<<
>>

2.3. Адміністративна відповідальність у сфері діяльності прокуратури України

В адміністративній науці панує думка, що адміністративна відповідальність є окремим елементом адміністративно -правового статусу. При цьому, враховуючи предмет нашого дослідження, слід окремо відзначити важливість аналізу адміністративної відповідальності прокуратури, оскільки відповідальність є чинником підвищення ефективності роботи прокуратури відповідно до стандартів демократичної держави.

У цьому контексті вважаємо за потрібне звернути увагу на загальні положення адміністративної відповідальності та окремо проаналізувати особливості адміністративної відповідальності органів прокуратури. При цьому особливість адміністративної відповідальності виявляється в тому, що органи прокуратури можуть самі виступати як суб’єкти адміністративної відповідальності та можуть відповідно до своєї компетенції складати протоколи про адміністративні правопорушення у визначених законом випадках, а також здійснювати наглядові заходи за додержанням законів, зокрема в адміністративних провадженнях, пов’язаних із корупційними та військовими адміністративним правопорушеннями.

У Кодексі України про адміністративні правопорушення не наведено визначення адміністративної відповідальності, хоча у ст. 9 вказується, що адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені Кодексом, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності [80]. У такому разі законодавча прогалина зумовлює існування різноманітних наукових підходів і доктринальних тлумачень цього правового інституту.

Загальновизнаним є поділ юридичної відповідальності за галузевою структурою права на цивільно-правову, кримінальну, адміністративну та дисциплінарну. Про це зокрема зазначається у ст. 92 Конституції України [86], підтвердженням цього є п. 3 Рішення Конституційного суду № 7- рп/2001 від 30 травня 2001 року [188]. Така інтерпретація дозволяє нам відносити адміністративну відповідальність до основних видів юридичної відповідальності в Україні.

У фаховій юридичній літературі переважає думка, що адміністративна відповідальність є наслідком невиконання чи неналежного виконання особою норм адміністративного законодавства, що тягне невідворотність реагування держави на адміністративні правопорушення (проступки) та встановлюється виключно її законами [5, с.81]. При цьому вчені в результаті аналізу адміністративної відповідальності, як різновиду юридичної відповідальності, виокремлюють такі її ознаки: має зовнішній характер; застосовується лише за вчинення правопорушення; пов’язана з державним примусом у формах каральних і правовідновлювальних заходів; визначена у нормах права; притягнення правопорушника до відповідальності здійснюється в певному процесуальному порядку; притягнення до відповідальності здійснюється уповноваженими державними органами та посадовими особами; винна у вчиненні правопорушення особа несе певні втрати матеріального й побутового характеру, які передбачені законом [5, с. 81].

У юридичному словнику знаходимо визначення адміністративної відповідальності як виду юридичної відповідальності громадян і службових осіб за вчинення ними адміністративного правопорушення [209, с. 17].

На думку В. Колпакова, адміністративна відповідальність - це примусове, з додержанням установленої процедури, застосування правомочним суб’єктом передбачених законодавством за вчинення адміністративного проступку заходів впливу, які виконані правопорушником [83].

Абсолютно тотожною з цього питання є точка зору науковців (О. Кузьменко, І. Пастух, М. Плугатир, М. Співак) [102, с.147].

У той же час С. Мосьондз розуміє адміністративну відповідальність як специфічне реагування держави на адміністративний проступок, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадовою особою передбаченого законом стягнення до суб’єкта проступку [124, с. 110].

Одне з найбільш повних визначень адміністративної відповідальності наводить К. Бельський, при цьому доводячи, що необхідним є подвійне тлумачення цього інституту. У першому разі вчений розкриває адміністративну відповідальність як процес реагування держави на адміністративне правопорушення, що виражається в реалізації компетентним органом (посадовою особою) права пред’явити обвинувачення певній особі, піддати протиправне діяння офіційній оцінці й у разі негативної оцінки - застосувати до винної особи адміністративні стягнення [25, с. 16]. У другому разі він указує, що адміністративна відповідальність - специфічне положення правопорушника, який поряд із зазнанням адміністративно-примусових заходів впливу реалізує процесуальні права на надання пояснень по суті порушення, справедливу та об’єктивну оцінку компетентним органом скоєного діяння та коректне, з правового та морального поглядів, застосування до нього адміністративного покарання. Таким чином, за думкою К. Бельського, має місце синтез поняття адміністративної відповідальності як об’єктивної категорії, що становить собою реакцію держави на адміністративне правопорушення, та як суб’єктивно-особистісної категорії - як сукупності правоможностей покараної особи [25, с. 20].

У науці панує думка, що адміністративна відповідальність має подвійну природу - вона є різновидом адміністративного примусу та юридичної відповідальності. На підтвердження цієї тези С. Алфьоров та інші дослідники зазначають, що як адміністративному примусу, так і заходам відповідальності за порушення адміністративно-правових установлень притаманні такі властивості: вони мають офіційний, державно-владний характер; множинність і розмаїття суб’єктів застосування; численність осіб, щодо яких здійснюється застосування цих заходів; відсутність службового підпорядкування між суб’єктами застосування; багатоаспектну цільову спрямованість; примусовий характер застосування; вони мають тільки правовий характер [5, с.82].

Професор В. Галунько та колектив дослідників адміністративного права визначають юридичну відповідальність як передбачені нормами права і реалізовані щодо особи, яка здійснила правопорушення, заходи державного примусу, що накладаються уповноваженими на те публічними органами, пов’язані із засудженням правопорушника та здійсненого їм діяння з боку держави й суспільства, що призводить до настання для правопорушника негативних наслідків особистого, майнового чи організаційного характеру [39, с.255].

Разом із тим під адміністративною відповідальністю науковці розуміють вид юридичної відповідальності фізичних і юридичних осіб, який виражається в застосуванні уповноваженими державою публічними органами (їх посадовими особами) певного виду адміністративного примусу - адміністративного стягнення (адміністративні санкції) [39, с.260].

В. Авер’янов вважає, що серед заходів адміністративного примусу заходи адміністративної відповідальності становлять окрему групу (вид). Інакше кажучи, у змісті адміністративного примусу складовою постає адміністративна відповідальність. Причому це найбільш складна, об’єктивна й докладно регламентована група адміністративно-правових відносин, які утворюють окремий інститут адміністративного права - адміністративну відповідальність [3, с.430]. Виходячи з викладеного, вчений визначає адміністративну відповідальність як різновид юридичної відповідальності, що становить собою сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв’язку із застосуванням уповноваженими органами (посадовими особами) до осіб, що вчинили адміністративний проступок, передбачених нормами адміністративного права особливих санкцій - адміністративних стягнень [3, с.430].

Досить розлоге визначення адміністративної відповідальності наводить Ю. Левенець, розуміючи під адміністративною відповідальністю один із

видів юридичної відповідальності, яка за рахунок адміністративних норм регулює специфічні адміністративно-деліктні правовідносини в різних сферах публічно-приватного, суспільного життя, що складаються з приводу вчинення деліктоздатною особою передбаченого нормами законодавства адміністративного делікту (проступку), із застосуванням до правопорушника особливої санкції правової норми. Ця санкція виражається у формі адміністративного стягнення з метою виховання правопорушника чи/або попередження вчинення нових адміністративних деліктів (проступків), а також надання реальної можливості державі в особі уповноважених органів реалізовувати завдання Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо охорони прав і свобод громадян, власності,

конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ та організацій, установленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного й неухильного дотримання положень Конституції і норм законів України, поваги до прав, честі й гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов’язків і відповідальності перед суспільством [107, с.61].

Отже, слід визнати, що єдиної точки зору щодо поняття

адміністративної відповідальності не існує і, з огляду на це, можемо лише сформулювати деякі основні підходи до цього поняття, які є прийнятними в адміністративній науці. Так, з позиції адміністративної науки адміністративну відповідальність розглядають як окремий інститут

адміністративного права; різновид юридичної відповідальності; форму забезпечення одного із заходів примусу (стягнення); засіб запобігання правопорушень і забезпечення правопорядку; певний стан суспільних відносин, який виникає внаслідок порушення законодавства.

Проаналізувавши основні підходи до визначення поняття

адміністративної відповідальності, можемо відзначити, що адміністративна відповідальність є важливим елементом адміністративно-правового статусу органу влади, зокрема й органів прокуратури.

І. Білодід, вивчаючи адміністративно-правовий статус органів

прокуратури, не залишає поза межами своєї уваги й питання юридичної відповідальності працівників прокуратури, яку він визначає через застосування до працівників прокуратури встановлених законодавством заходів державного примусу за невиконання чи неналежне виконання ними своїх обов’язків або порушення встановлених заборон, що тягне за собою настання для них несприятливих наслідків особистого, майнового чи організаційного характеру [27, с.17].

С. Попович вважає, що відповідальністю прокурора є заходи, які застосовуються до нього за порушення закону, неналежне виконання службових обов’язків або скоєння ганебного вчинку згідно з

Дисциплінарним статутом прокуратури України, Конституцією України та іншими актами вітчизняного законодавства [158, с. 22-23].

В. Труханов відзначає, що юридична відповідальність працівників прокуратури реалізується не стільки з метою покарання тих, хто порушив закон, скільки для того, щоб ці особи належно виконували свої службові обов’язки. На продовження цієї тези дослідник обґрунтовує визначення відповідальності працівників прокуратури через її двоаспектне розуміння як особливого правового стану суб’єктів правовідносин, що передбачає наявність прав та обов’язків, закріплених у нормативно-правових актах, необхідність дотримання відповідних приписів, а також можливість у разі порушення цих приписів настання несприятливих наслідків на підставі та в порядку, встановлених законом [201, с.11].

За визначенням А. Манькут, юридична відповідальність працівників прокуратури - це встановлені нормами права санкції, що застосовуються до особи, яка їх порушила або неналежно виконала встановлені законом обов’язки, а саме до працівників прокуратури [114, с.160].

В. Литвиненко, досліджуючи юридичну відповідальність посадових осіб правоохоронних органів як суб’єктів протидії корупції в Україні, робить висновок про наявність певних особливостей адміністративної відповідальності вказаних суб’єктів. Такими особливостями, на думку вченого, є: по-перше, спеціальний суб’єктний склад - рядовий та

начальницький склад органів внутрішніх справ, Національного

антикорупційного бюро України, посадові особи органів прокуратури; подруге - спеціальний порядок притягнення до адміністративної

відповідальності посадових осіб правоохоронних органів як суб’єктів протидії корупції, який зумовлений законодавчо закріпленим обов’язком нести відповідальність за адміністративні правопорушення за дисциплінарними статутам; по-третє - застосування специфічних заходів адміністративного покарання до спеціального кола суб’єктів - посадових осіб правоохоронних органів як суб’єктів протидії корупції; по-четверте -

обмежений перелік фактичних підстав притягнення до адміністративної відповідальності; по-п’яте - неможливість застосування до винних - посадових осіб правоохоронних органів як суб’єктів протидії корупції - громадських робіт, виправних робіт та адміністративного арешту як видів покарань [108, с. 104].

А. Манькут серед основних, істотних ознак юридичної відповідальності називає такі: юридична відповідальність є реакцію з боку держави на протиправне діяння; юридична відповідальність реалізується шляхом державного примусу та виявляється в обов’язку особи зазнати певних втрат; юридична відповідальність настає за протиправне діяння (правопорушення); юридична відповідальність установлюється на підставі нормативно-правових актів із дотриманням певного порядку; юридична відповідальність застосовується уповноваженими на те органами [114, с.160].

З огляду на наведені визначення та виходячи з власного розуміння інституту адміністративної відповідальності пропонуємо визначити адміністративну відповідальність працівників прокуратури як санкції, що встановлені нормами адміністративного права за вчинення правопорушень, зокрема за незаконні рішення, дії чи бездіяльність прокурора, та застосовуються уповноваженими державними органами у передбачених законом порядку і формах.

Багато вчених у межах предмета своїх досліджень розглядали питання відповідальності прокуратури, при цьому часто такі дослідження зводились до загальних питань інституту відповідальності або здебільшого стосувались дисциплінарної відповідальності працівників прокуратури чи були присвячені питанням відповідальності за вчинення корупційних діянь посадовими особами органів прокуратури.

До кола наших завдань не входить розгорнутий критичний аналіз означеного наукового доробку. Разом із тим концепція публічно-сервісної держави передбачає прозорість і відкритість органів державної влади, розвиток офіційної комунікації, забезпечення конституційного права кожного на доступ до інформації, у зв’язку з чим виникає необхідність проаналізувати особливості адміністративної відповідальності органів прокуратури на прикладі порушення норм Закону України «Про доступ до публічної інформації». Прийняття цього Закону стало першим кроком до впровадження європейських стандартів відкритості і прозорості в роботу органів державної влади, зокрема й органів прокуратури. Разом із тим сьогодні владні інституції допускають у своїй діяльності порушення законодавства у сфері доступу до публічної інформації, що можна вважати порушенням європейських стандартів демократичної держави.

У ст. 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення визначено, що адміністративна відповідальність настає за вчинення адміністративного правопорушення. При цьому адміністративним правопорушенням (проступком) у свою чергу визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність [80].

Для того щоб адміністративна відповідальність наставала, необхідно, щоб були наявні всі елементи складу адміністративного правопорушення. Так, С. Алфьоров та інші вчені-адміністративісти розуміють склад адміністративного правопорушення як абстрактний опис діяння (події, факту, явища), що становить собою фіксацію в законі найтиповіших, що частіше трапляються, характерних ознак проступку. Це опис ще не скоєного, а тільки передбачуваного чи можливого діяння [5, с.93].

Разом із тим слід окремо вказати, що в теорії права вже усталеною є практика відносити до елементів складу адміністративного правопорушення об’єкт проступку, об’єктивну сторону, суб’єкт проступку та суб’єктивну сторону.

Розкриваючи означені елементи адміністративного правопорушення, більшість учених надає такі їх визначення: об’єктом адміністративного проступку є суспільні відносини, тобто відносини, які складаються в різних галузях діяльності людей. Розрізняють такі об’єкти: загальний; родовий; безпосередній. Об’єктивною стороною адміністративного проступку є сукупність зовнішніх ознак проступку, які визначають акт зовнішньої поведінки правопорушника. Суб’єктом проступку є фізичні, осудні особи - громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які вчинили ті чи інші проступки і які досягли встановленого законодавством віку адміністративної відповідальності. Під суб’єктивною стороною необхідно розуміти психічну діяльність особи, пов’язану з учиненням нею суспільно шкідливого діяння. При цьому суб’єктивна сторона включає в себе вину (як основну ознаку); мету і мотив вчинення проступку (як факультативні ознаки) [5, с.95-98].

Виходячи з указаних ознак, вважаємо за потрібне проаналізувати склад адміністративного правопорушення, яке передбачено ст. 212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення «Порушення права на інформацію та права на звернення». При цьому зазначимо, що посадові та службові особи органів прокуратури є суб’єктами адміністративної відповідальності за таке правопорушення.

Закон «Про доступ до публічної інформації» зобов’язує органи міліції, прокуратури, Службу безпеки України, Вищу раду правосуддя, Антимонопольний комітет України, Центральну виборчу комісію та інші органи влади та місцевого самоврядування оприлюднювати, а також надавати за запитами інформацію про свою діяльність і прийняті рішення [161].

З огляду на вищенаведене, можемо зробити висновок, що органи прокуратури є розпорядниками інформації, а робота із забезпечення доступу до публічної інформації є одним із важливих напрямків діяльності органів прокуратури.

Відповідно до Наказу Генерального прокурора № 430 від 30.12.2015 р. «Про організацію діяльності органів прокуратури України з особистого прийому, розгляду звернень та забезпечення доступу до публічної інформації» основними критеріями оцінювання ефективності діяльності прокуратури на цьому напрямку слід вважати забезпечення об’єктивного, всебічного і своєчасного розгляду звернень, оприлюднення у встановлені законом строки публічної інформації, що перебуває у володінні органів прокуратури, надання за запитами достовірної, точної та повної інформації, реальне поновлення порушених прав громадян [126].

Принагідно зауважимо, що як у Генеральній прокуратурі України, так і в прокуратурах нижчого рівня робота щодо забезпечення доступу до публічної інформації ведеться відповідно до розроблених інструкцій про порядок забезпечення доступу до публічної інформації [69]. Така робота стосується обов’язкового оприлюднення публічної інформації, приймання, реєстрації та розгляду запитів фізичних, юридичних осіб, об’єднань громадян без статусу юридичної особи, надання інформації, відстрочки та відмови в її наданні, розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність працівників Генеральної прокуратури з цих питань. Відповідно до цієї Інструкції працівники Генеральної прокуратури України, винні в порушенні вимог Закону України «Про доступ до публічної інформації» та цієї Інструкції, несуть відповідальність згідно з Дисциплінарним статутом прокуратури України та законодавством про працю [69].

Разом із тим, відповідно до п.2 ч.1 ст. 43 Закону України «Про прокуратуру» за необгрунтоване зволікання з розглядом звернення прокурора може бути притягнено до дисциплінарної відповідальності, але це не виключає можливості притягнення його до адміністративної чи кримінальної відповідальності у випадках, передбачених законом. З вищенаведеного можемо зробити висновок, що строк є особливим чинником, який впливає на відповідальність за правопорушення у вказаній сфері.

Відповідно до ст. 24 Закону України «Про доступ до публічної інформації» відповідальність за порушення законодавства про доступ до публічної інформації несуть особи, винні у вчиненні таких порушень: ненадання відповіді на запит; ненадання інформації на запит; безпідставна відмова в задоволенні запиту на інформацію; неоприлюднення інформації; надання або оприлюднення недостовірної, неточної чи неповної інформації; несвоєчасне надання інформації; необґрунтоване віднесення інформації до інформації з обмеженим доступом; нездійснення реєстрації документів; навмисне приховування або знищення інформації чи документів [161].

Отже, зазначена стаття окреслює перелік правопорушень, які є підставами притягнення до адміністративної відповідальності. Разом із тим відповідно до КпАП до адміністративної відповідальності можуть бути притягнуті винні особи за статтею 212-3 Кодексу про адміністративні правопорушення [80]. Ця стаття в ч. 1 визначає, що неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, у випадках, коли така інформація підлягає наданню на запит громадянина чи юридичної особи відповідно до законів України «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації», «Про звернення громадян», «Про доступ до судових рішень» і «Про запобігання корупції», - тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, повторне протягом року вчинення порушення з кола передбачених частиною першою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, - тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від п’ятдесяти до вісімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У ч. 6 визначено, що незаконна відмова у прийнятті та розгляді звернення, інше порушення Закону України «Про звернення громадян» - тягнуть за собою накладення штрафу на посадових осіб від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а повторне протягом року вчинення будь -якого з порушень, передбачених частинами першою - шостою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, - тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від шістдесяти до вісімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від двадцяти до тридцяти годин [80].

Отже, виходячи з вищевикладеного можемо підсумувати, що об’єктом правопорушення, передбаченого ст. 212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення, є суспільні відносини у сфері інформації. Об’єктивна сторона правопорушення, передбаченого ст. 212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення, полягає в необгрунтованому віднесенні інформації до інформації з обмеженим доступом, ненаданні відповіді на запит на інформацію, ненаданні інформації, у неправомірній відмові в наданні інформації, несвоєчасному або неповному наданні інформації, наданні недостовірної інформації у випадках, коли така інформація підлягає наданню на запит громадянина чи юридичної особи відповідно до законів України. Суб’єктивна сторона правопорушення характеризується наявністю вини як у формі умислу, так і у формі необережності. Суб’єктом правопорушення може бути лише посадова особа, у нашому випадку - посадова особа органу прокуратури, на яку відповідно

до Закону та внутрішніх інструкцій покладено обов’язок щодо забезпечення доступу до публічної інформації.

Раніше загальний нагляд здійснювали органи прокуратури, зокрема і за реалізацією положень Закону України «Про доступ до публічної інформації», але оскільки на сьогодні прокуратура позбавлена функції загального нагляду, то для того, щоб винні особи понесли відповідальність за порушення законодавства про звернення громадян, слід звернутися з відповідною заявою до уповноваженої особи секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, як це зазначено в п. 8-1 ч. 1 ст. 255 Кодексу України про адміністративні правопорушення на предмет складання протоколу про адміністративне правопорушення за ст. 212-3 КпАП України [80].

Отже, органи прокуратури сьогодні позбавлені подвійного статусу і мають лише статус розпорядників інформації, хоча раніше вони мали статус державних органів, які виконують функцію загального нагляду, зокрема і в розрізі Закону «Про доступ до публічної інформації». Таким чином, прокуратура є суб’єктом, який має виконувати вимоги Закону в частині реалізації доступу до публічної інформації, і відповідно новою функцією Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є приймання відповідних скарг і реагування на звернення щодо порушень у сфері доступу до публічної інформації.

Вивчення та узагальнення практики застосування адміністративними судами положень Закону України «Про доступ до публічної інформації» дає підстави стверджувати, що в епоху інформаційного суспільства, з урахуванням змін в інформаційному законодавстві України, необхідно дослідити відносно нову категорію адміністративних спорів. Це спори між запитувачами публічної інформації та її розпорядниками щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності, розв’язання яких відповідно до ст. 23 Закону України «Про доступ до публічної інформації» здійснюється в порядку адміністративного судочинства [165]. При цьому слід зауважити, що досить часто трапляються випадки, коли розпорядники інформації неправильно тлумачать норми означеного закону, що призводить до порушень.

У цьому контексті показовою є справа за позовом ОСОБИ до прокуратури Чернігівської області та заступника прокурора Чернігівської області про визнання протиправною бездіяльності та зобов’язання надати перелік відомостей, що становлять службову інформацію в Генеральній прокуратурі України або тільки у прокуратурі Чернігівської області, із зазначенням назви, номера і дати нормативно -правового акта, яким такий перелік затверджено. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний адміністративний суд зазначив, що посилання суду першої інстанції як на підставу для відмови в задоволенні позову на те, що позивачу було повідомлено про можливість ознайомлення із запитуваною інформацією на сайті Генеральної прокуратури України, суперечить ч.2 ст. 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації», відповідно до якої відповідь розпорядника інформації про те, що інформація може бути одержана запитувачем із загальнодоступних джерел, вважається протиправною відмовою в наданні інформації [159].

Таким чином, можемо констатувати, що розпорядникам інформації, зокрема й посадовим особам органів прокуратури, необхідно правильно тлумачити відповідні положення законодавства, аби своєчасно і повно виконувати його вимоги як щодо оприлюднення інформації, так і щодо надання публічної інформації на запит.

З нашої точки зору, судова практика з приводу порушення Закону України «Про доступ до публічної інформації» здатна заповнювати прогалини та нечіткості означеного Закону. Аналіз судової практики дозволяє зробити висновок, що найбільше інформаційних запитів подається до органів місцевого самоврядування, міліції та прокуратури, і саме діяльність цих органів викликає найбільший інтерес у суспільстві.

Як інший приклад можемо зазначити, що в березні 2017 р. Уповноважений Верховної Ради з прав людини відкрив провадження на прокуратуру Київської області через порушення прокуратурою Закону України «Про доступ до публічної інформації» за скаргою мешканця с. Гатне (Київська область) гр. Ч. Запит гр. Ч. до Генеральної прокуратури України стосувався інформації про те, хто саме з посадових осіб прокуратури Київської області написав і поставив свій підпис під листом-відмовою від касації у справі про надання в оренду 48 га особливо цінних земель громади с. Гатне підприємству ВК «Підряд». У скарзі гр. Ч. до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини просить зобов’язати Прокуратуру Київської області надати запитувану інформацію та притягнути відповідальних осіб Прокуратури Київської області до адміністративної відповідальності за ненадання інформації [125].

За результатом оскарження до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини має бути поновлене порушене право, тобто надання запитуваної інформації, а також може бути застосоване адміністративне покарання до конкретного порушника - розпорядника публічної інформації. Нагадаємо, що відповідно до статті 188-40 КУпАП невиконання законних вимог Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або представників Уповноваженого ВР України з прав людини тягне за собою накладання штрафу на посадових осіб від 100 до 200 неоподаткованих мінімумів доходів громадян [80].

Отже, у результаті проведеного аналізу адміністративної відповідальності органів прокуратури за правопорушення у сфері доступу до публічної інформації можемо констатувати, що підставами для застосування адміністративної відповідальності є вчинення уповноваженими особами прокуратури правопорушень, які передбачені законодавством, зокрема законами України «Про доступ до публічної інформації», «Про звернення громадян», «Про запобігання корупції»; адміністративна відповідальність працівників прокуратури встановлюється на підставі ст. 212-3 Кодексу про адміністративні правопорушення з дотриманням певного порядку; склад адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 213-3 Кодексу

України про адміністративні правопорушення, включає: об’єкт, тобто суспільні відносини у сфері інформації; об’єктивну сторону, яка полягає в необгрунтованому віднесенні інформації до інформації з обмеженим доступом, ненаданні інформації, ненаданні відповіді на запит на інформацію, неправомірній відмові в наданні інформації, несвоєчасному або неповному наданні інформації, наданні інформації, що не відповідає дійсності, у випадках, коли така інформація підлягає наданню на запит громадянина чи юридичної особи відповідно до законів України; суб’єктивну сторону, яка характеризується наявністю вини як у формі умислу, так і у формі необережності; суб’єкт правопорушення - посадова особа органу прокуратури, на яку відповідно до Закону та внутрішніх інструкцій покладено обов’язок щодо забезпечення доступу до публічної інформації; провадження щодо вказаних правопорушень здійснює представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в порядку п. 8-1 ч. 1 ст. 255 Кодексу України про адміністративні правопорушення; адміністративна відповідальність, що настає за вказані правопорушення, реалізується у формі штрафу, а громадські роботи до працівників прокуратури не застосовуються.

Таким чином, правильне тлумачення адміністративної відповідальності органів прокуратури за правопорушення у сфері доступу до публічної інформації надасть розуміння того, що сучасна прокуратура є не лише правоохоронним органом, а й «сервісною» структурою, яка надає послуги і функціонує в інтересах громадян.

До недавнього часу серед повноважень прокурорів, відповідно до ст. 255 Кодексу України про адміністративні правопорушення, у справах про адміністративні правопорушення, зокрема тих, які містяться у главах 13 -А «Адміністративні правопорушення, пов’язані з корупцією» та 13 -Б «Військові адміністративні правопорушення» (статті 172 -4 - 172-20), а також статтями 185-4, 185-8, 185-11 КУпАП були передбачені повноваження щодо складання прокурорами протоколів за цими правопорушеннями [80].

Слід звернути увагу, що прокурорам було надано право складати відповідні протоколи як органам, що реалізують контрольно-наглядові повноваження, у той же час і самі прокурори можуть виступати суб’єктами адміністративної відповідальності за такі правопорушення, у тому разі якщо допускатимуть порушення норм адміністративного законодавства. При цьому варто відзначити, що в більшості складів адміністративних правопорушень, передбачених статтями 172-4 - 172-9 Кодексу України про адміністративні правопорушення, об’єктом визначено суспільні відносини у сфері державного управління, а також у сфері запобігання корупції, об’єктивна сторона таких правопорушень має всі ознаки формального складу. Щодо суб’єктів правопорушень, передбачених статтями 172-4 - 1729, серед інших суб’єктів, вказаних у ст. 3 Закону «Про запобігання корупції», суб’єктами адміністративних правопорушень також визначено посадових і службових осіб органів прокуратури [162]. Суб’єктивна сторона вказаної групи адміністративних правопорушень визначається переважно ставленням до наслідків і характеризується наявністю вини у формі прямого чи непрямого умислу.

З огляду на аналізовані статті, актуальним прикладом постає діяльність Броварської місцевої прокуратури щодо виявлення, припинення та попередження вчинення адміністративних корупційних правопорушень у сфері додержання вимог Закону суб’єктами, на яких розповсюджується дія Закону України «Про запобігання корупції». Так, Броварською місцевою прокуратурою складено та скеровано до суду 9 протоколів про вчинення адміністративних правопорушень, пов’язаних з корупцією, вчинених на території Броварського району, кваліфікованих за статтею 172-7 КУпАП «Порушення вимог щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів» та за статтею 172-4 КУпАП «Порушення обмеження щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності». На сьогодні всі розглянуті судом і прийняті за ним постанови набрали законної сили. Сума штрафних санкцій за вказаними постановами складає понад 50 тис. грн. і всі сплачено [71].

Разом із тим слід окремо вказати, що Броварською місцевою прокуратурою за 11 місяців 2016 року протоколів про вчинення адміністративних правопорушень, пов’язаних із корупцією, за діяння, вчиненні суб’єктами, на яких поширюється дія Закону України «Про запобігання корупції», не складалося. У той же час у вересні 2016 року матеріали щодо вчинення депутатом Броварської міської ради

адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією, а саме дій, кваліфікованих за статтею 172-7 КУпАП «Порушення вимог щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів», скеровано до спеціальних органів уповноважених на складання вказаних адміністративних протоколів [71].

Іншим прикладом є діяльність прокуратури Чернівецької області. Так, упродовж 2016 року органами прокуратури області вживалися заходи щодо притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушень, пов’язаних із корупцією. Зокрема, за участі прокурорів судами, із прийняттям остаточного рішення, розглянуто 29 протоколів цієї категорії, з яких 3 - за ст. 172-4 КУпАП (порушення обмежень щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності), 6 - за ст. 172-5 КУпАП (порушення встановлених законом обмежень щодо одержання подарунків) та 20 - за ст. 172-7 КУпАП (порушення вимог щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів). При цьому 22 протоколи складено органами прокуратури. Сума накладеного штрафу склала понад 64 тис. грн. Поряд із цим у 9 справах застосовано додаткове обов’язкове стягнення (у 3 - конфіскацію незаконно отриманої винагороди та у 6 - подарунка). Постанови суду виконано в повному обсязі [47]. Разом із тим прес-служба прокуратури Чернівецької області інформує, що у зв’язку зі змінами до законодавства щодо початку діяльності Національного агентства з питань запобігання корупції з 15.08.2016 року припинено повноваження щодо складання таких протоколів органами прокуратури та передано їх відповідним органам у межах їх компетенції [47].

Також прикладом діяльності прокуратури у сфері запобігання корупції є те, що Сєвєродонецькою місцевою прокуратурою поза межами діяльності у сфері запобігання і протидії кримінально караній корупції забезпечено участь у розгляді судами п’яти справ про вчинення адміністративних правопорушень, пов’язаних з корупцією, зокрема за статтями 172-7 КУпАП (порушення вимог щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів), за статтями 172-4 КУпАП (порушення обмежень щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності). За результатами судового розгляду всіх осіб визнано винними у скоєнні адміністративних правопорушень.

У 1 кварталі 2017 року в межах територіальної юрисдикції з використанням державних реєстрів і баз даних Сєвєродонецькою місцевою прокуратурою опрацьовано подані 2016 року службовими особами, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, декларацій особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. За результатами роботи виявлено 5 фактів, що свідчать про можливе скоєння зазначеними суб’єктами адміністративних правопорушень, пов’язаних із корупцією за ст. 172-6 КУпАП (порушення вимог фінансового контролю), у зв’язку з чим зібрані матеріали направлено до Управління захисту економіки в Луганській області Департаменту захисту економіки Національної поліції України для вжиття відповідних заходів у межах наданої компетенції [148].

Таким чином доходимо висновку, що після початку діяльності Національного агентства з питань запобігання корупції відповідні протоколи про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 172-4 - 172-9 КУпАП, складають не прокурори, а уповноважені на те особи Національного агентства з питань запобігання корупції та відповідних підрозділів Національної поліції України. Щодо форм адміністративної відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень, передбачених статтями 172-4 - 172-9 КУпАП, то такими є штраф, конфіскація, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Для нас цікавими є повноваження військових прокурорів в аналізованій сфері, адже в КУпАП цілу главу присвячено військовим адміністративним правопорушенням (глава 13-Б), а саме статті 172-10 - 172-20, виникає необхідність проаналізувати ситуацію, коли законодавством передбачено адміністративну відповідальність військовослужбовців за вчинення визначених адміністративних правопорушень. При цьому загальним об’єктом таких правопорушень є встановлений чинним національним законодавством України порядок проходження військової служби. Об’єктивна сторона в кожному конкретному випадку змінюється, але до прикладу, зі статті 172-10 «Відмова від виконання законних вимог командира (начальника)» вбачається, що безпосереднім об’єктом правопорушення є порядок підлеглості та єдиноначальності у службових відносинах між військовослужбовцями, а об’єктивна сторона може виявлятися як у формі дії, так і у формі бездіяльності, а саме: відмова від виконання законних вимог командира (начальника) може виявлятися як у відкритій відмові виконати наказ командира (начальника), так і у вчиненні дій, які прямо заборонені наказом; невиконанні дій, які чітко визначені наказом, або ж у виконанні таких дій із порушенням строків чи інших обов’язкових умов, визначених наказом [80].

Слід звернути увагу й на інші статті з цієї глави КУпАП, зокрема 17211 «Самовільне залишення військової частини або місця служби», за якою безпосереднім об’єктом правопорушення є дотримання правил поведінки військовослужбовцями при виконанні службових завдань, а також у вільний від служби час, у той же час об’єктивна сторона також є складною і виявляється як у формі дії, так і у формі бездіяльності; ст. 172-12 КУпАП «Необережне знищення або пошкодження військового майна»; ст. 172-15 КУпАП «Недбале ставлення до військової служби», безпосереднім об’єктом правопорушення є порядок реалізації службових повноважень військовослужбовцями під час проходження військової служби, а з об’єктивної сторони таке правопорушення характеризується бездіяльністю, що виявляється в невиконанні або неналежному виконанні своїх обов’язків через недбале чи несумлінне ставлення до них; ст. 172-18 КУпАП «Порушення правил несення прикордонної служби»; ст. 172-19 КУпАП «Порушення правил поводження зі зброєю, а також речовинами і предметами, що становлять підвищену небезпеку для оточення» [80].

Проте найбільш часто протоколи на військовослужбовців складаються за ст. 172-20 «Розпивання алкогольних, слабоалкогольних напоїв або вживання наркотичних засобів, психотропних речовин чи їх аналогів», де безпосереднім об’єктом виступають суспільні відносини у сфері військової дисципліни. Суб’єктами такого правопорушення є військовослужбовці, зокрема й начальники (командири) та інші керівники, військовозобов’язані та резервісти, а суб’єктивна сторона виявляється в формі умислу. Однак як показує статистика, практично притягнути військовослужбовців до адміністративної відповідальності не вдається в силу того, що матеріали невчасно передаються в суди, відповідно спливають строки притягнення до адміністративної відповідальності, а в інших випадках суд, як правило, застосовує статтю 22 КУпАП у зв’язку з малозначністю вчиненого адміністративного правопорушення [80].

Отже, підсумовуючи викладене щодо адміністративних правопорушень, передбачених статтями 172-10 - 172-20 КУпАП, необхідно зазначити, що протоколи по цих порушеннях відповідно мають право складати посадові особи органів управління Військової служби правопорядку у Збройних силах України [68], а також командири (начальники) військових частин (установ, закладів), командири підрозділів, які уповноважені на те командирами (начальниками) військових частин (установ, закладів) [80]. При цьому протоколи щодо порушень, передбачених главою 13-Б «Військові адміністративні правопорушення» КУпАП, оформляються відповідно до Інструкції з оформлення протоколів про військові адміністративні правопорушення, що затверджена Наказом Міністерства оборони України №222 від 19.05.2015 року та зареєстрована в Міністерстві юстиції України за №656/27101 від 04.06.2015 року [67].

Відповідно до п. 20 Наказу Генеральної прокуратури України від 29.08.2014 року № 12-гн «Про особливості діяльності військових прокуратур» військові прокурори всіх рівнів мають право координувати діяльність підрозділів Військової служби правопорядку у Збройних Силах України та в межах компетенції здійснювати нагляд за додержанням законів щодо запобігання корупції, про адміністративні правопорушення та безпосередньо протидіяти корупційним правопорушенням в органах державного і військового управління, правоохоронних і контролюючих органах, військових формуваннях та піднаглядних об’єктах [127].

Таким чином, проаналізувавши адміністративні правопорушення, передбачені статтями 172-10 - 172-20 Кодексу України про адміністративні правопорушення, доходимо висновку, що вказаними статтями передбачено адміністративну відповідальність у формі штрафу або арешту з утриманням на гауптвахті. У той же час термін такого арешту становить від п’яти до десяти діб і залежить від різних обставин - наприклад, особи військовослужбовця, особливостей учиненого ним правопорушення та обставин, які впливають на суспільну небезпечність правопорушення тощо. При цьому військові прокурори не складають протоколів із вказаних адміністративних правопорушень, а здійснюють координацію діяльності Військової служби правопорядку та нагляд за додержанням і застосуванням законів, зокрема й положень щодо адміністративних правопорушень.

Отже, вагомим чинником адміністративно-правового статусу

Прокуратури України є адміністративна компетенція прокуратури щодо нагляду за додержанням законів в адміністративних провадженнях, пов’язаних із корупційними та військовими адміністративними правопорушеннями. Ще одним напрямком діяльності Прокуратури України у сфері адміністративної відповідальності є компетенція прокурорів у межах статей 185-4 «Злісне ухилення свідка, потерпілого, експерта, перекладача від явки до органів досудового розслідування чи прокурора», 185-8 «Ухилення від виконання законних вимог прокурора», а також 185-11 «Розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист» КУпАП, обов’язок складати протоколи про адміністративні правопорушення, за якими покладаються на органи прокуратури, зокрема й на начальників відділів управління процесуального керівництва, підтримання державного обвинувачення та представництво в суді [80].

Об’єктом правопорушення, передбаченого ст. 185-4 «Злісне ухилення свідка, потерпілого, експерта, перекладача від явки до органів досудового розслідування чи прокурора», є суспільні відносини у сфері діяльності органів досудового розслідування та прокуратури. Об’єктивна сторона вказаного правопорушення полягає у злісному ухиленні свідка, потерпілого, експерта, перекладача від явки до органів досудового розслідування та прокуратури. Щодо суб’єктів цього адміністративного правопорушення слід зазначити, що ними є особи, яких викликано до органів досудового розслідування чи прокурора як свідків, потерпілих, експертів або перекладачів. Суб’єктивна сторона в такому разі характеризується наявністю вини у формі умислу [80].

При цьому, аналізуючи практику застосування вказаної статті, слід зазначити, що існує досить обмежена кількість випадків притягнення до відповідальності за вказаною статтею, що безумовно є недоліком. Часто ухилення свідка, потерпілого, експерта, перекладача від явки до органів досудового розслідування чи прокурора безпосередньо впливає на затягування досудового розслідування, що є порушенням законодавства. При цьому вважаємо за необхідне відзначити, що вказана норма може розглядатися зокрема і як захід забезпечення кримінального провадження [80].

Відповідно до статті 185-8 «Ухилення від виконання законних вимог прокурора» КУпАП об’єктом цього правопорушення є суспільні відносини у сфері діяльності прокуратури. Об’єктивна сторона полягає в невиконанні посадовою особою законних вимог прокурора та в ухиленні від виконання законних вимог прокурора щодо прибуття в орган прокуратури. Суб’єктами правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 185-8 КУпАП, є посадові особи, а

ч. 2 ст. 185-8 КУпАП - як посадові особи, так і фізичні особи. При цьому суб’єктивна сторона правопорушень характеризується наявністю вини у формі прямого чи непрямого умислу.

Наприклад, Херсонською місцевою прокуратурою для підвищення рівня відповідальності слідчих за невиконання вказівок і доручень прокурорів складено 3 протоколи за ст. 185-8 КУпАП відносно начальника слідчого відділу (1) та 2 слідчих, з яких 2 розглянуто та задоволено, а 1 перебуває на розгляді [70].

Адміністративна відповідальність за правопорушення, визначені статтею 185-4 та статтею 185-8 КУпАП, передбачена у формі штрафу.

Таким чином, як висновок можемо зазначити, що прокурор є суб’єктом, який розпочинає адміністративне провадження тільки за статтями 185-4 «Злісне ухилення свідка, потерпілого, експерта, перекладача від явки до органів досудового розслідування чи прокурора», 185-8 «Ухилення від виконання законних вимог прокурора», що є спеціалізованими провідними нормами адміністративного права, які захищають своїми санкціями владну діяльність прокурів як представників судової гілки державної влади.

Усе вищевказане дає підстави вважати, що:

- адміністративна відповідальність є важливим елементом адміністративно-правового статусу органу влади, зокрема й органів прокуратури;

- в адміністративній науці існують такі підходи до визначення адміністративної відповідальності, зокрема розуміння адміністративної відповідальності як окремого інституту адміністративного права; як різновиду юридичної відповідальності; як форми забезпечення одного із заходів примусу (стягнення); як засобу запобігання правопорушень і забезпечення правопорядку; як певного стану суспільних відносин, який виникає внаслідок порушення законодавства;

- до ознак адміністративної відповідальності можемо віднести такі: має зовнішній характер; застосовується лише за вчинення правопорушення; пов’язана з державним примусом у формі каральних і правовідновлювальних заходів; визначена в нормах права; притягнення правопорушника до відповідальності здійснюється в певному процесуальному порядку; притягнення до відповідальності здійснюється уповноваженими державними органами та посадовими особами; винна у вчиненні правопорушення особа несе певні втрати матеріального та побутового характеру, які передбачені законом;

- адміністративна відповідальність працівників прокуратури - це санкції, що встановлені нормами адміністративного права за вчинення правопорушень, зокрема за незаконні рішення, дії чи бездіяльність прокурора, та застосовуються уповноваженими державними органами в передбачених законом порядку і формах;

- аналіз судової практики свідчить, що за період дії Закону України «Про доступ до публічної інформації» найбільше інформаційних запитів подається до органів місцевого самоврядування, міліції та прокуратури, і саме діяльність цих органів викликає найбільший інтерес у суспільстві.

- адміністративна відповідальність органів прокуратури за порушення норм Закону України «Про доступ до публічної інформації» має певні особливості, а саме: органи прокуратури є розпорядниками інформації, а робота із забезпечення доступу до публічної інформації є одним із важливих напрямків діяльності органів прокуратури, разом із тим строк є особливим чинником, який впливає на відповідальність за правопорушення у вказаній сфері;

- підставами для застосування адміністративної відповідальності є вчинення уповноваженими особами прокуратури таких правопорушень: ненадання відповіді на запит; ненадання інформації на запит; безпідставна відмова в задоволенні запиту на інформацію; неоприлюднення інформації; надання або оприлюднення недостовірної, неточної або неповної інформації; несвоєчасне надання інформації; необґрунтоване віднесення інформації до інформації з обмеженим доступом; нездійснення реєстрації документів; навмисне приховування або знищення інформації чи документів;

- адміністративна відповідальність працівників прокуратури встановлюється на підставі ст. 212-3 Кодексу про адміністративні правопорушення із дотриманням певного порядку;

- склад адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 213-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення, включає об’єкт (суспільні відносини у сфері інформації); об’єктивну сторону (полягає в необгрунтованому віднесенні інформації до інформації з обмеженим доступом, ненаданні інформації, ненаданні відповіді на запит на інформацію, неправомірній відмові в наданні інформації, несвоєчасному або неповному наданні інформації, наданні інформації, що не відповідає дійсності, у випадках, коли така інформація підлягає наданню на запит громадянина чи юридичної особи відповідно до законів України); суб’єктивну сторону (характеризується наявністю вини як у формі умислу, так і у формі необережності); суб’єкт правопорушення (посадова особа органу прокуратури, на яку відповідно до Закону та внутрішніх інструкцій покладено обов’язок щодо забезпечення доступу до публічної інформації);

- уповноваженим державним органом, який здійснює провадження щодо правопорушень у сфері доступу до публічної інформації в порядку п. 8-1 ч. 1 ст.255 Кодексу України про адміністративні правопорушення, є представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

- адміністративна відповідальність працівників прокуратури, що настає за вказані правопорушення, реалізується у формі штрафу, а громадські роботи до працівників прокуратури не застосовуються;

- після початку діяльності Національного агентства з питань запобігання корупції відповідні протоколи про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 172-4 - 172-9 КУпАП, складають не прокурори, а уповноважені на те особи Національного агентства з питань запобігання корупції та відповідних підрозділів Національної поліції України;

- прокурор є суб’єктом, який розпочинає адміністративне провадження тільки за статтями 185-4 «Злісне ухилення свідка, потерпілого, експерта, перекладача від явки до органів досудового розслідування чи прокурора», 185-8 «Ухилення від виконання законних вимог прокурора», що є

спеціалізованими провідними нормами адміністративного права, захищають своїми санкціями владну діяльність прокурів як представників судової гілки державної влади.

Отже, адміністративна відповідальність у сфері діяльності Прокуратури України є важливим елементом адміністративно-правового статусу прокуратури України, вона поділяється на адміністративну відповідальність, яка застосовується до прокурорів, протоколи про адміністративне правопорушення складається прокурорами або/та постанова про накладення адміністративного стягнення накладається прокурорами, та наглядові заходи, які здійснюють прокурори за додержанням законів в адміністративних провадженнях, пов’язаних із корупційними і військовими адміністративним правопорушеннями.

Висновки до розділу 2

1. Компетенція прокуратури як забезпечувального органу судової влади має потрійну юридичну природу, про що свідчить розподіл її функцій і повноважень на забезпечувальну діяльність судів і суддів (підтримання державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина або держави в суді), контрольно-наглядові (за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, при виконанні судових рішень у кримінальних справах) та правозахисні, що реалізуються у відповідних адміністративних актах та адміністративних діях прокурорів (застосування заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян).

2. Основні функції прокуратури викладено в Конституції як більш сталі елементи правового статусу прокуратури, а повноваження прокуратури можуть встановлюватися і переглядатися у спеціалізованому Законі України «Про прокуратуру», Кодексі адміністративного судочинства та інших нормативно-правових актах.

3. Прокурори нарівні з відповідними процесуальними повноваженнями мають і координаційні повноваження щодо правоохоронних органів відповідного рівня у сфері протидії злочинності.

4. Перелік адміністративних повноважень прокурорів, визначених законодавством, не є повним і не відображає повністю картину компетенції органів прокуратури, зокрема адміністративну компетенцію, більшість таких повноважень вказані лише в загальному вигляді, що зменшує ефективність управлінських процесів, дозволяє керівникам прокуратур та їх підлеглим самостійно, не завжди правильно, трактувати свої права та обов’язки у сфері виконавчо-розпорядчої та наглядової діяльності.

5. Визначено, що права прокуратури України, як державного органу виконавчої влади можуть визначатися виключно в рамках принципу «дозволено робити лише те, що передбачено в законі», будь -які інші дії для цієї служби є забороненими. Адміністративні права прокурора - це закріплена в адміністративному законодавстві міра поведінки, дозволена прокурору, яка наділяє його можливістю виконувати державновладні повноваження та вступати в адміністративні правовідносини як з органами держави, так і з фізичними та юридичними особами.

6. Адміністративні обов’язки прокурора - це зобов’язання, закріплені у відповідних нормативно-правових актах, які виникають під час адміністративних правовідносин прокурора з державою, фізичними та юридичними особами.

7. Визначено, що підтримання державного обвинувачення в судовому провадженні в практичному розумінні - це процесуальна діяльність прокурора, яка полягає в доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення накладення відповідальності на особу, яка вчинила правопорушення.

8. Витребування за письмовим запитом прокуратури документів і матеріалів від органів державної влади, місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб діє лише в разі встановлення наявності представницьких інтересів держави та в ситуаціях, коли є відомості про порушення інтересів держави чи загроза їх порушення.

9. Отримання органами прокуратури офіційних пояснень від органів державної влади, місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб у практичному використані є загальновизначеним порядком, оскільки, збираючи матеріали для позову, прокурор складає так званий «пакет підтверджувальних» документів для справи, що долучаються до матеріалів і на практиці є підтверджувальними і більш вагомими ніж пояснення, отримані від осіб, які в свою чергу до позову не долучаються.

10. Адміністративна відповідальність працівників прокуратури - це санкції, які встановлені нормами адміністративного права за вчинення правопорушень, зокрема за незаконні рішення, дії чи бездіяльність прокурорів, що застосовуються уповноваженими державними органами в передбачених законом порядку і формах.

11. Доведено, що прокурор є суб’єктом, який складає протоколи про адміністративне правопорушення за спеціальними прокурорськими статтями ст. 185-4 «Злісне ухилення свідка, потерпілого, експерта, перекладача від явки до органів досудового розслідування чи прокурора», ст. 185-8 «Ухилення від виконання законних вимог прокурора», які є провідними нормами адміністративного права, що захищають своїми санкціями владну діяльність прокурів як представників судової гілки державної влади.

12. З’ясовано, що вагомим чинником адміністративно-правового статусу Прокуратури України є її адміністративна компетенція щодо нагляду за додержанням законів в адміністративних провадженнях, пов’язаних із корупційними та військовими адміністративними правопорушеннями.

13. Новітнім напрямком у сфері адміністративної відповідальності прокуратури є реально застосовувана Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини відповідальність прокурорів за порушення норм Закону України «Про доступ до публічної інформації» згідно зі ст. 212-3 КУпАП «Порушення права на інформацію та права на звернення», підставами якої є вчинення прокурорами протиправних суспільно небезпечних діянь невеликої важкості (ненадання відповіді на запит; ненадання інформації на запит, безпідставна відмова в задоволенні запиту на інформацію, оприлюднення недостовірної, неточної або неповної інформації, нездійснення реєстрації документів, навмисне приховування або знищення інформації чи документів).

<< | >>
Источник: НЕВРОЗОВ ОЛЕКСІЙ БОРИСОВИЧ. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ПРОКУРАТУРИ В УКРАЇНІ. Дисертація подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2017. 2017

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.3. Адміністративна відповідальність у сфері діяльності прокуратури України:

  1. Юридична відповідальність та її види
  2. Адміністративна відповідальність
  3. 52. Адміністративна відповідальність за аграрні правопорушення.
  4. 76.Земельні правопорушення, як підстави адміністративної відповідальності.
  5. 41_Адміністративна та дисциплінарна відповідальність за екологічні правопорушення.
  6. 47_Відповідальність за порушення законодавства про охорону, використання і відтворення тваринного світу.
  7. 58_Відповідальність за порушення земельного законодавства
  8. 66_Відповідальність за порушення водного законодавства.
  9. 71_Відповідальність за порушення законодавства про надра.
  10. 1.Адміністративна відповідальність неповнолітніх. КУпАП
  11. 2.Адміністративна відповідальність військовослужбовців.
  12. 53.Обставини, що виключають адміністративну відповідальність
  13. 55.Обставини, що обтяжують адміністративну відповідальність
  14. 56.Обставини, що пом’якшують адміністративну відповідальність
  15. 67. Поняття адміністративної відповідальності
  16. РОЗДІЛ 1 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ КАТЕГОРІЙНОГО АПАРАТУ У СФЕРІ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОЇ ЗА ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ ОБІГУ ЗБРОЇ
  17. Шляхи вдосконалення адміністративної відповідальності у сфері обігу зброї в Україні
  18. Поняття та елементи адміністративно-правового статусу прокуратури України
  19. Адміністративно-правові аспекти структури прокуратури України