-політичної системи українського суспільства може мати тривалий характер і супроводжуватись набуттям політичними партіями в Україні ознак і властивостей суб’єктів консти­туційно-правових відносин.

Що являють собою політичні партії як суб’єкти конституційно-пра­вових відносин і якими є подальші перспективи генезису національної партійно-політичної системи після позачергових виборів до парламенту в 2007 році?

Політичні партії є одним з первинних і найважливіших суб’єктів державно-владних відносин. їх виникнення пов’язують з виникненням парламентських об’єднань і клубів виборців. Політичні партії стали пер­шими суспільними спільнотами, що виражали певні політичні інтереси. Так, відомий французький політолог М. Дюверже писав: „Партіями од­наково називають як великі народні організації, які виражають суспіль­ну думку в сучасних демократіях, так і ворогуючі угруповання античних республік або клани, котрі утворювалися навколо якого-небудь кон­дотьєра в Італії епохи Ренесансу; клуби, що об’єднували депутатів рево­люційних асамблей, і комітети, що готували цензові вибори у конститу­ційних монархіях. Частково це виправдано, оскільки відображає певну глибинну спорідненість: хіба ці інститути не відіграють одну і ту ж роль, сутність якої — боротьба за політичну владу і її здійснення" 15. Тобто ви­никнення і діяльність політичних партій здавна символізували боротьбу у суспільстві за політичну владу та її збереження за тими чи іншими сус­пільними групами. В одних випадках така боротьба сприяла соціальному прогресу, а в інших — ставала причиною громадянських протистоянь. Лише у період становлення класичного європейського конституціона­лізму (кінець XVIII — початок XIX ст.) перші конституційні акти закрі­пили конституційно-правовий статус партій та конституційні межі їх ді­яльності.

У XXI ст. політичні партії стали важливими учасниками державно- владних відносин і набули нових функцій. А багатопартійність стала од­нією з важливих ознак демократизму державно-політичного режиму та показником політичного розвитку суспільства.

У одному з найвідоміших американських посібників з політології „The Challenge of Democracy" політичні партії (political party) визначаються як організації, котрі підтримують і субсидують кандидатів на політичні по­сади, за умови репрезентації цими кандидатами відповідної партії. При цьому справжні політичні партії відбирають індивідів для боротьби за пуб­лічні посади через формальний процес номінації (nomination) — висунення їх офіційними кандидатами від партії.

Партії вносять свій вклад у демократичне правління завдяки функці­ям, які вони здійснюють у політичній системі (political system) — системі взаємопов’язаних інститутів, що поєднують народ з урядом. При цьому чо­тирма найголовнішими функціями політичних партій слід вважати вису­нення кандидатів на виборах на офіційні посади, структурування голосу­вання на виборах, висунення альтернативних програм для уряду і координація діяльності посадових осіб в уряді^{[13] [14].}

Відповідно до Закону України „Про політичні партії в Україні" 2001 р. політична партія — це зареєстроване згідно із законом добровіль­не об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має на меті сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших по­літичних заходах^[15]. Тобто політичні партії мають своїм першочерговим завданням сприяння реалізації політичних прав громадян і насамперед їх виборчих прав. Утім, будучи основним, це завдання політичних партій в Україні не є єдиним, а його реалізація не вичерпує прав політичних партій України, визначених відповідним Законом.

Зокрема, ст. 12. „Права політичних партій" Закону України „Про політичні партії в Україні" визначає, що політичні партії мають право: 1) вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених Конституці­єю України, цим Законом та іншими законами України; 2) брати участь у виборах Президента України, до Верховної Ради України, до інших ор­ганів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадо­вих осіб у порядку, встановленому відповідними законами України; 3) використовувати державні засоби масової інформації, а також засно­вувати власні засоби масової інформації, як передбачено відповідними законами України; 4) підтримувати міжнародні зв’язки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, засновувати (вступати між собою у) між­народні спілки з додержанням вимог цього Закону; 5) ідейно, організа­ційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об’єднання громадян, подавати допомогу у їх створенні.

Окрім того, у мотивувальній частині Рішенням Конституційного Суду України № 2-рп/2007 від 12.06.2007 р. (справа про утворення полі­тичних партій в Україні) також визначено:

„...політичні партії забезпечують участь усіх громадян України в полі­тичному житті суспільства, впливають на державну владу, беруть участь у формуванні органів влади і контролі за їх діяльністю".

Конституцією України передбачено загальні засади утворення і ді­яльності політичних партій. При цьому статтею 37 Основного Закону України встановлено заборону утворення і діяльності політичних партій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності Украї­ни, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення су­веренітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, неза­конне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, а також на створення і ді­яльність організаційних структур політичних партій в органах виконав­чої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

Утім, легітимна діяльність політичних партій в Україні, як уже заз­началось попередньо, не є новелою конституційно-правової реформи 2004—2007 року. Реальна й формалізована багатопартійність існувала в усі роки незалежності України. Це тривалий час створювало ілюзію діє­вості партійно-політичної системи в нашій державі.

Утім, саме нині політичні партії стають виразниками політичних прав і законних інтересів окремих верств населення та соціальних груп. Можна сподіватися, що вони будуть здатні запропонувати загальнонаці­ональну ідеологію державотворення та правотворення та з успіхом реалі­зувати її, будучи представленими не тільки в Парламенті, а й в Уряді Ук­раїни та інших органах державної влади та місцевого самоврядування. Водночас нині не втрачають актуальності й сподівання народу України на створення конструктивної опозиційної політичної сили, яка б змогла не тільки опонувати, а у разі потреби, й змінити біля влади правлячу партію (партії), забезпечивши безперервність розвитку національної держави і права. Тож вбачаються закономірними сподівання Україн­ського народу на формування партійно-політичної системи, представле­ної сильними політичними партіями, здатними ефективно здійснювати владу в державі й перебувати в конструктивній опозиції. Можна припус­тити, що саме в 2007 році в Україні було закладено підвалини політичної системи, основою якої може стати двопартійна система.

1.3.