Консенсуальні контракти.

Консенсуальні контракти — контракти, сила яких виникала в момент укладання угоди. До групи консенсуальних контрактів відносилися такі договори:

1. купівля-продаж(emptio-venditio) — договір, що оформляв оплатне придбання речі у власність.
   Відповідно до договору купівлі- продажу продавець зобов’язується передати товар за грошове відшкодування, яке покупець зобов’язується виплатити.

Предметом договору могли бути будь-як речі, не вилучені з обороту, у тому числі майбутні речі (наприклад, майбутній врожай) та шанси на одержання речі (наприклад, майбутня здобич мисливця чи рибалки). Ризик випадкової загибелі речі переносився на покупця в момент укладання договору, а право власності — у момент реальної передачі речі. Інакше кажучи, якщо після укладання договору річ гинула без вини продавця, несприятливі майнові наслідки загибелі речі покладалися на покупця.

76

Ціна товару мала бути визначеною і вираженою в грошовій сумі (цим договір купівлі-продажу відрізнявся від договору міни, де ціна речей не мала значення). Покупець зобов’язаний був сплатити її у встановлений договором термін.

Продавець був зобов’язаний надати річ покупцю і забезпечити безперешкодне, вільне, стале володіння проданою річчю. Він ніс потенційну відповідальність за евікцію та належну якість речі.

Евікція — позбавлення покупця володіння отриманою від продавця річчю внаслідок відсудження її будь-якою третьою особою на підставі права, що виникло до передачі речі продавцем покупцю. Відповідальність за евікцію складала подвійну вартість речі. Покупець був вправі пред’явити позов продавцю навіть до пред’явлення претензій з боку власника. Але, з іншого боку, він не мав права на позов, якщо не довів до відома продавця про заявлену власником претензію чи погано захищався у суді.

Відповідальність за належну якість речі розвивалася поступово. Продавець відповідав за свої заяви та обіцянки щодо якостей продаваної речі. Крім того, продавець відповідав за умовчання про недоліки речі, що мались в продаваній речі, причому навіть у тому нипадку, якщо сам про них не знав. Відповідальність продавця полягала в реституції договору (протягом шести місяців з моменту продажу речі) або зменшенні покупної ціни (протягом року з моменту продажу речі).

Договір купівлі-продажу міг включати природні додаткові елементи:

• право продавця протягом визначеного терміну перепродати річ на більш вигідних для нього умовах;
• право продавця розірвати договір, якщо покупець не сплатить ціну до встановленого терміну;
• право покупця протягом визначеного терміну відступитися від покупки у випадку невдоволення товаром;
• наступний викуп речі продавцем чи наступний продаж покупцем речі продавцю (тобто реституцію договору);

2. найом(locatio-conductio). Римляни до договору найму відносили три різновиди — найом речей (оренда), найом роботи (підряд), найом послуг (робочої сили):
1. найом речей, або оренда(locatio-conductioгеі) — це договір, відповідно до якого орендодавець передає' орендарю річ у тимчасове оплатне користування.

Предметом оренди могла бути тільки неспоживна індивідуально иизначена річ. Основні обов’язки орендодавця: надати річ вчасно у придатному для користування стані, нести витрати, пов’язані з річчю (податки, повинності), здійснювати ремонт речі. Основні обов’язки

орендаря: вчасно сплачувати орендну плату, використовувати річ строго за призначенням і повернути її в неушкодженому стані;

2. найом роботи, або підряд(locatio-conductiooperis) — це договір, відповідно до якого замовник доручав підрядчику за винагороду виконати фізичну роботу і представити готовий її результат (opus).

Замовник був зобов’язаний надати підрядчику матеріал (хоча б частково), прийняти та оплатити роботу.

3. найом послуг, або найом робочої сили(locatio-conductiooperarum) — це договір, відповідно до якого працівник надавав у розпорядження наймача свої трудові здібності, а наймач виплачував винагороду працівнику за працю.

На відміну від договору підряду в такому випадку оплачувався не матеріальний результат праці, а її тривалість та якість;

3. доручення(mandatum) — це договір, відповідно до якого довіритель доручав повірнику безоплатно виконати юридично значиму дію на користь довірителя.

Повірник зобов’язаний був діяти чітко в рамках доручення, передати довірителю всі отримані їм при виконанні доручення речі. Довіритель зобов’язаний був відшкодувати витрати повірника, якщо вони мали місце. Якщо повірник виконав доручення, але вийшов за його межі, то довіритель зобов’язаний був визнати його дії, на повірника ж покладалися всі несприятливі наслідки перевищення повноважень. Наприклад, не відшкодовувалися не обговорені і не потрібні для цілей доручення витрати повірника. За неписаним правилом, добре виконане доручення винагороджувалося подарунком (honorarium);

4. товариство(societas) — це договір, відповідно до якого дві чи більш особи поєднували свої зусилля і майно для досягнення спільної корисної мети.

Товариство могло бути постійним, терміновим і обумовленим. Термінові товариства припинялися з закінченням терміну, а обумовлені — по виконанні умов. У будь-якому випадку товариство припинялося зі смертю хоча б одного з товаришів або в результаті загибелі всього майна товариства. Крім того, товариства могли припинятися і за згодою всіх членів товариства, а також при виході з нього одного з товаришів. Решта могла укласти новий договір.

Внески товаришів могли бути рівними та різними, однорідними та неоднорідними. Прибутки та збитки поділялися нарівно, якщо договір не встановлював інше. Не допускалося товариство, в якому

78

ОДНІ члени мали тільки прибуток, а інші — тільки збитки (так зване ЛіИОве товариство).

Якщо у зв’язку з припиненням товариства виникали розбіжності щодо розділу майна, застосовувався позов про розділ спільної власності.

Основні обов’язки товаришів: внесення до товариства майна та/чи і рудових зусиль; участь в управлінні і господарській діяльності товариства; надання в розпорядження інших товаришів усього доходу, поділюваного відповідно до договору серед усіх членів; участь у збитках.