Адміністративна компетенція прокуратури України

Прокуратура відіграє значну роль у захисті прав, свобод та інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин, а також інтересів держави. Питання визначення адміністративної компетенції прокуратури, а також механізму реалізації прокуратурою своїх функцій і повноважень сприяє утвердженню прокуратури як правозахисного органу держави.

Досліджуючи питання саме адміністративної компетенції прокуратури України на сучасному етапі розвитку української правової держави, варто звернутися до визначення поняття «компетенція».

Професор Ю. Тихомиров визначає термін «компетенція» у загальному вигляді як законно покладений на уповноважений суб’єкт обсяг публічних справ. Він вважає, що компетенція як складне явище складається з елементів двоякого роду, до яких належать: нормативно встановлені цілі як спосіб тривалої нормативної орієнтації суб’єктів права та стійка діяльність з досягнення цих цілей, предметів відання, як юридично визначена сфера та об’єкт впливу, владні повноваження, як гарантована законом міра прийняття рішень та виконання дій. Супутнім елементом є відповідальність за їхнє невиконання або, іншими словами, гарантії виконання компетенції [196].

У наукових дослідженнях І. Бачило знаходимо два визначення поняття компетенції - у широкому і вузькому (власному) розумінні, причому кожне з понять визнається правовим. У першому випадку компетенція включає окрім функцій також місце органу в системі управління, його завдання, об’єкти відання, коло діяльності, повноваження і відповідальність.

Досліджуючи проблему компетенції у сфері освіти, М. Головань визначив, що компетенція - це коло питань, у яких людина добре обізнана (або має певні повноваження), об’єктивна категорія, суспільно визнаний рівень знань, умінь, навичок, ставлень тощо у певній сфері діяльності людини як абстрактного носія [41, с. 25].

Проведена методом аналізу й синтезу систематизація думок вищезазначених учених дає можливість стверджувати про неоднозначність розуміння цієї наукової категорії. Тільки за двома критеріями, а саме сферою (об’єктом дослідження) та відповідальністю за неналежне виконання покладених на суб’єкта права обов’язків думки вчених співпадають. За іншими критеріями аналогій взагалі не виявлено.

Так, Ю. Тихомиров до складових цієї категорії відносить обсяг прав, цілей та дії суб’єктів права, І. Бачило вважає, що до елементів компетенції додатково слід віднести функції та повноваження, а М. Головань доповнює зазначений аналіз рівнем знань виконавців.

Застосувавши методи синтезу, ми виявили, що до компетенції суб’єкта права належать сфера (об’єкт, предмет дослідження), а також відповідальність такого суб’єкта за неналежне виконання покладених на нього обов’язків. Крім того вважаємо, що необхідно погодитися з думкою

І. Бачило, що до компетенції належать функції (завдання) та повноваження суб’єкта права.

Таким чином, ураховуючи думки вищезазначених учених, а також власне розуміння зазначеної проблематики, ми дійшли висновку, що до правових складових компетенції суб’єкта права належать сфера аналізу, функції (завдання), повноваження (обов’язки і права) суб’єкта права та юридична відповідальність за неналежне виконання покладених на суб’єкта права обов’язків.

Отже, компетенція суб’єкта права - це сукупність правових засобів, до яких належать сфера аналізу, функції (завдання) та повноваження суб’єкта права з метою забезпечення прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Згідно зі словником термінів і понять з державного управління В. Малиновського компетенція - це сукупність предметів відання та повноважень (прав і обов’язків), які надаються суб’єкту управління (органу або посадовій особі) для виконання відповідних завдань і функцій та визначають його місце в апараті державного управління. Компетенція державно-владним шляхом встановлює обсяг і зміст діяльності суб’єкта державного управління з одночасним розмежуванням його функцій і функцій інших суб’єктів як по вертикалі, так і по горизонталі управлінської системи [111].

І. Пілявська визначає поняття «компетенція» як таке, що містить у собі предмет відання та повноваження, які забезпечують належну реалізацію змісту нормативно-цільового блоку [150, с.8]. М. Бездольний вважає, що компетенції органів внутрішніх справ щодо протидії корупції визначено як сукупність передбачених законом предметів їх відання та відповідних їм повноважень, спрямованих на виконання поставлених перед ними завдань та функцій [19, с.11]. Присвятивши інституту компетенції окрему статтю, професор Н. Армаш визначила термін «компетенція» як елемент правового статусу, який установлює сукупність юридично закріплених прав та обов’язків органу виконавчої влади або його керівника, реалізація яких забезпечує виконання їх основних функцій [9, с. 49]. Л. Гогіна характеризує компетенцію посади державної служби як окреслене коло проблем, що належать до повноважень, прав та обов’язків за певною посадою і окреслюють вимоги до кадрів для виконання ними посадових функцій [ 40].

В. Миколенко, досліджуючи прокуратуру України як суб’єкт адміністративного права, визначив поняття «адміністративно -правовий статус прокуратури», яке слід розуміти як урегульоване законодавством місце та значення прокуратури в системі державного управління із закріпленням мети, завдань, функцій, компетенції, системи органів, форм і методів діяльності, що реалізуються як в адміністративних правовідносинах, так і поза ними [120, с.8].

М. Івчук відзначає, що адміністративно-правовий статус органів прокуратури - це врегульований законодавством порядок створення, реорганізації, ліквідації цих органів, визначення функцій і завдань прокуратури та наділення її необхідною компетенцією для виконання покладених державою прав та обов’язків.

Аналізуючи праці зазначених авторів та на основі сформульованого нами поняття «компетенція» вважаємо за необхідне визначити дефініцію поняття «адміністративна компетенція» - це сукупність правових засобів, які надаються суб’єкту управління (органу або посадовій особі) для виконання відповідних функцій (завдань), повноважень у сфері державного управління з метою забезпечення прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

О. Агєєв відзначає, що органи прокуратури є найважливішою складовою механізму держави і займають в ньому особливе місце, обумовлене необхідністю і цільовою спрямованістю наглядової функції. Під функціями прокуратури слід розуміти обумовлені політикою держави й необхідністю належної реалізації її функцій відповідні види діяльності прокуратури, що базуються на конституційних положеннях, визначають її місце і роль у державному механізмі і спрямовані на забезпечення правового регулювання процесів, які відбуваються в суспільстві й державі [4, с. 6].

Зауважимо, що межі повноважень прокуратури закріплено в статті 131-1 Конституції, яка визначає, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює: підтримання публічного обвинувачення в суді; організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Разом із тим пунктом 9 розділу VT Конституції України передбачено, що прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію досудового розслідування до початку функціонування органів, яким законом будуть передані відповідні функції, а також функцію нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, - до набрання чинності законом про створення подвійної системи регулярних пенітенціарних інспекцій [86].

Тобто аналіз вказаної конституційної норми все ще дозволяє говорити про подвійну природу компетенції прокуратури та розподіл її функцій і повноважень на контрольно-наглядові та правозахисні.

З огляду на це вважаємо, що компетенція прокуратури може бути виражена через поєднання функцій і повноважень. У нашому випадку основні функції прокуратури викладено в Конституції як більш сталі елементи правового статусу прокуратури, а повноваження прокуратури можуть встановлюватися і переглядатися, зокрема в Законі України «Про прокуратуру», Кодексі адміністративного судочинства та інших нормативно - правових актах.

При цьому слід ураховувати, що визначені ст. 131-1 Конституції України та Законом України «Про прокуратуру» функції прокуратури України мають особливі призначення і завдання, оскільки їх виконання сприяє утвердженню законності в державі, забезпеченню конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також державних інтересів.

Згідно зі ст.2 Закону України «Про прокуратуру» на органи прокуратури покладено такі функції: підтримання державного

обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом; нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян [166].

Для того щоб розмежувати означені функції та повноваження прокуратури, скористаємося визначеннями правозахисної та контрольно- наглядової функції, які надаються в науковій літературі.

М. Цвік та О. Петришин вважають, що центральне місце в системі функцій демократичної держави посідає тісно пов’язана з політичною функція охорони прав і свобод людини і громадянина. Ця функція з’являється тільки в умовах демократичної держави й поступово розвивається паралельно з процесом зростання її правового, соціального характеру.

Н. Крестовська та Л. Матвєєва розуміють правозахисну функцію як функцію захисту прав і свобод людини та громадянина, при цьому вони вказують, що реалізація функцій здійснюється в певних формах, серед яких визначають і контрольно-наглядову [98].

Н. Рибалка та Р. Шестопалов вважають, що правозахисна діяльність - це нормативно регламентована система юридично значущих дій, послідовно здійснюваних спеціально уповноваженими на те суб’єктами у встановленому законами порядку, у спосіб та формі, спрямованих на недопущення порушення прав і свобод громадян й інтересів держави, вжиття правових заходів щодо їх поновлення в разі порушення, притягнення винних до встановленої законом відповідальності [177, с.27]

В. Кравченко вважає, що прямо або опосередковано контрольно- наглядовими повноваженнями наділені практично всі суб’єкти правових відносин: законодавча влада, президент, органи виконавчої влади, органи судової влади, прокуратура (вищі органи державної влади), політичні партії та громадські організації, засоби масової інформації, окремі громадяни та ін., яким притаманний контроль опосередкований - квазіконтроль [94, с.10].

Погоджуючись з думкою автора, слід указати, що для прокуратури саме контрольно-наглядові повноваження поряд із правозахисними є одними з головних видів діяльності.

Таким чином, аналізуючи ст. 2 Закону України «Про прокуратуру», першу і другу функції можемо віднести до правозахисних, а третю і четверту однозначно розглядаємо як контрольно-наглядові. Відповідно до п.3 ст.2 Закону України «Про прокуратуру» на прокуратуру не можуть покладатися функції, не передбачені Конституцією України [166]. Звідси можна зробити висновок про те, що перелік функцій прокуратури, визначений Конституцією України та Законом, є вичерпним.

У розділі IV «Повноваження прокурора з виконання покладених на нього функцій» Закону України «Про прокуратуру» наведено повноваження прокурорів, з огляду на виконання ними правозахисних і контрольно - наглядових функцій. Відповідно до ст. 22 Закону прокурор підтримує державне обвинувачення в судовому провадженні щодо кримінальних правопорушень, користуючись при цьому правами й виконуючи обов’язки, передбачені Кримінальним процесуальним кодексом України [166].

Відповідно до ст. 23 Закону представництво інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурором процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, установлених законом [166].

Таким чином, з огляду на вказану статтю можемо зробити висновок, що повноваження прокурора щодо підтримання державного обвинувачення в суді та представництва інтересів громадянина або держави в суді мають переважно процесуальний характер.

Відповідно до ч.1 ст.25 Закону прокурор здійснює нагляд за

додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, користуючись при цьому правами і виконуючи обов’язки, передбачені Законом України «Про оперативно- розшукову діяльність» і Кримінальним процесуальним кодексом України. Координаційні повноваження прокурори здійснюють шляхом проведення спільних нарад, створення міжвідомчих робочих груп, а також проведення узгоджених заходів, здійснення аналітичної діяльності [166].

Таким чином, можемо підсумувати, що прокурори нарівні з відповідними процесуальними повноваженнями мають і координаційні повноваження щодо правоохоронних органів відповідного рівня у сфері протидії злочинності.

Відповідно до ч.1 ст.26 Закону прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, реалізує контрольно-наглядові та процесуальні повноваження [166].

Реалізуючи кожну з покладених на прокуратуру функцій, її працівники мають діяти суворо в межах повноважень, передбачених законом. Як слушно вказують Ю. Полянський та В. Долежан, до органів держави, зокрема й органів прокуратури, застосовується не загальнодозвільний метод правового регулювання, а спеціальнодозвільний. При цьому, уповноважувальні норми, будучи різновидом спеціалізованих правових норм, визначають відповідне коло повноважень. Стосовно діяльності прокуратури перелік повноважень прокурорів установлюється щодо окремих функцій, з огляду на відмінності у способах реалізації кожної з них. Важливо й те, що окремі повноваження використовуються в процесі реалізації всіх функцій прокуратури [155].

М. Якимчук зазначає, що реалізація функцій управління, операцій, дій суб’єкта управління, спрямованих на їх виконання, і є управлінською працею. Так, у дослідженні визначено критерії внутрішньої диференціації управлінської праці. Тому не можна не визнати, що основне в технології управління пов’язане з переданням, збереженням і опрацюванням інформації, що передують ухваленню рішення. Відзначається також, що сьогодні прокурорський нагляд не може бути по-справжньому ефективним, якщо при його здійсненні не будуть застосовуватися досягнення науки організації управління. Основними напрямками поліпшення організації управлінської праці в прокуратурі є: а) поліпшення продуктивності управлінської праці, основою чого є оптимальний розподіл праці та її нормування; б) поліпшення умов управлінської праці [218, с. 16].

С. Бостан і С. Тимченко вважають, що компетенція державного органу реалізується тільки в його актах і діях [29, с.60]. Продовжуючи думку вчених, варто проаналізувати повноваження прокуратури, визначені законом у розрізі дослідження саме актів і дій посадових осіб прокуратури, враховуючи при цьому, що повноваження є складовим елементом компетенції та нерозривно пов’язані з функціями прокуратури.

Розвиваючи вказану думку, слід навести обґрунтоване твердження П. Шумського, який визначає повноваження державного органу, зокрема й органу прокуратури, як сукупність прав і обов’язків [214, с.53].

Відзначимо, що повноваження державних органів є їх обов’язками перед громадянами й державою - як і повноваження органів прокуратури щодо здійснення своєї діяльності. У ст. 19 Закону України «Про прокуратуру» висвітлено загальні права та обов’язки прокурора, зокрема прокурор має право брати участь у прокурорському самоврядуванні для вирішення питань внутрішньої діяльності прокуратури; прокурор зобов’язаний удосконалювати свій професійний рівень; неухильно додержуватися присяги прокурора; виявляти повагу до осіб під час здійснення своїх повноважень; не розголошувати відомостей, які становлять таємницю, що охороняється законом; діяти лише на підставі, у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; додержуватися правил прокурорської етики; щорічно проходити таємну перевірку на доброчесність [166].

На думку В. Бабенка, повноваження прокурора виражаються через суб’єктивне право на здійснення певних дій [11, с.74].

Повноваження обов’язково встановлюються в нормах права, оскільки правове визначення є їх відмінною ознакою. Щодо класифікації повноважень прокурорів, то в юридичній науці немає і не може бути єдності думок з цього приводу, оскільки, як було вказано вище, повноваження можуть бути змінені, доповнені або і взагалі виключені. При цьому слід звернути увагу на те, що в науковій літературі триває дискусія щодо змісту владних повноважень та адміністративних повноважень прокурорів, зокрема поза кримінальною сферою.

В. Кравчук владні повноваження прокурора визначає як його права і обов’язки, встановлені Конституцією та законами України, наділені особливим правовим змістом, реалізація яких впливає на життєдіяльність, поведінку і свободу громадян, функціонування інших органів державної влади і посадових осіб, що здійснюється в інтересах держави чи інтересах осіб, та здійснення яких забезпечено правовими гарантіями незалежності їх реалізації й державним примусом [95].

При цьому він висловлює думку, що владні повноваження прокурора реалізуються в більшості випадків у разі порушення вимог закону іншими

суб’єктами державно-публічних правовідносин, а формами таких

повноважень є акти прокурорського реагування [95, с.69].

Р. Сидоренко з цього приводу зауважує, що основними формами реалізації адміністративних повноважень прокуратури є видання прокурорами відповідних документів прокурорського реагування, якими є протест, припис, подання і постанови. На продовження цієї тези вчений висловлює думку про те, що в юридичній літературі адміністративні повноваження органів прокуратури можуть реалізовуватися не тільки через прийняття прокурорами відповідних документів прокурорського реагування, а й через відповідні повноваження Генерального прокурора України та підлеглих йому прокурорів щодо здійснення керівництва органами прокуратури. Такі повноваження називають адміністративними або управлінськими і їх правове закріплення визначено у відповідних нормах Закону України «Про прокуратуру» [183, с.678].

Погоджуючись із думкою Р. Сидоренко та підтверджуючи тезу про те, що компетенція реалізується в актах і діях, відзначимо, що у ч.1 ст. 9 Закону наведено саме повноваження (тобто дії), які реалізує Г енеральний прокурор у межах своєї компетенції: 1) повноваження щодо представництва прокуратури у зносинах з органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, особами, підприємствами, установами та організаціями, а також прокуратурами інших держав і міжнародними; 2) організаційні повноваження: організація діяльності органів прокуратури України, зокрема визначення меж повноважень Генеральної прокуратури України, регіональної та місцевих прокуратур у частині виконання конституційних функцій; затвердження актів з питань щодо внутрішньої організації діяльності органів прокуратури; затвердження загальних методичних рекомендації для прокурорів з метою забезпечення однакового застосування норм законодавства України під час здійснення прокурорської діяльності; 3) повноваження, які за своєю природою є кадровими, а саме: призначення прокурорів на адміністративні посади та звільнення їх з адміністративних посад у випадках та порядку, установлених цим Законом; прийняття рішення про застосування до прокурора Г енеральної прокуратури України, прокурора регіональної чи місцевих прокуратур дисциплінарного стягнення або щодо неможливості подальшого перебування їх на посаді прокурора (відбувається у встановленому Законом порядку та на підставі рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів); призначення на посади та звільнення з посад прокурорів Генеральної прокуратури України у випадках та порядку, установлених Законом; повідомлення у Кваліфікаційно- дисциплінарну комісію прокурорів про наявність вакантної або тимчасово вакантної посади в Генеральній прокуратурі України; здійснення розподілу обов’язків між першим заступником і заступниками Генерального прокурора; забезпечення виконання вимог щодо підвищення кваліфікації прокурорів Генеральної прокуратури України [166; 183]. Крім цього у п.10 ч.1 ст.9 Закону передбачено здійснення Генеральним прокурором інших повноважень, передбачених законодавством, з чого випливає, що перелік повноважень не є вичерпним.

Зауважимо також, що у ч. 2 ст. 9 Закону визначено, що Генеральний прокурор видає накази з питань (тобто акти), що належать до його адміністративних повноважень, у межах своїх повноважень, на основі й на виконання Конституції та законів України [166].

Крім того, 15 квітня 2017 року набирають чинності положення Закону України «Про прокуратуру» щодо функціонування органів прокурорського самоврядування та Кваліфікаційно -дисциплінарної комісії прокурорів. З огляду на це, Генеральний прокурор Ю. Луценко сказав: «Зараз починається радикальна реформа у системі управління органів прокуратури в державі. Раніше генеральний прокурор мав повноваження особисто, самостійно призначати на посади і знімати будь-кого. Тепер все змінюється. Згідно з чинним законодавством з 15 квітня 2017 року я втратив «диктаторські» повноваження по призначенням» [110].

Продовжуючи тему кадрової політики прокуратури, Ю. Луценко зазначив: «Ця функція переходить до створених на відповідних з’їздах Ради прокурорів та створеної ними ж Кваліфікаційно -дисциплінарної комісії прокурорів. Таким чином, ми позбудемося одного з головних елементів тоталітарної системи - єдиноначалля. У рамках прокурорського самоврядування ми маємо довести і самим собі, і суспільству загалом, що відкрита чесна й відповідальна політика мають невичерпний потенціал, і наше відомство може продемонструвати один із багатьох аспектів її успішного застосування. Лише в такий спосіб свобода, самоврядування і внутрішня організаційна демократія сприятимуть утвердженню закону і справедливості» [202].

Отже, можемо зробити висновки, що в результаті реалізації цих положень Закону формування кадрової політики у прокуратурі відбуватиметься більш демократично, а прокуратура перестане бути пострадянською, хоча організаційні питання, звісно, можуть і будуть виникати.

Аналізуючи повноваження керівника регіональної прокуратури, слід зазначити, що вони визначені ч.1 ст. 11 Закону, а ч.2 ст. 11 передбачає право керівника регіональної прокуратури видавати накази з питань адміністративних повноважень. При цьому означені адміністративні повноваження ми за аналогією з повноваженнями Г енерального прокурора, з урахуванням рівня впливу, можемо об’єднати в такі групи: 1) представницькі, тобто представництво регіональної прокуратури у зносинах з органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, особами, підприємствами, установами та організаціями; 2) організаційні, зокрема: організація діяльності регіональної прокуратури; затвердження актів з питань, що стосуються організації діяльності регіональної прокуратури; контроль за веденням і аналізом статистичних даних, організація вивчення та узагальнення практики застосування законодавства та інформаційно-аналітичне забезпечення прокурорів з метою підвищення якості здійснення ними своїх функцій; 3) кадрові, а саме: призначення на посади та звільнення з посад прокурорів регіональних і місцевих прокуратур у встановленому Законом порядку; повідомлення у Кваліфікаційно-дисциплінарну комісію прокурорів про наявність вакантної або тимчасово вакантної посади в регіональній прокуратурі; забезпечення виконання вимог щодо підвищення кваліфікації прокурорів регіональної прокуратури; призначення на адміністративні посади та звільнення з адміністративних посад прокурорів у випадках і порядку, установлених Законом; прийняття рішення про застосування до прокурора регіональної та місцевої прокуратури дисциплінарного стягнення або щодо неможливості подальшого перебування його на посаді прокурора (відбувається у встановленому Законом порядку на підставі рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів) [166].

Слід також зазначити, що вказаний перелік повноважень керівника регіональної прокуратури не є вичерпним, тобто той може виконувати й інші повноваження, передбачені Законом України «Про прокуратуру» та іншими законами України.

При побіжному розгляді повноважень керівника місцевої прокуратури, беручи до уваги рівень впливу, можемо підсумувати, що вони звичайно є більш обмеженими порівняно з повноваженнями Генерального прокурора і керівника регіональної прокуратури, їх перелік так само не є вичерпним, і вони можуть бути згруповані за такими критеріями: 1) повноваження щодо представництва місцевої прокуратури у зносинах з органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, особами, підприємствами, установами та організаціями; 2) повноваження щодо організації діяльності місцевої прокуратури; повноваження з приводу контролю ведення та аналізу статистичних даних, організація вивчення та узагальнення практики застосування законодавства, інформаційно- аналітичне забезпечення прокурорів з метою підвищення якості здійснення ними своїх функцій; 3) повноваження з кадрових питань, а саме: призначення на адміністративні посади та звільнення з адміністративних посад прокурорів у випадках та порядку, установлених Законом; повідомлення у Кваліфікаційно-дисциплінарну комісію прокурорів про наявність вакантної або тимчасово вакантної посади в місцевій прокуратурі; забезпечення виконання вимог щодо підвищення кваліфікації прокурорів місцевої прокуратури [166].

У підсумку можемо констатувати, що основні адміністративні або управлінські повноваження Г енерального прокурора, керівників регіональної та місцевої прокуратур закріплені в Законі і зводяться переважно до вирішення представницьких, організаційних і кадрових питань. При цьому наявність і характер адміністративних повноважень може змінюватись і залежить від рівня прокуратури, а також її спеціалізації.

Таким чином, можемо зробити висновок, що перелік адміністративних повноважень, визначених Законом України «Про прокуратуру» не є повним і не відображає повністю картину компетенції органів прокуратури, зокрема адміністративну компетенцію. Тому, проаналізувавши нормативно-правові акти та наукові дослідження вітчизняних учених щодо проблеми адміністративної компетенції органів прокуратури, можна дійти висновку, що конкретно вони не виписані в жодному нормативно -правовому акті. У Законі України «Про прокуратуру» вони відображені, але їх перелік не є вичерпним. При цьому більшість таких повноважень вказані лише в загальному вигляді, що зменшує ефективність управлінських процесів, дозволяє керівникам прокуратур та їх підлеглим самостійно, не завжди правильно трактувати свої права й обов’язки у сфері виконавчо -розпорядчої та наглядової діяльності.

Проблема адміністративної компетенції органів прокуратури набуває особливої актуальності сьогодні, адже визначення функціональних обов’язків безпосередньо впливає на взаємозв’язок між органами держави та подальшого розвитку української державності, яка переживає період суттєвих соціально-економічних і політичних змін. Ми вважаємо, що

прокуратура України займає ключове місце в період таких змін, а визначення її адміністративної компетенції допоможе суттєво поліпшити діяльність системи державного механізму, і тому пропонуємо власне визначення адміністративної компетенції прокуратури з урахуванням конституційних функцій прокуратури.

Визначивши актуальні проблеми адміністративної компетенції прокуратури, її слід трактувати як сукупність правових засобів щодо забезпечення адміністративної діяльності генеральної, регіональних і місцевих прокуратур, що здійснюється від імені держави, з метою виконання покладених на них функції щодо підтримання державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина або держави в суді, нагляду за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, шляхом покладення на них адміністративних обов’язків і надання для їх виконання відповідних адміністративних прав.

Усе вищевикладене дає підстави стверджувати, що:

- компетенція суб’єкта права - це сукупність правових засобів, до яких належать: сфера аналізу, функції (завдання) та повноваження суб’єкта права з метою забезпечення прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб;

- адміністративна компетенція - сукупність правових засобів, які надаються суб’єкту управління (органу або посадовій особі) для виконання відповідних функцій (завдань) і повноважень у сфері державного управління з метою забезпечення прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб;

- компетенція прокуратури має подвійну природу, про що свідчить розподіл її функцій і повноважень на контрольно -наглядові й правозахисні та реалізованість в актах і діях;

- до основних елементів адміністративної компетенції прокуратури слід віднести функції та повноваження, які мають подвійну правову природу й умовно поділяються на контрольно-наглядові та правозахисні;

- основні функції прокуратури викладено в Конституції як більш сталі елементи правового статусу прокуратури, а повноваження прокуратури можуть встановлюватися і переглядатися у спеціалізованому Законі України «Про прокуратуру», Кодексі адміністративного судочинства та інших нормативно-правових актах;

- прокурори нарівні з відповідними процесуальними повноваженнями мають і координаційні повноваження щодо правоохоронних органів відповідного рівня у сфері протидії злочинності;

- основні адміністративні або управлінські повноваження Г енерального прокурора, керівників регіональної та місцевої прокуратур закріплено в Законі України «Про прокуратуру» і зводяться переважно до вирішення представницьких, організаційних та кадрових питань, при цьому наявність і характер адміністративних повноважень може змінюватись і залежить від рівня прокуратури, а також її спеціалізації;

- перелік адміністративних повноважень прокурорів не є повним і не відображає повністю картину компетенції органів прокуратури, зокрема адміністративну компетенцію, більшість таких повноважень вказані лише в загальному вигляді, що зменшує ефективність управлінських процесів, дозволяє керівникам прокуратур та їх підлеглим самостійно, не завжди правильно трактувати свої права та обов’язки у сфері виконавчо -розпорядчої та наглядової діяльності;

Отже, адміністративна компетенція прокуратури - це сукупність правових засобів щодо забезпечення адміністративної діяльності генеральної, регіональних і місцевих прокуратур, що здійснюється від імені держави, з метою виконання покладених на них функції щодо підтримання державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина або держави в суді, нагляду за додержанням законів органами, що провадять оперативно- розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, шляхом покладення на них адміністративних обов’язків та надання для їх виконання відповідних адміністративних прав.

2.2.