Народ і влада: причини і перебіг політич­ної кризи - 2007

Тріумф волі Українського народу під час виборів Президен­та України в 2004 році, який ознаменувався таким феноменологічним іс­торичним конституційно-правовим явищем, як Помаранчева револю­ція, на жаль, не знайшов свого логічного продовження у формуванні 26 березня 2006 року Верховної Ради України V скликання та представ­ницьких органів місцевого самоврядування.

Водночас запровадження пропорційної виборчої системи під час формування парламенту та окремих видів місцевих рад (2006 рік), що ма­ло на меті благородну ціль — стимулювати партійно-політичну структу- ризацію громадянського суспільства в Україні — виявилось передчасним.

Наслідки виборів 26 березня 2006 року, зокрема нетривала каденція Верховної Ради України V скликання, стали яскравим підтвердженням тому, що в Україні стали помітними процеси втрати правових й інших зв’язків парламенту і представницьких органів місцевого самоврядуван­ня, обраних за пропорційною виборчою системою, з народом України та територіальними громадами, які обрали вказані органи.

Суперечливою, але небезпідставною на сьогодні залишається й теза про те, що запровадження пропорційної виборчої системи в Україні, без наявності ефективних механізмів громадянського контролю, сприя­ло фактичній „приватизації" парламенту та окремих представницьких органів місцевого самоврядування окремими соціальними групами, що ідентифікують себе з політико-економічною елітою країни. Питання так званої „політичної корупції" нині стають одними з найбільш актуальних проблем у суспільстві. Це сприяло тому, що термін „демократія" в Укра­їні нині все частіше тлумачиться, як „народ" і „влада", а не „народов­ладдя".

Ще однією причиною політико-правової кризи 2007 року стала криза конституційного законодавства України в 2004—2007 роках. Так, Закон України № 2222-^ „Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року, усі положення якого набули чинності 25 травня 2006 року після набуття каденції новообраного парламенту, дав суспіль­ству та державі оновлений Основний Закон. Власне, компромісні та до­говірні умови прийняття Закону України № 2222 та набрання ним чин­ності й призвели до формування сумнівної практики „договірної" та „компромісної" правотворчої та правозастосовчої діяльності суб’єктів сучасного конституційного процесу в Україні. При цьому особливо значних збитків зазнали система конституційного права і відповідно, система конституційного законодавства, що тяжіє до відтворення відпо­відної галузевої системи права.

Політична криза та дострокове припинення повноважень парла­менту в 2007 році були багато в чому обумовлені революційними зміна­ми системи національного конституційного права, які не отримали сво­го належного теоретико-методологічного обґрунтування. Зокрема, за весь час проведення конституційно-правової реформи в 2004—2007 ро­ках так і не було презентовано на загальнонаціональному рівні цілісної та системної правової концепції відповідної реформи. Натомість новітні інститути конституційного права, що утвердились після їх закріплення в оновленій Конституції, почали розвиватися безсистемно, іноді всупереч один одному, що яскраво ілюструють численні колізії нормативних ак­тів, виданих у розвиток нових нормативних положень Основного Зако­ну. Такі колізії не лише розбалансували систему чинного законодавства України, а й викривили сутність і зміст багатьох ідей і ідеалів творців конституційної реформи — 2004.

Окрім оновлення виборчого права України, як важливого складни­ка національної системи конституційного права, певних змін зазнали й інші елементи цієї галузевої системи. Зокрема, після набуттям чинності всіх положень Закону України № 2222, у систему національного консти­туційного права також були інстальовані й інститути парламентської більшості (коаліції) та парламентської меншості (опозиції), які змінили інститут формування Уряду та призначення Прем’єр-міністра України.

Здавалося, проблема упорядкування функцій інституту парламен­тської коаліції та інституту парламентської опозиції мала вирішитися з розвитком положень ст. 83 Конституції України у довгоочікуваному за­коні України про Кабінет Міністрів України. На жаль, прийняття Зако­ну України „Про Кабінет Міністрів України" від 21 грудня 2006 року після подолання парламентом вето Президента України не вирішило проблему об’єктивізації вказаних інститутів й украй загострило політи- ко-правову ситуацію в суспільстві та державі на початку 2007 року. На сьогодні система органів виконавчої влади України, особливо її цен­тральна ланка, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, вимагають свого реформування та належного закріплення їх правового статусу у чинному законодавстві України.

Відсутність належної об’єктивізації інститутів парламентської коа­ліції та парламентської опозиції, як й ігнорування нормативного поло­ження пункту 21 частини першої статті 92 Конституції України про обов’язкове законодавче закріплення порядку організації та діяльності Верховної Ради України, призвели до загострення політичної і консти­туційної кризи у березні 2007 року. Цьому посприяв перехід 11 народних депутатів України від депутатських фракцій „Наша Україна" та „Блок Юлії Тимошенко" до складу парламентської коаліції, що порушило виз­начені статтею 83 Основного Закону умови формування та дієвості пар­ламентської коаліції.

Утім, зазначені конституційні колізії мали й політичний підтекст.

Реагуючи у межах Конституції та законів України на загострення по- літико-правової ситуації в державі, 2 квітня 2007року Президент Украї­ни, з урахуванням ч. 3 ст. 90 Конституції України, після проведення кон­сультацій щодо політичної ситуації в країні з Головою Верховної Ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій (О. Мороз, А. Мартинюк, М. Томенко, Р. Богатирьова, Ю. Тимошенко, В. Кириленко, І. Бокій, П. Симоненко) підписав на підставі ст. 102 Конституції України Указ Президента України № 264„Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України" від 2 квітня 2007р.^[16]

Водночас спроби саботування виконання цього Указу органами держави поставили під загрозу проведення позачергових виборів до Верховної Ради України. 26 квітня 2007 р. Президент України видав Указ № 355 „Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів", яким дата проведення позачергових виборів до парламенту була перенесена на 24 червня 2007 року. Подальший перебіг конституційного процесу призвів до нової ескалації політико-правової ситуації в державі й поставив під загрозу мирний характер політичних протистоянь у суспільстві та державі, що позначилось і відомими подіями 24—25 травня 2007 року довкола спроб захоплення підрозділом МВС України приміщення Генеральної про­куратури України.

Для унеможливлення силових варіантів загострення політичної кризи 27 травня 2007 року було зроблено Спільну Заяву Президента Ук­раїни, Голови Верховної Ради України і Прем’єр-міністра України щодо розв’язання цієї кризи шляхом проведення позачергових виборів до Верховної Ради України, пункт 2 якої передбачив проведення позачер­гових виборів до єдиного законодавчого органу держави на 30 вересня 2007 року і поновлення пленарних засідань Верховної Ради України 29 і 30 червня поточного року (указами Президента України № 480 від 31.05.2007 р. і № 482 від 01.06.2007 р. цей термін було подовжено на два дні — 31 травня та 1 червня цього року). Саме під час поновлення роботи Верховної Ради України V скликання було прийнято ряд законів Украї­ни, спрямованих на вдосконалення законодавчого забезпечення інсти­туту позачергових виборів до Верховної Ради України й інституту фор­мування ЦВК, а також низки інших законів України, необхідних Україні для початку процедури вступу до СОТ.

Після вказаних подій Президент України видав Указ № 497 від 05.06.2007 р., яким на реалізацію пунктів 2 і 3 Спільної Заяви Президен­та України, Голови Верховної Ради України і Прем’єр-міністра України щодо розв’язання політичної кризи шляхом проведення позачергових виборів до Верховної Ради України, від 27 травня 2007 року, зважаючи, що 3 червня 2007 року рішенням вищих керівних органів блоків політич­них партій БЮТ і НУ відповідно до частини шостої статті 81 Конституції України були достроково припинені повноваження народних депутатів України, обраних від цих виборчих блоків, що відповідно до частини другої статті 82 Конституції України та Рішення Конституційного Суду України № 17-рп від 17.10.2002 р. мало своїм наслідком неповноваж- ність Верховної Ради України 5-го скликання, проведення позачергових виборів до парламенту було призначено на 30 вересня 2007 року. Цю да­ту проведення позачергових виборів народних депутатів України під­твердив і нормативний зміст наступного Указу Президента України № 675 від 31.07.2007 р.

Таким чином, порушення принципів представництва інтересів на­роду України в парламенті згідно з результатами виборів народних депу­татів України 26 березня 2006 року; недосконалість і незавершеність кон­ституційно-правової' реформи 2004—2007 років на законодавчому рівні; запровадження парламентсько-президентської форми республіканського державного правління без утвердження виваженої системи стримувань і противаг між гілками влади; системні порушення оновленої Конституції України з боку органів державної влади; політична обструкція в квіт- ні—червні 2007 року діяльності таких авторитетних конституційних орга­нів держави, як Конституційний Суд України і Центральна виборча ко­місія; мала ефективність і надмірна політична заангажованість діяльності органів і посадових осіб місцевого самоврядування; соціально-економіч­ні протиріччя в суспільстві, викликані передусім низьким, порівняно з іншими країнами Ради Європи, рівнем заробітної плати та соціального забезпечення та не завжди обґрунтованим підняттям комунальних тари­фів та цін на продовольчі товари; урбанізація населення України за від­сутності будь-яких соціально-економічних програм для адаптації грома­дян, які переселяються із сіл, селищ і містечок до Києва, обласних центрів й інших великих міст; зведення розвитку національної культури до проблеми визначення статусу російської мови та ряд інших політич­них, економічних, соціальних, культурних проблем врешті й призвели до політичної та конституційної кризи 2007 року.

Політичну кризу 2007 року було б неточно пов’язувати виключно з нелегітимними спробами парламентської коаліції сформувати у квітні цього року конституційну більшість у Верховній Раді України 5-го скли­кання всупереч результатам парламентських виборів 2006 року. Ситуа­ція, що склалася в парламенті України цього скликання стала законо­мірною, з огляду на систематичне ігнорування органами державної влади та органами місцевого самоврядування принципу народного суве­ренітету України, визначеного статтею 5 Конституції України. Фактич­но народ України, як єдине джерело влади в державі, впродовж тривало­го періоду розвитку нашої країни міг безпосередньо реалізовувати своє повновладдя виключно на виборах, не маючи інших легітимних шляхів для прямого вираження своєї політичної волі. На жаль, тріумф всеукра­їнського референдуму 1 грудня 1991 року був знівельований ігноруван­ням наслідків всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року^[17]. Вико­ристання ж окремими політичними силами в період виборчої кампанії 2007 року ідей і ідеалів всеукраїнської референдуму як складника вибор­чої стратегії трансформували цю форму прямого народовладдя з онтоло­гічно-правової в політико-технологічну сферу. Інших легітимних форм безпосередньої реалізації народного суверенітету в Україні на сьогодні не існує, хоча можливість їх утвердження в Україні передбачається стат­тею 69 Основного Закону.

Отже, політична й конституційна криза 2007 року багато в чому ста­ла результатом і наслідком інерційних процесів розвитку української державності, національного права та всіх сфер суспільного і державного життя впродовж шістнадцяти років незалежності України.

Шляхи конструктивного подолання політико-правової кризи 2007 року в Україні, як це прийнято у конституційній практиці більшості де­мократичних країн світу, були запропоновані всенародно обраним Гла­вою держави. Як уже зазначалось, Президент України, як гарант до­тримання Конституції України і зокрема положень Основного Закону України про народний суверенітет, прийняв рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України V скликання та про­ведення 30 вересня 2007 року позачергових виборів до парламенту. Пе­ред новосформованою Верховною Радою України VI скликання політи- ко-правові реалії сьогодення вже ставлять багато завдань, від раціонального вирішення яких залежить не тільки добробут суспільства, а й майбутнє Української державності. Але найголовнішим завданням нового парламенту є належне закріплення в чинному законодавстві Ук­раїни правосуб’єктності Українського народу та визначення легітимних форм безпосередньої реалізації народного суверенітету. Зокрема йдеться про нагальність прийняття закону (законів) України про всеукраїнський референдум й інші форми безпосередньої демократії.

Наступним кроком у поновленні дієвості конституційного принци­пу народного суверенітету та подоланні наслідків політичної та консти­туційної кризи 2007 року, на нашу думку, може стати розроблення спеці­ально створеною національною конституційною комісією проекту нової Конституції України, з наступним її утвердженням на всеукраїнському референдумі, проголошеному Президентом України.

Утім, слід зазначити, що політико-правова криза 2007 року мала не лише негативні, а й позитивні наслідки. По-перше, ця криза сприяла подальшій самоідентифікації Українського народу, як носія суверенітету і єдиного джерела влада в Україні, та подоланню тенденції щодо „поді­лу" України на Схід і Захід. Ця ідея була привнесена іноземними політ- технологами та підхоплена окремими вітчизняними політиками під час виборів Президента України у 2004 році та виборів до Верховної Ради України у 2006 році, але нині народ України має своєрідний політичний імунітет до подібних ідей і вони втратили своє значення під час позачер­гових виборів до парламенту в 2007 році.

По-друге, політична і конституційна криза 2007 року виявила й за­гострила ті проблеми національного державотворення та правотворен- ня, які накопичувались у суспільстві та державі упродовж 1991—2007 ро­ків. Це унеможливлює подальше ігнорування подібних проблем й ставить питання про проведення нової докорінної конституційної ре­форми в Україні, яка дозволить трансформувати Україну з пострадян­ської авторитарної республіки з сировинним виробництвом у передову європейську демократичну державу з високими показниками соціально- економічного рівня та високотехнологічним виробництвом.

По-третє, політична криза 2007 року, яку ще справедливо назива­ють і конституційною кризою, виявила неготовність української юри­дичної науки до здійснення своєї прогностичної функції. Утім, за доволі короткий час частина українських вчених-конституціоналістів змогли не лише мобілізуватись до вирішення проблем, які постали перед юри­дичною наукою у зв’язку зі згаданою кризою, а й провести ряд принци­пово нових наукових досліджень^[18]. Тобто, феноменологія політичної та конституційної кризи 2007 року, як власне й конституційно-правова ре­форма 2004—2007 років полягає в тому, що відповідні події значною мі­рою стимулювали розвиток вітчизняної фундаментальної і практично- прикладної юридичної і, особливо конституційно-правової науки. Зокрема в Україні почали формуватись нові концептуальні погляди на проблеми загальної теорії конституційного права, проблеми вдоскона­лення конституційно-правових механізмів реалізації народного сувере­нітету, питання конституційних основ організації та діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування тощо. З’явились і дослідження таких нових для конституційного права України проблем, як конституційна конфліктологія та ін.

„Вивчення в рамках науки конституційного права явищ конституцій­ної конфліктності вимагає виділення в її системі конституційної конфлік- тологіїяк підсистеми. Конституційна конфліктологія відіграє інструмен- тарну роль стосовно конституційно-правової науки, яка, в свою чергу, ме­тодологічно впливає на цю підсистему. Підхід до вивчення конституційно- правових відносин з конфліктологічних позицій зумовлює необхідність ура­хування „людського чинника“ у формування суб’єктивних зв’язків у межах системи конституційного права. Окремі індивіди, що персоніфікують суб’єктів конституційних правовідносин, своєю поведінкою, яка продикто­вана їх інтересами, потребами, цілями, створюють характер конститу­ційно-правових відносин — кооперація (співробітництво) або конфронтація (конфлікт). Тому конституційне право відтепер має звернутися до деяких теоретичних та методологічних надбань конфліктології, антропології, психології, політології, соціології, тим самим збагативши свою категорі­альну, теоретичну та методологічну базу. Залучення конституційної кон- фліктології до системи науки конституційного права дозволить оптимізу- вати правове регулювання у сфері конституційно-правових відносин, забезпечить в умовах конституційного розвитку невідставання науки від прикладних політичних рішень, а також належний науковий супровід здій­снюваних конституційних реформ“^[19].

Отже, слід сподіватися, що уроки політичної кризи 2007 року уне­можливлять у майбутньому виникнення передумов і обставин, пов’яза­них з грубим порушенням Конституції України з боку відповідних орга­нів і посадових осіб державної влади, які стали причиною проаналізованої кризи.

1.4.