Вербальні контракти.
Вербальні контракти — це договори, сила яких виникала в момент проголошення визначеної формули. До цієї групи контрактів відносились такі договори:
- стипуляція(stipulatio) — усний абстрактний односторонній договір, що укладався за допомогою питання майбутнім кредитором, яке ставилось та аналогічної за формою позитивної відповіді майбутнього боржника. В найдавніші часи сторони мали обов’язково використовувати слова «обіцяєш? обіцяю». Класична юриспруденція вже допускала використання й інших слів, наприклад, «даси? дам», «зробиш? зроблю» тощо.
У найдавніші часи за допомогою стипуляції могли оформлятися найрізноманітніші зобов’язальні відносини. У класичну епоху стипуляція найчастіше використовувалася для оформлення запоруки (див. т. 8, п. 5);
- обіцянка встановити придане(dotisdictio). Таку обіцянку при заручинах могла дати наречена, її родич або опікун. Відповідь нареченого не була обов’язковою — у даному випадку мовчання розглядалось як знак згоди;
- обіцянка лібертина надавати послуги патронові(promissiojurataliberti). Така обіцянка давалася при відпущенні раба на волю, якщо раб мав цінні для колишнього хазяїна якості (наприклад, був митецьким перукарем).
- Літеральні контракти.
Літеральні контракти — це договори, сила яких виникала внаслідок запису. До цієї групи контрактів відносять наступні договори:
- запис у прибутково-видатковій книзі(nomentransscripticium). Контрагенти, між якими були стабільні відносини, у визначений термін заносили у свої прибутково-видаткові книги підсумкові записи, що збігались за значенням і свідчили про наявність боргу однієї
з сторін чи обох сторін;
- синграф(syngraph). У цьому документі, підписаному контрагентами, в об’єктивній формі (від третьої особи) викладалися відносини між ними;
- хірограф(chirograph) був розпискою, тобто документом, складеним і підписаним боржником.
Розписка фіксувала наявність боргу, при цьому не обов’язково вказувалися підстави його виникнення.
Інакше кажучи, розписка — абстрактний договір. Як правило, найчастіше розписка використовувалась як документ, що підтверджує договір позики.74
З, Реальні контракти.
Реальні контракти — це договори, сила яких виникала в мо- М*нт передачі речі, що була предметом договору. До цієї групи кон- фИКТІв відносили такі договори:
- позика(mutuum) — односторонній договір, внаслідок якого Позикодавець передавав позичальнику у власність родову річ для ГОРО, щоб останній повернув йому таку ж або більшу кількість таких ЖЄ речей.
Предметом договору (валютою позики) могла бути тільки родова гпоживна річ. Оскільки позичальник здобував право власності на Передану йому річ, на нього лягав ризик випадкової загибелі речі.
Договір міг бути безоплатним (поверненню підлягала точно така ж кількість речей, яка була отримана) і оплатним (річ поверталася » иідсотками). Зазвичай сплата відсотків обумовлювалась не самим договором позики, а стипуляцією, яка в такому випадку грала роль додаткового договору. Відсотки за договором позики обмежувалися. У ранній період розвитку римського права вони не повинні були Перевищувати 1% на місяць, а за правом Юетиніана — 6% на рік. Минятком була так звана морська позика(fenusnauticum).
Морська позика мала цільовий характер: гроші надавалися для («морської торгівлі. Через високий ризик такого виду підприємництва роямір відсотків не обмежувався. Однак і позичальник у такому дого- морі мав певну перевагу: у випадку загибелі товару чи судна з незалежних від позичальника причин збитки падали на позикодавця;
- позичка(commodatum) — односторонній договір, у силу якого Іішичкодавець передавав позичкоодержувачу індивідуально визначену неспоживну річ у тимчасове безоплатне користування, а позичко- ПДержувач зобов’язується повернути її в цілості та схоронності.
Позичка була вигідна тільки позичкоодержувачу.
Тому він повинен був виявити підвищену дбайливість щодо речі і відповідав за її «гибель або ушкодження при будь-яких формах вини. Але потенц- ІЙНо позичка була обопільною умовою. Якщо річ — предмет договору- стала причиною майнових збитків позичкоодержувача (наприклад, переданий в позичку кінь виявився хворим і заразив коней позичко- оцержувача), він вправі був вимагати у позичкодавця відшкодування «битків;
- схов(depositum) — договір, у силу якого депонент передавав депозитарієві річ на зберігання.
Предметом договору могла бути тільки річ, що не піддається ТЛІіпію, зазвичай індивідуально визначена. За загальним правилом, і'хом був безоплатним договором. Договори позички і схову розглядуйся як дружні послуги. Внаслідок безоплатності договору депози
75
тарій ніс відповідальність за загибель або ушкодження взятої на збереження речі тільки за наявності вини у формах наміру чи грубої необережності. Однак не виключався і оплатний характер цього договору.
Види договору схову.
- платний схов (деякі юристи відносили його до договору наймання послуг). У цьому випадку депозитарій відповідав за загибель або ушкодження речі при будь-яких формах вини;
- сумний (нещасливий) схов. Так називали договір зберігання, укладений в екстремальних для депонента умовах: наприклад, в умовах соціального чи стихійного лиха, в умовах незнайомого для нього міста, коли неможливо вибрати надійного контрагента. В такому договорі за загибель або ушкодження речі депозитарій ніс відповідальність у подвійному розмірі;
- іррегулярний (ненормальний) схов. У цьому випадку предметом договору була родова річ. Причому депозитарій, змішавши узяту на зберігання річ зі своїми аналогічними родовими речами, вправі був скористатися нею. Ця обставина зближає іррегулярну поклажу з позикою, але кауза цих договорів була різною. Позика задовольняла інтереси боржника, а іррегулярний схов — інтереси кредитора;
- секвестр. Цей різновид договору схову застосовувався при судових спорах. Позивач та відповідач здавали на зберігання річ з умовою, що депозитарій поверне її тому, хто виграє справу;
- застава. Цей договір оформляв встановлення речових гарантій виконання зобов’язання (заставне право) і тому завжди був додатковим до основного договору.