<<

ДОДАТОК

ГАЙ. ІНСТИТУЦІЇ

(Витяги)

КНИГА ПЕРША

  1. Усі народи, що керуються законами і звичаями, користуються частково своїм власним правом, частково загальним правом усіх людей: отже, те право, що кожний народ сам для себе встановив, є його власне право і називається правом цивільним, як би власним правом, властивим самим громадянам.
    А те право, що між усіма людьми встановив природний розум, застосовується і захищається однаково у всіх народів і називається правом загальнонародним, як Пи правом, яким користуються всі народи. У такий спосіб і римський народ користується почасти своїм власним правом, почасти правом, мигальним усім людям. ...
  2. Цивільне право римського народу складається із законів, рішень плебеїв, постанов сенату, указів імператорів, едиктів тих сановників, що мають право видавати розпорядження, і з відповідей юристів.
  1. Саме особа, що задовольняє такі три умови: якщо вона старша тридцяти років, була власністю господаря за квіритським пра- ном й одержала свободу внаслідок законного відпущення на волю, тобто або за допомогою vindicta(на підставі юридичного акту), або ішаслідок занесення до цензорського списку, або в силу заповіту,

то така особа визнається римським громадянином. У випадку, якщо однієї з цих умов бракує, то вона буде латином.

  1. Умова певного віку раба була введена законом Елія Сенція. За цим законом тільки в тому випадку раби, відпущені на волю у піці, меншому за тридцять років, можуть стати повноправними громадянами, коли вони будуть звільнені за допомогою vindictaпісля дослідження перед радою законної причини відпущення.
  1. Крім того, раб, молодший тридцяти років, будучи відпущений на волю, може стати римським громадянином у тому випадку, коли піп у заповіті одержує свободу і призначається спадкоємцем свого господаря, неспроможного боржника, якщо тільки інший раб не стає раніше спадкоємцем з визнанням свободи або хто-небудь інший в силу цього заповіту.
    ...

105

  1. Не всякий бажаючий може відпускати раба на волю.
  2. Відпущення раба на волю на шкоду кредиторам чи патронові не має значення....
  3. Так само за тим же самим законом господар, якому менше двадцяти років, тільки тоді може відпускати на волю, коли відпущення відбувається за допомогою суду і коли законна підстава відпущення доведена перед радою.
  1. Якби господар, якому менше двадцяти років, захотів зробити раба тільки латином, то він, усе ж таки, повинен клопотати про схвалення з боку ради і потім відпустити раба на волю між друзями.
  2. Крім того, закон Фуфія Канінія встановив певні межі при відпущенні рабів на волю за заповідальним оголошенням.
  3. Отже, тому, у кого більше двох і не більше десяти рабів, дозволяється відпускати на волю половину цього числа; тому ж, у кого буде більше 10 і не більше тридцяти рабів, дозволяється відпускати на волю не більш третини цього. Той, хто має знову від ЗО до 100 рабів, може за власним розсудом відпустити на волю четверту частину рабів. Нарешті тому, хто володіє від ста до п’ятисот рабів, дозволяється звільнити п’яту частину рабів. Більше число не береться в розрахунок, але закон наказує, щоб ніхто не мав права відпускати на волю більше сотні, а якщо хто має лише одного чи двох рабів, то закон стосовно нього нічого не визначає, і внаслідок цього йому надається можливість відпускати на власний розсуд на волю.
  1. Існує інший розподіл у праві осіб саме одні особи самовладні, інші — підлеглі чужому праву.
  2. З підвладних знову одні перебувають під владою батька, інші під владою чоловіка, треті — в кабальній залежності від іншого.
  3. Розглянемо спершу тих, котрі підлеглі чужому праву, тому що, якщо ми довідаємося, що це за особи, то разом з тим зрозуміємо, які особи самовладні.
  1. Отже, під владою господарів перебувають раби; ця влада над рабами є інститут загальнонародного права, тому що у всіх взагалі народів ми можемо помітити, що господарі мають над рабами право життя і смерті і що усе, що здобувається рабом, здобувається господарю.
  1. Так само під нашою владою перебувають наші діти, народжені в законному шлюбі; право це є особливість (виняткове надбання) римських громадян, тому що немає майже інших народів, що мали б над дітьми таку владу, яку ми маємо.
  2. Римські громадяни тоді вступають у законний та дійсний шлюб і мають над народженими в них дітьми владу, коли вони

106

одружені з римськими громадянками, або навіть латинками та іноземками, з якими існувало jusconnubii(тобто визнана за особою здатність до вступу в римський шлюб з усіма юридичними наслідками); а тому, що connubiumнадає право дітям успадковувати стан свого батька, то вони не лише стають римськими громадянами, але перебувають також під владою батька.

  1. Справді, шлюб не може укладатись між тими особами, що перебувають в родинному зв’язку і не мають jusconnubii, як, наприклад, між батьком і дочкою, між сином і матір’ю чи дідом і внучкою; і якщо такі особи поєднаються, то шлюб, ними укладений, вважається злочинним і кровозмісним. І за цим такий суворий нагляд, що, хоча б вони стали один до одного у відношення висхідних І иизхідних через усиновлення — вони не можуть поєднуватися шлюбом, так що навіть після припинення усиновлення існує та ж заборона. Таким чином, ми не можемо одружитися на тій, яка в силу усиновлення стала нашою дочкою чи внучкою, хоча б ми звільнили ЇЇ з-під батьківської влади.
  2. Щось подібне, хоча не в настільки великій мірі, спостерігається між тими, особами, які поєднані узами побічного споріднення.
  3. Справді, шлюб між братом і сестрою безумовно заборонений, чи народжені вони від того самого батька й однієї й тієї ж матері, чи від одного з них. Але, якщо яка-небудь жінка через усиновлення пробиться моєю сестрою, то, поки усиновлення існує, звичайно, не може бути шлюбу між мною і нею; коли ж через звільнення з-під батьківської влади усиновлення припиниться, то я можу на ній одружитися; але й у тому випадку, коли і я буду звільнений з-під батьківської влади, немає перешкоди до шлюбу.
  4. Брат може одружитися на дочці брата; це стало звичаєм з тих нір, як блаженної пам’яті Клавдій одружився з Агрипиною, дочкою свого брата. Не дозволяється, однак, одружуватись з дочкою сестри: так постановляють укази імператорів. Так само заборонено одружуватись з тіткою по батьку і з сестрою матері.
  5. Не можна також одружуватись з тою, що була твоєю тещею, невісткою, падчеркою, мачухою. Ми сказали «була», тому що, коли Існують ті шлюбні відносини, внаслідок яких виникла така властивість, шлюб, безумовно, неможливий уже з тієї причини, що та сама жінка не може бути у шлюбі за двома і чоловік не може мати разом двох дружин.
  1. Зі сказаного видно, що чи одружується римлянин з іноземкою або іноземець з римською громадянкою, син їх народиться іноземцем; але, якщо такий шлюб укладений помилково, то на підставі сенатської постанови можна помилку цю виправити згідно з тим,

107

gt;

що ми раніше сказали.

Якщо ж не було жодної помилки, і ті, що уклали шлюб, добре знали свій стан, то ні в якому разі хиба цієї шлюбної спілки не може бути виправлена.
  1. Не підлягає сумніву, що шлюб, укладений між римським громадянином і такою іноземкою, з котрою існувало jusconnubii, як ми це і раніше сказали, вважався законним, і тоді дитя від цього шлюбу було римським громадянином і знаходилось під владою батька.
  1. З цим узгоджується і те, що від рабині і вільного за загальнонародним правом походить раб і, навпаки, від вільної і раба народжується вільне дитя.
  1. Але якщо рабиня зачне від римського громадянина, а потім у силу відпущення на волю стає римською громадянкою і народить, то народжений, хоча він римський громадянин, як його батько, усе-таки не переходить під владу свого батька, тому що він незаконно зачатий, і немає сенатської постанови, яка б вважала такий зв’язок законним.
  1. Однак не лише рідні діти, згідно з тим, що ми сказали, перебувають у владі нашій, але й ті, яких ми усиновляємо.
  2. Акт же усиновлення відбувається у два способи: або владою народу, або за наказом вищого сановника, наприклад претора.
  3. Владою народу можна усиновляти тих, котрі мають правову незалежність; цей вид усиновлення називається arrogatio, тому що і того, хто усиновляє, запитують, чи бажає він того, кого має намір усиновити, вважати законним сином, і того, хто усиновлюється, запитують, чи бажає він цьому піддатися; запитується і народ, чи схвалює він це усиновлення. Владою сановника усиновляємо тих, котрі перебувають під батьківською владою, усе рівно, чи займають вони перший ступінь низхідних, якими є син і дочка, чи подальший, якими є онук і внучка, правнук і правнучка.
  1. Жінки ж у жодному випадку не можуть усиновляти, тому що вони і рідних дітей не мають у своїй владі.
  1. Тепер поговоримо про тих осіб, що перебувають під владою чоловіків; це право притаманне теж тільки римським громадянам.
  2. Під владою батька звичайно бувають і чоловіки, і жінки, сімейній же владі чоловіка підкоряються тільки жінки.
  3. Отже, раніше цей перехід під владу чоловіка відбувався трьома способами: давністю, жертовним хлібом і купівлею.
  4. Через давнісне співжиття підпадала під владу чоловіка та жінка, яка протягом цілого року залишалася безперервно дружиною; ставши внаслідок річного володіння начебто власністю чоловіка, вона вступала в його родину і посідала місце дочки.
    Тому Законами XII таблиць ухвалено, що якщо яка-небудь жінка не захоче в такий спосіб вступити під владу чоловіка, то вона повинна щорічно

108

відлучатися зі свого будинку на три ночі підряд й у такий спосіб переривати щорічне давнісне володіння...

  1. Конфареаційним способом жінки підпадають під владу чоловіка через певного роду священнодійство, що здійснюється нареченою і при якому вживається пшеничний хліб, — чому цей урочистий обряд шлюбу називають також confarreatio. Більше того, для зміцнення цих правовідносин відбувається і робиться дуже багато чого у супроводі певних урочистих слів і в присутності 10 свідків...
  2. Що стосується «купівлі», то на підставі її жінки підпадають під владу чоловіка шляхом манципації, тобто на підставі символічного продажу в присутності не менш ніж 5 свідків з повнолітніх римських громадян, а також вагаря, купує дружину той, під чию владу вона переходить.
  1. Манципація полягає, як ми вище сказали, в удаваному (уявному) продажу. Ця форма придбання власності властива теж римським громадянам і здійснюється в такий спосіб. Запросивши не менше п’яти повнолітніх римських громадян як свідків і крім того ще одну особу того ж стану, що тримала б у руках мідні терези і мала назву «вагар», покупець, ще тримаючи мідь, говорить так: «Стверджую, що цей раб за квіритським правом належить мені, і що він повинен вважатися купленим мною за цей метал і за допомогою цих мідних терезів»; потім він ударяє цим металом об терези і передає його як купівельну суму тому, від кого здобуває річ шляхом купівлі.
  2. Цим способом манципуються раби й особи вільного стану, а також тварини, що зараховуються до resmancipi, як наприклад, бики, коні, мули, осли; тим же самим способом звичайно манципуються земельні ділянки, як сільські, так і міські, приналежні самі по собі до resmancipi, як, наприклад, італійські.

124.

Розглянемо тепер, яким чином підвладні звільняються від цієї влади.

127. Ті ж, що перебувають під владою батька (висхідного), стають самовладними по його смерті. Але це припускає відмінності: саме, зі смертю батька сини або дочки у всякому разі стають самовладними, а по смерті діда онуки чи онучки не завжди стають самовладними, але лише в тому випадку, якщо вони по смерті діда не підпадають під владу свого батька...

  1. . Оскільки той, хто за який-небудь злочин за Корнелієвим законом виганяється з меж батьківщини, втрачає права римського громадянства, то з цього випливає, що діти перестають бути в його владі, так немовби він помер...
  1. Тому, якщо висхідний потрапив у полон до ворога, то хоча він тимчасово стає рабом, однак влада над дітьми припиняється

109

Ж

в силу juspostliminii, за яким ті, хто повернувся на батьківщину з ворожого полону, набувають усіх колишніх прав (на підставі юридичної фікції, начебто б вони ніколи не втрачали свободи). Тому той, хто повернувся, матиме дітей у владі, а якщо він у полоні помре, то діти, щоправда, будуть самовладними, але можна сумніватися — чи з того часу, коли помер висхідний у ворогів, чи з того, коли він був захоплений у полон. Якщо сам син чи онук буде узятий у полон ворогами, то ми також скажемо, що влада батька через juspostliminiiприпиняється.

130. Крім того, виходять з батьківської влади діти чоловічої статі, якщо вони висвячуються у фламіни Юпітера, і жіночої статі, якщо призначаються весталками.

132. Крім того, діти перестають бути під владою висхідних унаслідок еманципації (звільнення з-під батьківської влади). Але син тільки після трикратної еманципації.... Закон XII таблиць тільки стосовно сина згадує про трикратну еманципацію такими словами: якщо батько продає сина в кабалу тричі, то хай буде син вільний. ...

  1. Жінка, що перейшла під владу чоловіка, не завжди звільняється від батьківської влади, за винятком того випадку, коли вона одружується шляхом удаваної купівлі. Ті, однак, жінки, що за допомогою символічної купівлі переходять у владу чоловіка, звільняються від батьківської влади; і все рівно, чи перебувають вони у владі свого чоловіка, чи у владі сторонньої особи, хоча місце дочки посідають тільки ті, котрі знаходяться в подружній владі.
  2. Жінки, що перебувають в подружній владі, подібно до того, як і дочки, що залишаються під батьківською владою, звільняються від цієї залежності або внаслідок смерті того, у владі якого вони знаходяться, або після вигнання його з меж батьківщини.
  1. Отже, батькам (висхідним) дозволено призначати за заповітом опікунів дітям, яких вони мають у своїй владі: чоловічої статі неповнолітнім, а жіночої як неповнолітнім, так і повнолітнім. Тому що древні римляни бажали, щоб жінки, внаслідок їхньої легковажності, перебували під наглядом, хоча б вони досягли повного віку.
  1. Кому за заповітом опікун не призначений, для тих за Законом XII таблиць опікунами служать агнати, що і називаються законними.
  2. Агнати суть родичі, поєднані кревністю через осіб чоловічої статі, тобто мов когнати з боку батька, якими є, наприклад, брат, народжений від того ж батька, син брата чи онук від нього, так само дядько і син дядька, і онук від нього. Але ті, котрі поєднані кревністю через осіб жіночої статі, не суть агнати, а перебувають між собою в іншому родинному зв’язку, що ґрунтується на природному

110

праві. Таким чином, між братом матері і сином сестри існує не аг- ннтська кревність, а когнатство. ...

  1. . Право агнатства ліквідується переміною чи зменшенням правоздатності; право ж когнатства в такий спосіб не змінюється, тому що цивільний закон може зліквідувати цивільні права, природних же зліквідувати не може.
  1. Зменшення правоздатності є зміна попереднього стану: воно трапляється трьома способами, саме capitisdeminutioбуває або найбільшим, або меншим, котре деякі називають середнім, або ж найменшим.
  2. Найбільше буває тоді, коли хто-небудь втрачає одночасно і цивільні права, і свободу. Це трапляється, наприклад, з тими, кого продають до чужої країни за те, що вони або не внесли свого майна її цензорські списки, або ухилилися від військової служби, так само І з тими, котрі, дозволивши продати себе на батьківщині в рабство, стають на підставі сенатської постанови рабами тих, на шкоду яких вони мали намір діяти. Цьому ж виду позбавлення свободи підлягають і вільнонароджені жінки, що, відповідно до сенатської постано- ни Клавдія, стають рабинями тих господарів, проти волі і заборони нких вони вступили в зносини з рабами.
  3. Менша чи середня зміна правоздатності буває тоді, коли нтрачається право громадянства, та зберігається свобода. Це трапляється з тим, кого виганяють за межі батьківщини.
  4. Найменше применшення правоздатності має місце тоді, коли зберігається і громадянство, і свобода, але змінюється стан людини. Це трапляється з тими, котрі усиновлюються, а також з тими жінками, що підпадають під владу чоловіка за допомогою коемпції, і з тими, котрі віддаються кому в кабалу і які відпускаються на волю ;і манципації...
  1. За правом майже всіх держав малолітні перебувають під опікою, тому що згідно з природним правом, щоб той, хто не досягнув повного віку, був під заступництвом іншої особи. І немає майже жодної держави, в якій не дозволялося б батькам (агнатичним висхідним) призначати заповітом опікуна своїм неповнолітнім дітям, хоча, як ми вище сказали, здавалося б, що тільки одні римські громадяни мають дітей у своїй батьківській владі.
  2. Але здається, що призначення опіки над жінками, що досягли новноліття, не має справедливої підстави, тому що, за загальною думкою, жінки перебувають під опікою лише тому, що, через свою легковажність, піддаються здебільшого обману, а тому було б справедливим, щоб вони залишалися під наглядом опікунів. Останній аргумент, однак, уявляється скоріше удаваним, ніж дійсним; адже

111

жінки, що досягли повноліття, самі займаються своїми справами, а в окремих випадках опікун лише для форми висловлює свою згоду; часто опікун навіть проти своєї волі примушується претором давати згоду.

  1. Вільнонароджені жінки звільняються від опіки тоді, коли троє дітей, а вільновідпущені, що перебувають під законною опікою патрона чи його дітей, звільняються тоді, якщо мають дітей; інші жінки, що мають опікунів іншого роду, ...звільняються з-під опіки, якщо троє дітей.
  1. Діти чоловічої статі звільняються від опіки, коли досягають змужнілості; притім Сабін, Кассій та інші прихильники нашої школи вважають змужнілим того, котрий виявляє статеву зрілість, тобто який може творити потомство; але прихильники інших шкіл думають, що змужнілість варто визначати роками, тобто вони вважають того змужнілим, кому сповнилося 14 років.

КНИГА ДРУГА

  1. У попередній книзі ми говорили про особисті права; тепер розглянемо речі, що або перебувають в нашій власності, або поза нашим приватним володінням.
  2. Отже, головний розподіл речей охоплює собою дві частини, саме, одні речі суть божественного права, інші •— людського.
  3. До категорії речей божественного права належать речі, присвячені божеству і речі зі священним значенням.
  1. Священною стає річ лише внаслідок затвердження і визнання з боку римського народу, наприклад, на підставі закону, на цей випадок виданого, або сенатською постановою.
  2. Релігійною робимо ми річ за нашим власним бажанням, ховаючи померлого в місце, нам приналежне, якщо тільки поховання небіжчика залежить від нас.
  1. Речі зі священним значенням, як, наприклад, міські стіни і ворота, теж належать певною мірою до категорії речей божественного права.
  1. Ті ж речі, що належать до категорії речей людського права, складають власність або держави, або приватних осіб.
  2. Те, що належить державі чи громадам, не складає, очевидно, нічиєї приватної власності, оскільки державне майно належить усьому суспільству громадян. Приватне ж майно — це те, що належить окремим особам.
  3. Крім того, деякі речі суть тілесні, фізичні, інші —- безтілесні, ідеальні.

112

  1. Фізичні речі — це ті, що можуть бути відчутні, а саме: земля, раб, одяг, золото, срібло і, нарешті, численні інші речі.
  2. Безтілесні — це ті, що не можуть бути відчутні; до таких належать ті, що полягають в праві, наприклад, спадщина, узуфрукт, зобов'язання.... В тому ж числі перебувають права міських та сільських маєтків, що називаються також сервітутами.

14а. Крім того, існує розподіл речей на два розряди: на resmancipiі resпес mancipi.

14b. До resmancipiналежать раби, бики, коні, осли, мули і землі, далі — будівлі на італійській землі; до resпес mancipiзараховують також сервітути...

  1. До рухомих речей і тих, що починають рухатися власного силою, належать як resmancipi: раби, рабині, чотириногі і приборкані людиною свійські тварини, як, наприклад, бики, коні, мули й осли...
  2. З іншого боку, дикі звірі, наприклад, ведмеді і леви, зараховуються до категорії resпес mancipi; точно так і ті тварини, що вважаються майже звірами, наприклад, слони, верблюди, і тому байдужа та обставина, що ці тварини звичайно стають теж ручними під ярмом чи у вузді...
  3. Так само майже все те, що належить до розряду безтілесних речей, зараховується до resпес mancipi, за винятком сільських сервітутів, що, як відомо, вважаються resmancipi, хоча належать до числа речей безтілесних.
  4. Велика, одначе ж, різниця між речами mancipiі пес mancipi.
  5. А саме, resпес mancipiпереходять у власність іншої особи внаслідок простої передачі, якщо тільки речі ці фізичні і внаслідок цього допускають передачу.

22. Resmancipi— це ті, що переходять до іншої особі за допомогою манципації; от чому ці речі й названі mancipi. Яке значення і яку силу має манципація, таку ж саму силу має форма придбання прав, називана injurecessio.

24. Угода injurecessioвідбувається в такий спосіб: перед магістратом римського народу, що відправляє суд, наприклад, перед претором чи намісником провінції, той, кому річ переуступається, тримаючи її, вимовляє: «Я стверджую, що ця людина — моя по праву кніритів». Потім, після того, як він заявив таку віндикацію, претор запитує того, який відчужує, чи не має він якої-небудь претензії (стосовно спірного предмета)? Коли цей останній скаже, що ні, чи мовчить, тоді претор присуджує предмет тому, хто віндикує (набуває); ця форма, яку можна здійснювати також у провінціях перед намісником, називається — legisactio.

113

gt;

  1. Міські сервітути можна переуступати тільки перед претором, що судить; сільські ж сервітути можуть бути також предметом ман- ципації.
  2. Користування допускає тільки форму передачі перед магістратом; власник обтяженого предмета може injureуступити іншому узуфрукт, а сам він утримує за собою тільки право власності. У випадку, якщо узуфруктуарій уступає перед магістратом право володіння і користування власнику цієї речі, то узуфрукт знищується і (повне) право власності поновлюється; але якщо узуфруктуарій робить таку передачу сторонній особі, то він, проте, зберігає за собою це право, тому що цей акт вважається недійсним.
  1. Якщо речі, що належить до resmancipi, я ані манципую, ані уступаю тобі перед претором, що судить, і тільки передаю її тобі, то ти будеш річчю просто володіти, а я буду її квіритським власником доти, поки ти не набудеш власності на підставі давнісного володіння, тому що раз сплив строк давнини, річ стає твоєю повною власністю, не тільки бонітарною, але й квіритського, як немовби вона була передана іншій особі манципацією чи цесією.
  2. За законами XII таблиць строк давнини для речей рухомих — річний, для нерухомих — дворічний.
  3. Втім, ми можемо придбати давниною речі, передані нам не їх власником, усе рівно, чи будуть це речі, що належать до числа resmancipiчи пес mancipi, якщо тільки ми одержали такі в добрій вірі, вважаючи, що той, хто передавав, мав право на відчуження даної речі.
  4. Це, очевидно, уведене для того, щоб правовідносини власності не залишалися занадто тривалий час невизначеними, тому що для власника достатньо річного чи дворічного строку для того, щоб він устиг вчасно захистити своє право, строк, що надавався власнику для придбання власності давниною.
  5. Але іноді той, хто володіє чужою річчю в добрій вірі, не може послатися на право давнини, як, наприклад, якщо хто володіє краденою чи насильно захопленою річчю...
  1. Так само раніше речі mancipi, що належали жінці, що перебувала під опікою агнатів, не підлягали давнині, крім того випадку, коли жінка передала їх з участю і за згодою опікуна; так визначено було законом XII таблиць.
  1. Також володіння чужою поземельною ділянкою може хто-не- будь придбати без насильства, коли маєток або внаслідок недбальства хазяїна залишається без володільця, або тому, що хазяїн був відсутній протягом торивалого часу. Добросовісний володілець, одержавши у володіння чужий маєток, може придбати і власність шляхом давнини, і хоча особа, що придбала безхазяйне володіння.

114

довідається, що маєток чужий, але все-таки це анітрошки не заважає добросовісному володільцю користатися давниною, тому що відкинута думка юристів, які допускали можливість крадіжки нерухомості.

  1. Іноді трапляється, що власник речі не може відчужувати її, і, навпаки, невласник має владу відчужувати річ.
  2. Справді, за Юлієвим законом забороняється чоловіку відчужувати придане нерухоме майно проти волі дружини, хоча це майно складає його власність, або на підставі того, що манциповане йому як придане, або відступлено перед магістратом, що судить, або ж иридбане за допомогою давнини....
  3. З іншого боку, агнат як піклувальник душевнохворого, може, за законом XII таблиць, відчужувати майно душевнохворого. Так само може відчужувати за цивільним правом повірник, що керував усіма справами відсутнього; далі кредитор може відчужувати за договором заставу, хоча закладена річ — не його власність. Але це останнє має місце, як здається, тому що відчуження закладеної речі відбувається наче за бажанням заставника, що при укладанні договору умовився, що кредитор може продати закладений предмет, якщо він вчасно не буде вдоволений.
  4. Отже, з того, що нами сказано, виявляється, що одні предмети ми одержуємо у власність за природним правом, наприклад, предмети, відчужувані за допомогою простої передачі, інші — за цивільним правом; манципація, переуступка перед магістратом, давнина — усе це способи придбання, властиві праву римських громадян.
  5. І не тільки те, що стає нашою власністю за допомогою передачі, належить нам за природним правом, але також і те, що ми здобуваємо шляхом заволодіння, тому що речі ці були безхазяйними, як, наприклад, ті, що захоплюються на землі (дикі звірі), у морі (риби) чи в повітряному просторі (птахи).
  6. Отже, якщо ми піймаємо дикого звіра, птаха чи рибу, то піймана нами тварина доти визнається нашою, доки ми тримаємо її в нашій владі.

Коли ж вона піде з-під нашого нагляду й одержить знову природну свободу, то знову стає власністю першого, що нею заволодів, оскільки вона перестала нам належати. Природної свободи тварина, очевидно, досягає тоді, коли вона або зникне з наших очей, або, хоча і залишається перед нашими очима, але переслідування її є важким.

  1. Щодо тих тварин, що мають звичку летіти і знову прилітати, наприклад, щодо голубів і бджіл, так само щодо оленів, що звичайно ідуть у ліси і повертаються, прийняте таке правило: якщо тварини ці втрачають схильність до повернення, то разом з тим

115

перестають бути нашими і стають власністю особи, що заволоділа ними; схильність же до повернення зникає в них, очевидно, тоді, коли вони залишать звичку повертатися.

  1. За загальнонародним правом нам належить також і те, що ми захоплюємо у ворогів.
  2. Однак і те, що додається нам «за допомогою наносу», стає нашою власністю в силу того ж самого права; при цьому за допомогою наносу додається, мабуть, те, що ріка додає до нашого поля помалу, так що ми не в змозі визначити, скільки додається щохвилини: саме про це і виражаються звичайно, що, очевидно, воно додається «за допомогою наносу», тому що додається до того потроху, що непомітно для наших очей.
  3. Таким чином, якщо ріка відірве яку-небудь частину прибережної землі від твоєї ділянки і принесе ЇЇ до моєї, то ця відірвана частина залишається твоєю.
  4. Але якщо посередині ріки утвориться новий острів, то він складає загальну власність усіх тих, котрі по обидва береги ріки мають прибережні володіння; якщо ж острів виникає не посередині ріки, то він визнається власністю тих, котрі на найближчому березі володіють прибережними ділянками землі.
  5. Крім того, будівля, споруджена ким-небудь на нашій землі, хоча б хто-небудь побудував її для себе, стає за природним правом нашою, оскільки побудоване на поверхні належить власнику землі.
  6. У набагато більшій мірі застосовується те ж саме до рослини, яку хто-небудь посадив на моїй землі, якщо тільки рослина пустила в неї коріння.
  7. Те ж саме стає і з хлібом, що хто-небудь посіє на моїй землі.
  8. Але якщо ми віндикуємо від нього землю чи будівлю і не хочемо його винагородити за витрачене на будівлю, розсадник і посів, то йому надається проти нас заперечення злого наміру, якщо тільки він був добросовісним володільцем.
  9. З тієї ж причини прийнято правило, що, якщо хто-небудь напише на моєму папері чи на моєму пергамені, хоча б навіть золотими буквами, то все-таки написане — моє, на тій підставі, що букви поступаються паперу чи пергамену. Отже, якщо я зажадаю книг і пергаменів і не заплачу витрат написання, то моя претензія може бути усунута за допомогою заперечення про обман.
  10. Але якщо хто-небудь намалює на моїй дошці, наприклад картину, то застосовується інше правило; саме в цьому випадку прийнято більшістю, що дошка щодо картини є побічна річ...
  11. Правила природного права можна також застосувати до інших відносин. Так, якщо ти з моїх виноградних ягід, маслин або

116

колосся приготуєш вино, або олію, або вимолотиш хліб, то постає питання, чи буде це вино, чи олія, чи хліб — моїм чи твоїм? Так само, якщо ти зробиш посуд з мого золота чи срібла, чи з моїх дошок побудуєш корабель, шафу чи ослін, так само, якщо з вовни, мені приналежної, зробиш плаття, чи з мого вина чи меду приготуєш напій, чи з моїх лікарських матеріалів складеш (цілющий) пластир чи мазь, то постає питання, чи твоє буде те, що ти з мого матеріалу виготовив, чи воно буде моїм. Деякі юристи вважають, що варто визнати істотним речовину і матеріал, тобто, на їхню думку, новий вид речі належить власнику матеріалу, з якого вона зроблена; такої думки дотримувались, головним чином, Сабін і Кассій. Інші ж думають, що (нова) річ повинна належати тому, хто її зробив; так дивилися на справу прихильники протилежної школи. Але (колишній) хазяїн матеріалу має позов про крадіжку проти того, хто викрав, а разом з тим проти тієї ж самої особи він може користуватися особистим позовом, тому що, хоча знищені предмети не можуть назад вимагатись, однак вони можуть бути переслідувані через кондикцію проти злодіїв і всіх інших власників.

  1. Тепер нам слід знати, що ні жінка, ні малолітній без згоди опікуна відчужувати річ mancipiне може, що річ, що належить до розряду пес mancipi, жінка може відчужувати, а малолітній не може.
  1. Але, з іншого боку, всі речі, як mancipi, так і пес mancipi, можуть жінки і малолітні одержувати без бажання опікуна, тому що їм надається можливість без бажання опікуна поліпшити свій стан.

86. Ми набуваємо не лише самі, але також і через тих, котрих ми маємо в нашій батьківській і подружній владі або в кабалі; ми набуваємо так само за допомогою тих рабів, якими ми володіємо на підставі узуфрукту, і через вільних людей, і чужих рабів, якими добросовісно володіємо. ...

  1. Ми повинні, однак, знати, що, якщо раб є власністю одного за преторським правом, а іншого — за квіритським, то за всіма законними підставами через цього раба набувається тільки для того, кому він належить за преторським правом (хто користується боні- тарним володінням).
  1. Що ж до тих рабів, якими ми користуємося за правом узуфрукта, ухвалено так: усе те, що вони набудуть за допомогою наших речей чи своїх власних робіт і праці, — усе це йде в нашу користь, а те, що вони одержать всякими іншими способами набутку, належить хазяїну власності. Отже, якщо такий раб буде призначений спадкоємцем чи що-небудь буде йому відказане, то він набуває не для мен«, а для хазяїна речі.

117

%

96. Взагалі слід знати, що тим, які перебувають в нашій батьківській чи подружній владі, чи в кабалі, нічого перед магістратом, що відправляє суд, уступати не можна, а тому що в цих осіб власного майна бути не може, то звичайно вони не можуть віндику- вати що-небудь позовним порядком як власність.

  1. Якщо ми стали спадкоємцями когось або будемо домагатися володіння спадкоємним майном (на підставі преторського едикту) чи коли ми придбали шляхом купівлі чужий маєток, чи коли ми кого- небудь усиновили, чи підкорили яку-небудь жінку нашій подружній владі, то майно цих осіб переходить до нас.
  2. Спочатку розглянемо про спадщини. Властивість їхня двояка: спадщини переходять до нас або за заповітом, або за законом.
  3. Спочатку поговоримо про ті, що переходять до нас за заповітом.
  4. Спочатку були в ужитку два роди заповітів: заповіт або складали перед лицем всього народу в куріальних зборах, що скликались для цієї мети двічі на рік, або перед виступом у похід, тобто тоді, коли для війни бралися за зброю і мали намір йти в бій. ...
  5. Пізніше узвичаївся третій рід заповітів — за допомогою терезів та міді. Якщо хтось не склав заповіту ні в куріальних зборах, ні на полі бою, то у випадку, якщо йому зненацька стала загрожувати смерть, він передавав у манципаційній формі другові (сторонній особі) своє сімейство, тобто своє майно і просив його розподілити маєток відповідно до його останньої волі. Цей вид заповіту називається заповітом за допомогою терезів і міді, звичайно, тому, що здійснюється за допомогою урочистого продажу.
  6. Але перші два роди заповіту з давніх часів вийшли з ужитку; останній же вид заповіту, що відбувається за допомогою ваг і міді, залишався. Зрозуміло, що тепер він здійснюється інакше, ніж раніше, коли той, хто за допомогою удаваного продажу здобував від заповідача майно, посідав місце спадкоємця, і тому заповідач повідомляв йому, що хотів би дати кожному після своєї смерті. Тепер же призначається в заповіті один спадкоємець, що обтяжується відказами, а інший береться як удаваний покупець спадкоємного маєтку за аналогією з древнім правом.
  7. Уся процедура здійснюється в такий спосіб: у присутності запрошених з цього приводу п’яти свідків, повнолітніх громадян, і вагаря, як і в інших манципаційних угодах, особа, що складає заповіт, уступає за допомогою удаваного продажу своє майно сторонній особі, причому остання, тобто покупець майна вимовляє такі слова: «Я стверджую, що твоя родина і майно твоє, за квіритським правом, перебувають під моєю опікою і моїм наглядом, а за цим

118

правом, за яким ти можеш скласти заповіт, усе це купується мною за ціну наявної міді», як деякі додають «мідних ваг»; потім він доторкається міддю до ваг і віддає її заповідачу, ніби визначаючи купівельну ціну. Тоді заповідач, тримаючи в руці акт заповіту, вимовляє наступне: «Усе так, як це написано в цьому заповіті на воскових дощечках, я даю, розпоряджаюсь, свідчу, та й ви, квірити, будьте свідками». Цей акт називається nuncupatio, що значить «привселюдно заявляти в урочистих словах», і, звичайно, всі окремі передсмертні розпорядження, що містяться в заповіті, спадкодавець, як видно, привселюдно заявляє і підтверджує урочисто їх силу в загальній формулі.

  1. Від обов’язку дотримуватись при складанні заповітів вищезазначеної форми звільнені імператорськими указами воїни, через надзвичайну їхню недосвідченість; тому їхній заповіт вважається дійсним у всякому разі, хоча б вони і не скликали законного числа свідків і не продали спадкоємного майна удаваним чином і не заявили б урочисто про свою останню волю.
  2. Окрім того, воїнам дозволено призначати собі спадкоємцями й іноземців і латинських громадян чи залишати їм відкази...
  3. Також неодружені, яким закон Юлія забороняє приймати спадщину і відкази, так само бездітні, котрі за Папієвим законом не можуть набувати більше половини спадщини чи відказів, одержують за заповітом солдатів усе майно.
  4. Але за сенатською постановою, виданою на підставі розпорядження Адріана, дозволено було жінкам без здійснення коемпції складати заповіт, але за участю опікуна, якщо тільки вони були не молодше 12 років, це значить, що жінки, не звільнені з-під опіки, повинні були складати заповіт за допомогою опікуна.
  5. Очевидно, жінки були в кращих умовах, ніж чоловіки; саме чоловік, молодше 14 років, складати заповіту не може, навіть за участю опікуна; жінка ж може, тому що вона, досягши дванадцятирічного віку, здобуває право складати заповіт.
  6. При складанні правильного заповіту, насамперед, слід звернути увагу на те, чи міг той, хто складав заповіт, давати передсмертні розпорядження, і потім варто звернути увагу, чи склав він заповіт за римським цивільним правом. Винятки можуть бути лише на користь воїнів, яким з приводу їхньої недосвідченості і незнання права, як ми вище сказали, дозволено було складати заповіт будь- яким чином.
  1. Але, насамперед, варто довідатися, чи відбувалося призначення спадкоємця урочистим чином, тому що в протилежному випадку, якщо воно зроблено інакше, марним буде факт продажу майна

119

gt;

заповідача манципаційним чином, факт запрошення свідків і факт урочистої заяви останньої волі у вищевказаній формі.

  1. Урочисте призначення спадкоємця відбувається так: «Нехай буде Тицій спадкоємцем»; прийнята і наступна формула призначення: «Я наказую Тицію бути спадкоємцем»; не застосовувалося таке призначення: «Я хочу, щоб Тицій був спадкоємцем»; багатьма не схвалена така форма: «призначаю спадкоємцем»; також і така: «Роблю спадкоємцем».
  2. Окрім того, ми повинні знати, що жінка, що залишалася в залежності від опікуна, не може складати заповіту без його згоди; у протилежному випадку заповіт її, за цивільним правом, буде недійсним.
  3. Претор, однак, може надати призначеним спадкоємцям володіння спадщиною відповідно до заповідального документа, якщо він буде підписаний сьома свідками і якщо немає спадкоємця, до кого б могла за законом перейти спадщина, наприклад брата, народженого від того ж батька, чи дядька по батьку, чи сина від брата — то призначені спадкоємці можуть удержати за собою спадщину. Те ж саме має місце за законом, якщо з будь-якої іншої причини заповіт виявляється недійсним, коли, наприклад, майно манципаційним чином не було продано або коли заповідач останньої волі своєї урочисто не оголошував.
  1. Так само той, хто має у своїй владі сина, повинен потурбуватися призначити його спадкоємцем, чи, назвавши його на ймення, позбавити спадщини. Інакше, якщо батько обійде його мовчанням, то заповіт не матиме сили — так навіть, що, на думку наших учителів (Сабініанців), ніхто не може бути спадкоємцем за цим заповітом, навіть якби (не згаданий) син умирав раніше самого заповідача, тому що з самого початку цей акт не був заповітом. Але прихильники іншої школи (Прокульянці) згодні в тому, що якщо син живий під час смерті батька, то він, звичайно, заважає призначеним спадкоємцям і робиться найближчим спадкоємцем за законом; але якщо син помирає раніш смерті батька, то, як деякі думають, можна в силу заповіту прийняти спадщину, тому що син уже не перешкоджає, тому що, на їхню думку, внаслідок виходу сина заповіт не стає недійсним з самого початку.
  2. Якщо ж заповідач обійде мовчанням інших дітей, то заповіт не втрачає сили; особи, обійдені в заповіті, допускаються до спадкування разом з призначеними спадкоємцями, кожний в одній частці, якщо вони прямі спадкоємці (свої); якщо ж сторонні, то одержують половину, тобто, якщо хто, наприклад, призначить трьох синів спадкоємцями, а обійде мовчанням дочку, то вона одержує за правом

120

збільшення четверту частину спадщини, і на цій підставі вона здобуває те, що одержала б у випадку смерті батька без заповіту як спадкоємиця за законом. Але якщо заповідач призиває до спадкування сторонніх і обійде дочку, то вона правом збільшення здобуває половину спадщини. Те, що ми сказали про дочку, вважаємо сказаним і про онука, і про всіх дітей, усе рівно, чи будуть вони чоловічої чи жіночої статі.

  1. Але якщо батько позбавляє сина спадщини, то повинен це зробити поіменно; у противному випадку син не позбавляється спадщини. Поіменне позбавлення спадщини має місце тоді, якщо хто позбавляє сина такими словами: «Син мій Тицій хай не буде моїм спадкоємцем» чи в такий спосіб: «Син мій хай буде позбавлений спадщини», не додаючи власного імені (зрозуміло, якщо немає іншого сина).
  1. Народжені після смерті батька повинні або бути призначені спадкоємцями, або позбавлені спадщини.

132. Але особи жіночої статі звичайно позбавляються спадщини або поіменно, або за допомогою загальної формули, причому, однак, якщо вони позбавляються спадщини сукупно, необхідно, щоб їм було що-небудь відказане, щоб вони не здавалися пропущеними через забуття. Що ж до осіб чоловічої статі, ухвалено законним порядком позбавляти спадщини не інакше, як поіменно, тобто в такий спосіб: «Який би в мене син не народився, хай буде позбавлений спадщини».

  1. Дітей, звільнених з-під батьківської влади, цивільне право не зобов’язує ні призначати спадкоємцями, ні позбавляти їх спадщини, тому що вони — вже не свої спадкоємці. Проте претор велить усіх їх позбавляти спадщини, чи будуть ці особи чоловічої чи жіночої статі, якщо вони не призначаються спадкоємцями, — саме осіб чоловічої статі — поіменно, жіночої ж — або поіменно, або за допомогою загального застереження. Тому, якщо вони не будуть призначені спадкоємцями і не позбавлені спадщини таким порядком, як ми вище сказали, то претор обіцяє їм, усупереч заповіту, володіння спадщиною.
  2. Так само діти за усиновленням, поки вони перебувають у владі батька-усиновителя, користуються тими ж правами, як і діти, що походять від законного шлюбу. Звільнені ж з-під батьківської влади батьком-усиновителем не вважаються в числі дітей ні за правом цивільним, ні за правом, що ґрунтується на преторському едикті.
  1. Так само пізніший заповіт, законно і правильно складений, ліквідовує попередній, однаково, чи з’явився який-небудь спадкоємець у силу цього чи ні, тому що звертається увага тільки на те, чи міг би він з’явитися в якому-небудь випадку. ...

121

ж

  1. Ще іншим чином заповіти, законно складені, утрачають силу, наприклад, коли той, хто склав заповіт, зазнав зменшення правоздатності.
  1. Однак не зовсім марні ті заповіти, що або з самого початку неправильно складені, або, будучи зроблені законно, згодом зробилися недійсними, або ж були знищені; тому що, якщо вони запечатані печатками семи свідків, то призначений спадкоємець може набути володіння спадщиною відповідно до заповіту, аби тільки померлий у момент смерті був римським громадянином і самовладною особою....
  1. . спадщина стає відумерлою і власністю народу, якщо ніхто не стає дійсним спадкоємцем покійного або якщо ніхто не буде преторським власником спадщини.
  1. Спадкоємці називаються або необхідними, або своїми і необхідними, або сторонніми.
  2. Необхідним спадкоємцем буває раб, якого призначили спадкоємцем і відпустили на волю; його називають так тому, що, чи хоче він цього, чи ні, у всякому разі, після смерті заповідача він негайно робиться вільним і спадкоємцем.
  1. Свої і необхідні спадкоємці суть, наприклад, син, дочка, онук і онучка від сина, а потім й інші діти, якщо тільки залишалися під владою умираючого. Але щоб онук чи онучка були своїми спадкоємцями, не досить того, щоб вони були під владою діда під час його смерті, але необхідно, щоб батько їхній при житті свого батька перестав бути своїм спадкоємцем, або захоплений смертю, або звільнений з-під влади з якоїсь іншої причини; тому що тоді онук чи внучка успадковують замість свого батька.
  2. Ці спадкоємці називаються своїми тому, що вони домашні спадкоємці і ще за життя батька вважаються до певної міри власниками; звідси випливає, що, якщо батько вмре, не залишивши заповіту, то, насамперед, призиваються до спадкування діти. Необхідними називаються тому, що стають вони спадкоємцями у всіх випадках, бажають вони, чи не бажають, як без заповіту, так і за заповітом.
  3. Але претор їм дозволяє відмовитися від (уже прийнятої) спадщини, щоб скоріше майно батька, а не їх самих, було продано.
  4. Це має місце також щодо дружини, що перебуває під подружньою владою, тому що вона посідає місце дочки, і щодо невістки, що у владі сина, тому що вона посідає місце внучки.
  5. Право відмовитися від спадщини претор так само надає навіть манципованому, тобто тому, хто перебуває в становищі кабального, тобто, якщо він був призначений спадкоємцем разом lt;з одержанням волі, тому що він, подібно рабу, є необхідний спадкоємець, а не свій.

122

  1. Інші спадкоємці, що не перебувають під владою заповідача, називаються спадкоємцями сторонніми. У такий спосіб наші власні діти, що не перебувають в нашій владі, будучи призначені спадкоємцями, вважаються немовби сторонніми спадкоємцями. З цієї причини й ті, які призначаються матір’ю в спадкоємці, знаходяться в цьому ж числі, тому що жінки не мають батьківської влади над своїми дітьми. У тім же числі маються на увазі також раби, призначені спадкоємцями з одержанням волі і потім відпущені господарями на волю.
  1. Стороннім спадкоємцям звичайно надається термін, називаний cretio, тобто час для обговорення (міркування), щоб протягом певного часу чи урочисто вступили у володіння спадщиною, чи були б усунуті у разі неприйняття такої. ...
  2. Коли, отже, написано так: «Тицію, будь спадкоємцем», то ми маємо додати: «і зважся прийняти спадщину протягом ста найближчих днів, в які про все дізнаєшся і зможеш вступити до прав спадкування, а якщо не вступиш у володіння спадком, то будеш позбавлений цього права».
  3. А якщо той, хто в такий спосіб призначений, побажає бути спадкоємцем, то він повинен буде протягом визначеного строку урочисто прийняти спадщину, тобто заявити наступне: «Оскільки Публій Мевій призначив мене у своєму заповіті спадкоємцем, то я приймаю спадщину урочисто». Оскільки якщо він не вступить у володіння спадщиною, то після закінчення визначеного строку виключається з числа спадкоємців; анітрошки не допоможе та обставина, що він діятиме як фактичний спадкоємець, тобто якщо він буде користуватися спадкоємними речами як спадкоємець.
  4. Але той, хто призначений спадкоємцем без збільшення строку для прийняття спадщини, чи той, хто за законом призивається до спадкування, може зробитися спадкоємцем, прийнявши урочисто спадщину, чи діючи як спадкоємець, чи за одним простим вираженням своєї волі прийняти спадкоємне майно, і від нього самого залежить вступити у володіння спадщиною, коли тільки побажає. Але звичайно претор, за вимогою спадкоємних вірителів, призначає строк, протягом якого спадкоємець може, якщо побажає, прийняти спадщину, у протилежному випадку вірителі можуть вимагати відкриття конкурсу над спадщиною і продати майно небіжчика.

170. Всякий акт формального прийняття спадщини пов’язаний з певним строком, для чого, як думали, достатній проміжок 100 днів; однак за цивільним правом цей строк може бути або продовжений, або скорочений; втім строк, що перевищує 100 днів, іноді скорочується претором.

123

gt;

174. Іноді ми можемо заснувати дві та більше ступені спадкоємців у такий спосіб: «Луцію Тицію, будь спадкоємцем і прийми спадщину в найближчі 100 днів, протягом яких довідаєшся і зумієш прийняти. Оскільки якщо ти не приймеш спадщини, то не бути тобі спадкоємцем, а спадкоємцем нехай буде Мевій і прийме протягом 100 днів» тощо, а потім ми можемо підпризначати стільки, скільки нам завгодно.

  1. Призначати спадкоємцями дозволено як вільних людей, так і рабів, притому як власних, так і чужих.
  2. Однак нашого раба варто зробити одночасно і вільним, і спадкоємцем у таких вираженнях: «раб мій Стих хай буде вільний і хай буде спадкоємцем» чи «хай буде спадкоємцем і хай буде вільний».
  1. Чужий раб, призначений спадкоємцем, якщо він залишиться в тім же стан, повинен також прийняти спадщину за наказом свого господаря; якщо ж раб буде ним відчужений або за життя заповідача, або після його смерті, але перш ніж прийняв спадщину, то він повинен прийняти спадщину за наказом нового господаря. Але якщо він буде відпущений на волю, то він може прийняти спадщину на свій розсуд.
  1. Тепер ми розглянемо відкази. Ця частина права, здавалося

б,              не входить до складу запропонованої матерії; тому що ми говоримо про ті форми права, якими набуваємо речі в сукупності. Але коли ми вже сказали про заповіти і про спадкоємців, призначуваних за заповітом, то не без підстави услід за цим може бути обговореним цей предмет права.

  1. Є чотири форми відказів, а саме: відказ за допомогою віндикації, відказ за допомогою присудження до видачі речі, способом дозволу (легатарію взяти річ) і за допомогою одержання речі наперед.
  2. За допомогою віндикації ми відмовляємо в такий спосіб: «Л. Тицію, даю відказую, наприклад, раба Стиха»...

197. Так було, головним чином, за цивільним правом; згодом же за почином імператора Нерона була видана сенатська постанова, якою вирішено, що, якщо хто відкаже ту річ, яка ніколи не була його власністю, то відказ настільки ж дійсний, як якби він був призначений з дотриманням всіх законних формальностей. Краще право укладається у відказі за допомогою присудження. ...

  1. За допомогою форми присудження ми відказуємо в такий спосіб: «Мій спадкоємець має дати раба мого Стиха Луцію Тицію». Але якщо відзначено буде: «нехай дасть», то й у цьому випадку відказано за допомогою присудження.

124

  1. За допомогою цієї форми можна відмовити навіть чужу річ, так що спадкоємець змушений придбати цю річ для легатарія або видати її вартість.
  2. Можна відказувати за допомогою присудження річ, що ще не існує, але буде існувати, наприклад плоди, що народяться на такій-то землі, чи дитя, що народиться від певної рабині.

209. За допомогою дозволу ми робимо відказ в такий спосіб: «хай буде зобов’язаний спадкоємець мій дозволити Луцію Тицію взяти раба Стиха і мати його в себе».

  1. Через одержання наперед ми призначаємо відказ в такий спосіб: «Луцій Тицій хай візьме собі наперед раба Стиха».
  2. На думку наших учителів, у такий спосіб відказувати можна тільки на користь тієї особи, яка призначена спадкоємцем певної частки майна, тому що одержувати що-небудь наперед — значить узяти щось особливе; це буває тільки з тим, хто призначений спадкоємцем певної частини, тому що він понад спадкоємну частку буде мати переважне право на дану річ.
  1. Раніше дозволялось витрачувати все батьківське майно у вигляді відказів і відпущень рабів на волю, залишаючи спадкоємцю тільки порожнє ім’я «спадкоємець». Те ж саме, очевидно, дозволялось законом XII таблиць, що постановляють, щоб усяке розпорядження, яке хто зробить щодо свого маєтку, вважалося законним, саме такими словами: «Розпорядження всякого про своє майно хай буде законом». От чому призначені спадкоємці відмовлялися від прийняття спадщини, і внаслідок цього більшість умирала без заповіту.

227. Таким чином, у пізніший час було видано закон Фальцидія, за яким дозволяється відказувати не більш як 3/4 цілого майна, тобто щоб у спадкоємця залишилася четверта частина спадщини; цим правом ми тепер і користуємося.

246. Тепер перейдемо до фідеїкомісів.

  1. У більшості випадків вживаються, за цивільним правом, такі формули фідеїкомісів: «Вимагаю, прошу, хочу, довіряю»; кожне з цих слів окремо має таку ж силу, коли б і усі були вжиті спільно.
  2. Отже, коли ми напишемо: «Люцій Тицій хай буде спадкоємцем», то можемо додати: «Прошу тебе, Люцію Тицію, і жадаю від тебе, щоб ти, як тільки зможеш прийняти спадщину, відновив і повернув би ЇЇ Каю Сею». Ми можемо також просити спадкоємця про передачу частини, і від нас залежить залишити фідеїкоміси під умовою чи безумовно, чи з додатком певного терміну.
  1. Через довірене доручення (фідеїкоміс) можна також залишати окремі речі, наприклад, землю, раба, одяг, срібло, гроші, і просити

125

або самого спадкоємця, щоб він повернув річ тому чи іншому, або легатарія, хоча останнього не можна обтяжувати відказом.

  1. Так само через фідеїкоміс може бути залишена не тільки власна річ заповідача, але також річ спадкоємця чи легатарія, чи кого-небудь іншого. Отже, можна просити легатарія не тільки передати кому-небудь ту річ, що йому відказана, але й іншу, чи складає вона його власність, чи чужу. Варто тільки мати на увазі, щоб нікого не запрошували передати кому-небудь більш, ніж сам він одержав за заповітом. Тому що вимога, що перевищує розміри заповіданого, не береться в розрахунок.

КНИГА ТРЕТЯ

  1. Якщо (після померлого) не було «своїх» спадкоємців, то спадщина, за тим же самим законом XII таблиць, належить агнатам.
  1. Однак закон XII таблиць дає спадщину не всім агнатам одночасно, а тільки тим, що знаходяться в найближчому ступені кревності в той час, як стане відомим, що хто-небудь вмер без заповіту.
  2. У цьому класі (спадкуванні агнатів) немає спадкоємства, і тому, якщо найближчий агнат відречеться від спадщини чи вмре до прийняття її, то подальші агнати не допускаються до спадкування в силу позитивного права.
  1. Отже, якщо небіжчик не залишить після себе брата, а тільки дітей братів, то спадкоємна маса належить усім. Постало, однак, питання: якщо діти народилися у братів у нерівному числі, в одного, наприклад, народився один чи двоє, а в іншого — троє чи четверо, то чи варто поділяти спадщину поколінно, як це робиться за законом між своїми спадкоємцями, чи вірніше поділяти її поголовно? Але вже здавна прийнято в цьому випадку поділяти спадщину поголівно. ...
  2. Якщо (після небіжчика) не залишалося (ні своїх), ні агнатів, то той же закон XII таблиць призиває до спадкування родичів. ...
  1. Претор призиває всіх дітей, що не мають за законом XII таблиць прав спадкування, так, наче б вони були під владою (агнат- ського) висхідного ще під час смерті його, не роблячи різниці, чи будуть вони одні, чи в сумісництві зі «своїми» спадкоємцями, тобто тими, котрі залишалися у владі батька.
  2. Агнатів, що зазнали зменшення правоздатності, претор призиває до законного спадкування не в другому класі після найближчих спадкоємців, тобто не в тім порядку, у якому вони призивалися б за законом, якби не потерпіли позбавлення правоздатності, але в третьому класі; тому що, хоча агнати внаслідок зміни правоздатності і втра

126

тили право агнатства, то усе-таки вони зберігають права кревності. Таким чином, якщо е хто-небудь, що не втратив права агнатства, те буде мати перевагу, хоча б він був агнатом подальшого ступеня.

  1. Те ж саме право, на думку деяких юристів, стосується і того агнату, який, якщо найближчий агнат зречеться спадщини, за законом не допускається вже до спадкування. Але інші думають, що він призивається претором до спадкування в такому ж порядку, у якому закон XII таблиць надає агнатам спадщину.
  2. Жінки-агнатки, що перебувають поза межами єдинокревності споріднення, призиваються до спадкування в третьому класі, тобто в тому випадку, якщо не буде ні свого спадкоємця, ні агната.
  3. У тім же класі призиваються до спадкування і ті особи, що знаходяться в кревності за жіночою лінією.
  4. Діти, що перебувають в сімействі, яке усиновило, призиваються до спадкування після природних батьків у тому ж самому класі.

33. Претор встановлює ще і багато інших ступенів при наданні володіння спадщиною, намагаючись, щоб ніхто не вмирав без спадкоємця. Про цей спосіб спадкування ми тут не будемо говорити, тому що це питання розглянуто нами в іншому творі.

  1. Тепер займемося спадкоємним майном вільновідпущених.
  2. Раніше дозволялось вільновідпущеному безкарно обходити свого патрона в заповіті, тому що закон XII таблиць тоді тільки призивав патрона до спадщини після вільновідпущеного, коли останній умирав без заповіту, не залишивши жодного свого спадкоємця. Отже, коли вільновідпущений умирав без заповіту і залишав свого спадкоємця, тоді патрон не мав жодного права на його майно. Коли вільновідпущений залишив своїм спадкоємцем кого-небудь з рідних дітей, тоді, очевидно, нема чого було скаржитися; але якщо «своїм» спадкоємцем була особа усиновлена, син чи дочка, чи дружина в подружній владі, було б явною несправедливістю не залишити жодного права патронові.
  1. Згодом Папієвим законом збільшені були права патронів, що мали багатих вільновідпущеників. Цим законом ухвалено, що з майна вільновідпущеника, що залишав спадщину цінністю в 100 000 сестерціїв (centenarius) і більше і мав менше трьох дітей, умер він з заповітом чи без заповіту, — патронові належала відповідна частина. Таким чином, коли вільновідпущеник залишав спадкоємцем одного сина чи дочку, тоді патронові належить половина майна, як якби вільновідпущений умер із заповітом, не залишивши ні сина, ні дочки; коли ж він залишав двох спадкоємців, усе рівно, якої статі, то патронові належала третя частина; коли він залишає трьох дітей, то патрон усувається.

gt;

  1. Звернемо увагу і на те спадкоємство, що відкривається при купівлі майна (з публічного торгу — у випадку конкурсу).
  2. Продається конкурсна маса осіб або тих, хто є живим, або померлих; майно перших продається, наприклад, у тому випадку, коли боржник ховається з метою ухилитися від відповіді за позовом; продається майно і тих осіб, що за законом Юлія уступають його своїм кредиторам для конкурсного розподілу. Так само продається майно на підставі судового рішення після закінчення терміну, наданого їм (тобто особам, що є живими) для вдоволення кредиторів, почасти за законами XII таблиць, почасти за преторським едиктом. Майно померлих боржників продається тоді, коли відомо, що у них немає ні найближчих спадкоємців, ані преторських, ані якого-небудь іншого законного спадкоємця.
  1. Тепер перейдемо до зобов’язань, головний розподіл яких розпадається на два види: кожне зобов’язання виникає або з договору, або з правопорушення.
  2. Розглянемо спершу ті, котрі походять з договору; їх чотири види: саме вони виникають внаслідок передачі речі чи урочистими словами, чи письмовим способом, чи простою угодою.
  3. Зобов’язання укладається передачею речі, наприклад, коли дають у позику. Позика в прямому значенні виникає щодо тих речей, що визначаються вагою, рахунком і мірою, як, наприклад, готівка, вино, олія, хліб у зерні, мідь, срібло, золото; ці речі ми або даємо рахунком, або мірою, або вагою для того, щоб вони зробилися власністю тих, що одержують, і щоб згодом були повернуті нам не ті ж самі речі, але інші тієї ж властивості і якості. ...
  4. Річчю зобов’язується і той, хто одержав неналежне від того, хто помилково заплатив; проти нього може бути вчинений позов за формулою: «Якщо виявляється, що такий-то зобов’язаний дати», начебто він одержав позику. ... Втім, цей вид зобов’язання, очевидно, не випливає з договору, тому що той, хто дає з наміром заплатити, скоріше хоче припинити зобов’язальні відносини, чим укласти.
  5. Зобов’язання словами укладається за допомогою питання і відповіді, наприклад: Зобов’язуєшся урочисто дати? Зобов’язуюся урочисто дати? Дам. Обіцяєш? Обіцяю. Чи даєш слово честі виконати свою обіцянку? Даю слово честі. Ручаєшся? Ручаюся. Зробиш? Зроблю.
  6. Але що стосується наступного виду словесного зобов’язання: Зобов’язуєшся урочисто дати? Зобов’язуюся, — то він властивий римським громадянам. Інші ж види належать загальнонародному праву і вживаються між усіма людьми — як між римськими громадянами, так і між іноземцями....

128

95а. ...якщо боржник дружини за її наказом, аби тільки за порадою опікуна обіцяв дати їй у придане стільки ж, скільки повинен. Іиший же в такий спосіб зобов’язатися не може. Тому, якщо хто- иебудь інший обіцяє чоловіку за його дружиною придане, то він повинен буде зобов’язатися за загальними правилами, тобто щоб чоловік спершу зробив стипуляцію.

96. Так само, якщо один говорить і обіцяє без питання з боку Іншого, то зобов’язання укладене, наприклад, якщо вільновідпущеник клятвено зобов’язався або дати патронові подарунок, або виказати повагу, або виконати певні послуги...

  1. Німий не може ні стипулювати, ні обіцяти, це очевидно. Те ж правило прийняте і стосовно глухого, тому що і той, хто стипу- лює, повинен вислухати слова того, хто обіцяє, і той, хто обіцяє, слова стипулятора.
  2. Божевільний не може робити жодного юридичного акту, тому що він не розуміє, що робить.
  3. Малолітній робить законно всяку юридичну угоду, аби тільки опікун брав участь там, де твердження опікуна необхідне, наприклад, коли малолітній сам зобов’язується; тому що зобов’язати у свою користь іншого він може і без участі і згоди опікуна.
  4. Те ж саме правило застосовується щодо жінок, що перебувають під опікою.
  1. За того, хто обіцяє (боржника), звичайно зобов’язуються інші (поручителі), з яких одні називаються sponsores, інші fideipromissores, треті fidejussores.
  2. Спонсора запитували так: «Чи обіцяєш те ж саме дати?» Фідеї- промісора так: «Чи даєш слово честі, що обіцяєш те ж саме?» Поручителя так: «Чи даєш своє слово честі, що наказуєш те ж саме?» ...
  1. Зобов’язання ґрунтується на письмовому документі, якщо, наприклад, воно заноситься в прибутково-видаткову книгу; внесення боргу в домашню книгу буває двоякого роду: або від речі до особи, або від особи до особи.
  2. Запис від речі до особи має місце тоді, коли те, що ти мені повинен по купівлі, найманню чи товариству, я запишу за тобою як суму, яка належить мені.
  3. Занесення боргу в рахункову книгу від особи до особи має місце в тому, наприклад, випадку, коли те, що мені належить з Ти- ція, я занесу як суму, тобі сплачену, тобто якщо борг Тиція переводився на тебе.
  4. Інше значення мають т. з. nominaагсагіа, чи пам’ятні записи позики; ці записи народжують речове зобов’язання, а не письмове, тому що зобов’язання виникає тільки в силу факту видачі кому-небудь

грошей; сплата ж грошей дає підставу речовому зобов’язанню, а тому ми правильно скажемо, що ці пам’ятні записи не породжували зобов’язання, а лише свідчили про те, що зобов’язання укладено.

  1. Крім того, письмове зобов’язання виникає, очевидно, внаслідок боргових розписок, тобто, якщо хто напише, що він повинен, чи що він дає — звичайно так, щоб заради цього не виникала стипуля- ція. Цей вид зобов’язання властивий іноземцям.
  2. Зобов’язання виникають шляхом простої угоди між сторонами при купівлі-продажу, при наймі, товаристві, дорученні.
  3. Кажуть, що в цих випадках виникає зобов’язання в силу угоди сторін, тому що немає ніякої потреби ні в словах, ні в листі, але досить, щоб ті, котрі укладають юридичний акт, дійшли згоди. От чому такі угоди укладаються і між відсутніми, наприклад, за допомогою листа, посередника, тимчасом як словесне зобов’язання не може взагалі відбуватися між відсутніми.
  4. Так само в цих договорах кожна сторона зобов’язується щодо іншої до того, що, за природною справедливістю, вони повинні надавати один одному, тоді як при зобов’язаннях словами один робить стипуляцію, інший обіцяє, і при письмових договорах один (кредитор) відзначав належну суму, ніби видану в борг, а інший (боржник) відзначав її, ніби отриману в борг.

' 138. Але внести борг у рахункову книгу на ім’я відсутнього (боржника) можна, хоча і не можна укласти словесного зобов’язання з відсутнім.

  1. Купівля і продаж укладається, як тільки зійшлися в ціні, хоча б ціна не була ще сплачена і не був навіть даний завдаток, тому що те, що дається як завдаток, є лише доказ укладення купівлі і продажу.
  2. Ціна повинна бути визначена...
  3. Далі, ціна повинна полягати в грошовій сумі; постало, одна- ко ж, питання, чи може вона полягати в інших речах, наприклад, чи можуть бути ціною інші речі: раб, одяг, земля? Наші вчителі вважають, що ціна може полягати й в іншій якій-небудь речі. Звідси відбувається те, що, як звичайно говорять, міна речей утворює купівлю- продаж і є найдавнішим видом купівлі-продажу... Засновники іншої школи були протилежної думки: вони вважали, що міна речей — одне, купівля-продаж — інше....
  4. Договір найму і (купівля-продаж) підпорядковані тим же законним правилам; договір найму визнається укладеним тоді, коли визначена точна наймана плата.
  5. Тому постає питання, чи укладається договір найму, якщо визначення плати надається самовільності сторонньої особи, якщо, наприклад, буде сказано, на скільки оцінить Тицій. На цій підставі

130

запитують, чи укладений договір найму, якщо я віддам одяг для обробки, або для виправлення сукновалу, або кравцю для лагодження, не визначивши негайно ж точної найманої плати?

  1. Далі. Якщо я дам тобі яку-небудь річ для ужитку і взаємно одержу від тебе для користування іншу, то виникає питання, чи укладений договір найму.
  2. Купівля-продаж і найом перебувають, очевидно, між собою в настільки тісному зв’язку, що в деяких випадках звичайним виявляється питання, укладена купівля і продаж чи наймання. Якщо, наприклад, яка-небудь річ віддана внайми у постійне користування, що буває з муніципальними маєтками, що віддаються внайми, за тією умовою, щоб маєток не був відібраний ні в самого наймача, ні в його спадкоємця доти, поки з цього маєтку сплачується щорічна рента. На думку більшості, у цьому випадку має місце договір найму.
  1. Так само запитують, якщо я умовився з золотих справ майстром, щоб він зі свого золота зробив для мене кільця певної ваги і форми й одержав би приблизно двісті динаріїв, то укладається договір купівлі-продажу чи наймання? Кассій каже, що щодо матеріалу укладено договір купівлі-продажу, щодо ж роботи — договір найму. Але більшість вирішила, що отут тільки купівля і продаж. Якщо я, однак, дам йому своє золото, визначивши плату за роботу, то не підлягає сумніву, що це найом.
  2. Товариство ми звичайно укладаємо або для того, щоб вступити в зносини усім своїм майном, або заради здійснення якої-не- будь угоди, наприклад, для купівлі і продажу рабів.
  3. Постало, однак, важливе питання, чи можна укласти договір товариства таким чином, що один одержить велику вигоду або понесе менші збитки. Квінт Муцій думав, що така угода суперечить сутності товариства, але Сервій Сульпіцій, чия думка одержала верх, думав, що таке товариство може статися, і, на його думку, навіть таким чином, що один зовсім не зазнає збитків, а одержить частину прибутку, якщо тільки його праця і діяльність настільки цінна, що прийняття його в товариство на таких умовах може показатися справедливим і доречним; адже відомо, що можна укласти договір товариства і так, що один вносить гроші, інший їх не вносить, а прибуток у товаришів спільний, тому що часто праця одного рівносильна грошам.
  4. Відомо і те, що, якщо між товаришами не відбулося ніякої точної угоди щодо частин прибутку і збитку, то прибуток і збиток розподіляються між ними нарівно; але якщо частини одного, наприклад, відносно прибутку, визначені, а іншого — ні, то в цьому останньому випадку повинні бути збережені ті ж самі визначені частини.

131

%

  1. Товариство продовжується доти, доки існує взаємна угода членів; але якщо хто з товаришів вийде з його складу, то товариство припиняється. Очевидно, якщо хто з членів заявить про свій вихід з товариства з метою, щоб одному одержати який-небудь уявлюваний прибуток, — якщо, наприклад, товариш усього майна, якого призначили спадкоємцем, відмовиться від товариства для того, щоб одному скористатися спадщиною, то він примушується зробити цей прибуток спільним. Якщо ж він одержить яку-небудь іншу вигоду, що дісталася йому без усякої з його боку хитрості, то вона належить йому одному. А все те, що здобувається після заяви відказу, надається одному мені.
  2. Товариство припиняється також внаслідок смерті одного з членів, тому що той, хто укладає товариство, вибирає собі визначену особу.
  3. Кажуть, що товариство припиняється ще внаслідок зменшення правоздатності товариша, тому що згідно з засадами цивільного права зміна правоздатності уподібнюється смерті. Але якщо в цьому випадку інші члени умовилися залишатися в товаристві, то, очевидно, виникає нове товариство.
  4. Товариство припиняється також, якщо продається привселюдно чи приватно майно одного з членів.
  5. Доручення має місце, якщо ми довіряємо здійснення певних дій для нас самих чи в інтересі іншого. Отже, чи доручу я тобі ведення моїх справ або чужих, договір доручення укладається, і ми відповідаємо один перед одним щодо того, що в добрій вірі, я повинен надати тобі, чи ти — мені.
  6. Якщо я доручу тобі щось винятково у твоєму інтересі, то це не буде доручення; усе, що ти маєш намір робити задля власної користі, ти повинен зробити на власний розсуд, а не внаслідок моєї поради. ...
  7. Відомо, що немає зобов’язання, якщо хто дає доручення на таку річ, що противна добрим звичаям, наприклад, коли я доручу тобі обікрасти Тиція чи образити.
  8. Далі, доручення недійсне, якщо мені дадуть доручення на дію, що повинна бути здійснена після моєї смерті, тому що взагалі прийнято, що зобов’язання не може одержувати свій початок від спадкоємця.
  9. Доручення, правильно укладене, також втрачає силу, якщо воно буде скасоване до початку виконання.
  10. Так само доручення припиняється, коли до початку виконання доручення вмре одна зі сторін, тобто чи довіритель, чи повірник             

132

  1. Коли, однак, той, хто прийняв доручення, вийде за межі повноваження, то я маю проти нього позов про доручення у таких розмірах, у яких для мене важливо, щоб він виконав доручення, якщо тільки він у змозі буде виконати; але той, хто прийняв доручення, пред’являти позову проти мене не може. Так, наприклад, якщо я доручу тобі купити для мене землю за 100 000 сестерціїв, а ти купиш за 150 000 сестерціїв, то ти не будеш мати проти мене позову, хоча б ти і хотів дати мені землі на таку суму, на яку я доручив тобі купити. ...
  2. Узагалі варто знати, що позов про доручення має місце всякий раз, коли доручення є безоплатне; але як тільки визначається винагорода, то утвориться найом, наприклад, якщо я віддав плаття для обробки чи для чищення сукновалу або кравцю для лагодження.
  3. Виклавши види зобов’язань, що виникають з договору, ми повинні пригадати, що ми здобуваємо їх не лише самі, але також через осіб, що перебувають в нашій господській, батьківській, подружній владі; набуваємо і через кабальних.
  4. Так само ми набуваємо через вільних людей і чужих рабів, якими володіємо сумлінно, але тільки в двох випадках, тобто, якщо вони набувають що-небудь власного працею чи завдяки нашій речі.
  5. Через раба, на якого ми маємо право повного користування, так само здобуваємо в тих же двох випадках.
  1. Зобов’язання погашається переважно платежем належного...
  2. Так само припиняється зобов’язання через акцептиляцію; акцептиляція ж є уявлювана сплата. І справді, якщо ти побажаєш простити мені те, що я тобі заборгував за словесним зобов’язанням, то можеш цього досягти, якщо дозволиш мені вимовити такі визначені слова: «Чи одержав ти те, що я тобі обіцяв?», а ти відповіси: «Одержав».
  1. Є ще інша форма символічної сплати за допомогою міді і ваг, що була прийнята у певних випадках, якщо, наприклад, випливає що-небудь на підставі юридичного акту, укладеного за допомогою ваг і міді, чи, якщо борг виник за судовим рішенням.
  2. Присутні при цьому обряді щонайменше 5 свідків і вагар. Потім той, хто звільняється від боргу, повинен вимовити такі слова: «Тому що мене присудили дати тобі скільки-то тисяч, то я, заради цього, проголошую себе вільним від тебе за допомогою цього металу і мідних ваг, тому що я тобі сплатив ці гроші, перші й останні, відповідно до обов’язкового закону (XII таблиць)». Потім він доторкається асом до ваг і передає його до рук того, ким звільняється, наче на сплату.

  1. Крім того, зобов’язання погашається новацією, якщо я, наприклад, стипулюю, щоб те, що ти мені заборгував, було дано Тицієм. Тому що зі вступом нової особи виникає нове зобов’язання...

180. Понад те, погашається зобов’язання засвідченням спору, якщо тільки справа буде розбиратися законним судом; у цьому випадку головне зобов’язання знищується, але з цього моменту боржник відповідає в силу контестації позову, а якщо він присуджений, то з припиненням спору він підлягає відповідальності на підставі судового вироку. Це згідно з тим, що ми знаходимо в древніх юристів, а саме, що боржник зобов’язаний виконати зобов’язання до контестації позову; після контестації позову, що відбулася, він повинен бути присуджений, після осуду відповідач зобов’язаний задовольнити позивача в тих розмірах, що встановило судове рішення.

  1. Перейдемо тепер до зобов’язань, що виникають зі злочинів, якщо, наприклад, хтось вчинив крадіжку, розграбував майно, заподіяв збиток, образив. Зобов’язання, що виникають у всіх цих випадках, відносяться до одного роду, тим часом як зобов’язання, що виникають з договору, зводяться до чотирьох родів, як ми про це сказали вище.
  2. На думку Сервія Сульпіція і Масурія Сабіна, крадіжка має чотири види: явна, неявна, furtumconceptumі oblatum. Лабеон приймає два види: явну крадіжку і таємну, але не погоджується визнати крадіжкою два останні види, вбачаючи в них лише види позову про крадіжку. Останнє, очевидно, справедливіше, як це стане ясніше з подальшого.
  3. На думку деяких, явна крадіжка буде тоді, коли злодій захоплений при вчиненні злочину; інші ж йдуть далі і думають, що явна крадіжка буде тоді, коли злодій викритий на місці злочину, якщо, наприклад, крадіжка оливи, вчиненна в оливковому саду, виноградних ягід — у винограднику, викрита в той час, коли злодій ще знаходиться в оливковому гаю чи у винограднику; якщо украдена в будинку, наприклад, подушка, то крадіжка буде явна, якщо вона відкрилася, поки злодій у будинку. Треті називають явною крадіжку всякої речі доти, поки вона не перенесена в те місце, куди злодій вирішив її перенести; нарешті, є такі, котрі вважають крадіжку явною доти, поки злодія угледять з річчю в руках. Остання думка була відкинута, але і думка тих юристів, що думали, що явна крадіжка буде та, що викрита до того часу, поки злодій не поклав речі в те місце, куди хотів, не схвалена, очевидно, тому, що допускає великий сумнів, чи повинен цей час бути визначений періодом одного чи декількох днів. Це саме відноситься до того, що часто злодії мають намір віднести речі, викрадені в одній громаді, в інші країни

134

чи провінції. Таким чином, з двох вищенаведених думок і те, й інше визнане справедливим; більшість, однак, тримається останнього.

  1. Зі сказаного нами видно, що таке крадіжка неявна; тому що те, що не є явним, звичайно, буде неявним.
  1. Покарання за явну крадіжку, за законами XII таблиць, було кримінальне. Вільний громадянин після тілесного покарання присуджувався в рабство особі потерпілого; спірним же представлялося древнім юристам питання, чи робився злодій рабом унаслідок присудження, чи він вважався за аналогією засудженим; так само раб після тілесного покарання присуджувався до страти. Але згодом така жорстокість покарання була відкинута, і преторським едиктом встановлений був особливий позов, як проти вільної особи, так і проти раба, зі штрафом quadrupli(у четверо більше проти ціни украденої речі).
  2. За неявну крадіжку стягувався, за законом XII таблиць, подвійний штраф, що так само збережений претором.
  1. Крадіжка буває не тільки тоді, коли хто-небудь несе чужу річ, але взагалі, коли хтось привласнює собі чужу річ усупереч волі її хазяїна.
  2. Таким чином, якщо хтось користується річчю, відданою йому на збереження, то він здійснює крадіжку. Якщо хтось одержить річ для певного користування і зверне її на інше вживання, то він відповідає як злодій, якщо хтось, наприклад, запросивши гостей на вечерю, одержить для користування срібло і відвезе його з собою в дорогу чи коли хтось коня, позиченого йому для їзди, поведе куди-небудь далі....
  3. Втім, ті, хто звертають дані в позичку речі не на таке користування, на яке вони їх одержали, вчиняють крадіжку тільки тоді, коли вони знають, що роблять це усупереч волі власника, що не дозволив би це, якби довідався; якщо ж вони упевнені в дозволі, то, очевидно, немає злочину крадіжки; розрізнення воістину дуже справедливе, тому що немає злодійства, коли тільки немає наміру украсти.
  1. Іноді крадіжка відбувається навіть над вільними людьми, якщо, наприклад, буде викрадений хто-небудь з наших дітей, що перебуває в нашій батьківській владі, чи навіть якщо викрадуть дружину, що перебуває в нашій подружній владі, чи присудженого, чи того, хто найнявся до мене в гладіатори.
  2. У певних випадках вчиняють навіть крадіжку своєї речі, якщо, наприклад, боржник викраде річ, дану кредиторові в заставу, чи якщо я потайки забираю мою річ від добросовісного її власника. Тому вирішено: той, хто приховує, що до нього повернувся раб, яким добросовісно володів інший, вчиняє крадіжку.
  1. Іноді підлягає відповідальності за крадіжку той, хто сам крадіжки не вчинив, як, наприклад, той, за допомогою чи за порадою

135

'ї.

якого вчинена крадіжка. Сюди ж відноситься той, хто витрусив у тебе гроші, щоб їх викрав інший, чи став тобі поперек дороги, щоб інший їх захопив, чи розігнав твоїх овець чи биків, щоб інший їх перехопив; те ж саме древні юристи писали і про того, хто спрямував втечу череди биків червоною хусткою

  1. Позов про крадіжку надається тому, хто має інтерес у тому, щоб річ була ціла, хоча б він не був хазяїном її; отже, цей позов дається власнику тільки в тому випадку, якщо для нього важливо, щоб річ не пропала.
  2. Звідси зрозуміло, що кредитор може удатися до позову про крадіжку у випадку викрадення закладеної речі, і хоча б сам хазяїн її, тобто боржник, викрав ту річ, то кредиторові, проте, надається позов про крадіжку.
  3. Так само, якщо сукновал прийме одяг для чищення чи кравець для лагодження за визначену плату і втратить їх внаслідок крадіжки, то позов про крадіжку має він сам, а не власник, тому що останньому немає інтересу в тім, щоб річ не загинула, тому що він може переслідувати свою річ від сукновала і кравця за допомогою позову про найом, якщо вони тільки в змозі сплатити її вартість. Тому що, якщо вони неспроможні, то самому хазяїну належить позов про крадіжку, тому що він не може одержати від них свого і тому що для нього важливо, щоб річ збереглася.
  4. Сказане нами про сукновала і кравця ми перенесемо і на того, кому ми дали річ у позичку. Тому що подібно тому, як ті узяттям плати беруть на себе охорону речі, так і той, хто прийняв річ у позичку для користування, теж зобов’язаний берегти річ.
  5. Але той, котрий прийняв річ у схов, не відповідає за шкоду і збитки, а підлягає відповідальності тільки за те, що він зробив зловмисно. Тому, якщо річ буде викрадена в нього, то він не може піддаватися позову про крадіжку, тому що він не відповідає за позовом схову, за яким слід повернути річ, і внаслідок цього цілість речі для нього не має інтересу, то цей позов надається власнику.
  6. Нарешті, варто знати, що постало запитання, чи робить малолітній крадіжку, несучи чужу річ. Більшість вирішила, що оскільки крадіжка утворюється з бажання украсти, то неповнолітній тільки тоді відповідає за цей злочин, коли він у віці, близькому до повноліття, і внаслідок цього усвідомлює свій злочин.
  7. Той, хто грабує чужі речі, відповідає за позовом про крадіжку; справді, хто більш захоплює чужу річ проти волі власника, якщо не той, хто насильно віднімає її? І тому правильно сказано, що така людина — безчесний злодій. Але претор запровадив особливий позов на випадок такого злочину, що називається позовом майна,

136

віднятого насильством, і спричиняє протягом року четверний штраф, по спливу року — простий. Цим позовом можна користуватися, хоча б хто відняв одну річ, навіть самої незначної цінності.

  1. Позов шкоди, незаконно заподіяної, встановлений Аквіліє- вим законом, у першому розділі якого ухвалено, якщо хто незаконно уб’є чужого раба чи чужу чотириногу свійську тварину, той зобов’язується сплатити хазяїну вищу ринкову вартість убитого за цей рік.
  2. Незаконно убиваючим вважається той, за наміром чи з вини |з необережності] якого вчинене убивство, і немає ніякого іншого закону, за яким треба було б стягнути штраф за збиток, заподіяний не протизаконним шляхом; внаслідок цього не зазнає покарання той, хто заподіяв шкоду як-небудь випадково, без усякої провини й наміру.
  3. Та й притому не тільки тіло убитого оцінюється в позов цього закону, але якщо, наприклад, хто уб’є раба, і власник понесе збиток, що перевищує вартість самого раба, то й це береться до уваги, убили, наприклад, мого раба, призначеного ким-небудь спадкоємцем, перш ніж він за моїм наказом вступив урочисто у володіння спадщиною. У цьому випадку береться до уваги не тільки вартість його самого, але і втраченої спадщини. Так само, якщо буде убитий один з пари мулів, чи з трупи акторів, чи музикантів, то робиться оцінка не тільки убитого, але береться ще в розрахунок і те, що втратили в ціні й інші, що залишилися в живих. Те ж правило застосовується й у тому випадку, коли уб’ють одного мула з пари чи одного коня з четвірки.

214. Додані в цьому законі слова: «яка в тім році буде найвища ціна на даний предмет» виражають те, що, якщо уб’ють, наприклад, кульгавого чи одноокого раба, що у тім році не мав ще цих тілесних вад, то оцінка робиться не по тому, скільки він коштує, будучи кульгавим чи однооким, а скільки коштував би, будучи без вад. Завдяки цьому іноді одержують більше, ніж одержали збитку.

  1. В третьому розділі [закону Аквілія] містяться постанови, що стосуються всякої іншої шкоди. Отже, якщо хтось поранить раба чи чотириногу свійську тварину, поранить чи уб’є таку тварину, що не вважається свійською, наприклад, собаку чи дикого звіра, наприклад, ведмедя, лева, то позов встановлюється цією главою закону. Вона карає також шкоду, протизаконно заподіяну стосовно інших тварин, так само стосовно речей неживих. Якщо що-небудь буде спалено, чи зруйновано, чи розламано, то позов встановлюється на підставі цієї глави, хоча для всіх цих випадків одного слова «ruptum» могло б бути досить. Назвою «ruptum» позначається усе

137

s.

те, що будь-яким чином зіпсоване. Звідси під цим словом розуміється не тільки спалене, зруйноване, зламане, але також розірване, розбите, розлите і будь-яким чином загибле і зіпсоване.

  1. Однак за тією ж главою закону той, що заподіяв шкоду, повинен відшкодувати збитки в розмірі вищої ціни, яку річ матиме не протягом того року, але протягом найближчих ЗО днів...
  2. Втім, вирішили ще, щоб позов за цим законом мав місце тільки тоді, коли хтось завдав шкоди безпосередньо своїм тілесним впливом, і тому, у разі завдання шкоди іншим яким-небудь чином, даються аналогічні позови, якщо хтось, наприклад, замкне чужого раба чи худобу, щоб він загинув від голоду, чи гнатиме в’ючну худобу так сильно, що вона здохне; так само, якщо хтось умовить чужого раба залізти на дерево чи спуститися в колодязь, і раб, залізаючи чи спускаючись, уб’ється до смерті чи зашкодить яку-не- будь частину тіла. А уже, звичайно, якщо хтось з моста чи з берега скине чужого раба в ріку, і той потоне, то без зусиль можна зрозуміти, що він заподіяв шкоду шляхом тілесного дотику, тобто тим, що скинув раба.
  3. Правопорушення вчиняється не тільки тоді, коли хтось, наприклад, кулаком чи ціпками буде битий чи навіть висічений, але й тоді, коли кого-небудь безчестять, наприклад, тим, що один повідомляє про продаж майна іншої особи як, начебто, боржника, знаючи, що той йому нічого не винний, чи тим, що напишуть і обнародують книжку чи вірш з метою знеславити особу, і тим, що упадають постійно за матір’ю сімейства чи отроком, нарешті — багатьма іншими способами.
  4. Очевидно, ми терпимо образу, не тільки нам самим завдану, але й нашим підвладним дітям, нашим дружинам, хоча б вони і не перебували в нашій подружній владі; отже, якщо ти нанесеш образу моїй дочці, виданій заміж за Тиція, то позов про образу може бути вчинений проти тебе не тільки від імені цієї дочки, але також від мого імені, як і від імені Тиція.
  5. Власне кажучи, особисто рабу не завдається жодної образи, але через нього вважається ображеним господар його; втім — не таким чином, як через образу дітей і дружини, але тільки в тому разі, коли дії настільки важливі і жорстокі, що явно відносяться до образи честі господаря, якщо хтось, наприклад, висіче чужого раба, то й на цей випадок пропонується позовна формула; але якщо хтось вилає раба чи вдарить кулаком, то не складається позовна формула і не дається тому, хто без підстави вимагає її.
  6. За законом XII таблиць, покарання за образу були такі: за ушкоджену кінцівку — визначалася відплата по justalionis, тобто

138

за принципом: око за око, зуб за зуб; за зломлену чи придавлену кістку покарання було 300 асів, якщо кістка зламана у вільної людини, а якщо в раба — то 150; за інші образи стягувалося по 25 асів. Ці грошові покарання здавалися в ті часи достатніми, зважаючи на велику бідність жителів.

  1. Але тепер ми користуємося іншим правом; претор дозволяє нам самим оцінювати образу, і суддя присуджує нам таку суму, на яку ми оцінили образу, чи меншу, відповідно до свого розсуду. Але оскільки жорстоку образу звичайно оцінює претор, і якщо він разом з тим визначає, на яку суму слід у цьому випадку встановити поручительство, то ми й на таку суму пропонуємо позовну формулу, і хоча судця може присудити меншу суму, однак, у більшості випадків, він не наважується зменшити її внаслідок авторитету самого претора.
  2. Образа вважається тяжкою або за дією, якщо хтось, наприклад, ким-небудь поранений, висічений чи побитий ціпками; або за місцем, якщо, наприклад, образу завдано в театрі чи на площі, або за особистістю, якщо, наприклад, зазнає образи сановник, або коли образа буде завдана сенатору простою людиною (низького походження).

КНИГА ЧЕТВЕРТА

  1. Нам залишається поговорити про позови. Якщо задамося питанням, скількох родів бувають позови, то правильніше прийняти два роди позовів: речові й особисті.
  2. Особистим буде той позов, що ми вчиняємо проти того, хто відповідає або за договором, або зі злочину, тобто особистий позов буває тоді, коли ми формулюємо позовне прохання таким чином, що супротивник (відповідач) повинен або передати, або зробити, або надати що-небудь.
  3. Речовий позов має місце тоді, коли ми заявляємо і стверджуємо, що фізична річ — наша, чи піднімаємо спір про те, що ми маємо яке-небудь право, наприклад, право користування, право узуфрукту, проходу, прогону худоби, водопроводу чи право будувати будівлі вище відомої міри, право просвіту, тобто право жадати від сусіда, щоб він жодним чином не закривав виду; речовим буде позов і тоді, коли він внаслідок зміни чинних сторін (позивача і відповідача) є негативним.
  1. Речові позови називають ще віндикаціями, а особисті позови, в яких ми висловлюємо вимогу дати що-небудь у власність чи зробити що-небудь, називають кондикціями.

139

Ж

  1. Іноді ми пред’являємо позов з метою одержати річ, іноді тільки для переслідування покарання, в інших випадках — з тою чи іншою метою.
  2. Для переслідування речі ми вчиняємо, наприклад, позови з договору.
  3. Тільки покарання переслідується позовом злодійства та позовом про образи, а, на думку деяких, також за допомогою позову про майно, насильством відібраного, тому що віндикація речі, однаково як і кондикція її, надається нам.
  1. Окрім того, одні позови такі, що вчиняються за точною позовною формулою, а інші мають силу і значення самі по собі. Для того, щоб це стало зрозуміло, необхідно спершу поговорити про законні позовні формули.
  2. Позови, що були в ужитку в древніх, називалися legisactiones, чи тому, що були встановлені законами, тому що в той час не були ще в ужитку преторські едикти, що запровадили нові позови, чи тому, що в позовних формулах відтворювалися слова і судження закону і тому вважалися незмінними, подібно до того, як і самі закони. От чому, якщо хто-небудь відшукував винагороду за ушкоджені виноградні лози, називаючи їх лозами, то відповідали, що він програв позов, тому що мав назвати лози деревами з тієї підстави, що закон XII таблиць, відповідно до якого давався позов з приводу зрізаних лоз, говорить взагалі про підтяті дерева.
  3. За законом позов учинявся п’ятьма формами: у сакраментальній формі, за допомогою вимоги призначити особливого суддю для розбору справи, за допомогою кондикції, накладення руки і за допомогою захоплення (затримання) якої-небудь речі боржника.
  4. Сакраментальна форма була загальною формою (для вирішення найрізноманітніших спорів); ті справи, щодо яких закон не визначав спеціальної позовної формули, провадилися в сакраментальній формі. ...Той, хто програв процес, сплачував сакраментальну суму як покарання. Ця сума передавалася в державну касу й у забезпечення справної сплати представлялися поручителі; не так, як тепер, коли штраф спонсії і рестипуляції надходить на користь сторони, що виграла процес.
  1. . Законом Пінарія встановлено, щоб суддя призначався на тридцятий день; до цього, однак, закону суддя призначався відразу. ...Однак, після призначення судді сторони призначали для явки до судді третій день. Потім, коли сторони з’являлися до судді, то, перш ніж захищати свою справу, вони, звичайно, коротенько, у головних рисах, викладали йому справу. Це називалося оглядом спірного предмета як короткий його виклад.

140

  1. При речових позовах віндикувались рухомості та живі предмети, які тільки можна було доставити в суд, перед претором у такий спосіб. Той, хто віндикував, тримав лозину; потім схоплював річ, наприклад раба, і вимовляв таке: «Я стверджую, що цей раб, відповідно до наведеної підстави, мій за квіритським правом, і от я накладаю на тебе мою лозину», причому він клав на раба лозину. Відповідач вимовляв ті ж слова і робив те ж саме. Після того, як обоє віндикували, претор проголошував: «відпустіть цього раба». Сторони корилися. Позивач, що віндикував, запитував супротивника, а цей, у свою чергу, запитував першого в такий спосіб: «Прошу тебе сказати, на якій підставі ти віндикував?», той відповідав: «Я довів моє право, як наклав лозину», тоді той, хто перший віндикував, вимовляв: «На випадок, якщо ти незаконно віндикував, я викликаю тебе на представлення сакраментальної суми в п’ятсот асів». Супротивник також говорив: «Так само і я тебе». Звичайно, якщо спір був про річ, вартість якої була менше тисячі асів, то призначали заставу в п’ятдесят асів. Потім відбувалось те ж саме, що відбувалося при особистому позові. Після цього претор ... присуджував володіння річчю на час спору про власність кому-небудь зі сторін, якому й наказував гарантувати супротивнику володіння річчю, тобто цілість речі та доходи з неї. Забезпечення справної сплати сакраментальної суми одержував від обох сторін (позивача і відповідача) сам претор, тому що вона надходила до державної каси.
  2. Якщо річ була така, що без незручностей не можна було доставити її до суду, наприклад, якщо це була колона будинку, череда якої-небудь худоби, то брали частину спірного предмета і потім над принесеним предметом відбувалася удавана боротьба, наче б наявний був весь предмет. Таким чином, з череди в суд приводили чи одну вівцю, чи козу, чи навіть брали вовну тварини, яку й приносили до суду. ... Так само, якщо спір йшов щодо землі, будинку чи спадщини, то брали частину цього і приносили до суду, і над цією частиною відбувалася віндикація...
  3. Таким чином, власне цей позов називався кондикцією, тому що позивач при цьому звертався до супротивника з урочистим оголошенням, щоб він через ЗО днів знову з’явився (перед судом), з метою встановлення judicium; нині ж, не у значному прямі, ми називаємо кондикцією особистий позов, у якому затверджуємо, що відповідач повинен нам дати що-небудь у власність, тому що в даний час із цього приводу не робиться ніякого урочистого повідомлення.
  1. Так само, за допомогою накладення руки, вели спір про ті речі, про які таке провадження ухвалив який-небудь закон, як, наприклад, за законом XII таблиць це мало місце щодо засудженого

судовим рішенням. Провадження було таке: позивач говорив: «Оскільки тебе присудили або зобов’язали дати мені десять тисяч сестерціїв, і оскільки ти їх, як слід було, не сплатив, то я внаслідок цього з приводу десяти тисяч сестерціїв накладаю на тебе,, засудженого, руку» і при цьому він брав його за яку-небудь частину тіла. Засуджений, за законом, не в праві був скинути із себе руку і заперечувати за допомогою позовної формули, але міг представити заступника, який замість боржника і відкривав процес. Той, хто не представляв заступника, відводився додому позивачем, який зв’язував і сковував боржника.

  1. Згодом деякі закони, у певних випадках, надавали для стягнення боргів по судових рішеннях накладення руки на деяких осіб. За законом Publiliaнакладення руки належало спонсору (поручителю) проти боржника, за якого він заплатив борг, якщо зроблена сплата не була відшкодована протягом шести місяців. Так само закон Фурія desponsuдопускав накладення руки на кредитора, що стягував з поручителя більш, ніж слід було з нього за законом, і, нарешті, безліч інших законів у багатьох випадках запровадили судочинство за допомогою самовільної розправи.
  1. За допомогою затримки майна боржника пред’являвся позов про деякі справи за звичаєвим правом, про інші — за законом.
  2. Звичаями введена була формула позову для претензій солдатів. Задля забезпечення платні солдатам дозволялося стягувати заставу з тієї особи, що зобов’язана сплатити, у випадку, якщо трибун-касир не видавав такого (усі гроші, що давалися солдатам як платня, називалися технічно aesmilitare).
  3. Закон XII таблиць призначив той же порядок для стягнення купівельної суми за жертовну тварину; так само впроваджене узяття в заставу проти того, хто не представить найманої плати за ту в’ючну тварину, яку хто-небудь віддав в найом, з метою отримані потім гроші звернути на жертовний бенкет; потім цензорським законом надано цю форму позову відкупникам державних податей римського народу проти осіб, зобов’язаних за яким-небудь законом платити податі.

ЗО.              Але всі ці судочинні форми мало-помалу вийшли з ужитку, тому що внаслідок зайвої дріб’язковості тодішніх юристів, що вважалися творцями права, справа була доведена до того, що найменше відхилення від запропонованих форм і обрядів спричиняло програш позову; тому законом Ебуція і двома законами Юлія скасовано ці урочисті позови і впроваджене судочинство за допомогою формул.

  1. Головні частини позовних формул суть такі: короткий виклад фактів, що викликали процес (demonstratio); виклад вимог позивача (intentio); уповноваження судді на присудження сторонам якої-небудь

речі у власність (adjudicatio); уповноваження судді на осуд чи виправдання відповідача (condemnatio).

  1. Demonstratioє та частина позовної формули, що вставляється для того, щоб указати річ, про яку йде спір, наприклад, така частина формули: «Оскільки Авл Агерій продав Нумерію Негідію раба» чи «з приводу того, що Авл Агерій залишив на збереження в Нумерія Негідія раба».
  2. Інтенція є та частина формули, що виражає домагання позивача, наприклад, така частина формули: «якщо виявиться, що Нумерій Негідій повинен дати Авлу Агерію десять тисяч сестерціїв»; так само така: «Усе, що Нумерій Негідій, як виявиться, повинен дати, зробити Авлу Агерію»; потім така: «Якщо виявиться, що раб Стих належить Авлу Агерію за правом квіритів».
  3. Adjudicatioє та частина судової формули, у якій судді надається присудити річ якій-небудь зі сторін, якщо, наприклад, між співспадкоємцями йде суперечка про поділ спадщини, чи між співучасниками — про поділ загального майна, чи між сусідами — про встановлення межі. Ця частина говорить: «Скільки варто присудити, стільки, ти, суддю, присуди тому, кому слід».
  4. Condemnatioє та частина формули, на підставі якої суддя уповноважується засудити чи виправдати відповідача, наприклад, така частина формули: «Суддю, присуди Нумерія Негідія сплатити Авлу Агерію десять тисяч сестерціїв. Якщо ж боргу за Нумерієм Негідієм не виявиться, то виправдай». Потім наступна: «Суддю, присуди Нумерія Негідія сплатити Авлу Агерію тільки десять тисяч. Якщо боргу не виявиться, то виправдай». Так само наступна: «Суддю, присуди Нумерія Негідія сплатити Авлу Агерію» тощо, так що слова «тільки десять тисяч» не додаються.
  5. Однак не всі ці частини знаходилися одночасно у всіх формулах; трапляється тільки одна яка-небудь частина, а інших немає; принаймні іноді є тільки одна інтенція, як у преюдиціальних позовах, у яких, наприклад, розбирається питання, чи вільний даний раб, чи велике придане і багато інших; демонстрація, ад’юдикація і кондемнація одні ніколи не зустрічаються, тому що демонстрація без інтенції чи без кондемнації не має ніякого значення. Так само кондемнація чи ад’юдикація не має ніякої сили без інтенції, і тому вони одні ніколи не вживаються.
  1. В усіх формулах, що мають кондемнацію, вона приписує грошову оцінку. Отже, якщо ми відшукуємо в суді яку-небудь річ, наприклад землю, раба, одяг, золото, срібло, суддя присуджує відповідача не до видачі самої речі, як це було раніше, але, зробивши оцінку спірної речі, присуджує його до грошової сплати.

143

%

  1. У кондемнації вказується (судді) або визначена сума грошей, або невизначена.
  2. Кондемнація на визначену суму буває, наприклад, у тій формулі, у якій вимагаємо визначеної грошової суми. Наприкінці формули сказано так: «Суддю, присуди з Нумерія Негідія на користь Авла Агерія десять тисяч сестерціїв. Якщо не виявиться, то виправдай».
  3. Кондемнації на невизначену суму бувають двох видів: одні супроводжуються деяким позначенням maximum’yстягнення, що називалося praefinitio, а звичайною мовою taxatio, якщо, наприклад, вимагаємо чого-небудь невизначеного, то в такій формулі наприкінці говориться так: «Суддю, присуди Нумерія Негідія сплатити Авлу Агерію тільки десять тисяч сестерціїв. Якщо не виявиться, то виправдай» чи кондемнація буває невизначена і необмежена (ніяким maximum’om), наприклад, якщо ми відшукуємо річ як нашу від тимчасового власника, тобто якщо пред’являємо речовий позов чи вимагаємо представлення відомої речі. У цій частині так сказано: «Скільки річ буде коштувати, стільки, суддю, присуди Нумерія Негідія сплатити тому ж. Якщо не виявиться, то виправдай».
  4. Отже, що означало б це? Адже якщо суддя присуджує, то він повинен присудити (відповідача) до сплати визначеної суми, якби навіть сума не була визначена в кондемнації. Якщо кондемнація складена на визначену суму грошей, то суддя має піклуватися про те, щоб не присудити до сплати більшої чи меншої суми, чим зазначена у формулі; у протилежному випадку він відповідає перед сторонами за свій неправильний вирок. Якщо кондемнація супроводжувалася зазначенням maximum’y, то суддя не повинен присудити більше, ніж зазначено; у противному випадку він так само робиться відповідальним. Присудження до сплати меншої суми допускалося. Якщо maximumстягнення не визначено, то суддя може присудити, скільки побажає.

52а. Ось чому той, хто одержує формулу, має вказати, чого він вимагає, і суддя пов’язаний тільки певною кондемнацією; та й той, хто пред’явив позов, не одержує в другий раз тієї ж самої формули і повинен у кондемнації призначити визначену грошову суму, яку вимагає, щоб не одержати менше, ніж бажає.

  1. Якщо хто-небудь в інтенції заявляв більше, ніж йому належало, то він програвав свою справу, тобто втрачав річ і не був відновлений претором у колишній стан, за винятком деяких випадків, у яких претор не допускає, щоб усі позивачі терпіли збиток через його помилку, оскільки претор приходив на допомогу особам молодше двадцяти п’яти років у цьому, як і в інших випадках.

53а. Зайву вимогу можна заявляти щодо чотирьох випадків стосовно речі, часу, місця, причини; щодо речі, якщо хто, наприклад,

вимагає двадцять тисяч замість належних йому десяти, чи коли той, кому належить частина речі, буде домагатися Ті усю чи в більшій частині; щодо часу, якщо, наприклад, той, хто стипулював до визначеного терміну, вимагає раніше. Стосовно місця, наприклад, коли хтось стипулював платіж у визначеному місці, а вимагає в іншому...

53Ь. Стосовно причини домагається більшого, наприклад, той, хто у формулі інтенції не визнає права вибору боржника, яке цей має в силу зобов’язання, якщо, наприклад, хто-небудь так стипулював: «Чи обіцяєш ти дати десять тисяч сестерціїв або раба Стиха?», а потім сам вимагає неодмінно одного з цих двох. Хоча б він вимагав того, що менше, однак він, очевидно, вимагає більшого, тому що іноді супротивнику легше доставити те, чого не вимагають....

56. Але представляти позов на суму, більшу проти дійсно належного, відповідно до вищесказаного, небезпечно; меншу, однак, можна вимагати із супротивника, але іншого не можна вимагати судовим порядком протягом претури тієї ж особи. ...

  1. Розгляду судів за доброю совістю підлягали позови з купівлі- продажу, з договору найму, з ведення ким-небудь чужих справ, за договором доручення, поклажі, фідуціарний позов, зі справ товариства, опіки, позов проти чоловіка про повернення приданого після розлучення.
  1. Оскільки вище ми згадали про позов, що подається проти майна синів і рабів, то необхідно повідомити більш точні відомості про цей позов і про інші, які звичайно надаються згаданим особам проти батьків і господарів.
  2. Отже, по-перше, якщо за наказом батька чи господаря буде здійснена юридична дія, то претор складає позов у повній сумі проти батька чи господаря, і це правильно, тому що той, хто в такий спосіб робить юридичну дію, скоріше покладається на добру совість батька чи хазяїна, чим сина чи раба.
  3. На цій же підставі претор встановив і два інші позови: exercitoriaі institoria; перший має місце тоді, коли батько чи господар призначав сина чи раба капітаном корабля і коли з ним вступили в угоду щодо предмета, над яким він був призначений начальником. Оскільки, очевидно, навіть цей предмет став предметом юридичних відносин з волі батька чи господаря, то претор вважав справедливим дати (проти нього) позов на повне вдоволення. Навіть хоча б хто-небудь призначив правителем корабля сторонню особу, раба чи вільного, то проти нього дається цей преторський позов...
  4. Крім того, проти батька і господаря встановлений ще позов tributoria, коли син чи раб користується з відома батька чи господаря своїм пекуліарним майном для ведення якого-небудь промислового

145

gt;

підприємства, якої б воно не було ціни; тому що, якщо з цим сином чи рабом буде укладений який-небудь договір щодо цього торгового підприємства, то претор судить таким чином, що всі товари і прибуток від них повинні бути розділені за співмірністю вимог між батьком чи господарем, якщо йому що-небудь належить, й іншими кредиторами; і тому що розподіл готівки наданий самому батьку чи господарю, то у разі, якщо хто з кредиторів буде скаржитися, що йому приділено менше, ніж належало, претор надає йому позов, що називається tributoria.

  1. Крім того, впроваджений був позов про пекулій і те, що витрачено на користь батька чи господаря. Хоча б угода укладена була без згоди батька чи господаря, однак, якщо що-небудь піде на його користь, то він має повернути все придбане, а якщо ніщо не надійшло на його користь, то він (батько чи господар) відповідає в тім розмірі, який допускає пекулій.
  1. На випадок злочину, вчиненого синами і рабами, — якщо вони, наприклад, вчинили крадіжку чи образили, — встановлені ноксальні позови, за якими батьку чи господарю надається або взяти на себе наслідки вчиненого злочину у виді винагороди, або ж видати головою винного; було б несправедливим, якби їхня злочинність заподіювала, крім них самих, ще збиток батькам і господарям.
  2. Позови про винагороду шкоди встановлені або законами, або едиктом претора. Законом, наприклад, XII таблиць встановлений позов про крадіжку; про навмисну шкоду — законом Аквілієвим; едиктом претора встановлені, наприклад, позов про образи і позов про майно, відібране насильством.
  3. Усі ноксальні позови спрямовуються проти винного; а саме, якщо твій син чи раб вчинить злочин, то, поки він перебуває у твоїй владі, позов має місце проти тебе; якщо він перейде під владу іншого, позов матиме місце проти цього останнього; якщо ж він стане самостійною людиною, то позов пред’являється прямо проти нього і видача головою винного вже припиняється.
  4. Але якщо син вчинить злочин проти батька чи раб проти господаря, то не виникає жодного позову, тому що між мною і тим, хто перебуває в моїй владі, не може виникнути жодного зобов’язання, і хоча б він перейшов у владу іншого чи став самостійною людиною, ані проти нього самого, ані проти того, у чиїй владі він тепер перебуває, не може бути вчинений позов.
  1. ...речовий позов буває двох родів — позов або вчиняється за допомогою петиторної формули, або за допомогою sponsio...
  2. Петиторна формула — та, у якій позивач затверджує, що річ його.

146

  1. За допомогою спонсії ми пред’являємо позов у такий спосіб: ми викликаємо супротивника за допомогою такої спонсії: «Якщо раб, про якого йде судовий спір, за квіритським правом мій, то чи обіцяєш дати двадцять п’ять сестерціїв?». Потім ми пропонуємо формулу з інтенцією, що обіцяна сума повинна бути нам дана. Цією формулою ми тільки тоді виграємо, коли ми доведемо, що річ наша.
  1. Усі суди ґрунтуються або на приписах цивільного права (законний суд), або на преторській владі.
  2. Законні суди суть ті, котрі відбуваються в самому місті Рим чи на відстані тисячі кроків від Рима між римськими громадянами і за сприянням одного судді. ...
  3. На преторській владі ґрунтуються суди, що складаються з рекуператорів, і ті, що відбуваються за сприянням одного судді, коли суддя чи одна з сторін належать до перегринів. У такому становищі перебувають всі ті суди, що відбуваються в міській межі Рима, як між римськими громадянами, так і між перегринами. Ці суди ґрунтуються на преторській владі, тому що вони мають силу доти, доки зберігав свою владу той, хто призначив ці суди.
  4. Якщо в суді, заснованому на преторській владі, відбувається розгляд справи по речових чи особистих позовах за допомогою формули преторського права чи за допомогою формули з позначенням інтенції за цивільним правом, то згодом, проте, позивач може відновити той же спір згідно з цивільним правом, і тому необхідні заперечення для відтворення сили того факту, що справа вже раз розбиралася в суді.
  5. Якщо в законний суд пред’явлений особистий позов за формулою, інтенція якої складена за цивільним правом, то вдруге за самим змістом закону не можна вчиняти позову в тій же справі; тому ексцепція зайва. Якщо ж вчинено позов речовий чи позов з фактичних обставин, то згодом, проте, ipsojureможна вчиняти той же позов, і тому необхідна ексцепція уже здійсненого судового рішення чи справи, доведеного вже до моменту litisконтестації.
  1. Тут варто сказати, що претор усі позови, що виникають з закону чи сенатської постанови, звичайно складає назавжди, а позови, що залежать від його власної юрисдикції, даються звичайно на річний строк.
  2. Іноді ж претор видає позови назавжди, наче в наслідування цивільному праву; сюди відносяться ті позови, які претор дає власникам спадкоємного майна й іншим особам, що заступають місце спадкоємця. Позов явного злодійства, хоча і знаходиться в преторській юрисдикції, однак дається безстроково; і це цілком правильно, тому що замість покарання призначено тільки грошовий штраф.

147

ї

  1. Навпаки, не всі позови, надані законом чи дані претором, що вчиняються проти даної особи, можуть бути пропоновані проти його спадкоємців; є адже дуже відоме правило, за яким ні за законом, ні за розпорядженням претора не можна вчиняти проти спадкоємця штрафного позову через злочин, як, наприклад, позов про крадіжку, про майно, відняте насильством, про образи, позов навмисної шкоди. Але ці самі позови належать спадкоємцю померлого позивача, якому не відмовляють у них, крім позову про образи й інших подібних.
  1. Слідом за цим ми розглянемо питання про заперечення.
  2. Заперечення були встановлені заради захисту відповідачів, тому що часто трапляється, що хто-небудь відповідає за цивільним правом, однак несправедливо було б засуджувати його; отже, наприклад, якби ти зобов’язав мене стипуляційним чином відрахувати тобі гроші начебто в борг, і я б не відрахував; не підлягає сумніву, що я можу від тебе зажадати ці гроші, ти повинен їх дати, тому що ти зобов’язаний у силу стипуляції, але тому що було б несправедливо засудити тебе під цим приводом, то ти повинен захищатися запереченням злого наміру. Так само, якщо я домовлюся з тобою, що не буду жадати від тебе сплати того, що ти мені винен, то, проте, за законом я маю право жадати від тебе повернення грошей, тому що зобов’язання не припиняється приватною угодою; але вирішено, що у випадку вимоги я усуваюся в силу заперечення наступної угоди.
  3. Заперечення мають місце також у тих позовах, що не спрямовуються на особу. Якщо ти, наприклад, страхом чи злим наміром схилив мене дати тобі манципаційним способам яку-небудь річ у власність і будеш її від мене вимагати, то мені дається заперечення, за допомогою якого ти усуваєшся, якщо я доведу, що ти змусив мене погодитися під впливом погроз чи обману. Точно так, якщо ти купиш свідомо від невласника маєток, що служить предметом судового спору, і будеш вимагати його від власника, то тобі протиставляється заперечення, за допомогою якого ти, у всякому разі, будеш усунутий.
  4. Одні заперечення були поміщені претором у його едикті; інші ж він складає, розслідувавши справу. Усі ці заперечення беруть свою підставу з законів чи з інших частин права, що заміняють закони чи створені юрисдикцією претора.
  5. Усі заперечення укладаються для спростування того, що стверджує позивач. Якщо відповідач, приблизно, скаже, що позивач робить що-небудь зі злим наміром, вимагаючи, наприклад, грошей, яких не давав, то заперечення формулюється в такий спосіб: «Якщо ж у цій справі нічого не зроблено зі злим наміром з боку Авла Агерія і не робиться». Так само, якби говорили, що гроші вимагаються

148

всупереч угоді, то ексцепція набуває приблизно такого вигляду: «Якщо між Авлом Агерієм і Нумерієм Негідієм не відбулося приватної угоди не вимагати повернення цих грошей»

  1. Заперечення називаються припинними (постійними) чи відкладними (тимчасовими).
  2. Припинні — це ті, котрі мають силу назавжди і не можуть бути скасовані, коли, наприклад, укладена угода під впливом психічного примусу, чи шляхом обману, чи коли дія противна закону чи сенатській постанові, чи коли судовий вирок уже вирішив дане питання, чи справа була доведена до моменту контестації позову, так само і тоді, коли відбулася приватна угода не вимагати зовсім вдоволення. ¦
  3. Тимчасові — це ті заперечення, що мають силу на певний строк, наприклад, до терміну тієї угоди, що укладена, наприклад, щоб протягом п’яти років не вимагати здійснення певного зобов’язання, тому що після закінчення цього терміну заперечення втрачає силу. ...
  1. . Заперечення бувають відкладні не тільки щодо часу, але і щодо осіб, які заперечення довірчі, якщо, наприклад, той, хто в силу едикту не має права призначати когнітора, учиняє позов за допомогою когнітора, або якщо той, хто має право призначати когнітора, призначить когнітором особу, що не має права прийняти когнітуру....
  1. Залишається розглянути інтердикти.
  2. У певних випадках претор чи проконсул вживають свою владу для припинення спорів. Це буває, переважно, тоді, коли спір іде між сторонами про володіння і ніби володіння; узагалі претор наказує чи забороняє що-небудь. Урочисті ж формули наказу, якими він користується в цьому випадку, називаються інтердиктами чи декретами, чи інтердиктами в прямому розумінні.
  3. Декретами вони називаються тоді, коли претор наказує кому-небудь зробити що-небудь, наприклад, видати захоплену річ; інтердиктами — тоді, коли наказує утриматися від яких-небудь дій, наприклад, коли забороняє чинити насильство тому, хто володіє правильне і не опоганювати священного місця; звідси всі інтердикти суть відновні, чи пред’явні, чи заборонні.
  1. Подальший розподіл інтердиктів заснований на тому, що деякі з них установлені або заради одержання володіння, або заради утримання, або ж відновлення.
  2. Для одержання володіння надається власнику спадкоємного майна інтердикт, що починається словами: Quorumbonorum. Дія і сила його полягають у такому: якщо хтось володіє як спадкоємець чи власник тим майном, що претор дав у володіння іншому, чи якщо хтось шляхом обману заволодів цим майном, то він зобов’язаний

149

повернути його тому, кому володіння дане претором. ...Інтердиктом для одержання володіння він називається тому, що він корисний тільки тому, хто тепер уперше домагається одержати володіння річчю. Отже, хто, одержавши володіння, втратив його, тому цей інтердикт перестає бути корисним.

  1. Для утримання володіння дається звичайний інтердикт тоді, коли обидві сторони сперечаються про власність якої-небудь речі і коли попередньо розбирається питання, хто із сторін має володіти річчю і хто має доводити свої права власності. На цей випадок встановлено інтердикти uti possidetis і utrubi.
  2. Інтердикт utipossidetisохороняв володіння нерухомим майном (землею чи будинками), інтердикт же utrubi— володіння рухомими речами.
  3. Коли дається інтердикт із приводу землі чи будинків, то за наказом претора бере верх той, хто володів під час інтердикту, якщо тільки він ні силою, ні таємно, ні прекарним чином не одержував володіння від супротивника; а, навпроти, при інтердикті про рухому річ той бере верх, хто володів нею протягом більшої частини останнього року, і то ні насильно, ні таємно, ні прекарним образом. Це виникає з самих слів інтердиктів.
  1. Рік же обчислюється назад; якщо ти, наприклад, проволодів протягом перших восьми місяців, а я протягом останніх семи, то я беру верх, тому що володіння протягом перших трьох місяців за цим інтердиктом для тебе марне, тому що це тримісячне володіння мало місце протягом попереднього року.
  1. Для відновлення порушеного володіння звичайно дається інтердикт у тому випадку, коли хто насильно утратив володіння; такому надається інтердикт, початкові слова якого: «undetuiliumvidejecisti» — «відкіля ти його насильно вигнав». Цим інтердиктом той, що вигнав, примушується повернути володіння витиснутому зі своєї ділянки, якщо тільки останній не володів нерухомим майном вигнанця ні насильно, ні таємно, ні прекарним образом; однак того, хто володів моїм майном насильно, таємно чи прекарним образом, я безкарно можу позбавляти володіння.
  2. Іноді, однак, хоча б я вигнав насильно того, хто володіє моїм майном насильно, чи таємно, чи прекарним образом, то я повинен йому повернути володіння, якщо я, наприклад, вигнав його насильно зброєю. Внаслідок жорстокості провини я, у всякому разі, повинен повернути йому володіння. Під ім’ям зброї ми розуміємо не тільки щити, мечі, шоломи, але і ціпки, і камені.
  3. Третій розподіл інтердиктів — те, що вони або прості, або подвійні.

150

  1. Прості будуть ті, у яких одна зі сторін — позивач, інша — відповідач, якими є усі відновні чи пред’явні інтердикти. Справді позивач — той, хто вимагає видачі чи відновлення; відповідач — той, від якого потрібні видача чи відновлення.
  2. З заборонних інтердиктів одні — подвійні, інші — прості.
  3. Прості, наприклад, — коли претор забороняє відповідачу що-небудь робити у священному місці, у публічній річці, на березі її; позивачем є той, хто вимагає, щоб не робили чогось, відповідачем же — той, хто чинить яку-небудь дію.
  4. Подвійними будуть, наприклад, інтердикти utipossidetisі utrubi. Вони називаються подвійними тому, що щодо володіння становище обох сторін в цих інтердиктах видається однаковим; ніхто з них не вважається за перевагою позивачем чи відповідачем, але обоє є рівними в ролі позивача і відповідача, тому що і претор щодо обох вживає ті самі вирази. Головна редакція цих інтердиктів така: «Я забороняю насильство, щоб ви володіли так само, як ви тепер володієте». Формула іншого інтердикту така: «Забороняю всяке насильство і вимагаю, щоб цей раб, про якого йде спір, залишився в того, у кого він пробув більшу частину цього року».
  5. Після викладу родів інтердиктів варто тепер говорити про судочинство по них і результаті їх. Почнемо з простих.
  6. Отже, якщо дається відновний чи пред’явний інтердикт, наприклад, для того, щоб повернули володіння тому, хто насильно витиснутий з нього, чи для того, щоб видали вільновідпущеника, якому патрон бажає призначити роботи, то розгляд справи кінчається або з встановленням штрафної суми для відповідача, або без штрафу.
  1. Недобросовісність зловмисна позивача приборкується або позовом про наклеп, або зустрічним позовом, або клятвою, або ре- стипуляцією.
  2. Позов про несправедливе обвинувачення має місце проти всіх позовів, причому штрафна сума дорівнювала для відповідача десятій частини спірного предмета; тільки адстипулятор відповідає у розмірі третьої частини.
  3. Однак відповідач вільний протиставити позивачу позов безпідставного обвинувачення або зажадати від нього клятви в тому, що скаржиться добросовісно.
  4. Зустрічний позов встановлюється в окремих випадках, наприклад, тоді, коли пред’являється позов про образи чи вчиняється позов проти жінки, яка, одержавши введення у володіння на користь дитини, яка має народитися, шляхом обману перенесла володіння на іншого, чи тоді, коли хтось починає позов на тій підставі,

151

що він, позивач, введений у володіння претором, не допущений до нього ким-небудь іншим. Штраф установлюється з приводу образ у розмірі десятої частини спірної суми, в останніх двох випадках — у розмірі п’ятої частини.

  1. При зустрічному позові покарання є більш суворим; за позовом про наклеп у розмірі десятої частини спірної суми присуджується тільки той, хто усвідомить, що веде справу безпідставно і що він пред’явив позов із метою переслідувати і тривожити супротивника, сподіваючись виграти справу не внаслідок своєї правоти, а завдяки помилці чи несправедливості судді, тому що помилкове пред’явлення позову, однаково і крадіжка, припускають умисел. У зворотному позові завжди присуджується позивач, який програв справу, хоча б він, дотримуючись якої-небудь думки, був упевнений, що добросовісно вчиняє позов.
  2. В усіх випадках, де можна пред’являти зустрічний позов, має також місце позов несправедливо заявленої вимоги; але дозволяється вести справу за допомогою тільки одного з цих позовів. На цій підставі, якщо зажадають клятви в тім, що скаржиться не хибно, то внаслідок того, з однієї сторони, не дається позову безпідставного обвинувачення, з іншої — не повинен бути даний зустрічний позов.
  3. У певних випадках встановлюється і штраф рестипуляції; подібно тому, як при зустрічному позові позивач, що програє справу, у всякому разі засуджується і не запитувач справи у всякому разі засуджується і не запитується, чи знав він, що несправедливо вів суперечку, так само позивач завжди присуджується до сплати штрафу рестипуляції, якщо не виграє справи.
  1. Засуджені за деякими позовами підлягають безчестю: наприклад, засуджені за позовом про крадіжку, за позовом про майно, відібране насильством, за позовом про образи, потім за позовом про товариство, про фідуції; про опіку, про доручення, про поклажу; але за крадіжку, чи за насильницьке відібрання майна, чи за образи підлягають безчестю не тільки засуджені, але і ті, котрі з приводу згаданих злочинів умовилися щодо винагороди; так значиться в едикті претора і правильно, тому що велика різниця, чи є хто відповідачем за злочин чи за договором. Ні в якій частині едикту, що трактує про це, прямо не запропоновано, щоб хто-небудь зробився безчесним, але той, хто перешкоджає пред’являти позов від імені іншого, призначати представника в процесі (когнітора), мати заступника (прокуратора), чи від імені когнітора, чи прокуратора вести справу, визнається безчесним.
  2. Необхідно, зрештою, знати, що той, хто пред’являє позов, повинен призвати відповідача до суду, а якщо той не корився такому

152

позову, то позивач вправі в силу едикту претора піддати відповідача покаранню. Однак деяких осіб, без особливого дозволу претора, не можна призвати до суду, наприклад, батьків, патронів, патронок, дітей і батьків патрона і патронки; той, хто повівся усупереч цьому, піддається покаранню.

  1. Коли відповідач викликаний у суд, і початий розгляд справи перед магістратом не може бути закінчений в цей же день, то він повинен дати поручительство, тобто він повинен обіцяти, що з’явиться вчасно до суду.

Перекладено Н. М. Крестовською та С. Г. Мисиком за виданням: Памятники римского права:

Законьї XII таблиц. Институции Гая.

Дигестьі Юстиниана.— М.: Зерцало, 1997.— 608 с.

153

<< |
Источник: Н. М. КРЕСТОВСЬКА, І. С. КАНЗАФАРОВА. ОСНОВИ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА Навчально-методичний посібник Одеса «Фенікс» 2006. 2006

Еще по теме ДОДАТОК:

  1. Додаток № 1 до Правил ведення нотаріального діловодства
  2. Додаток № 2 до Правил ведення нотаріального діловодства
  3. Додаток № З до Правил ведення нотаріального діловодства
  4. Додаток № 4 до Правил ведення нотаріального діловодства
  5. Додаток № 5 до Правил ведення нотаріального діловодства
  6. Додаток № 5до Правил ведення нотаріального діловодства
  7. Додаток 7 до Правил ведення нотаріального діловодства
  8. Додаток № 9 до Правил ведення нотаріального діловодства
  9. Додаток № 10 до Правил ведення нотаріального діловодства
  10. Додаток № 11 до Правил веденім нотаріального діловодства
  11. Додаток № 12 до Правил ведення нотаріального діловодства
  12. Додаток № 14 до Правил ведення нотаріального діловодства
  13. ДОДАТОК
  14. ДОДАТОК А СПРАВА «ГОФМАН ПРОТИ ДЖОНС» (Верховний суд штату Флорида)
  15. Додаток А
  16. Додаток Г
- Административное право зарубежных стран - Гражданское право зарубежных стран - Европейское право - Жилищное право Р. Казахстан - Зарубежное конституционное право - Исламское право - История государства и права Германии - История государства и права зарубежных стран - История государства и права Р. Беларусь - История государства и права США - История политических и правовых учений - Криминалистика - Криминалистическая методика - Криминалистическая тактика - Криминалистическая техника - Криминальная сексология - Криминология - Международное право - Римское право - Сравнительное право - Сравнительное правоведение - Судебная медицина - Теория государства и права - Трудовое право зарубежных стран - Уголовное право зарубежных стран - Уголовный процесс зарубежных стран - Философия права - Юридическая конфликтология - Юридическая логика - Юридическая психология - Юридическая техника - Юридическая этика -