Адміністративні права та обов’язки прокурорів

На сьогодні, коли соціально-економічне і політичне становище України є надзвичайно складним, наявні прояви позитивних законодавчих змін у сфері публічного управління створюють передумови для значних політичних і соціальних зрушень, які впливають як на державу, так і на відповідні її органи.

Тривалий процес інтеграції вимагає значних щоденних законодавчих урегулювань і перетворень, застосування міжнародного досвіду у всіх сферах суспільних відносин, сприяє приведенню нашого законодавства відповідно до стандартів розвинутих європейських країн. Прийняття нового Закону України «Про прокуратуру» позитивно позначилось на ролі прокурора у правовідносинах з державою, фізичними та юридичними особами. Загалом ці зміни безпосередньо стосуються адміністративно-правового статусу

прокурора, де значно було посилено його незалежність. Але цим Законом не вирішено всіх проблем регулювання адміністративних правовідносин, які виникають за участі органів прокуратури та громадян, у зв’язку з чим виникає потреба у вдосконаленні положень законодавства у сфері адміністративних прав та обов’язків прокурорів.

Відповідно до чинного законодавства Генеральна прокуратура України є органом прокуратури вищого рівня щодо регіональних і місцевих прокуратур, а регіональна прокуратура є органом прокуратури вищого рівня щодо місцевих прокуратур, розташованих у межах адміністративно - територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної регіональної прокуратури. [166]. Отже, територіальна структура Прокуратури України є широкою. Систему Прокуратури України становлять: Генеральна прокуратура України; регіональні прокуратури; місцеві прокуратури; військові прокуратури; Спеціалізована антикорупційна прокуратура [166].

Таким чином, Генеральна прокуратура України здійснює свої повноваження особисто на вищому рівні та через свої територіальні органи, безпосередньо через працівників прокуратури - прокурорів.

Прикладом виконання Генеральною прокуратурою України своїх законних повноважень є інформація про те, що Генеральна прокуратура України закінчила досудове розслідування щодо побиття спецназівцями «Беркуту» протестувальників у центрі Києва в січні 2014 року. Про це повідомляє прес-служба Генеральної прокуратури. Зазначається, що кримінальне провадження ведеться стосовно трьох бійців батальйону «Беркут» у Харківській області. Вони підозрюються в тому, що 19 січня 2014 року на вул. Грушевського катували двох активістів Євромайдану, яких затримали під колонадою стадіону ім. Лобановського. Зараз справа чекає, поки підозрювані ознайомляться з нею. Потім її передадуть до суду [42]. Цей приклад свідчить про цілеспрямовану та дієву роботу Генеральної прокуратури України.

Генеральна прокуратура України як вагомий публічний орган має певний адміністративно-правовий статус, одним з елементів якого є її адміністративні права. Такими правами органи правотворчості наділили прокурорів України з метою виконання покладених на них обов’язків. В умовах сьогодення як уся система елементів адміністративно -правового статусу, так і адміністративні права прокурорів перебувають в об’єктивному розвитку з метою ефективного забезпечення публічного інтересу держави.

Права та обов’язки прокуратури встановлюються багатьма галузями права, провідне місце в цій системі належить нормам конституційного права, які постійно деталізуються наявними галузями права, враховуючи практичну сторону. Проте щодо забезпечення виконання зобов’язання в діяльності прокуратури основне місце належить нормам адміністративного права.

Дослідженню проблеми щодо з’ясування адміністративних прав та обов’язків прокурорів присвятили свої праці вчені-адміністративісти В. Авер’янов, М. Івчук, О. Карманюк, Т. Коломоєць, С. Марченкова, П.

У своєму дослідженні В. Авер’янов зазначає, що кожний окремий орган виконавчої влади виконує діяльність, яка характеризується чітко визначеною державною спрямованістю, цілями, завданнями та функціями, певним обсягом компетенції [3]. Обсяг компетенції є нічим іншим як сукупністю прав і обов’язків, які виникають у зв’язку з реалізацією поставлених до виконання завдань і функцій тим чи іншим органом влади, у нашому дослідженні - прокуратури України. Таким чином, компетенція є віднесення прав і обов’язків до складових правового статусу.

Адміністративні повноваження прокуратури України Р. Сидоренко визначив як сукупність прав та обов’язків прокурора, які встановлені та гарантовані Конституцією і законами України, наділені особливим правовим змістом, реалізація яких впливає на поведінку і діяльність громадян, функціонування органів державної влади і посадових осіб, що здійснюються з метою досягнення інтересів як окремих осіб, так і держави в цілому, а також здійснення яких забезпечено правовими гарантіями їх реалізації [183].

Г. Ткач владні повноваження прокурора відносить до однієї зі специфічних ознак, завдяки якій інститут прокуратури, прокурор набувають особливого правового статусу у сфері професійної діяльності. Наявність і реалізація владних повноважень вказує на реальну здатність прокуратури забезпечити поведінку іншої сторони в необхідних межах [197].

Підсумовуючи вищевикладене робимо висновок, що права та обов’язки прокуратури - це обсяг компетенції, яка надана державою прокурорам у рамках поставлених їм до виконання завдань і функцій, що встановлені та гарантовані Конституцією і законами України, наділені особливим правовим змістом, реалізація яких впливає на поведінку й діяльність громадян, функціонування органів державної влади і посадових осіб, що здійснюються з метою досягнення інтересів як окремих осіб, так і держави в цілому.

Відповідно до вищезазначеного та поставленої мети дослідження, приступаючи до розгляду проблеми визначення та характеристики адміністративних прав та обов’язків прокурора, передусім слід з’ясувати визначення досліджуваних категорій «права» та «обов’язки».

Під час з’ясування поняття «права» ми визначили, що деякі філософи минулого ототожнювали його з поняттями «вольності» та «привілеї», це пояснюється тим, що в основі будь-яких прав перебувають певні можливості, привілеї щодо інших суб’єктів. Проте в сучасній доктрині зміст поняття «права» суттєво розширився. У науковій літературі зазначається, що права людини - певні її можливості, які необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку в конкретноісторичних умовах, - об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку суспільства й забезпечені обов’язками інших суб’єктів [173].

В юридичній літературі слово «право» вживається в трьох основних значеннях: по-перше, як провідна категорія правознавства, у межах і за

допомогою якої здійснюється теоретико-прикладне освоєння та

функціонування держави і права в їх структурній багатоманітності [173, с. 10]; по-друге - як концептуальні засади прав людини; по-третє - як суб’єктивні права, складові змісту правових відносин.

Відповідно до першого підходу поняття права залежить від типу праворозуміння, яке сповідує юрист. Згідно з юридичним праворозумінням право - це міра впорядкованої свободи людини, при цьому права особи закінчуються там, де починають порушувати права іншого індивіда. З погляду позитивізму (нормативізму) - це система загальнообов’язкових формально визначених правил поведінки, які встановлені або санкціоновані державою і за порушення яких передбачено державний примус; соціологічного підходу - система реально діючих «живих» норм права (які закріплені в законодавчих актах або практично існують на підставі звичаєвого, прецедентного, договірного або релігійного права), що усвідомлені населенням і реалізуються в конкретних правовідносинах; психологічної теорії - емоційно-інтелектуальні психічні процеси, що здійснюються у сфері психіки й реалізуються в конкретних правовідносинах [38, с.

Тим самим, поняття права залежить від типу праворозуміння, яке сповідує юрист. Згідно з юридичним праворозумінням право - це міра впорядкованої свободи людини, при цьому права особи закінчуються там, де починають порушувати права іншого індивіда. З погляду позитивізму (нормативізму) - це система загальнообов’язкових формально визначених правил поведінки, які встановлені або санкціоновані державою і за порушення яких передбачено державний примус; соціологічного підходу - система реально діючих «живих» норм права (які закріплені в законодавчих актах або практично існують на підставі звичаєвого, прецедентного, договірного або релігійного права), що усвідомлені населенням і реалізуються в конкретних правовідносинах; психологічної теорії - емоційно-інтелектуальні психічні процеси, що здійснюються у сфері психіки і реалізуються в конкретних правовідносинах [38, с. 22].

Таким чином, з погляду юридичного праворозуміння, право нерозривно пов’язано з такою цінністю, як свобода. При цьому свобода розглядається з погляду негативної складової, адже особа може діяти в межах наданої їй свободи, однак не порушуючи при цьому права інших осіб. З погляду ж позитивізму, право визначається позитивно, оскільки особа має діяти виключно в рамках, передбачених Конституцією України та чинним законодавством. За ст. 19 Основного закону України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [86].

Для більш детального аналізу цього поняття необхідно розглянути етимологію категорії «право», яка розкривається через такі її значення: 1) законодавство; здійснювана державою форма законодавства, залежна від соціального устрою країни; 2) система встановлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових правил (норм) поведінки, що виражають волю панівного класу (в експлуататорському суспільстві) або всього народу (у соціалістичному суспільстві); 3) обумовлена певними обставинами підстава, здатність, можливість робити, чинити що-небудь, користуватися чим-небудь; 4) наука, що займається юриспруденцією; правознавство; суд [26].

У контексті останнього поняття «права прокурора» необхідно вживати у значенні «надання посадовій особі законодавчих можливостей діяти відповідно до законодавства та покладених на неї службових обов’язків».

Отже, права прокуратури України як державного органу виконавчої влади можуть визначатися виключно в рамках принципу «дозволено робити лише те, що передбачено в законі». Будь-які інші дії для цієї служби є забороненими.

Проте загальні права прокуратури України не можуть існувати самі по собі - вони пов’язані численними вертикальними й горизонтальними зв’язками з різними іншими видами прав, зокрема базуються на концептуальних засадах загальних прав людини і громадянина. Останні у вітчизняній юридичній літературі найбільш якісно й повно розкриті П. Рабіновичем і М. Хавронюком, які вважають, що права людини - це її можливість діяти певним чином для того, щоб забезпечити своє нормальне існування, розвиток і задоволення власних потреб. Поняття про права людини включає два аспекти: природні права людини, неподільно пов’язані з її існуванням і розвитком; набуті права людини, що характеризують її соціально-політичний статус [86].

Проте для нашого дослідження найбільш цікавими є суб’єктивні права, що є елементом змісту правових (адміністративно-правових) відносин. Зміст адміністративно-правових відносин - це сукупність суб’єктивних публічних прав (публічних правоможностей) та юридичних обов’язків суб’єктів адміністративного права, коли кожному суб’єктивному праву одного суб’єкта адміністративно-правових відносин відповідає (кореспондується) юридичний обов’язок іншого суб’єкта, і навпаки. Суб’єктивне право - це передбачені для уповноваженої особи вид і міра можливої або дозволеної поведінки, забезпечені відповідними юридичними обов’язками інших (зобов’язальних осіб) [26, с. 45-46; 37].

На думку В. Галунька, в адміністративному праві нас цікавить не просто суб’єктивне право, а «суб’єктивне публічне прав». Суб’єктивні публічні особисті права відрізняються від приватних тим, що вони є невідчужуваними. Суб’єктивні права громадянина обов’язково характеризуються ознакою публічності, що означає можливість впливати на управлінські процеси, брати участь у державній суспільно-політичній діяльності, користуватися передбаченими Конституцією правами, свободами, оскаржувати дії, рішення чи бездіяльність органів влади та їх посадових осіб до суду. Діяльність громадян у публічно-правовій сфері здійснюється в рамках створених публічно-правових інституцій. Ці правовідносини характерні тим, що, одного боку, суб’єкт владних повноважень зобов’язаний сприяти реалізації прав свобод громадян, з іншого - громадянин у разі порушення його конституційних гарантій має право звертатися зі скаргою чи позовом до суду на дії органів публічної влади або до управлінських органів у порядку ієрархічної вертикалі [26, с. 42-44; 37].

Наступною категорією в межах об’єкта нашого дослідження постає «обов’язок», а тому необхідно визначити дефініцію цього поняття. В енциклопедичному розумінні термін «обов’язок» визначається як одна з основних категорій етики, що виражає моральні вимоги, які для особи, класу, соціальної групи в конкретних соціальних умовах є внутрішньоприйнятними моральними зобов’язаннями [37]. Тому слід розуміти обов’язок у поєднанні з моральними й етичними проявами людини під час відносин, що виникають у суспільстві.

В юридичній літературі звертається увага на поняття «юридичний обов’язок», яке дещо по-іншому розуміється щодо обов’язку як категорії етики, а саме: це складова і невід’ємна частина правовідносин, закріплена нормою права. Юридичний обов’язок відображає передбачену законом міру належної поведінки суб’єктів права (громадян, службових осіб, юридичних осіб), вимагає від них виконання встановлених законом дій. Через юридичний обов’язок здійснюються суб’єктивні права учасників правовідносин [30; 209].

У контексті вищезазначеного О. Карманюк зазначає, що будь-який обов’язок стає юридичним, коли відповідна поведінка вимагається від певних суб’єктів. Це зафіксовано в законодавстві держави, до того ж реалізація такого обов’язку забезпечується державним примусом [76]. Характерними ознаками юридичного обов’язку в нашому дослідженні є такі: він породжується нормами права, а не за побажанням владної особи; однаковий для всіх залежно від статусу особи, що його виконує; недотримання обов’язків тягне за собою низку правових наслідків, які виражаються у формі юридичної відповідальності.

У нашому розумінні поняття «обов’язок» розглядається як низка вимог, закріплених нормами права, які покладені на особу під час виконання нею відповідних до її діяльності функцій.

Згідно зі ст. 19 Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» визначено такі загальні права та обов’язки, які покладено на прокурора: 1. Прокурор має право брати участь у прокурорському самоврядуванні для вирішення питань внутрішньої діяльності прокуратури в порядку, установленому законом. Прокурори мають право бути членами професійних спілок, утворювати громадські організації та брати в них участь з метою захисту своїх прав та інтересів, підвищення свого професійного рівня. 2. Прокурор зобов’язаний удосконалювати свій професійний рівень і з цією метою підвищувати кваліфікацію. Прокурор періодично проходить підготовку в Національній академії прокуратури України, що має включати вивчення правил прокурорської етики. 3. Прокурор зобов’язаний неухильно додержуватися присяги прокурора. За порушення присяги прокурор несе відповідальність, передбачену законом. 4. Прокурор зобов’язаний:

1) виявляти повагу до осіб під час здійснення своїх повноважень; 2) не розголошувати відомостей, які становлять таємницю, що охороняється законом; 3) діяти лише на підставі, у межах і в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 4) додержуватися правил прокурорської етики, зокрема не допускати поведінки, яка дискредитує його як представника прокуратури та може зашкодити авторитету прокуратури. 5. Прокурор зобов’язаний щорічно проходити таємну перевірку на доброчесність. Таємну перевірку доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних і місцевих прокуратур проводять підрозділи внутрішньої безпеки в порядку, затвердженому Генеральним прокурором України [166].

Як актуальний приклад реального використання своїх прав і здійсненням адміністративних обов’язків прокуратурою можна навести такий: науковці Національної академії прокуратури України провели індивідуальні навчання з керівниками місцевих прокуратур Львівської області. У рамках спільних заходів, спрямованих на підвищення рівня організації роботи в колективах місцевих прокуратур, до прокуратури Львівської області прибули з робочим візитом заступник начальника відділу науково-методичного забезпечення організації роботи в органах прокуратури та старший викладач відділу підготовки прокурорів з організації роботи в органах прокуратури Національної академії прокуратури України. Під час свого перебування на Львівщині представники науково-викладацького складу Академії відвідали низку місцевих прокуратур, де вивчали питання загальної організації роботи, кадрові питання та провели індивідуальні навчання з керівним складом місцевих прокуратур [129].

Прокуратура України, як і будь-які інші органи державної влади, вступає у правовідносини з метою реалізації своїх прав та обов’язків. Права та обов’язки суб’єкта правовідносин складають компетенцію відповідного органу публічної влади. З точки зору державного управління, компетенція розглядається як сукупність предметів відання та повноважень (прав і обов’язків), які надаються суб’єкту управління (органу або посадовій особі) для виконання відповідних завдань і функцій та визначають його місце в апараті державного управління. Компетенція державновладним шляхом установлює обсяг і зміст діяльності суб’єкта державного управління з одночасним розмежуванням його функцій і функцій інших суб’єктів як по вертикалі, так і по горизонталі управлінської системи, як установлена нормами Конституції та законів України сукупність прав, обов’язків і предметів відання органів виконавчої влади та їх посадових, службових осіб, які забезпечують здійснення функцій і завдань виконавчої влади [111].

Як зазначає Ю. Старилов, державний службовець, як і будь-який суб’єкт права, має конституційно встановлені права. Однак, з точки зору державно-службової діяльності, найважливішим аспектом її вивчення є службові права, реалізація яких і дозволяє вести мову про функціонування державної служби. Службові права прямо пов’язані з виконанням посадових обов’язків [189].

С. Марченкова, досліджуючи один з елементів змісту адміністративних правовідносин за участю прокуратури - обов’язки прокурора, визначає їх як певний обсяг роботи, сукупність справ, межі відповідальності, що визначаються в правовому полі для відповідного звання, посади, а також вид і міру необхідної поведінки, яка встановлена законом [119]. Права прокурора можна визначити як міру можливої та дозволеної поведінки прокурора в межах своїх повноважень, виражену в конкретних правоправних діях.

Слід погодитись із зауваженням Т. Коломоєць, яка зазначає, що попри значну кількість адміністративно-правових відносин, що відбуваються за принципом «влада - підпорядкування», тут також кожна зі сторін має свої права та обов’язки [82]. Юридичний обов’язок іншого суб’єкта адміністративних правовідносин, що виникають у діяльності органів прокуратури, можна схарактеризувати як міру належної або обов’язкової поведінки цього учасника, яка зумовлюється законним наказом або іншим владним розпорядженням органів прокуратури чи прокурора відповідного рівня. Суб’єктивне право іншого учасника цих правовідносин - це визначена нормами адміністративного або іншого законодавства міра дозволеної або незабороненої поведінки чи дії, які зумовлюють необхідність виконання свого посадового обов’язку прокуратурою України.

Так, С. Марченкова пропонує досить широку систему обов’язків прокурора, до яких відносить: 1) контроль за виконанням управлінських заходів Генерального прокурора України та прокурора області, їх доручень, додержання вимог наказів та інших документів, виконання контрольних завдань і доручень прокуратур вищого рівня, своєчасність розгляду документів прокурорського реагування; 2) координування діяльності правоохоронних органів з боротьби зі злочинністю; 3) організацію роботи з питань первинного обліку, ведення статистичної звітності; 4) організацію та координування діяльності правоохоронних органів у сфері боротьби з корупцією; 5) організацію роботи з розгляду й вирішення звернень та особистого прийому громадян у прокуратурі; 6) організацію роботи в галузі міжнародного співробітництва та правової допомоги; 7) забезпечення охорони праці працівників прокуратури району, додержання в прокуратурі району правил техніки безпеки та протипожежних правил, забезпечення виконавчої та трудової дисципліни оперативними й технічними працівниками прокуратури району, керування роботою підрозділу з обліку та доставки документів тощо [119].

М. Івчук пропонує закріпити на законодавчому рівні такі повноваження органів прокуратури: 1) нагляд за відповідністю Конституції та законам України правових актів і дій органів виконавчої влади та місцевого самоврядування; 2) нагляд за додержанням законів органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство; 3) підтримання державного обвинувачення в суді і захист у суді майнових та інших інтересів держави, а також нагляд за відповідністю судових актів Конституції та закону; 4) нагляд за додержанням законів у місцях виконання кримінального покарання, а також застосування [66].

Таким чином, відповідно до вищеозначеного виникає нагальна потреба у формулюванні змісту понять «адміністративні права прокурора» та «адміністративні обов’язки прокурора», які відіграють важливу роль у нашому дослідженні та необхідні для проведення дальшого дослідження.

Отже, адміністративні права прокурора - це закріплена в адміністративному законодавстві міра поведінки, дозволена прокурору, яка наділяє його можливістю виконувати державновладні повноваження та вступати в адміністративні правовідносини як з органами держави, так і з фізичними та юридичними особами.

Адміністративні обов’язки прокурора - це зобов’язання, закріплені у відповідних нормативно-правових актах, які виникають під час адміністративних правовідносин прокурора з державою, фізичними та юридичними особами.

Аналіз наукових досліджень учених-адміністративістів і національного законодавства, що регулює діяльність органів прокуратури, дозволив скласти вичерпний перелік адміністративних прав та обов’язків прокурора, а саме:

1) підтримання державного обвинувачення в судовому провадженні щодо кримінальних правопорушень - у практичному розумінні - це процесуальна діяльність прокурора, яка полягає в доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення [166];

2) раніше дієвою була законодавча норма «представництва в суді інтересів громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) у випадках, якщо така особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорюванні права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист», а на сьогодні, з 30 вересня 2017 року, діють зміни в Конституції України, за якими органи прокуратури здійснюють захист лише в інтересах держави та лише у виключних випадках [166];

3) витребувати за письмовим запитом право на ознайомлення та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних і комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування, що перебувають у цих суб’єктів, у порядку, визначеному законом. Потрібно враховувати, що ця норма діє лише в разі встановлення наявності представницьких інтересів держави. Органи прокуратури отримують вищеперелічені матеріали та витребують інформацію щодо представництва у сфері держави лише у виключному випадку - коли є інформація про порушення інтересів держави чи загроза такого порушення [166];

4) отримувати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних і комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою. Визначена норма у практичному використані, на нашу думку, є загальною, оскільки, збираючи матеріали для позову, прокурор складає так званий «пакет підтверджуючих» документів для справи, що долучається до матеріалів і на практиці є підтверджуючим і більш вагомим ніж пояснення, отримані від осіб, які в свою чергу до позову не долучаються [166];

5) наглядати за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство. Потрібно враховувати, що прокурор здійснює такий нагляд, користуючись при цьому правами і виконуючи обов’язки - лише ті, що виключно передбачені Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» та Кримінальним процесуальним кодексом України [166];

6) відвідувати місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи, в яких засуджені відбувають покарання, установи, де перебувають особи, щодо яких застосовано примусові заходи медичного або виховного характеру, та будь-які інші місця, до яких доставлено осіб з метою складення протоколу про адміністративне правопорушення чи в яких особи примусово утримуються згідно з судовим рішенням або рішенням адміністративного органу [166]. Наказом Генеральної прокуратури України до сьогодні не визначено періодичність проведення таких перевірок, проте наказ регіональної прокуратури відповідного регіону може встановити власну періодичність, більш детально описати кількість обов’язкових перевірок і деталізувати її. Прокурор визначає підставу тримання особи, наявність судового рішення на затримання, обстежуються умови тримання, проводяться опитування затриманих осіб. Загалом такі перевірки з практичної точки зору є позитивним способом виявлення правопорушень у розглядуваних місцях. Раніше ця норма містилася в основному змісті Конституції, на сьогодні вона перенесена до Перехідних положень Конституції.

Прикладом здійснення цього повноваження є ситуація, в якій повідомляється, що органами прокуратури Львівської області постійно здійснюється нагляд за додержанням прав в’язнів в ІТТ, дотриманням умов та порядку їх тримання відповідно до вимог Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод. Незважаючи на те, що прокуратурою області впродовж минулого та поточного років внесено 35 документів реагування, за якими 18 службових осіб таких спеціальних установ поліції притягнуто до відповідальності, і порушення в їх роботі продовжують здійснюватися. Підтвердженням цього є результати чергових перевірок, проведених у поточному році прокуратурою Львівської області в ІТТ №2 (м. Дрогобич) та ІТТ №5 (м. Пустомити). Унаслідок цього знову виявлено низку порушень щодо забезпечення прав в’язнів на належні умови тримання, матеріально-побутове забезпечення, надання необхідної медичної допомоги, режимних вимог тощо. Порушуються вимоги щодо належного огляду та перевірки передач ув’язненим. Зазначене призводить до отримання в’язнями заборонених предметів або речей, які можуть бути використані для здійснення злочинної діяльності. У ході перевірки виявлено й інші порушення конституційних прав в’язнів. За результатами перевірок, для усунення виявлених порушень прокуратурою області внесено вказівки керівництву ГУ НП у Львівській області, які перебувають на розгляді [171];

7) знайомитися з матеріалами, отримувати їх копії, перевіряти законність наказів, розпоряджень, інших актів відповідних органів і установ та в разі невідповідності законодавству вимагати від посадових чи службових осіб їх скасування та усунення порушень закону, до яких вони призвели, а також скасовувати незаконні акти індивідуальної дії [166];

8) вимагати від посадових чи службових осіб надання пояснень щодо допущених порушень, а також вимагати усунення порушень та причин і умов, що їм сприяли, притягнення винних до передбаченої законом відповідальності. Ця норма діє в межах функції дотримання державного нагляду [166];

9) знайомитися з матеріалами виконавчого провадження щодо виконання судових рішень у кримінальних справах, робити з них виписки, знімати копії та в установленому законом порядку оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця. Дія цієї норми можлива лише в разі, якщо прописана конфіскація майна [166];

10) вимагати від керівників органів вищого рівня проведення перевірок підпорядкованих і підконтрольних органів та установ попереднього ув’язнення, виконання покарань, застосування заходів примусового характеру [166];

11) негайно звільнити особу, яка незаконно (за відсутності відповідного судового рішення, рішення адміністративного органу або іншого передбаченого законом документа чи після закінчення передбаченого законом або таким рішенням строку) перебуває в місці тримання затриманих, попереднього ув’язнення, обмеження чи позбавлення волі, установі для виконання заходів примусового характеру [166].

Усе вищевикладене дає підстави зробити такі висновки:

1. Прийняття нового Закону України «Про прокуратуру» позитивно позначилось на ролі прокурора у правовідносинах з державою, фізичними та юридичними особами, проте цим Законом не вирішено всіх проблем регулювання адміністративних правовідносин, які виникають за участі органів прокуратури та громадян, у зв’язку з чим виникає потреба у вдосконаленні положень законодавства у сфері адміністративних прав та обов’язків прокурорів.

2. Генеральна прокуратура України як вагомий публічний орган має особливий адміністративно-правовий статус і здійснює свої повноваження особисто на вищому рівні та через свої територіальні органи, безпосередньо через працівників прокуратури - прокурорів.

3. Права та обов’язки прокуратури - це обсяг компетенції, яка надана державою прокурорам у рамках поставлених до виконання завдань і функцій, що встановлені та гарантовані Конституцією й законами України, наділені особливим правовим змістом, реалізація яких впливає на поведінку і діяльність громадян, функціонування органів державної влади і посадових осіб, що здійснюються з метою досягнення інтересів як окремих осіб, так і держави в цілому.

4. Права прокуратури України як державного органу виконавчої влади можуть визначатися виключно в рамках принципу «дозволено робити лише те, що передбачено в законі», будь-які інші дії для цієї служби є забороненими.

5. Адміністративні права прокурора - це закріплена в

адміністративному законодавстві міра поведінки, дозволена прокурору, яка наділяє його можливістю виконувати державновладні повноваження та вступати в адміністративні правовідносини як з органами держави, так і з фізичними та юридичними особами.

6. Адміністративні обов’язки прокурора - це зобов’язання, закріплені у відповідних нормативно-правових актах, які виникають під час адміністративних правовідносин прокурора з державою, фізичними та юридичними особами.

7. Підтримання державного обвинувачення в судовому провадженні в практичному розумінні - це процесуальна діяльність прокурора, яка полягає в доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення накладення відповідальності на особу, яка вчинила правопорушення.

8. Витребування за письмовим запитом прокуратури документів і матеріалів від органів державної влади, місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб діє лише в разі встановлення наявності представницьких інтересів держави та в ситуаціях, коли є відомості про порушення інтересів держави чи загроза їх порушення.

9. Отримання органами прокуратури офіційних пояснень від органів державної влади, місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб у практичному використанні є загальновизначеним порядком, оскільки, збираючи матеріали для позову, прокурор складає так званий «пакет підтверджувальних» документів для справи, що долучається до матеріалів і на практиці є підтверджувальними і більш вагомими ніж пояснення, отримані від осіб, що в свою чергу до позову не долучаються.

Отже, з огляду на положення чинного законодавства про діяльність органів прокуратури та його детальний аналіз, можна зазначити, що адміністративні права та обов’язки прокурора не закріплені окремою статтею закону, а лише відображені частково, не маючи своєї структури та чіткого формулювання й переліку. Вищеозначений нами перелік адміністративних прав та обов’язків прокурора потребує більш детального дослідження на державному рівні з метою вдосконалення та внесення змін до національного законодавства у сфері регулювання діяльності органів прокуратури України.

Таким чином, адміністративні права й обов’язки прокурорів - це закріплена нормативно-правовими адміністративними актами

адміністративна компетенція прокурорів щодо здійснення ними адміністративної та іншої діяльності під час виконання завдань і функцій, покладених державою та суспільством.